Роздробленість Київської Русі

Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.

Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них і великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, і князівські усобиці, відсутність сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків і занепад торговельного шляху «з варяг у греки».

Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого київського князя. Більше того, вони прагнули для себе таких само повноважень.

Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.

Київське князівство. Землі сучасної України входили переважно до 5 головних князівств (дрібніших і меш важливих, як Турово-Пінського, не будемо тут торкатися). Головне місто Київського князівства було, як і раніше, загальнодержавним центром. Окрім того, Київ залишався найбільшим містом усієї Східної Європи. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкали близько 50 тис. осіб. Авторитет міста підтримувався й церквою

Переяславське князівство. Однією з трьох частин Руської землі, що існувала ще до її розподілу між синами Ярослава Мудрого, було Переяславське князівство. Розташоване в безпосередній близькості до земель мешкання кочівників (формально — аж до Дніпрових порогів), воно було вельми почесним, хоч і нелегким володінням. Проте в XII—XIII ст. Переяславщина не мала політичної самостійності та цілком залежала від Києва. Центр князівства — місто Переяслав — було одним із найбільших градів Південної Русі. Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Надійні мури майстерно збудованої фортеці слугували захистом не тільки для прикордонного міста, а й усієї Русі.

Чернігово-Сіверське князівство. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське. Остаточно воно склалося в XI ст., коли Ярослав Мудрий віддав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тьмутаракань. Чернігівське князівство займало землі на Лівобережжі (головна їх частина — у басейні річки Десни).

Усередині XII ст. від Чернігова відокремилося Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші землі, де виникли дрібніші князівства. Багато подій історії Київської Русі пов'язано з містами Чернігівщини — Черніговом, Новгородом-Сіверським, Путивлем, Брянськом, Курськом, Стародубом. Столичне місто Чернігів посідало друге після Києва місце серед найбільших міст Південної Русі.

Галицьке та Волинське князівства. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торговельних шляхах із Заходу. Ремісники становили основну частину населення галицьких міст. Саме міське ремесло визначало високий рівень матеріальної культури цього краю. Крім того, в Галичині містилися великі родовища солі.

12,2 Іван Степанович Мазепа (Мазепа-Колединський 1639-1709) - гетьман України в 1687-1709гг. Походив з української шляхти на Білоцерківщині. Батько гетьмана Адам належав до білоцерківської шляхти та володів селом Мазепинці. Мати гетьмана Мазепи Марія походила з шляхетського роду Макієвського. Навчався в Києво-Могилянській Академії, був пажем при дворі польського короля Яна-Казимира. Він досконало володів латинською мовою, добре знав польську, німецьку та італійську мови. За спогадами сучасників, Мазепа привертав до себе увагу оточуючих не тільки своєю високою освіченістю але також умінням встановлювати дружні відносини з людьми, вселяти в них довіру до себе. Після повернення з Польщі вступив на службу в козацьке військо. Під час правління гетьмана Самойловича був призначений генеральним осавулом, а також виконував важливі дипломатичні доручення. Після невдалої Кримської кампанії 1687г. всю провину було покладено на гетьмана Самойловича, який був усунений з поста гетьмана і засланий до Сибіру. При підтримці з боку Василя Голіцина, фаворита тодішньої правительки царівни Софії, 25 липня 1687г. Івана Степановича Мазепу обрали гетьманом.

Протягом усього свого 21-річного правління гетьман Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику зміцнення становища козацької старшини. Завдяки щедрим подарункам царя Петра I, Мазепа отримав у володіння близько 20 тисяч маєтків і став одним з найбільш багатих феодалів Європи. Ревний покровитель православ'я, він побудував на землях Гетьманщини безліч церков у стилі українського бароко. За час правління гетьмана Мазепи Києво-Могилянська Академія змогла побудувати нові корпуси і збільшити кількість студентів до 2 тисяч.

Мазепа надавав активну підтримку Петру I в його походах проти турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696г. Азовом - ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман постійно давав молодому монархові в польських справах і з часом між ними виникла щира дружба.

Під час війни цар висунув українцям нечувані раніше вимоги. Замість охорони своїх земель від безпосередніх ворогів - турків, татар і поляків, українці були змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві та центральній Польщі. У цих походах став до болю очевидним факт, що козаки не можуть на рівних битися з регулярними європейськими арміями. Їх полки постійно несли важкі втрати, які досягали 70% особового складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро I поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери з презирством ставилися до козацького війська, часто використовуючи його в якості гарматного м'яса.

Загальне невдоволення козаків політикою царя змусило Мазепу шукати нового покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, гетьман звернувся за допомогою до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відмовив Мазепі у наданні військової допомоги. Вважаючи, що Петро I порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою Переяславського договору 1654р., Український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708р., Коли Карл XII, який ішов на Москву, повернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню своєї землі, перейшов на бік шведів.

27 червня 1709 відбулася Полтавська битва - вирішальний бій великої Північної війни. Перемога забезпечила Росії вихід до Балтійського моря і перетворила її на могутню європейську державу. Рятуючись втечею від переслідувала їх російської кавалерії, гетьман Мазепа і король Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Султан турецька відмовився видати Мазепу царському послу Толстому. Але сили Мазепи вже були підірвані; він помер 21 вересня 1709р.