Домашнє завдання

Повторити лекційний матеріал.

1. Характеристика ЦПП як галузі українського права

Систему права складають певні галузі, норми яких регулюють окремі види суспільних відносин. Залежно від сфери суспільних відносин, що регулюються, виокремлюють норми матеріального і норми процесуального права.

Дія норм матеріального права безпосередньо спрямована на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту, прав та обов’язків учасників правовідносин, структури й компетенції державних органів. Тобто матеріальне право складають правові норми галузей, що встановлюють правила поведінки, права та обов’язки суб’єктів. Це — конституційне право, адміністративне право, господарське право, трудове право та ін.

Норми процесуального права визначають юридичні засоби і порядок діяльності щодо здійснення та захисту норм матеріального права, тобто процесуальне право складають правові норми, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлені у нормах права. Це — адміністративно-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, господарсько-процесуальне право, кримінально-процесуальне право та деякі ін.

Галузі матеріального права входять до складу як публічної, так і приватної частин права. Галузі процесуального права входять до публічної частини права, і процесуальні відносини існують за наявності суб’єктів влади.

Норми галузей матеріального права спрямовані на регулювання суспільних відносин в їх дійсному існуванні. Процесуальна процедура — це порядок реалізації матеріальних прав, коли ці права оспорюються або порушуються, тобто для застосування і відновлення порушених прав необхідна певна процедура.

Норми процесуального права регулюють відносини, пов’язані з діяльністю органів судової влади (в окремих випадках з діяльністю спеціально уповноважених державних органів), тому процесуальне право ще називають судовим правом.

Згідно з чинним законодавством України на цей час визнано п’ять видів процесів: конституційний, адміністративний, цивільний, господарський, кримінальний. Зазначені процеси віддзеркалюють форми і методи реалізації матеріальних норм, які належать до непроцесуальних галузей.

Процесуальні норми, які регулюють порядок розгляду і вирішення судами цивільних справ та виконання судових рішень складають ЦПП. Вони мають своїм призначенням встановлення порядку і процедури вирішення судами цивільних прав. Цивільне процесуальне право регулює захист прав у відносинах за участю громадян. У межах цивільного процесу реалізуються норми більшості галузей: цивільного права, трудового права, житлового права, сімейного права, земельного права (ст.15 ЦПКУ).

Цивільне процесуальне право — це система правових норм, які регулюють діяльність і пов’язані з нею процесуальні відносини суду та інших учасників судової справи, що виникають при здійсненні правосуддя за цивільними справами.

Особливості ЦПП поряд з іншими галузями права:

- предметом є процесуальні дії і пов’язані з ними процесуальні відносини суду та інших учасників судової справи, що виникають при здійсненні правосуддя;

- метод є імперативно-диспозитивним. Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів закріплений у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборони і примус. Зобов'язання - обов'язок конкретної активної поведінки (ч.2 ст.50, ст.77 ЦПКУ тощо). Заборона - заборона виконання певних дій і бездіяльності (ст.117 ЦПКУ). Примус - вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм ЦПП (ч.5 ст.50, ч.13 ст.53 ЦПКУ). Імперативний спосіб проявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю і виконує керівну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов'язків. Суд вирішує цивільну справу і окремі питання, які виникають у процесі її розгляду, виносить рішення, яке має обов'язковий характер. Разом з тим у деяких нормах права визначається дозволена поведінка суду (ч.3 ст.133, ст.202 ЦПКУ). Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК (ст.27,ст.31 ЦПКУ);

- система як сукупність норм та інститутів галузі, зумовлених предметом правового регулювання. Складається з 2-х частин — загальної і особливої. Загальна об'єднує норми й інститути, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу (розділ І ЦПКУ). До особливої частини включені норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за стадіями судочинства (розділи II-XI ЦПК).

2. Норми ЦПП, їх система

Норми ЦПП – це встановлені або санкціоновані державою загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки організаційно-процедурного характеру, які з метою регламентації порядку здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплюють права й обов’язки учасників процесу та процедуру вчинення ними процесуальних дій, а також захищені від можливих порушень заходами державного примусу чи іншими процесуальними засобами.

Ознаки норм ЦПП:

1) є загальнообов’язковими;

2) особливим адресатом виступає судовий орган, який наділений владними (судовими) повноваженнями в процесі розгляду та вирішення цивільних справ;

3) встановлюються державою;

4) х-ся організаційно-процедурним характером, викладених у них приписів, які закріплюють детальну регламентацію (спосіб та послідовність вчинення, а також форму вираження результатів) усіх процесуальних дій учасниками судочинства, що розрахована на неодноразове використання в типових, повторюваних ситуаціях;

5) їх дотримання норм забезпечується різними правовими заходами (гарантіями), в т.ч. цивільними процесуальними засобами захисту і відповідальності.

Поняття “заходи процесуального примусу” ширше від поняття “санкції цивільного процесуального права”. Якщо перші спрямовані, на уникнення чи припинення правопорушення, то санкції норми ЦПП є ніби кінцевою оцінкою, реакцією держави на здійснене порушення правових приписів, що може і не виражатися в примусовості;

6) спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства, зокрема, всебічне та повне вирішення справи згідно із чинним законодавством.

Класифікація норм:

1. За змістом:

- регулятивні (встановлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин; ст.27,ст.31, ч.3 ст.35 ЦПКУ);

- дефінітивні (визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять; ч.1 ст.57, ст.28, ч.1 ст.29 ЦПКУ; визначають також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам; ст.5, ст.7, ст.14, ст.61 ЦПКУ).

2. За сферою застосування:

- загальні (мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій процесу; вміщені в основному у «Розділі 1. Загальні положення»);

- спеціальні (регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства - в стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарження тощо, або при розгляді певної категорії справ);

- виключні (спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм, встановлюють з них виключення; ст.114, ч.4-6 ст.152 ЦПКУ).

3. За методом впливу на правовідносини:

- імперативні;

- диспозитивні.

Правова норма за структурою складається з певних частин. В теорії права домінує положення, що таких частин 3: гіпотеза - визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція - встановлює правила поведінки; санкція - наслідки, які настають у випадку порушення або невиконання даної норми. Аналіз норм ЦПК підтверджує, що вони мають як тричленну (ст.50, ст.53 ЦПКУ), так і двочленну структуру ( ст.73 ЦПКУ).

Структурні елементи норм теж можуть бути класифіковані. Так, гіпотези поділяються:

1. За характером викладених обставин:

- односторонні (передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права);

- двосторонні (передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому, при наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних – друге; ст.169 ЦПКУ).

2. За ступенем визначеності:

- визначені (точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню; ст.193 ЦПКУ);

- відносно визначені (вказують на загальні умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню, але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд; ст.126 ЦПКУ);

- невизначені (не передбачають конкретних умов, за яких така норма підлягає застосуванню; ч.1 ст.73 ЦПКУ).

Диспозиції класифікуються:

1. За способом вираження закріплених в них правил поведінки:

- прості (обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії; ст.174, ст.175 ЦПКУ);

- описові (правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права; ст.28, ст.29 ЦПКУ);

- відсилочні (не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих норм, а відсилають до інших норм, в яких такі правила визначені; ч.2 ст.297, ч.1 ст.304 ЦПКУ);

- бланкетні (не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені; ст.369, ч.1 ст.279 ЦПКУ).

Кожна норма ЦПП складається з 3-х обов’язкових структурних елементів: гіпотези, диспозиції та санкції, незалежно від того, чи закріплені вони в тексті однієї статті ЦПЗ.

3. Види цивільного судочинства

Найстарішою формою цивільного процесу в Римі був legesactio - легісакційний процес (лат.-законний) («тому, що претензії сторін, які спорять, в процесі повинні бути виражені словами того закону, на який вони посила­ються» - рим.юристII ст. н.е. Гай). Legesactio в стародавній час позначав здійснення права законним чином на противагу незаконному насильству. Для початку процесу була необхідна особиста присутність як позивача, так і відповідача. Доставити відповідача на суд було справою самого позивача. Перша форма легісакційного процесу називалася legesactiosacramento - позов за заставою, або закладом. У цій формі могли бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Якщо позивач і відповідач спорять про річ, то необхідна наявність спірної речі, а коли спір йшов про земельну ділянку, то сторони приносили магістрату грудку землі, взяту з ділянки. Сума закладу за річ вносилася у державну скарбницю кожною із сторін. Сторона, яка виграла процес, одержує свою заставу назад; сторона, яка програла справу, втрачає заклад на користь держави. Мета закладу - це попередження необґрунтованих позовів, бо суми закладу були досить великими. Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Позивач приводив до суду (магістрату) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, на­кладаючи одночасно руку на боржника. Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його вику­пив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.

Спрощений порядок цивільного процесу – формулярний процес. Сторони перед магістратом могли викладати суть справи в будь-яких виразах і в будь-якій формі; надати ж претензіям сторін відповідного юридичного виразу тепер був зобов'язаний претор. Із пояснень сторін він виводив юридичну суть спору і викладав її у спеціальній записці судді, призначеному для розгляду цієї спра­ви. Ця записка судді і є преторською формулою, від якої й походить назва самого процесу - формулярний. Преторська формула складалася з 4-х обов’язкових частин: 1 ч. розпочиналася з назви судді, до якого справа відсилається на розгляд, у 2 ч. претор формулював суть позову, суть спору, у 3 ч. коротко викладалися факти і обставини, з яких позивач виводив свою вимогу і 4 ч. містила припис судді про присудження, якщо вимо­га підтвердиться. В епоху форму­лярного процесу з'являється вже процесуальне представництво.

На сьогодні цивільне судочинство розглядається як врегульований нормами ЦПП порядок провадження в цивільних справах, який визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків і цивільних процесуальних дій, якими вони реалізуються судом і учасниками процесу. Завдання цивільного судочинства сформульовані у ст.1 ЦПКУ.

Види цивільного судочинства за ч.3 ст.15 ЦПКУ від 18.03.2004р. (набрав чинності 01.01.2005р.):

1. Наказне провадження (Розділ II ЦПКУ) як спрощений порядок розгляду цивільних справ.

Завдання - приско­рення вирішення ряду вимог, пов'язаних із: 1) стя­гненням з боржника грошових коштів або 2) ви­требуванням майна.

Судовий на­каз є особливою формою судового рішення і, од­ночасно, має силу виконавчого документа. Сторони – стягувач (заявник) та боржник.

Обставини, за яких порушується наказне провадження – ст.96 ЦПКУ (порушується лише за документально під­твердженими і безспірними вимогами). Ініціа­тива порушення наказного провадження належить стягувачу (кредитору), який реалізує своє право на судовий захист порушеного боржником його су­б'єктивного матеріального права.

Судовий наказ у разі прийняття заяви про його видачу видається у 3-денний строк без про­ведення судового розгляду, тобто не потрібно за­слуховувати пояснення стягувача, кредитора, до­сліджувати докази, вести журнал судового засідання. Разом з тим, як і рі­шення суду, судовий наказ є кінцевим актом ре­алізації норм процесуального і матеріального пра­ва.

2. Позовне провадження є основним видом провадження, був притаманний ще римському праву. Це провадження, в якому розглядається спір, який виникає з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також з інших правовідносин (ч.1,2 ст.15 ЦПКУ).

Сторони – позивач та відповідач.

Усі цивільні процесуальні норми, які визначають загальну час­тину ЦПП та розгляд справи за стадіями поширюється саме на справи позовного провадження. Справи інших проваджень розглядаються вже за загальними правилами позов­ного провадження з урахуванням винятків та доповнень, ви­значених спеціальними нормами про ці провадження (нак., окр.)

Захист прав особи здійснюється за допомогою позову. Позов - це матеріально-правова вимога позивача до від­повідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрис­дикції про захист порушеного, оспорюваного чи невизнаного права або законного інтересу, який здійснюється у певній, визна­ченій законом, процесуальній формі.

Позов має кілька елементів, до яких на­лежать:

- предмет (матеріально-правова вимога позивача до відповідача);

- підстава (об­ставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов. Підстави, які стверджують, що спірне право нале­жить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. Пасивну підставу становлять факти, з яких вба­чається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить);

- зміст (звернена до суду вимога про здійснення певних дій, пов'язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспореного чи невизнаного права).

Розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі.

Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду.

3. Окреме провадження (Розділ IV ЦПКУ) - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає і вирішує ви­могу до суду про встановлення певних обставин. Мета - за­хист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, юри­дичних осіб і держави, що їх характерною ознакою є відсут­ність спору про право цивільне. Розгляд справ окремого про­вадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. ЦПК встановлює заборону щодо вирішення справ окремого провадження у разі виникнення під час їх розгляду спору про право, а не про факт.

4. Джерела ЦПП

Джерелами ЦПП є нормативні акти, в яких закріплені правила, що врегульовують порядок організації і здійснення правосуддя в цивільних справах.

Таким джерелом, насамперед, є Конституція України, якою встановлені основи організації і діяльності суду (розд. VIII), правовий статус громадян (розд. II), у тому числі і в цивільному судочинстві (статті 55, 59, 24, 29, 31, 31, 32).

До джерел ЦПП належить Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010р., яким встановлені мета і завдання правосуддя, методи і форми його здійснення, система органів правосуддя, основні засади організації і діяльності органів правосуддя в Україні.

Основним джерелом, яким врегульовано порядок судочинства в цивільних справах, виступає Цивільний процесуальний кодекс України, що був прийнятий 18.03.2004р., а набрав чинності 01.01.2005р.

Джерелами ЦПП виступають інші закони України, де визначені окремі положення цивільного процесу. Цивільний кодекс встановлює правила допустимості засобів доказування в справах про визнання недійсними певних угод, склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про визнання угоди недійсною тощо.

Сімейним кодексом України визначені склад осіб, які мають право на порушення справи в суді про позбавлення батьківських прав, обов'язкова участь прокурора, органів опіки і піклування у деяких справах із сімейних правовідносин; Кодексом законів про працю - підвідомчість судові трудових справ.

Закон України «Про адвокатуру» врегульовує види адвокатської діяльності в цивільному судочинстві. Закон України «Про прокуратуру» регламентує питання участі прокурора в цивільному процесі. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» надає право виконавчим органам сільських, селищних, міських рад та їх головам звертатися до суду про стягнення з фізичних осіб збитків, завданих інтересам населення, навколишньому середовищу, місцевому господарству та про припинення права власності на земельну ділянку тощо. Закон України «Про судову експертизу» врегульовує принципи судово-експертної діяльності, її організацію та правовий статус експертів.

Джерелами ЦПП виступають також укази Президента та постанови КМУ, міжнародні договори і угоди, належним чином ратифіковані ВРУ.

Важливе значення для однакового розуміння і правильного застосування норм ЦПП мають роз'яснення, що даються постановами Пленуму Верховного Суду України, які не мають нормативного характеру, але є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують норми права, щодо яких зроблені такі роз'яснення.

5. Дія норм ЦПП в часі і просторі

За ступенем та формою можливого впливу учасника цивільного процесу на реалізацію норми ЦПП останні володіють такими критеріями:

1. Об’єктивний – дія норми ЦПП в часі:

Суд повинен застосовувати той процесуальний закон, який діє у момент здійснення проце-суальних дій, незалежно від того, який процесуальний закон діяв на момент виникнення процесу. В той же час допускається зворотна дія норм ЦПП, за виключенням законів, які встановлюють нові обов'язки, скасовують чи звужують права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежують їх використання (ч.3, 4 ст. 2 ЦПКУ).

Дія цивільно-правових норм у часі починається з моменту вступу їх у силу і продовжується до моменту, коли вони втрачають правову силу у встановленому законом порядку.

У відповідності зі ст. 94 Конституції України, закон вступає в силу через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Порядок набуття чинності законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів визначений Указом Президента України від 10.06.1997р. "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності".

В ст. 57 Конституції України прямо передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є нечинними.

Офіційними друкованими виданнями, в яких публікуються закони і підзаконні нормативні акти, є "Відомості Верховної Ради України", "Офіційний вісник України", газети "Урядовий кур'єр" і "Голос України". Нормативні акти уряду також публікуються в "Збірнику урядових нормативних актів України" та в "Зібранні законодавства України". Постанови та розпорядження КМУ в періодичних юридичних виданнях.

Після набрання чинності закон діє на майбутній час. Тому при появі нового закону попередній зберігає свою чинність по відношенню до тих фактів, які виникли протягом часу, коли він діяв. Як виняток в самому законі може бути зазначено, що він (або окремі його положення) поширює свою дію на правовідносини, які виникли і до його прийняття, тобто закону може бути спеціально надана зворотна сила.

2. Суб’єктивний – дія норми ЦПП у просторі та за колом осіб:

Нормативно-правові акти, в т.ч. і цивільно-правові, діють на всій території України. Закони, нормативні акти міністерств та відомств, центральних органів управління - також діють на всій території країни, а акти місцевих органів - на території відповідної області (міста, району).
В окремих випадках у законах і в інших нормативних актах може бути передбачено, що вони підлягають застосуванню лише в певних адміністративно-територіальних одиницях, тобто дія такого акта обмежена визначеними ним адміністративними кордонами.

Дія за визначеним колом осіб поширюється на всіх громадян України, на всі українські підприємства, установи, організації, іноземних громадян, осіб без громадянства. Суб'єктивні рамки цивільних процесуальних норм можуть мати виключення, встановлені Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Для правильного застосування правової норми в кожному випадку необхідно з'ясувати:

- чи діє ця норма на момент її застосування (дія закону в часі);

- чи підлягає вона застосуванню на даній території (дія закону у просторі);

- чи поширюється ця норма на конкретну особу (дія закону щодо кола осіб).