Тема № 1: Предмет української культури. Дословʼянське населення на теренах України

1. Місце української культури в контексті світових культур. Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. “Споріднена праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: “Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень”. Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.

2. Міфологічне мислення та міфологічна свідомість. Міфологічна свідомість, яка в період свого формування безпосередньо пов’язана з шаманістичним світоглядом, магією, первісними ритуалами, стала об’єктом спеціальних досліджень у ХХ ст. Міф як особлива форма освоєння світу людиною посідає чільне місце в концепціях Е. Кассірера, К. Леві-Строса, О. Лосєва, Я. Голосовкера, К. Г. Юнга, М. Еліаде.

Міфові притаманна своєрідна логіка, поетика, цілісність, зв’язок з ритуалом. Центральні образи перших міфів — світове дерево, світове яйце, світила, стихії (вода, вогонь та ін.), тварини, фантастичні істоти. Героями міфу виступають боги, духи та люди. Деякі стрижневі сюжети — творення світу, мандрівки в потойбічний світ, історія близнюків, потоп — присутні в більшості давніх і пізніх міфологічних та релігійних систем, фольклорі та літературі. Наприклад, образ яйця через слов’янську міфологію перейшов і до християнських звичаїв, шлях до країни померлих описують «Тибетська книга померлих» та Данте, дивовижні подвиги героїв стали надбанням казок та легенд. Ось початок одного з міфів про створення світу: «Спочатку було море. Усе тонуло в темряві. Не було ні сонця, ні місяця, ні людей, ні тварин, ні рослин. Саме лише море. А море було Матір’ю… А Мати не була ні людиною, ні річчю, ні чимось іншим. Вона була духом усього того, що настане. Вона була також думкою і пам’яттю…». Так уявляють собі початок існування жерці племені когі, яке живе в горах Колумбії. Цю легенду та знання про закони Матері-Природи вони отримали від своїх предків, а ті — від пращурів. Можливо, подібними були міфи людей неоліту.

Деякі дослідники вбачають у міфах давніх і «колискових» народів передусім історичні та етнографічні особливості становлення певного племені або етнічної групи. Але, не виключаючи такого підходу, слід зазначити, що існують інші інтерпретації міфології. Наприклад, К. Г. Юнг уважає, що міфи відтворюють у специфічний спосіб структуру психічного світу людини. У його концепції архетипів колективного, несвідомого міфологія стає картою людської психіки, а дослідження міфів може розповісти про певні комплекси, які нібито притаманні людській психіці на всіх етапах її становлення.

На думку Я. Голосовкера, вища пізнавальна властивість розуму — це імагінація (творча уява). І саме вона, а не логіка, послідовність, систематичність, характеризує геніальні прояви в історії людського пізнання. Якщо підходити до міфу з цієї позиції, то ми побачимо, що він, з одного боку, сам є витвором людської фантазії і творчої уяви, а з другого — дає можливість тому, хто сприймає міф, осмислювати його, а відтак і світ, з допомогою все тієї ж творчої уяви. А те, що закони формальної логіки втрачають своє значення в атмосфері міфа, поступаючись місцем своєрідній, але не менш цілісній його логіці, є лише свідченням розмаїття способів інтелектуального освоєння світу.

В історіях, подібних оповідці племені бакуба про розкриття таємниці вогню, дослідники вбачають закономірності розвитку та трансформації міфу: «Керікері уві сні побачив бога Мбоома, який навчив його здобувати вогонь тертям двох паличок. З того часу, коли в селищі згасали вогнища, Керікері продавав вогонь, призначаючи дуже високу ціну. Це дратувало все плем’я, і вождь звернувся за допомогою до своєї дочки. Вона закохала в себе володаря таємниці і одного разу, коли вогнища знову згасли, прийшла до Керікері і сказала, що їй холодно. А коли той на її очах розпалив вогнище, зі сміхом утекла і розкрила таємницю племені». У цій історії ми не відчуваємо тієї таємничої урочистості, яка була притаманна для космогонічних міфів або міфів про перших людей. Так суспільна свідомість поступово перетворювала міфи на легенди, перекази, казки.

Отже, розвиток міфології спричиняє виокремлення з неї різних форм насамперед словесної творчості: епосу, драми, казки, легенди, а пізніше — літератури. Поява науки в античному світі певною мірою зумовлена опозицією до міфологічної свідомості.

Але міфологічне мислення не зникло і в наш час, щоправда, дослідники по-різному інтерпретують міфи сучасності, їх значення для розвитку суспільної свідомості. Свій аналіз феномену НЛО К. Г. Юнг назвав «Один сучасний міф. Про речі, які спостерігають на небі», підкреслюючи тим самим своєрідну актуальність міфологічного способу світосприйняття.

Отже, узагальнюючи, зазначимо, що первісна культура була першою відомою формою освоєння та осмислення світу людиною. На її ґрунті приблизно з V тис. до н. е. в різних регіонах Землі почали розвиватися культури давніх цивілізацій — у першу чергу на Близькому Сході, в Індії, Китаї, у Середземномор’ї, трохи згодом в Америці. Але певні риси, які виникли в первісну добу, існують і тепер, перш за все в культурі «колискових» народів. Також їх знаходять у духовному світі цивілізованої людини: сучасному мистецтві, міфології, релігії. До первісної культури звертаються під час аналізу світу дитинства, у процесі розроблення психологічних, філософських та синтетичних концепцій розуміння людини як унікальної істоти, її можливостей та перспектив.

Один з перших аналітиків первісної культури Дж. Фрезер писав: «Зрештою ми не дуже й відрізняємось від цих людей, і багато чим з того справжнього і корисного, що так ретельно зберігаємо, ми зобов’язані нашим дикунам-пращурам, які накопичили і передали нам у спадщину фундаментальні уявлення, котрі ми схильні розглядати як дещо самобутнє та інтуїтивно дане… Помилки пращурів були не якимись нісенітницями або нападами безумства — вони були гіпотезами, зумовленими свого часу даними досвіду, але які не витримали випробування часом. Тому ми вчинимо розсудливо, якщо будемо споглядати з вибачливістю на думки та звичаї менш цивілізованих народів, як на неминучі помилки в пошуках істини. Це дасть нам право на поблажливість, якою коли-небудь доведеться скористатися і самим».

3. Роль природного чинника у формуванні менталітету автохтонного населення. Українська культура пройшла тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. Найтривалішим був період її розвитку від палеоліту і до прийняття християнства. На чому базувалась українська культура, які чинники були її культуротворчими елементами?

Перш за все це природні умови і, зокрема, ріки: Дніпро, Дністер, Дунай, Буг, Десна, Рось, дрібніші річки. Як і народи цивілізацій Стародавнього Сходу, які селилися на побережжях Нілу, Тигру та Євфрату, Інду, Хуанхе, наші пращури також облюбували собі для проживання береги річок. Саме тут виникли найдавніші поселення. Річки давали рибу для харчування, були шляхами сполучення (влітку на човнах, узимку на санях), засобами для зближення окремих племен і торгівлі між ними. Ріки — один з головних чинників економічного і культурного життя, а пізніше і політичного.

Другим важливим чинником був м’який, помірний, сприятливий для проживання клімат. Він сприяв успішному формуванню не тільки матеріальної культури (світу зроблених речей), а й духовної. Помірний клімат найсприятливіше впливає на голосові зв’язки, розвиток голосу, співучості, формування мелодійної української мови. Саме такий клімат вплинув на дві найспівучіші нації світу — українську та італійську. Наші пращури виражали свої емоції через спів і працюючи, і відпочиваючи.

Третім природним чинником був ліс. Він давав дрова, мед, дьоготь, хутро для одягу. Ліс — це база для полювання, бортництва і джерело матеріалів для будівництва житла, човнів, виготовлення речей домашнього вжитку. Крім того, ліс давав змогу швидко сховатись від ворогів. Він був також елементом духовної культури, своєрідної міфології (на відміну від інших цивілізацій), самобутніх релігійно-демонологічних уявлень про світ і світобудову.

Інший чинник формування культури наших предків — степ, лісостеп. Він був не тільки основним елементом для розвитку культури землеробства, а й споконвіків — джерелом небезпеки від ворогів-кочівників. Азійські орди спустошували плодючі землі, руйнували поселення, забирали населення в рабство. Така небезпека для України існувала аж до ХVІІ ст.

Ще одним природним елементом культуротворчості на заході України були гори. Вони захищали населення і формували своєрідність і самобутність нашої культури. Саме завдяки горам була зупинена татаро-монгольська орда.

Однак з найдавніших часів наша культура вбирала в себе елементи і впливи інших культур. Можна виділити дві групи впливів на формування основної бази української культури. У найдавніші часи — це доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов’янські, балканські, іранські. Потім пізніші — античні, германські, римські, візантійські, західноєвропейські впливи. Усі ці впливи акумулювала в собі самобутня вже в найдавніші часи наша культура. Українську культуру єднають зв’язки з Причорномор’ям. Крім того, у ранній період нашої культури особливу роль відігравало географічне положення, територія, міграційні процеси.

Україна — географічний центр Європи. Усі шляхи з Заходу та Сходу перетинали її: Великий шовковий шлях, шлях з варягів у греки, шляхи до Передньої Азії. Територія мала відкритий характер, особливо зі Сходу, це відбирало, гальмувало її сили. Протягом століть одні племена змінювали чи витіснювали інші, один етнос переливався в інший. Але покоління людей виростало одне за одним, абсорбуючи все від попередніх. Культурні здобутки постійно передавалися нащадкам.

Культурний, біогенетичний процес на нашій етнічній території не знав перерви. Основою його завжди було автохтонне, місцеве населення, яке вбирало в себе всі впливи, переосмислювало їх і творило свою культуру. Кіммерійці, скіфи, сармати, роксолани, анти, гуни, слов’яни, половці, татари та інші брали участь в етногенезі українців і в їх культуротворчих процесах. Але ядро протягом тисячоліть залишалось, історична пам’ять постійно еволюціонувала.

Учені вважають, що територія України була залюднена майже мільйон років тому. Це доводить відкриття Королевської стоянки в Закарпатті, де виявлено 16 культурних шарів, 100 тис. знахідок, серед яких знаряддя кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Учені дотримуються двох підходів до питання про походження українського народу; автохтонічний і міграційний. Прихильником автохтонічного були В. Хвойка (археолог), дослідник етногенезу В. Петров. У наш час цю платформу відстоювали М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков, М. Чмихов.

Можна назвати такі етнокультурні етапи в дохристиянській культурі України:

1.Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.);

2.Трипільська доба (V—III тис. до н. е.);

3.Післятрипільська (II тис. до н. е.);

4.Скіфо-сарматська (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);

5.Слов’янська (I тис. н. е.);

6.Доба Русі-України (від VII ст. н. е.).