Образотворче мистецтво, музика, театр

Театр. Театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п’єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819р. і пізніше «Москаль-чарівник» в Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального актора М.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою – Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. їм вдалося об’єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), М.Заньковецька, А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

М.Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став І.Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). В основі його п’єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика. Постійна і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості У XIX ст. як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», створені на вірші Шевченка «Душі мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися воші соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджуватися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії. Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається світська професійна музична культура. С.С.Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П.І.Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічій хор «Закувала та сива зозуля», тема якого – страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М.М.Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т.Г.Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П.П.Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом...».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.В.Лисенка, який є основоположником української класичної музики.

Образотворче мистецтво. У східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві, оскільки протягом майже всього XIX ст. в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії.

Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна – «нова Італія», як її називали. З’явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури тою часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль.

Романтичні картини Т. Шевченка «Селянська родина», «Циганка-ворожка». Помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Він досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

Художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А.Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина – «Ніч на Дніпрі» –викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Головна тенденція образотворчого мистецтва ІІ пол. XIX – рух до реалізму: творчість членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т.Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга – історика М.Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

І.Рєпін у Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався рядом порад українського історика Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря.

Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду». «Ярмарок», інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С.І.Васильківського. Пише пейзажі Подніпров’я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам’ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т.Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам’ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М.Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д.Яворницький.

Архітектура. В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов’язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму – Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя). Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв. Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 р. було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров’я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам’ятник на Честь повернення Києву Магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (архітектор – Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (В.Васильєв, закінчив А.Тон) увічнили пам’ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

У ІІ пол. XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з’являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса – нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав Інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, А.Берет. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятій в 1903 р. проект будівлі Полтавського земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

Date: 2015-07-22; view: 746; Нарушение авторских прав