Формування української освіти і науки. У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (20% площі) і Російською (80%) імперіями

У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства – національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Освіта. У XIX ст. нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Але якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

XIX століття – це період створення університетської освіти та інших навчальних закладів на східних українських землях. Значну роль у відродженні української культури відіграв Харківський університет, відкритий у 1805 р. У 1820 р. в Ніжині була відкрита Гімназія вищих наук, яка прирівнювалася до університетів.

У Києві традиції Києво-Могилянської академії продовжив Київський університет, заснований у 1834 році. У 70-ті роки його професори та студенти брали активну участь у діяльності Південно-Західного відділення Географічного товариства й Київської Громади. У 1865 році шляхом реорганізації Рішельєвського Ліцею (заснований 1837 р.) було створено Одеський університет з офіційною назвою Новоросійського університету. У 1874 р. створюється Глухівськнй учительський інститут.

У результаті розвитку промисловості й загального підвищення рівня економічного розвитку України були відкриті Харківський економічний інститут (1884 р.), Київський політехнічний інститут (1898 р.). Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.), Київський (1906 р.) та Харківський (1917 р.) комерційні інститути. У 1915 р. у Харкові почав функціонувати евакуйований з Нової Олександрії (Пулава) сільськогосподарський інститут.

При Київському університеті вдалося відкрити Вищі жіночі курси, які в 1885 р. було закрито. У 1906 р. їх знову вдалося відновити, а з 1914 р. курси було перейменовано в Жіночий інститут їм. св. кн. Ольги. У 1906 р. були відкриті Вищі жіночі курси в Одесі, в 1907 р. – у Харкові. В 1910 р. з’явилися жіночі медичні інститути в Києві, Харкові та Одесі, а в 1916 р. – Вищі жіночі медичні курси у Катеринославі.

Зі 105 вищих закладів освіти, які існували в Російській імперії, більш 20 знаходилися в Україні (2/3 приходилися на Київ та Харків). У другій половині XIX – початку XX ст.ст. університети, а також наукові заклади при них стають основними осередками дослідницької роботи й зосередження наукових сил. Незважаючи на те, що тоді в Росії нараховувалося всього 11,6 тис. наукових працівників і 5,5 тис. професорів, лише половина з яких займалася наукою, вони поставили вітчизняну науку врівень зі світовою. У цей період в університетах і технічних вищих закладах освіти України плідно працювали наукові школи з історії, філософії, органічної хімії, математичної фізики. механіки, електрометалургії, опору матеріалів, гірничої справи та інші.

При Олександрові І створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов’язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.

Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існувати раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28%, до того ж все навчання йшло російською мовою. Кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.

З середини XIX століття в системі освіти в Україні посилюються процеси насильницької русифікації, утиску української мови та культури. 20 червня 1863 р. видається наказ Міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону вживання української мови в системі освіти.

19 травня 1876 року прийнято так званий «Закон Юзефовича» (Юзефович – у той час титулярний радник у Києві).

Доступ до навчання було перекрито для більшості селянських дітей. Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчанням лише 30% дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники XIX ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося лише 24%.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині – німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською.

На західноукраїнських землях центром культури її освіти залишався Львів. У 1784 p. Австрійський імператор Йосип II відновив Львівський університет з чотирма факультетами. У їх числі був і теологічній факультет, де викладання відбувалося німецькою і латинською мовами. На прохання Львівського Єпископа П.Білянського Йосип II тимчасово відкрив у 1787 р. при Львівському університеті так званий руський інститут – «Studium ruthenum», куди могли б вступити українці без знання латинської мови; мовою навчання там мала бути українська. Туди було прийнято 44 вихованця. «Studium ruthenum» проіснував до 1809 р.

У 1817 р. у Львові знову було відновлено університет, але з німецькою мовою навчання. З 1867 р. мовою викладання в університеті стала польська. Перші українські кафедри з’явилися тільки у 1848-1849 рр., що було наслідком так званої «весни народів» – революційного антимонархічного руху європейських народів навесні 1848 р. У цей період у народів, які втратили свою незалежність, посилився рух за національне відродження. У жовтні 1848 р. у Львові було скликано Собор Руських учених, який намітив широку програму організації науки її народної освіти, реалізувати яку, на жаль, не вдалося, бо уже в 1849 ропі австрійський уряд придушив революційний рух і повернувся до абсолютизму.

Та все ж у 1849 р. у Львівському університеті була вперше створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я.Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання було скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. в університеті було засновано кафедру історії України, яку очолив професор Михайло Гру шевський.

У 1844 році у Львові було засновано Політехніку, а в 1855 р. –Землеробську Академію (з 1881 р. – Ветеринарна Академія).

На Буковині університет було засновано в 1875 р. в Чернівцях. Мовою навчання була німецька. Але було створено 3 кафедри з українською мовою викладання: української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослов’я. Кількість українських студентів на початку XX ст. складала 280 осіб. З 1880 р. у вищих закладах освіти західних територій України велася боротьба за рівноправність українського студентства, а потім за створення окремого українського університету.

На початку XX ст. ситуація в освітній сфері у Західній Україні дещо покращилася. Число українських шкіл збільшилося: у 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3000 народних шкіл. Українці мати 7 кафедр (посад професорів) та 3 доцентури у Львівському та 3 кафедри в Чернівецькому університетах. Було вирішене питання про відкриття українського університету, але світова війна завадила.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві українсько-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських народних шкіл напередодні війни налічувалося: в Галичині – 2612, Буковині – 216, але на Закарпатті з наявних у 1883 р. 282 українських шкіл не залишилося жодної. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Буковині єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадженням в шкільне навчання (з 1892 p.), а згодом у діловодство фонетичного правопису.

Природничі науки. Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики буди зроблені М.Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників М.Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. Основоположник військово-польової хірургії М.І.Пирогов, який намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Геніальний винахідник М.Кибальчич, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в XX ст. названо кратер на Місяці),

Гуманітарні науки. У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М.Церетелі у 1819 р. – «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М.Максимович. І.Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови.

Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у Петербурзі вийшла перша граматика української мови – «Граматика малоросійського наріччя» О.Павловського. Етнографічні, лінгвістичні дослідження були початковим пунктом українського культурного відродження.

У цей же час починають з’являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов’язані з російською історіографією: Дмитро Бантиш-Каменський – автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства», яка вперше побачила світ у 1822 р. перечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з іншого - саме походження козацтва пов’язується з вихідцями з Північного Кавказу: з одного боку - критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого - засуджується антимосковська політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М.Бантиш-Каменського викликали широкий суспільний інтерес до історії України.

Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну громадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. Тоді ж він брав участь у створенні і діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Після розгрому братства був арештований, 9 років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт – Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России». Пізніше завідував кафедрою історії Петербурзького університету. Писав вірші, історичні драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою. Підсумком його дослідження стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». М.Костомаров захищав принцип об’єктивності в історичній науці.

Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов’язаний з ім’ям професора Київського університету В.Б.Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов Археологічний з’їзд. По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст. По-третє. Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу
(M.С. Грушевський).

У 1894 р. за рекомендацією В.Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову українську організацію академічного тилу, але і в суспільному житті Грушевський – один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше – «Товариства українських поступовців». Його багатотомна «Історія України-Руси» – фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

Дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Іванович Яворницькпй. З 1902 р. він став завідувати краєзнавчим музеєм у Катеринославі (Дніпропетровську). Д.І.Яворницький видав капітальну «Історию запорожских козаков», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури козацької епохи. Наукову діяльність Яворницькпй продовжував і після революції.

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але її у всій Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко. Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки XX ст. приблизно одночасно з’являються «Нарис історії українського народу» Грушевського та «Історія українського народу» Єфименко – перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.

Визначною подією в українському науковому житті XIX ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства ім. Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». З 1895 р. М.Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. – готовою Наукового товариства їм. Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Плеяда вчених, які працювали в його рамках: М.Грушевський, І.Франко, І.Крип’якевич, А.Ейнштейн, М.Планк, А.Мазон, Д.Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить М. Драгоманову. З 1877 р. під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку – національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії.

В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. В першій половині XIX ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В.Карпов, О.Новинцькнй, Й.Михневич. С.Гогоцький, П.Авсенєв, П.Юркевич та ін.). Проблеми взаємозв’язку мови і мислення ґрунтовно досліджує О.Потебня, який, виходячи з ідей І.Канта та В.Гумбольта. вважає мову органом, що утворює думку. Філософію нової української національної ідеї розробляє Т.Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує І.Франко.

Отже, за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого - обов’язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.