Проведення лекції

КУРС ЛЕКЦІЙ

З КРИМІНАЛЬНОго ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

ЗАРОДЖЕННЯ, ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА,

ДИСЦИПЛІНАРНІ І ДИДАКТИЧНІ ОСНОВИ

Навчальний посібник

За наук. ред. О. А. Кириченка

Авторська лекція

Миколаїв

Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили

ББК 67.Х+67.620

К

УДК 340.ІІ+343.98

Рекомендовано до друку

рішенням Вченої ради Чорноморського

державного університету ім. Петра Могили

(протокол № () від 2012 р.)

Рецензенти:

Басай В.Д., декан Івано-Франківського факультету національного університету «Одеська юридична академія», Академік Академії наук Вищої освіти України, Заслужений юрист України, д-р юрид. наук, професор

Стратонов В.М., декан юридичного факультету Херсонського державного університету,Заслужений юрист України, д-р юрид. наук, професор

К Курс лекцій з Кримінального процесуального права України. Лекція: Зародження, поняття, система, дисциплінарні і дидактичні основи: Навч. посібник / Т. О. Коросташова, Ю. О. Ланцедова, О. С. Тунтула; за наук. ред. О. А. Кириченка. - Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2012. - Авторська лекція. - 48 с.

ББК 67.Х+67.620

Викладено хронологію зародження науки антикримінального судочинства (Кримінального процесуального права України), її поняття, наукову природу і дисциплінарні зв’язки за новітньою класифікацією юридичних наук.

Розкрито систему і змістовно-тематичне наповнення базового навчального курсу антикримінального судочинства і дидактичні основи у контексті новітньої концепції чотирьохступеневої юридичної науки та освіти. Показана сутність базового, спеціального, магістерського і наукового освітньо-кваліфікаційного рівня, а також значення і співвідношення еталонного, ретроспективного і базового навчального курсу і системи спеціалізованих і магістерських курсів для навчального забезпечення отримання спеціалізованого і кваліфікованого ОКР по кожній із спеціальностей, спеціалізацій і субспеціалізацій.

Розроблено для студентів юридичного факультету Чорноморського державного університету ім. Петра Могили. Може бути корисним для викладачів і студентів інших юридичних вузів і співробітників ан­тиделіктних органів і представників інших напрямків юридичної діяльності.

© Кириленко Є. В., Коросташова Т.О.,

Ланцедова Ю.О.,Тунтула О.С., 2012.

© Наук. ред. Кириченко О.А., 2012.

© ЧДУ ім. Петра Могили, 2012.

ПЛАН-КОНСПЕКТ

проведення лекції

У процесі вивчення даної теми передбачено розглянути такі питання:

1. Історія зародження науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України».

2. Природа науки антикримінального судочинства за новітньою класифікацією юридичних наук.

3. Дисциплінарні зв’язки науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України».

4. Дидактичні основи науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України».

5. Система курсу, науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України» і КПК України.

Питання 1. Історія зародження науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України»

Проходила в межах науки кримінального права, коли на певному етапі розвитку (1; 15; 18 та ін.) було звернуто увагу, що дана сукупність наукових знань у контексті боротьби зі злочинами містить в собі матеріальні і процесуальні норми, останні з яких і стали іменувати кримінальним процесом. Власно процедура антикримінального переслідування виникла давно і, навіть, у найдавнішому відомому історії правовому документі «Русская Правда» вже містився достатньо детальний опис даної процедури (15, с. 59-61), але перший кодекс антикримінального судочинства – «О судопроизводстве по преступлениям» з’явився у 1832 р. у складі Зводу законів Російської імперії (15, с. 68). що і може вважатися початком офіційного відмежування науки антикримінального судочинства від антикримінального права, які і зараз іменуються у т. ч. у зв’язку з прийняттям нової редакції власне Кримінального процесуального кодексу України (11), семантично необґрунтованими термінами «Кримінальне процесуальне право України», «Кримінальний процесуальний кодекс України», «Кримінальне судочинство України», «Кримінальне право України», «Кримінальний кодекс України» та ін.

З урахуванням сучасних вимог і новітньою класифікацією юридичних наук і кодексів (5, с. 15-20 та ін.; див. питання 2) традиційні найменування даної процедурної юридичної науки і відповідного кодексу, як й інші аналогічні терміни – «підрозділи кримінальної міліції» тощо, поряд з іншими такими же за конструкцією словосполученнями «кримінальне угрупування», «кримінальна країна» та ін., виглядають достатньо некоректними і тому потребують відповідного уточнення.

Найбільш виваженим видається пропозиція О. А. Кириченка та ін. у даному випадку використовувати терміни «Антикримінальне судочинство України», «Кодекс антикримінального судочинства України», «Антикримінальна галузь права України», «Антикримінальний кодекс України», «підрозділи антикримінальної міліції» та ін. (5, с. 15 та ін.), з яких для іменування науки і навчальної дисципліни, що вивчаються зараз, у контексті новітньої класифікації юридичних наук, дисциплін і кодексів найбільш підходять відповідно терміни «Антикримінальне судочинство України» та «Кодекс антикримінального судочинства України».

Після відокремлення від антикримінального права антикримінального судочинства в межах останньої юридичної науки десь з середини 19-го століття стали активно накопичуватися (4, с. I-VIII та ін.) і вже у 1898 р. у назві і у передмові до третього німецького видання посібника Ганса Гроса “Руководство для судебных следователей как система криминалистики” було проголошено про появу нової юридичної науки – криміналістики “как учения о реальностях уголовного права” (3, с. VIII, XI) і у самих загальних рисах визначалося місце нової науки поміж наук кримінального блоку (3, с. VII-XIV). У передмові ж до четвертого видання Ганс Грос підкреслив, що, окрім найменування і визначення поняття, нова наука потребує і своєї системно-структурної будови. Існуючий поділ роботи на загальну та особливу частини, що було запозичене від системи антикримінального права та антикримінального процесу, з-над яких і вийшла криміналістика, не може бути сприйнятий новітньою наукою. Тому у майбутньому криміналістика, на думку Ганса Гроса, має поділятися хоча також на дві, але принципово інші частини: 1-я часть “Теоретическое учение о проявлениях преступлений”; 2-я часть “Практическое руководство для производства следствий” (3, с. XVII).

У той же час, загально визнаний пріоритет створення криміналістики власне Гансом Гросом не є безспірним, оскільки В. Д. Спасович, читаючи 27 вересня 1860 р. лекцію з теорії судово-кримінальних доказів у залі Імператорського Санкт-Петербурзького університету, підкреслив, що саме німецька кримінальна криміналістика допомогла створити теорію непрямих доказів [13, с. 21]. Звідси складається уявлення про те, що власне криміналістика як наука вже існувала на той час. Тому питання, хто і коли саме створив криміналістику, ще не є однозначно вирішеним. Варто перевірити оригінал першого видання вказаної лекції В. Д. Спасовича 1861 р., титул якого поміщено на с. 1 [13], щоб пересвідчитися у тому, що він дійсно містить такого роду висловлення власне з приводу криміналістики, і ці положення не є некоректною спробою новітніх видавців представити бажане за дійсне. Коли ж такого роду відомості про існування терміна і власне криміналістики як новітньої науки станом на 27.09.1860 р. підтвердяться, то це стане лише приводом щодо подальших досліджень: лекція В. Д. Спасовича лише побіжно стосується цієї проблеми, й остаточних відповідей не дає.

На початку 20-го століття від криміналістики вже відділилися судова медицина, а трохи пізніше від останньої судова психіатрія і десь у 50-х роках 20-го століття було запропоновано від криміналістики відділити так звану «Теорію ОРД» (2. с. 3-17), назва якої у силу семантичної необґрунтованості (застосування абревіатури; вказівка лише на теорію, коли фактично ця наука як і криміналістика має чотири частини: теорологію, техніку, тактику і методику; відображення терміном «оперативно-розшукова» загальної сутності даної діяльності як невідкладної і пошуково-розшукової, оскільки вказані характеристики притаманні будь-якому різновиду антиделіктної діяльності: судовій, слідчій, прокурорській, адвокатській, чекістатурній (СБУ), парачекістатурній (міліція), митній, податковій. вогнеборній, прикордонній, охоронній, експертній та ін., тоді як сутність так званої «ОРД» фактично полягає, на відміну від криміналістичної діяльності, лише у тому, що вона є негласною), вже зараз уточнена за новітньою класифікацією юридичних наук терміном «Ордистика», відповідна процедурна юридична наука і кодекс – «Ордистичне судочинство України» і «Кодекс ордистичного судочинства України» (5, с. 16-17, 26-27 та ін.).

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок про те, що антикримінальне судочинство у свій час відокремилося від антикримінального права, а пізніше дало життя багатьом іншим юридичним наукам, у першу чергу, таким юридичним наукам. як «Криміналістика», «Ордистика», «Ордистичне судочинство» та ін., з якими у даної процесуальної юридичної науки і зберігаються найбільш тісні дисциплінарні зв’язки. Проте, щоб більш правильно побачити останнє і визначити наукову природу науки і навчальної дисципліни «Антикримінальне судочинство України», а звідси і більш точно сформулювати її поняття (завдання, об’єкти, предмет), необхідно звернутися до новітньої класифікації юридичних наук, останній варіант якої може бути представлений таким чином.

Питання 2. Природа науки антикримінального судочинства за новітньою класифікацією юридичних наук

Новітній та обґрунтований, але у більшій мірі перспективний науковий статус і дисциплінарні зв’язки криміналістики найбільш правильно розглядати у контексті новітньої класифікації юридичних наук (юрис­пруденції) [5, с. 15-20 та ін.], яка поки що не є загальновідомою і визнаною, а тому потребує оприлюднення у частині основних її положень, коли за останнім з варіантів Т. О. Коросташової та О. С. Тунтули всі існуючі і перспективні юридичні науки у контексті виконання їхніх групових завдань пропонується поділити на такі взаємопов’язані групи:

1. Теорологічні юридичні науки, які мають розробити філософські, соціологічні, політологічні, філологічні, психологічні, теорологічні, історичні та інші теоретичні основи раціонального, ефективного і якісного ведення кожного з напрямків юридичної діяльності, а також для становлення і розвитку в контексті виконання цих завдань інших юридичних наук:

1.1. Мононауки: Філософія юриспруденції (філософія права[1]), Політологія юриспруденції (теорія держави), Соціологія юриспруденції (соціологія права), Психологія юриспруденції (судова або юридична психологія), Теорологія юриспруденції (теорія права), Історія вітчизняної юриспруденції (історія держави і права України), Історія зарубіжної юриспруденції (історія зарубіжних держав і права), Історія правових учень (історія правових і політичних учень) та ін.

1.2. Полінауки: Філологія юриспруденції, Енциклопедія юриспру­денції, Порівняльна юриспруденція (порівняльне правознавство), Педагогіка юриспруденції та ін.

2. Регулятивні юридичні науки, які покликані розробити належне (ефективне, раціональне, якісне) позитивне (безделіктне, неконфліктне) правове регулювання необхідних сторін суспільного життя:

2.1. Теорологія державно-правового управління.

2.2. Внутрішні (перелік яких удосконалений Є. В. Кириленком): Авіаційнобудівна, Автобудівна, Аграрна, Антиделіктна (правоохоронне право), Атмосферна, Атомноенергетична, Банківська, Бібліотечна, Будівельна, Бюджетна, Ветеринарна, Видавнича, Військова, Вогнеборна, Водна, Дозвільна, Житлова, Залізничнобудівна, Земельна, Кораблебудівна, Культурологічна, Лізингова, Лісова, Ліцензійна, Машинобудівна, Медична, Метролого-сертифікатна, Мистецька, Митна, Муніципальна, Надроархеологічна (кодекс про надра та ін.), Наукова, Освітянська, Пенсійна, Податкова, Працеохоронна, Прикордонна, Природоохоронна, Промислова, Реєстраційна, Санітарна, Сімейна, Споживчо­охоронна, Спортивна, Страхова, Теологічна, Торговельна, Транспортна, Фінансова, Шоубізнесова та ін. галузь права України.

2.3. Міжнародні: Атмосферна, Атомноенергетична, Будівельна, Видавнича, Дипломатична або Консульська, Екологічна, Кораблебудівна, Космічна, Мистецька, Морська, Освітянська, Спортивна, Теологічна, Шоубізнесова та ін. галузь права.

3. Антиделіктні юридичні науки:

3.1. Базисноантиделіктні юридичні науки, які повинні розробити правову основу (базис) для раціонального, ефективного та якісного проведення протидії кожному з видів правопорушень:

3.1.1. Супутня: Конституційна галузь права України[2].

3.1.2. Основні: Антикримінальна (кримінальне право), Адміністративна (базисноантиделіктна частина КпАП України, МК України та ін.) та Тру­дова (базисноантиделіктна частина КЗпП України) галузь права України.

3.1.3. Поліцільові: Цивільна чи Де-факто майнова та Арбітражна чи Де-юре майнова (господарське право) галузь права України.

3.2. Процедурні юридичні науки, на які покладається завдання із розробки правової форми (процедури, порядку) раціонального, ефектив­ного та якісного ведення протидії кожному із різновидів правопорушень:

3.2.1. Полінауковий напрямок: Теорологія антиделіктних відомостей (теорія доказів).

3.2.2. Супутня: Конституційне (Регламент КС України, КАС України) судочинство України.

3.2.3. Основні: Антикримінальне (кримінально-процесуальне право), Адміністративне (процедурна частина КпАП України, МК України та ін.) та Трудове (процедурна частина КЗпП України, статути про дисципліну тощо) судочинство України.

3.2.4. Поліцільові (основні, супутні): Цивільне чи Де-факто майнове та Арбітражне чи Де-юре майнове (арбітражне, господарське процесуальне право) судочинство України.

3.2.5. Додаткові: Ордистичне (процедурна частина теорії ОРД), Виправно-трудове (кримінально-виконавче право) та Виконавче (інші некодифіковані судово-виконавчі процедури – конституційна, адміністративна, трудова, цивільна чи де-факто майнова та арбітражна чи де-юре майнова) судочинство України.

3.3. Методичні юридичні науки, завданням яких повинна стати розробка складових частин гласної (криміналістичної) і негласної (орди­стичної) методики протидії правопорушенням:

3.3.1. Мононауки: Криміналістика та Ордистика (методична частина теорії ОРД).

3.3.2. Полінауки: Деліктологія (кримінологія), Юридична медицина (судова медицина), Юридична психіатрія (судова психіатрія), Юридична бухгалтерія (судова бухгалтерія), Юридична статистика (судова ста­тистика), Юридична кібернетика (судова кібернетика) та ін.

3.3.3. Полінаукові напрями: Юридична експертологія (судова експер­тологія), Юридична одорологія (криміналістична одорологія), Юридична мікрооб’єктологія (криміналістична мікрооб’єктологія) та ін.

Якщо ж розвинути інший класифікаційний підхід О. А. Кириченка та ін. [5, с. 17-18 та ін.] і за основу класифікації взяти перше і друге базисні завдання юридичних наук, то в контексті розробки і застосування:

1. Належного (ефективного, раціонального та якісного) правового врегулювання необхідних сторін суспільного життя всі вказані юридичні науки можуть бути поділені на:

1.1. Правові: регулятивні, базисноантиделіктні і процедурні.

1.2. Умовно неправові: теорологічні і методичні.

2. Належних (ефективних, раціональних, якісних) засобів протидії правопорушенням указані юридичні науки вже мають поділятися на:

2.1. Антиделіктні: базисноантиделіктні, процедурні і методичні.

2.2. Позитивні (умовно безделіктні, неконфліктні): теорологічні і регулятивні.

Виходячи із першого базисного завдання юридичних наук – розробити ефективне, раціональне та якісне правове регулювання необхідних сторін суспільного життя, кінцевим «науковим продуктом» усіх правових юридичних наук, у т. ч. й юридичних наук адміністративного спрямування (адміністративної галузі права, адміністративного судочинства, регулятивних галузей права), має бути розробка належного (ефективного, раціонального, якісного) правового регулювання необхідних сторін суспільного життя у вигляді кодифікованого правового акту, тобто кодексу. І його відсутність свідчить лише про те, що відповідна правова юридична наука ще не виконала свого основного призначення і знаходиться лише на шляху до досягнення такої мети. Іноді буває й так, що кодекс у певної правової юридичної науки нібито і є, але він такої якості, що ще не може вважатися належною. Це стосується, у першу чергу, існуючого КЗпП України, що зберігається й за проектом Трудового кодексу України, який хоча й названий уже семантично більш точно, але все ще містить у собі процедурні положення у вигляді окремої восьмої книги – «Відповідальність сторін трудових відносин», КпАП України і КАС України, що досліджувалося у низці публікацій.

В попередніх публікаціях [5, с. 29-64 та ін.] успадковане традиційне найменування правових (регулятивних, процедурних, базисноантиделіктних) юридичних наук на основі терміна «право», що у сутнісному термінологічному аспекті виглядає недостатньо виваженим. Право є цілісною юридичною категорією, структуру якої становлять галузі, субгалузі, інститути, субінститути, норми і навіть гіпотеза, диспозиція та санкція норми. Обґрунтованість у такій якості названих складових частин норми обумовлена тим, що вони можуть бути викладені окремо у різних нормах одного або різних правових актів. Звідси Т. О. Коросташова та О. С. Тунтула вважають, що говорити про існування Конституційного, Анти­кримінального, Адміністративного чи іншого права України або також іменувати й будь-яку іншу правову (за винятком процедурних, які все ж таки краще розглядати як судочинства без поділу на процесуальні та регламентні) юридичну науку є недостатньо точним, тому що у даному випадку фактично є відповідні галузі права, а не власне право.

Т. О. Коросташова та О. С. Тунтула вважають, що архаїчним виглядає найменування правопорушень цивільно-правовими чи цивільними, оскільки нібито всі правопорушення поділяються на цивільні та військові, тоді як фактично сутність такого роду правопорушень полягає у порушенні фізичною особою правової регламентації майнових і пов’язаних та непов’язаних з ними особистісних немайнових суспільних відносин, тоді як аналогічні правопорушення юридичної особи лежать уже у площині арбітражних (господарських) проступків. У такому випадку названі проступки фізичних осіб більш правильно було б умовно іменувати «де-факто особово-майнові», а фізичних осіб – «де-юре особово-майнові»: фізичні особи з’являються у майнових суспільних правовідносинах у силу факту народження (для спадкування – ще й до народження), а юридичні особи – за законодавством, що регулює порядок реєстрації юридичних осіб [16, с. 102]. Тому Цивільну та Арбітражну галузі права України, а також Цивільне та Арбітражне судочинство України більш правильно сутнісному і семантичному сенсі іменувати відповідно «Де-факто майнова галузь права України», «Де-юре майнова галузь права України», «Де-факто майнове судочинство України» та «Де-юре майнове судочинство України». Даний висновок не може похитнути й ч. 1 ст. 1 «Відносини, що регулюються цивільним законодавством ЦК України, згідно з якою «цивільним законодавством регулюються особистим немайновим та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників», де, як бачимо, особисті немайнові відносинам віддано пріоритет, тоді як історично, перш за все, цивільні майнові відносини визначали сутність цивільного права.

Певною мірою Ордистичне, Виправно-трудове та Виконавче судочинство іменуються власне судочинством умовно. Названі процедурні юридичні науки лише непрямо стосуються даної процедури, коли Ордистичне судочинство має на меті створити правовий порядок негласного супроводження інших видів судочинства, а Виправно-трудове та Виконавче судочинство завершують відповідні судочинства на стадії виконання досудового чи судового рішення.

Виходячи із запропонованих класифікацій юридичних наук неважко визначити природу будь-якої конкретної юридичної науки, коли можна сказати, що наука антикримінального судочинства є процедурною, правовою та антиделіктною юридичною наукою і має створити кодифіковану правову регламентацію (порядок, форму) протидії злочинам.

Звідси можна визначити й поняття науки антикримінального судочинства як процедурної правової та антиделіктної) юридичної науки, яка має розробити кодифікований процесуальний порядок (процедуру, форму) досудових проваджень і судового розгляду і перегляду антикримінальної справи, а також основ виконання судових і слідчих рішень, міжнародного співробітництва в галузі даного судочинства.

Питання 3. Дисциплінарні зв’язки науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України»

Наведені класифікації юридичних наук дають можливість легко визначити й дисциплінарні зв’язки науки антикримінального судочинства, коли найбільш тісні такі зв’язки виникають у даної науки із Криміналістикою, а потім й з Ордистикою, оскільки ті складові частини методики протидії злочинам, які мають розробити вказані методичні юридичні науки, а саме, коли криміналістика має розробити гласні технічні засоби і загальні правила поводження, тактичні прийоми проведення окремих де-факто і де-юре процесуальних і парапроцесуальних (гласних позапроцесуальних) чи їх комбінацій[3], а також гласні методичні рекомендації із виявлення, припинення, розкриття і досудового розслідування злочинів, судового розгляду і перегляду чи слідчого вирішення кримінальних справ, виконання судових чи слідчих рішень, проведення роботи із засудженим до зняття чи погашення судимості та із проведення інших заходів із попередження злочинів; а ордистика – негласні технічні засоби і загальні правила поводження, тактичні прийоми проведення окремих де-факто і де-юре негласних заходів чи їх комбінацій, а також негласні методичні рекомендації із проведення кожної із названих стадій боротьби зі злочинами, повинні застосовуватися в межах того правового порядку, який і має розробити наука антикримінального судочинства.

Розроблені ордистикою засоби протидії злочинам мають застосовуватися у контексті введення в антикримінальне судочинство результатів проведення негласних заходів, основна правова регламентація яких має міститися у перспективному кодексі, який спочатку пропонувалося іменувати «Ордо-регламентний кодекс» України (5, с. 16, 19), а у відповідності із останнім з варіантів класифікації юридичних наук – сутнісне точніше терміном «Кодекс ордо-регламентного судочинства України». Даний кодекс має розробити така новітня процедурна юридична наука, як «Ордистичне судочинство України», що на цей час разом із ордистикою представлені традиційною юридичною наукою і навчальною дисципліною «Теорія ОРД» і низкою відомче розрізнених таємних підзаконних правових актів у вигляді наказів у різних антиделіктних органах (міліції, служби безпеки, митниці, податковій службі тощо) із врегулювання тих чи інших аспектів так званої «оперативно-розшукової діяльності».

У той же час, у зв’язку з прийняттям нової редакції КПК України, в якому гл. 21 передбачає низку так званих «негласних слідчих розшукових дій», тобто по суті традиційні негласні заходи, які слідчий безпосередньо проводити практично не зможе. Адже ж даний підхід суперечить базисному принципу юриспруденції – професійності вирішення питання про винуватість особи у скоєнні правопорушення і тим більше суспільно небезпечного діяння, і пов’язаного з цим принципу професійності проведення досудового слідства і судового розгляду і перегляду антикримінальної справи, коли накопичені протягом декількох століть теоретичні знання відповідно про гласні і негласні практичні дії в антикримінальному судочинстві і, головне, практичні навички якісного, ефективного, раціонального і небезпечного проведення такого роду дій не можуть бути опановані протягом навіть стаціонарного вузівського навчання юриста однієї спеціальності, спеціалізації і субспеціалізації.

Практично й ордист не зможе якісно, ефективно, раціонально і, не менш важливо, небезпечно для себе та оточуючих провести всі отримуючі негласні заходи, що обумовлює й необхідність субспеціалізації поміж даної і так достатньо вузької категорії антиделіктологів, не кажучи про безглузде поєднання в професійній кваліфікації одного антиделіктолога – слідчого, прокурора з функціями слідчого чи судді, не тільки гласних практичних дій, а й всіх отримуючих і дотримуючих негласних заходів. Тому практично реалізація вимог гл. 21 КПК України може проходити у контексті лише призначення слідчим чи суддею такого роду негласних практичних дій та доручення їх проведення ордистам, які мають відповідну спеціалізовану підготовку – необхідний обсяг теоретичних знань і практичних навичок з якісного, раціонального, ефективного і небезпечного проведення відповідної негласної слідчої розшукової дії.

З такого роду негласних слідчих розшукових дій, які практично є негласними отримуючими, розшуковими і пошуковими діями, новий КПК України називає наступні: ст. 260 «Аудіо-, відеоконтроль особи», ст. 261 «Накладення арешту на кореспонденцію», ст. 262 «Огляд і виїмка кореспонденції», ст. 263 «Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж», ст. 264 «Зняття інформації з електронних інформаційних систем», ст. 266 «Дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних засобів», ст. 267 «Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи», ст. 268 «Установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу», ст. 269 «Спостереження за особою, річчю або місцем», ст. 270 «Аудіо, відеоконтроль місця», ст. 271 «Контроль за вчиненням злочину», ст. 272 «Виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації», ст. 273 «Засоби, що використовуються під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій», ст. 274 «Негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження», ст. 275 «Використання конфіденційного співробітництва» [33].

Тому завданням слідчого, прокурора і судді практично має стати призначення у відповідності з даною концепцією нового КПК України вказаних негласних слідчих розшукних дій, доручення їх проведення ордистам, отримання від ордистів результатів цих дій і використання такого роду відомостей в антикримінальному доказуванні у разі їх оцінки через проведення гласних слідчих розшукових дій.

Негласні ж слідчі розшукові дії практично не можуть бути проведені безпосереднє без оцінки цих відомостей слідчим, прокурором чи суддею через проведення відповідних отримуючих процесуальних дій. Доручення слідчим, прокурором чи суддею проведення ордистом негласних слідчих розшукових дій практично краще за все робити у формі доручення проведення не певної такої дії, а через постановки того завдання, яке має бути досягнуте. Адже ж слідча та ордистична ситуація, як правило, постійно змінюється і на час проведення дії може виникнути необхідність в проведенні для досягнення певної мети іншої негласної слідчої розшукової дії чи навіть декількох з них. Тут можлива аналогія з тактикою призначення та проведення експертиз, коли перед експертом ставиться завдання у вигляді відповідних питань, а не вказується, які саме методики дослідження він має використати для відповіді на ці питання.

На підставі викладеного більш перспективним виявляється шлях роздільної регламентації порядку (форми) гласної і негласної протидії злочинам та іншим правопорушенням відповідно в межах Кодексу антикримінального судочинства України та Кодексу ордистичного судочинства, коли обидві процедурні юридичні науки Антикримінальне судочинство України та Ордистичне судочинство України мають в контексті міждисциплінарних зв’язків розробляти безперервний ланцюжок міждисциплінарної негласної і гласної роботи із особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей.

У цьому аспекті особливої доктринальної, законодавчої і прикладної значимості набувають положення полінаукового процедурного напрямку «Теорологія антиделіктних відомостей», завдання якої розробити спільні для Антикримінального судочинства України та Ордистичного судочинства України процедурні категорії, перш за все, міждисциплінарний ступеневий сутнісний видовий поділ антикримінальних відомостей на криміналістичні (основні докази, орієнтовні відомості) та ордистичні відомості (допоміжні докази, хибні відомості), особистісних джерел антикримінальних відомостей (заявник; свідок: очевидець, параочевидець, парасвідок; потерпілий: де-факто потерпілий, де-факто парапотерпілий, де-юре потерпілий, де-юре парапотерпілий; переслідуваний: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, причетний, парапричетний, парапереслідуваний; цивільний позивач, цивільний відповідач, треті особи, їх представники, експерт), речових джерел антикримінальних відомостей (трасосубтанції: макрооб’єкти, мікрооб’єкти, ультрамікрооб’єкти, ультраоб’єкти, параоб’єкти, латентнооб’єкти; документи: письмодокументи, образодокументи, аудиодокументи, кінодокументи, відеодокументи, пластикодокументи, електроннографодокументи, електроннодокументи, голограмодокументи, компьютеродокументи, полідокументи), практичних дій на процесуальні (де-факто слідчі, де-факто судові, де-факто експертні; де-юре слідчі, де-юре судові, де-юре експертні, де-юре обвинувальні, де-юре захисні) і поза процесуальні (парапроцесуальні: де-факто параслідчі, де-факто парасудові, де-факто пара експертні, де-факто параобвинувальні, де-факто паразахисні; де-юре параслідчі, де-юре парасудові, де-юре параекспертні, де-юре параобвинувальні, де-юре паразахисні; негласні заходи: де-факто негласні, де-юре негласні заходи), сутність, послідовність та інші закономірності міждисциплінарної роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей і багато інших концепцій, які детально розглядаються окремо (див. лекції №).

Аналогічні дисциплінарні зв’язки наука Антикримінального судочинства України буде мати й з іншими процедурними юридичними науками, у першу чергу, із Виправно-трудовим судочинством України (чинне Кримінально-виконавче право України), яке разом із оновленим Кодексом виправно-трудового судочинства України по суті є продовженням відповідно науки Антикримінального судочинства України і кодексу у частині подальшої правової регламентації порядку (форми) виконання судового рішення у вигляді позбавлення волі і довічного ув’язнення, що напряму визначає й дисциплінарні зв’язки даної процедурної юридичної науки із наукою антикримінального судочинства.

Подальше узгодження названих міждисциплінарних процедурних категорій полінаукового напрямку «Теорологія антиделіктних відомостей» у контексті протидії всім без винятку правопорушенням, тобто й іншим, ніж злочини і паразлочини, правопорушенням в межах конституційного, адміністративного, трудового, цивільного чи де-факто майнового та арбітражного чи де-юре майнового (господарського) судочинства, а за термінологією за новітньою класифікацією юридичних наук – наук Конституційного, Адміністративного, Трудового, Цивільного чи Де-факто майнового та Арбітражного чи Де-юре майнового (господарського) судочинства України, оскільки в межах кожної з них має сформуватися відповідна теорія доказів, найбільш розвинутою з яких є відповідний розділ «Теорологія антиделіктних відомостей»

У цьому зв’язку варто звернути увагуна Конституційне судочинство України, що на сьогодні, по суті, ще не сформувалася, і тому замість перспективного Кодексу конституційного судочинства України Конституційний Суд України при розгляді справ необґрунтовано керується лише Законом України «Про Конституційний Суд України» і «Регламентом Консти­туційного Суду України», який, до речі, прийнятий самим судом і фактично не може визнаватися правовим актом; але ж Конституційний Суд України, як будь-яка інша юридична особа, може для своєї суто внутрішньо організаційної роботи видавати локальні підзаконні акти; визнання ж такою регламентацію процедури розгляду справ у даному суді виходить за межі здорового глузду.

Сутність конституційного судочинства Т. О. Коросташова та О. С. Тун­тула вбачають у встановленні факту правомірності чи протиправності діянь, у т. ч. рішень і правових актів, суб’єктів владних повноважень у контексті Конституції України. Чинне ж адміністративне судочинство має на меті встановити такі ж самі факти, але вже у частині положень інших, ніж Конституція України, правових актів – законів і підзаконних правових актів. З іншого боку, поточні закони мають відповідати Основному закону, а підзаконні правові акти – законом. Звідси випливає логічний висновок про тісний взаємозв’язок чинного конституційного та адміністративного судочинства, яке має встановити факт правомірності чи протиправності діянь, рішень і правових актів, врешті-решт, Основному закону.

Тому вказані автори пропонують дану процедуру об’єднати у вигляді оновленого Конституційного судочинства України, яке має здійснювати на підставі базисноантиделіктного Конституційного кодексу України (замість Конституції України і низки так званих «конституційних законів», тобто таких, які безпосередньо розвивають певні положення Основного закону) та процедурного Кодексу конституційного судочинства України (замість закону про цей суд та Регламенту Конституційного Суду України, який алогічно прийнятий не парламентом, а самим судом, що дає небажаний приклад іншим судам приймати «свої» регламенти з розгляду антикримінальних, адміністративних, трудових, цивільних чи де-факто майнових та арбітражних чи де-юре майнових справ про відповідні правопорушення) Кон­ституційна палата Верховного Суду України, відповідні палати обласного суду і через конституційну спеціалізацію суддів низової судової ланки.

Незважаючи на те, що оновлене Конституційне судочинство України, як і де-факто майнове і де-юре майнове судочинство, має супутній щодо протидії правопорушенням характер зі встановлення лише факту наявності чи відсутності певного правопорушення (злочину, паразлочину або адміністративного, трудового, цивільного чи де-факто майнового або арбітражного чи де-юре майнового проступку, парапроступку), воно також потребує відповідної уваги криміналістики із розробки складових частин відповідно гласної і негласної методики встановлення факту наявності чи відсутності протиправності діяння, у т. ч. рішення або правового акту, суб’єкта владних повноважень, щоб потім залежно від того, яке власне правопорушення вчинене такого роду протиправними діяннями, проводити взаємопов’язану протидію певним правопорушенням.

У разі встановлення об’єднаним Конституційним судочинством України факту наявності певного порушення права має порушуватися в залежності від сутності правопорушення відповідне судочинство, яке і є основним, оскільки має створити правову основу і процедуру протидії відповідному правопорушенню. За умов заподіяння будь-яким правовідносинам істотної і вище шкоди має порушуватися антикримінальне судочинство з протидії злочину чи паразлочину, а за наявності меншої, ніж істотної, шкоди – інше судочинство з протидії проступку чи парапроступку: адміністративному - коли відсутні правовідносини підпорядкування, а дисциплінарному – за наявності внутрішньо організаційних правовідносин. Порушення цивільного чи де-факто майнового судочинства має здійснюватися у разі завдання такої шкоди договірним майновим і пов’язаних з ними немайновим правовідносинам та при заподіянні такої шкоди, що випливають із позадоговірних обов’язків фізичних осіб чи фізичної та юридичної особи, а арбітражного чи де-юре майнового судочинства - юридичних осіб. Ці судочинства мають на меті не тільки дане основне завдання із покладення відповідного де-факто чи де-юре майнового покарання – неустойки, штрафу, пені тощо. У цьому розумінні Цивільна чи Де-факто майнова та Арбітражна чи Де-юре майнова галузі права України, а також Цивільне чи Де-факто майнове та Арбітражне чи Де-юре майнове судочинство України є основними відповідно базисноантиделіктними і процедурними юридичними науками. Але ці науки мають виконати й супутнє завдання із відшкодування шкоди, завданої злочином, паразлочином або адміністративним, дисциплінарним, цивільним (де-факто майновим) чи арбітражним (де-юре майновим) проступком, парапроступком, а також інше відновлення порушених прав, свобод, інтересів та обов’язків осіб чи держави, що здійснюється через пред’явлення позову у відповідному судочинстві, у т. ч. у цивільному (де-факто майновому) чи арбітражному (де-юре майновому) судочинстві. І в такому сенсі Цивільна (Де-факто майнова) та Арбітражна (Де-юре майнова) галузі права України і Цивільне (Де-факто майнове) та Арбітражне (Де-юре майнове) судочинство України виступають і як супутні, а разом із попереднім аспектом – й поліцільові відповідно базисноантиделіктні і процедурні юридичні науки. Звідси конституційних, екологічних, податкових, процедурних та інших подібних правопорушень практично немає, а наявне лише порушення норм Конституційної, Податкової, Земельної, Водної чи іншої регулятивної галузі права або судочинства України, яке може виявитися як злочином (паразлочином), так й адміністративним, дисциплінарним, цивільним (де-факто майновим) чи арбітражним (де-юре майновим) проступком (парапроступком).

Необґрунтованість існуючого порядку тлумачення Конституційним Судом України конституційних положень із достатньо суттєвими юридичними наслідками (що іноді ставлять під сумнів закладену при прийнятті Конституції України чи певного її положення концепцію) обумовлена наріжним принципом юриспруденції про те, що автентичне тлумачення (а лише воно повинно мати юридичні наслідки) Основного закону, законів у порядку поточного законодавства і всіх інших без винятку правових актів має належати тільки тим посадовим особам чи органам, які видали ці акти.

У контексті ж тлумачення конституційних положень та положень інших законів доцільно уточнити, що таке право повинна мати лише Верховна Рада України, причому у складі не меншому за той, у якому було прийняте відповідне положення. Наприклад, якщо Конституція України у цілому чи окреме її положення було прийнято голосами 321-го народного депутата, то тлумачити і тим більше змінити дане положення може рішення тільки 321-го і більше народних депутатів, незалежно від того, буде чи ні у всіх інших випадках конституційна більшість, яка у загальному плані необхідна для прийняття (але не зміни і тлумачення) будь-якого конституційного положення.

Щоб остаточно збагнути існуючі різновиди правопорушень та юридичної відповідальності, які лежать в основі правильного розуміння призначення і дисциплінарного зв’язку базисноантиделіктних юридичних наук (Конституційної, Антикримінальної, Адміністративної, Трудової, Цивільної чи Де-факто майнової та Арбітражної чи Де-юре майнової галузі права України) і процедурних юридичних наук (Конституційного, Антикримінального, Адміністративного, Трудового, Цивільного чи Де-факто майнового та Арбітражного чи Де-юре майнового, Ордистичного, Виправно-трудового і Виконавчого судочинства України), доцільно викласти концепцію ступеневого сутнісного видового поділу правопорушень:

1. Суспільне небезпечні діяння, які, у свою чергу, можуть бути поділені на: 1.1. Злочини (діяння, що мають усі елементи складу правопорушення). 1.2. Паразлочини (за наявності неосудної чи обмежено осудної особа; особи, яка не досягла одинадцятирічного віку або віку антикримінальної відповідальності).

2. Суспільне шкідливі діяння – проступки і парапроступки (за наявності неналежних суб’єктів), де залежно від характеру врегульованих правом суспільних відносин виділяють: 2.1. Адміністративні. 2.2. Дисциплінарні чи трудові. 2.3. Цивільні чи де-факто майнові. 2.4. Арбітражні чи де-юре майнові (господарські).

Звідси стає зрозумілим, наскільки тісні дисциплінарні зв’язки мають виникнути між наукою Антикримінального судочинства з однієї сторони та названими базисноантиделіктними та процедурними юридичними науками у контексті взаємно пов’язаного вирішення проблем протидії кожному з різновидів правопорушень, відмежуванню яких від правомірного діяння слугує наступне запропоноване Т. О. Коросташовою та О. С. Тунтулою визначення меж відносної свободи правомірного діяння фізичної чи юридичної особи або держави, які закінчуються там, де починається порушення передбаченого законодавством суб’єктивного права (можливості скористуватися певним результатом суспільного розвитку), свободи (акценту уваги на альтернативності такого права), інтересу (причетності до такого права чи свободи іншої особи) чи обов’язку (необхідності виконати певний припис держави) іншої фізичної або юридичної особи чи держави (суспільства у цілому), і де відсутні обставини, що виключають суспільну небезпеку чи суспільну шкоду наслідків діяння (необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність, переслідування злочинця та ін.).

Уточнення Т. О. Коросташовою та О. С. Тунтулою передбаченого ч. 2 ст. 3 Конституції України головного обов’язку держави і спрямованості діяльності державних органів на основі базисного принципу юриспруденції із нерозривності і співмірності прав і обов’язків осіб і держави як визнання, забезпечення і відновлення прав, свобод, інтересу та обов’язків фізичної чи юридичної особи або держави дозволяє Т. О. Коросташовой запропонувати й наступну й структуризована деталізацію викладених різновидів юридичної відповідальності можна прослідкувати на прикладі запропонованої Т. О. Коросташовою сутнісного видового поділу антикримінальної відповідальності: 1. Покарання: 1.1. Допенітенціарні: 1.1.1. Строкове переслідування (протягом строків давності). 1.1.2. Довічне переслідування (за злочини проти миру і безпеки людства). 1.2. Пенітенціарні: 1.2.1. Базисні: 1.2.1.1. Строкові: 1.2.1.1.1. Основні (штраф; громадські роботи; виправні роботи; обмеження військовослужбовців; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні; позбавлення волі). 1.2.1.1.2. Додаткові (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю). 1.2.1.2. Довічні: 1.2.1.2.1. Основні (позбавлення життя; довічне позбавлення волі). 1.2.1.2.2. Додаткові (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину, кваліфікаційного класу, хімічна чи інша кастрація тощо). 1.2.2. Парапокарання: 1.2.2.1. Паравиховні міри (щодо осіб від 11-річного віку і до віку базової антикримінальної відповідальності). 1.2.2.2. Виховні міри (щодо осіб до 11-річного віку). 1.2.2.3. Медичні міри (щодо неосудних, обмежене осудних осіб). 1.3. Постпенітенціарні: 1.3.1. Нагляд. 1.3.2. Судимість. 2. Відновлення становища: 2.1. Відшкодування збитків. 2.2. Інше відновлення прав, свобод, інтересів чи обов’язків фізичних або юридичних осіб чи держави. 3. Профілактика: 3.1. Лікування залежності (алкогольної, наркотичної, токсичної, віртуальної, іншої). 3.2. Оплатне вилучення криміногенних об’єктів. 3.3. Підтримка позитиву (заохочення сприяння боротьбі зі злочином). 3.4. Усунення інших причин та умов.

Викладене свідчить й проте, що тісні дисциплінарні зв’язки є у науки Антикримінального судочинства України не тільки з іншими існуючими та перспективними процедурними юридичними науками, тобто з названим Конституційним, Адміністративним, Трудовим, Цивільним чи Де-факто майновим, Арбітражним чи Де-юре майновим, Ордистичним, Виправно-трудовим і Виконавчим судочинством України, а й з базисноантиделіктними юридичними науками, перш за все, з Антикримінальною галуззю права України, із надр якої вона колись вийшла, а на сьогодні зберігає і буде в майбутньому зберігати достатньо багато взаємопов’язаних положень у контексті також й з’ясування поняття злочину, обставин, які звільняють переслідуваного від антикримінальної відповідальності тощо.

З точки зору створення різних теорологічних основ правової процедури протидії злочинам (філософської, політологічної, соціологічної, психологічної, теорологічної тощо) у науки Антикримінального судочинства України виникають відповідні дисциплінарні зв’язки із низкою теорологічних наук. у першу чергу, Філософією юриспруденції, Теорологією юриспруденції, Психологією юриспруденції, Політологією юриспруденцією та ін.

Так, Філософія юриспруденції має створити відповідне світоглядне підґрунтя для розвитку багатьох процедурних положень, в першу чергу, співвідношення форми та змісту, коли О. С. Тунтула на основі філософського розуміння і співвідношення форми (способу існування і відображення змісту) і змісту (зовнішніх і внутрішніх властивостей і процесів об’єкту) пропонує під процесуальною формою розуміти: 1. Власне назву процедурної категорії (її зміст – призначення і порядок чи інший спосіб існування категорії). 2. Процесуальний документ (його зміст – сутність, порядок і результати окремої процесуальної дії, їх комбінації; коли такого роду результатами є отримані докази, кваліфікація злочину чи іншого значимого діяння, прийняте проміжне, остаточне рішення). 3, Антикримінальну справу як своєрідний сумативний документ (її зміст – сукупність отриманих доказів; сутність і порядок сукупності процесуальних дій чи їх комбінації, які утворюють часткове провадження, тобто, складові частини окремих стадій: дізнання, досудове слідство, судове слідство, судові дебати та ін.; загальне провадження, тобто власне стадії: початок кримінального провадження, досудове розслідування, судовий розгляд справи по першій інстанції, апеляція, касація та ін.; або базисне провадження - власне кримінальне судочинство).

Тому кримінальну справу як форму, сукупність документів, не можна розслідувати, її розглядають. У той же час, термін «розслідування кримінальної справи» алогічно використаний як законодавством, так й багатьма вченими. Зокрема, даний термін присутній у ч. 4 ст. 46, ч. 1 ст. 52-5, п. 2-1 ч. 1 ст. 54 та ін. КПК 1960 р., п. 2 ч. 1 ст. 36, ч. 4 ст. 54, ч. 5 ст. 61 та ін. Проекту КПК № 2 [217], а також у рішеннях Конституційного Суду України та у чисельних навчальних виданнях Ю. П. Аленіна, Д. М. Балашова, О. В. Бауліна, В. Г. Гончаренка, І. В. Гор, Г. І. Грамовича, Ю. М. Грошевого, Є. Г. Коваленка, Т. С. Кобцової, В. Я. Колдіна, О. І. Кострова, О. П. Кучинської, Г. М. Омельяненка, І. Д. Перлова, О. І. Рощіна, М. І. Скригонюка, С. М. Стахівського, М. С. Строговича та багатьої інших авторів [16, с. 4-98, 99-269, 324-444].

Суперечливим є й новітній КПК України, за текстом якого та його проектних варіацій словосполучення «розслідування кримінальної справи» немає, а у п. 9, 10 і 11 розд. X «Прикінцеві положення» даного кодексу – є. З іншої сторони, тут дане словосполучення пропонується ще замінити на термін «кримінальне провадження» у низці інших правових актів, зокрема, у ч. 5 ст. 306 ЦК України, ч. 3 ст. Закону України «Про міліцію», ч. 6 ст. 22 Закону України «Про запобігання і протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» тощо.

Іноді говорять й про розгляд вже злочинів [16, с. 4-98, 99-269, 324-444], що як і будь-яке інше діяння має бути розслідуване.

Зрозуміло, що Філософія юриспруденції може допомогти вирішити й багато інших проблем науки Антикримінального судочинства України, зокрема, щодо розуміння сутності доказів та їхніх основних і додаткових юридичних властивостей, ступеневого сутнісне видового поділу особистісних і речових джерел антикримінальних відомостей тощо, що разом із викладеними вище проблемами співвідношення форми та змісту більш детально розглядається окремо у контексті суб’єктів антикримінального судочинстві та антикримінального доказування (див. лекції 3 і 4).

Якщо ж взяти Теорологію юриспруденції, то дана найголовніша теорологічна юридична наука, просто зобов’язана мати найтісніші дисциплінарні зв’язки з кожною з інших юридичних наук, у т. ч. й з наукою Антикримінальне судочинство України, положення якої у контексті, наприклад, багатьох положень Теорології антикримінальних відомостей (які вже називалися у контексті аналізу дисциплінарних зв’язків науки Антикримінального судочинства України з даним полінауковим процедурним напрямком і деталізуються окремо в лекціях 3 і 4), у свою чергу мають стати базисними для розвитку всіх інших процедурних юридичних наук і у цьому аспекті вже викладені в авторському навчальному посібнику «Теорологія юриспруденції» (14, с. 164-172).

Власне організацію міждисциплінарного впровадження положень багатьох інших юридичних наук і має здійснити Теорологія юриспруденції, виклавши відповідний базисний підхід до розгляду певної концепції юриспруденції, як це вже було зроблено у контексті вказаних базисних положень Теорології антиделіктних відомостей (14, с. 164-172), основою яких стали власне положення Теорології антикримінальних відомостей.

Аналогічним чином, можна прослідкувати дисциплінарні зв’язки науки антикримінального судочинства і з іншими теорологічними та іншими юридичними науками.

Питання 4. Дидактичні основи науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України»

Найбільш правильному розумінню сутності дидактичних основ науки антикримінального судочинства допомагає з’ясування сутнісне видового поділу напрямків юридичної діяльності, який за останнім з варіантів Т. О. Коросташової виглядає наступним чином: 1. Правотворчий: 1.1. Законотворчий: 1.1.1. Конституційний. 1.1.2. Поточнозаконотворчий. 1.2. Підзаконотворчий: 1.2.1. Базиснопідзаконотворчий (поширюється на всю країну). 1.2.2. Відомчепідзаконотворчий (поширюється на певне відомство). 1.2.3. Локальнопідзаконотворчий (поширюється на певну юридичну особу). 2. Правозастосовчий. 3. Антиделіктний. 4. Юридосвітянський. 5. Юриднауковий [11, с. 37 та ін.].

Основуючись на викладені новітній концепції напрямків юридичної діяльності [10; 12; 14 та ін.], Т. О. Коросташова пропонує таку концепцію чотирьохступеневої юридичної освіти і науки, коли, має бути єдиний напрямок підготовки юристів «Юриспруденція» і дві спеціальності «Правознавець» (фахівець-правознавець) і «Антиделіктолог» (фахівець-антиделіктолог). У свою чергу, кожна з названих спеціальностей мають поділятися на низку спеціалізацій і субспеціалізацій, Так, спеціалізаціями правознавчої спеціальності є нотаріус, юрисконсульт та рагсівець (спеціаліст відділу РАГС), а спеціалізаціями антиделіктної спеціальності: слідча, прокурорська, адвокатська, експертна, ордистична, чекістатурна (СБУ), парачекістатурна (міліцейська) та ін., яких має бути стільки, скільки є антиделіктних органів, перелік яких вже непрямо викладений у контексті концепції напрямків юридичної діяльності.

Субспеціалізації ж на сьогодні більш доречно передбачати у межах лише правознавчої спеціалізації «Юрисконсульт» (субспеціалізації: загальна, пенсійно-страхова та ін.) та таких антиделіктних спеціальностей, як «Експертна» (субспеціалізації: криміналістична, психолого-психіатрична, медична, біологічна, одорологічна) та «Ордистична» (субспеціалізації: ордист загальної компетенції, ордист БОП, ордист БЕП, ордист БНОН, ордист БПН, ордист-податківець, ордист-митник, ордист-охоронець, ордист-технік, ордист-прикордонник, ордист-пенітенціар, ордист-розвідник, ордист-контррозвідник).

Сутність чотирьохступеневої юридичної освіти і науки полягає у поступовому проходженні наступних освітньо-кваліфікаційних рівнів (ОКР):

1. Базового ОКР – із присвоєнням після 3-х років денного вузівського навчання базового ОКР «Бакалавр юриспруденції» без права займатися будь-яким напрямком юридичної діяльності, але із можливістю вибрати майбутню спеціальність, спеціалізацію і субспеціалізацію.

2. Спеціалізованого ОКР – із присвоєнням після 2-х років денного вузівського навчання спеціального ОКР за однією із спеціальностей, спеціалізації і субспеціалізацій із правом роботи по цій спеціальності, спеціалізації, субспеціалізації, наприклад, «Спеціаліст-Антиделіктолог ордистичної спеціалізації субспеціалізації ордист загальної компетенції» або «Спеціаліст-Правознавець юрконсультативної спеціалізації субспеціалізації юрисконсульт страхового і пенсійного права». Необхідність виокремлення певної спеціалізації та субспеціалізації має обґрунтовуватися лише тим, що саме певний обсяг знань та рівень практичних навиків, який потрібний для якісної. ефективної і раціональної відповідної роботи, не може бути отриманий чи здобутий в межах іншої близької спеціальності чи спеціалізації протягом 2-річного вузівського навчання.

3. Кваліфікованого ОКР - із присвоєнням після 2-х років денного вузівського навчання кваліфікованого ОКР за спеціальністю «Магістр-Правознавець» чи «Магістр-Антиделіктолог» відповідної спеціалізації і субспеціалізації із набуття після 3-5-тирічної позавузівської практичної юридичної роботи права займатися відповідною правотворчою, а частіше за все підзаконотворчою діяльністю, якою фактично є робота Президента України, Прем’єр-міністра, народних депутатів України, голови Верховної Ради, міністрів і будь-яких інших керівників (окремих підприємств, установ та організацій), які можуть мати й іншу базову освіту (економічна, медична, технічна та ін.), проте при цьому обов’язково повинні мати й другу вищу освіту – юридичну, за кваліфікованим ОКР. Даний ОКР також надає права займатися науковою чи освітянською юридичною діяльністю.

Якщо ж випускник вузу після 3-5-річної практичної роботи з дипломом спеціаліста бажає набути магістерський ОКР за іншою спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацією, то він має з дипломом бакалавра юриспруденції спочатку набути відповідний диплом спеціаліста, коли вже навчальні курси, що були пройдені за попереднім навчанням по спеціальному ОКР мають зараховувати у навчальний плану за обраною спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацією, а потім знову пропрацювати 3-5 років і вже після цього продовжити відповідне навчання за магістерським ОКР. Ступінь схожості первинної і нової спеціалізації чи субспеціалізації може впливати на термін обов’язкової практичної роботи за новою спеціалізацією чи субспеціалізацією. Такий же самий підхід має існувати й для осіб, які бажають лише змінити вид практичної юридичної діяльності за іншою спеціальністю, спеціалізацією чи субспеціалізацією.

4. Наукового ОКР через незалежне від акредитації і ліцензування ВНЗ присудження спецрадами по кожній із наукових спеціальностей при ВАК України (де члени таких рад мають працювати по основній роботі і не можуть поєднувати за сумісництвом роботу у навчальних і науково-дослідних установах) єдиних науково-освітянських ступенів «Доцент юриспруденції» (при вирішенні, дійсно, суттєвої наукової проблеми) чи «Професор юриспруденції» (при відкритті теорії, вчення, концепції, науки, напрямку).

Для навчально-методичного забезпечення викладеної концепції чотирьохступеневої юридичної освіти та науки Т. О. Коросташова пропонує наступну систему навчальних курсів навчальної дисципліни «Кримінально-процесуальне право України» («Антикримінальне судочинство України»):

1. Еталонний курс антикримінального судочинства, який має містити в собі всі новітні положення даної науки і стати основою для формування базового навчального курсу і системи спецкурсів, набуває значення для з’ясування стану розвитку науки антикримінального судочинства (що саме і на якому рівні на цей час досліджено) та узгодження проведення наукових досліджень.

2. Ретроспективний курс антикримінального судочинства, в якому мають бути вже застарілі і витіснені новітніми положеннями розробки даної науки, що має значення для того, щоб зрозуміти хронологію і сутність дослідження певних процедурних положень.

3. Базовий навчальний курс антикримінального судочинства, який має містити взяті і відповідним чином перероблені з еталонного навчального курсу всі ті положення, які мають значення для належної базової процедурної підготовки юристів взагалі.

4. Спеціальні навчальні курси антикримінального судочинства, які на відміну від попередніх навчальних курсів даної науки мають бути у вигляді не всеохоплюючого підручника, а низки відповідних спецкурсів, що мають викладатися після вивчення базового навчального курсу даної юридичної науки і забезпечувати підготовку фахівців по кожному із спеціальних і кваліфікованих ОКР кожної із юридичних спеціальностей, спеціалізацій і субспеціалізацій.

Іншими словами кажучи, таких спецкурсів має бути стільки, скільки існує груп достатньо близьких спеціалізацій і субспеціалізацій спеціалістів-юристів і магістрів-юристів в межах розроблених та узгоджених у ході відповідних наукових дискусій стандартів вузівської юридичної спеціальності, спеціалізації і субспеціалізації.

Всі вказані навчальні курси і спецкурси з антикримінального судочинства як й будь-якої іншої юридичної науки мають розроблятися спеціальною комісією МОН України, узгоджуватися на всеукраїнській науково-практичній конференції і бути єдиними для всіх вітчизняних юридичних вузів, які здійснюють юридосвітянську діяльність, кожен рік оновлятися у контексті новітніх дисертаційних та інших фундаментальних розробок, які мають поповнити еталонний навчальний курс антикримінального судочинства новітніми положеннями даної науки, у тому числі й витіснивши з даного курсу у ретроспективний курс вже застарілі положення. У свою ж чергу оновлений еталонний курс антикримінального судочинства є основою для відповідного вичерпного оновлення базового навчального курсу і системи спецкурсів для процедурної підготовки юристів по спеціалізованому і кваліфікованому ОКР.

Щойно захищені чи іншим чином фундаментально апробовані положення антикримінального судочинства чи будь-якої іншої юридичної науки можуть виявитися і менш обґрунтованими чи розробленими за ті, що вже є в еталонному навчальному курсі, а тому мають напряму перейти в ретроспективний курс. Не виключається й ситуація, коли такого роду щойно отримані наукові положення не будуть корисними як для базової, так й наступної підготовки фахівця з будь-якої спеціалізації чи субспеціалізації. Тому вони мають залишаться нерозподіленими в еталонному курсі, що буде свідчити про відсутність науково-прикладної значимості результатів певного дисертаційного чи іншого фундаментального дослідження. Такі ж випадки повинні виключатися.

Питання 5. Система курсу, науки «Кримінальне процесуальне право (Антикримінальне судочинство) України» і КПК України

Враховуючи те, що юридосвітянська діяльність має основуватися на положеннях, розроблених юридичною наукою і перш за все на основному науковому продукті даної науки кодексі «Кримінальний процесуальний кодекс України» (незалежно від досконалості його положень: доки закон не змінений, його треба виконувати у чинній редакції), доцільно розрізняти декілька схожих, але у той же час й дещо відмінним систем:

1. Процедурної антиделіктної юридичної науки «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)».

2. Навчальної дисципліни «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)», що з урахуванням викладених дидактичних основ даної науки (див. питання 4) може бути у вигляді перш за все, базового навчального курсу, але мають бути й ретроспективний та еталонний курси, а також низки спеціальних курсів за спеціалізованим та магістерським ОКР.

3. Кодексу «Кримінальний процесуальний кодекс України».

З викладеного можна зробити висновок про те, що система даної процедурної юридичної науки має співпадати з її ретроспективним та еталонним навчальним курсом «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)», а з еталонного навчального курсу «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)» має формуватися базовий навчальний курс і низка спеціальних курсів за спеціалізованим та магістерським ОКР.

Практично ж в межах базового навчального курсу «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)» має викладатися система й відповідної частини даної науки, яка, у свою чергу, не може не охоплювати систему кодексу «Кримінальний процесуальний кодекс України» і містити ще й додаткові теми, що стосуються суто даної процедурної юридичної науки, або й ті її положення, які спрямовані на удосконалення певних положень існуючого кодексу. У такому аспекті варто розглядати у повному обсязі тему № 2, переважно теми №.

Традиційно наука і навчальна дисципліна «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)» як й інші процедурні юридичні науки, а точніше всі правові юридичні науки, мають поділ на Загальну частину та Особливу частину, що логічно зберігається й у деяких кодексах, наприклад, в КК України.

У той же час, Кримінальний процесуальний кодекс, як й його попередник КПК 1960 р., нажаль, не мають такого поділу.

На підставі викладеного пропонуємо систему того навчального курсу «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)», який фактично буде вивчатися студентами юридичного факультету Чорноморського державного університету імені Петра Могили, і який настільки приближений до системи базового навчального курсу даної науки, наскільки дозволяє наявний, а не необхідний обсяг годин робочого навчального плану на опанування у повній мірі базового навчального курсу «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)».

Звідси система дійсного на юридичному факультеті Чорноморського державного університету імені Петра Могили базового навчального курсу «Кримінальне процесуальне право України (Антикримінальне судочинство України)» може бути представлене таким чином:

Загальна частина:

Тема 1. Зародження, поняття, система, дисциплінарні і дидактичні основи курсу кримінального судочинства.

Тема 2. Кримінальний процесуальний закон, засади провадження.

Тема 3. Суд, сторони, інші учасники кримінального провадження.

Тема 4. Докази, їх джерела і доказування у кримінальному провадженні.

Тема 5. Фіксування, процесуальні строки, витрати і відшкодування шкоди.

Тема 6. Заходи забезпечення кримінального провадження.

Тема 7. Запобіжні заходи, затримання особи.

Особлива частина:

Тема 8. Загальні положення досудового розслідування.

Тема 9. Гласні слідчі (розшукові) дії.

Тема 10. Негласні слідчі (розшукові) дії.

Тема 11. Зупинення, закінчення і продовження строків досудового розслідування.

Тема 12. Особливості досудового розслідування кримінальних проступків.

Тема 13. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності під час досудового розслідування.

Тема 14. Судове провадження у першій інстанції.

Тема 15. Судові рішення.

Тема 16. Особливі порядки провадження у суді першої інстанції.

Тема 17. Провадження у суді апеляційної інстанції.

Тема 18. Провадження у суді касаційної інстанції.

Тема 19. Провадження у Верховному Суді України.

Тема 20. Провадження за ново виявленими обставинами.

Тема 21. Кримінальне провадження на підставі угод.

Тема 22. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення.

Тема 23. Кримінальне провадження щодо окремих категорій осіб.

Тема 24. Кримінальне провадження щод

Date: 2015-07-22; view: 391; Нарушение авторских прав