Право притулку 4 page

21.

Особистий закон учасника правовідносин: поняття та види.

Особистий закон фізичної особи (lex personalis). Традиційно ця колізійна прив’язка поділяється на дві форми: закон громадянства та закон місця проживання. Прив’язка «закон громадянства»

означає, що застосуванню підлягає право тієї держави, громадянином якої є фізична особа. Прив’язка «закон місця проживан-ня» означає, що застосуванню підлягає право тієї держави, в якійособа постійно чи переважно проживає. Порядок визначенняособистого закону фізичної особи передбачений статтею 16 За-кону України «Про міжнародне приватне право». Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадяниномякої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з

якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце про-живання або займається основною діяльністю. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій цяособа має місце проживання, а за його відсутності – місце пере-бування. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування. Особистий закон фізичної особи використовується для визначення обсягу правоздатностіта дієздатності фізичної особи, визнання її безвісно відсутньою та оголошення померлою. Також особистим законом визначається

право на ім’я фізичної особи, обсяг її особистих немайнових прав, порядок встановлення над особою опіки та піклування. (Стаття 16. Особистий закон фізичної особи ЗУ “ Про МПП”

1. Особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. 2. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. 3. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності – місце перебування. 4. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування. 5. При визначенні особистого закону відповідно до частин другої і третьої цієї статті вважається, що якщо недієздатна особа змінила місце свого проживання без згоди свого законного представника, то така зміна не спричиняє зміну особистого закону такої особи.)

б) закон національності юридичної особи – передбачає застосування права тієї держави, до якої належить юридична особа. Існує декілька критеріїв, за якими визначається національність ЮО:

- закон країни реєстрації, або створення юридичної особи;

- закон країни місцезнаходження (осілості) юридичної особи;

- закон країни основного місця діяльності юридичної особи тощо.

Стаття 25. Особистий закон юридичної особи

1. Особистим законом юридичної особи вважається право держави
місцезнаходження юридичної особи.

2. Для цілей цього Закону місцезнаходженням юридичної особи є
держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином
створена згідно з правом цієї держави.

3. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо
встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться
виконавчий орган управління юридичної особи.

22.

Поняття автономії волі сторін. Загальні правила реалізації принципу автономії волі.

Автономія волі – (лат. lex voluntatis)- у традиційному розумінні є один з фундаментальних принципів міжнародного приватного права, згідно з яким суб’єкти, маючи приналежність до правопорядків різних країн, мають можливість обрати право, яким будуть регулюватися їх взаємовідносини. У більш вузькому та формалізованому розумінні автономія волі є однією з частин так званою прив’язкою колізійних норм.

Сутністю автономії волі в контексті міжнародного приватного права є те, що правовий порядок дозволяє індивідам здійснити вибір правового поля, яким будуть регулюватися їх приватно-міжнародні відносини. А тому, інакше кажучи, автономія волі - вибір суб’єктами приватно-міжнародних відносин права для їх регулювання

Форма виразу автономії волі може бути довільна (усна чи письмова). Також більшість національного законодавства та міжнародні договори наголошують, що автономія волі повинна бути явно виражена, тобто для всіх очевидна, або ж прямо випливала з дій сторін правочину, умов правочину, чи обставин справи в сукупності (гіпотетична автономія волі). Правове поле більшості країн світу також дозволяє здійснити автономію волі не лише щодо правочину в цілому, але й щодо його окремої частини. Автономія волі за своєю сутністю не є абсолютною і не означає, що учасники правовідносин мають необмежені, абсолютні права. Навпаки, це умовне поняття, оскільки держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору застосовуваного закону. Це пояснюється передусім суверенітетом держави, завдяки якому вона може запроваджувати імперативні норми, в галузі колізійного права. Також варто звернути увагу на той факт, що нормативно правова база багатьох країн світу наголошує на тому, що вибір права не можливий, коли немає зв’язку відносин з іншим правопорядком або правопорядками, тобто щодо відносин що є суто внутрішніми, а не приватно-міжнародного характеру.

23.

Кваліфікація (тлумачення) колізійної норми.

Особливості тлумачення колізійних норм пояснюються вирішенням колізійної проблеми, тобто визначенням застосовного права (вибір компетентного правопорядку). У цьому і полягає мета „первинної” кваліфікації колізійної норми. Безпосередньо з процесом вибору права пов'язані проблеми кваліфікації, зворотного відсилання (у тому числі відсилання до права третьої країни), обхід закону і т. ін. „Вторинна” кваліфікація передбачає застосування норм обраного правопорядку і безпосередньо пов'язана з тлумаченням норм іноземного права, з встановленням їх змісту, а також з обмеженням застосування іноземного права тощо.

Тлумачення колізійної норми передбачає кваліфікацію юридичних понять, які використовуються в самому формулюванні колізійної норми.

Проблема кваліфікації підлягає розгляду у двох основних напрямках: кваліфікація понять обсягу колізійної норми (до них належать „форма заповіту”, „форма правочинів”, „позовна давність” і т. ін.) та кваліфікація понять, які складають її прив'язку (такі юридичні поняття, як „місце складання угоди”, „закон місця вчинення правопорушення” і т.д.).

Кваліфікація понять колізійної норми ускладнюється „конфліктом кваліфікацій”, що виникає унаслідок відмінностей у визначенні тих самих понять різними правовими системами. Тобто, юридичні поняття, з яких складаються обсяг і прив'язка колізійних норм різних держав, можуть за формою збігатися, але мати різний зміст. Прикладом кваліфікації понять прив'язки колізійної норми можуть бути угоди у сфері зовнішньої торгівлі. Так, зовнішньоторгівельна угода купівлі-продажу вчинена шляхом оферти, що надіслана з Парижу на адресу британської фірми до Лондону, а акцепт британської фірми надісланий з Лондону до Парижу. З точки зору французького права, правочин завершений в момент отримання акцепту в Парижі, який за французьким правом і є місцем укладання даного договору; з точки зору англійського права, угода завершена в момент відправлення акцепту з Лондона, отже, у даному випадку місцем укладання договору, з точки зору цього права, буде Лондон. Таким чином, французький суд може прийняти кваліфікацію поняття „місце укладання договору” за французьким правом, а англійський – за англійським правом.

Наявність однакових колізійних норм у праві різних держав не гарантує однаковий вибір права. Він буде залежати від того, за правовими поняттями якої держави буде тлумачитися колізійна норма на предмет співвідношення її з фактичними обставинами. Тому проблема конфлікту кваліфікацій має ще одну назву – „приховані колізії”. Ілюстрацією цієї проблеми слугує наступний приклад, який відноситься до кваліфікації понять обсягу колізійної норми і сьогодні вже є класичним.

Російська громадянка, проживаючи в Росії, оформила заповіт. Пізніше, перебуваючи в Англії, вона одружилася з англійцем і прожила в Англії всі останні роки. Після її смерті чоловік претендував на майно своєї померлої дружини, яке знаходилось у Росії. Російська нотаріальна контора відмовила йому у видачі свідоцтва на спадкування, посилаючись на наявність заповіту, відповідно до якого все майно померлої російської громадянки переходило до сина від першого шлюбу. Тоді чоловік звернувся до російського суду з позовом про визнання свого права на спадкування, обґрунтовуючи його тим, що за англійським правом наступний шлюб скасовує попередній заповіт, зроблений особою, що вступила в шлюб. Отже, суд повинен вибрати право, що підлягає застосуванню (російське чи англійське) і визначити дійсність заповіту. Дійсність заповіту оскаржена фактом вступу заповідача в шлюб, тобто фактичні обставини містять у собі і спадкові, і сімейні відносини. Яку колізійну норму застосовувати: норму, що передбачає вибір права за спадковими відносинами чи за сімейними? Перш ніж відповісти на це питання, необхідно дати юридичну оцінку даним фактичним обставинам, тобто дати їм юридичну кваліфікацію, а саме визначити: належить можливість скасування заповіту взяттям шлюбу до спадкового права або до сімейного. Але дати „юридичну оцінку” чи дати “юридичну кваліфікацію” можна, як вказувалось вище, тільки на підставі права. І тут неминуче виникає питання, за правом якої держави таку кваліфікацію слід дати? Російське сімейне та цивільне право не знає скасування заповіту фактом взяття шлюбу. Якщо кваліфікувати дані фактичні обставини за російським правом, то вони можуть бути віднесені тільки до спадкового права, а отже, для вибору права потрібно застосувати колізійну норму за спадкоємними відносинами.

Згідно п. 2 ст. 1224 ЦК РФ („здатність особи до складання і скасування заповіту... визначається за правом країни, де заповідач мав місце проживання в момент складання заповіту чи акту”) буде застосоване російське право, відповідно до якого заповіт дійсний і чоловік за другим шлюбом не має права на спірне майно. Якщо кваліфікувати ті ж фактичні обставини за англійським правом, то спадкування за заповітом належить до наслідків взяття шлюбу, тобто до сімейних правовідносин. Тому для вибору права, що регулює спірне відношення, російський суд повинен звернутися до колізійних норм сімейного права. У відповідності із п. 1 ст. 161 СК РФ взаємини між подружжям визначаються правом держави, на території якої подружжя має спільне місце проживання. Компетентним є англійське право, за яким заповіт є недійсним.

Отже, для того, щоб застосувати колізійну норму і вибрати право, яке підлягає застосуванню, необхідно кваліфікувати колізійну норму на предмет з'ясування змісту юридичних понять, з яких вона складається, і її співвідношення з фактичними обставинами, до яких вона повинна бути застосована.

24.

Конфлікт кваліфікацій (тлумачення) колізійних норм.

Кваліфікація понять колізійної норми ускладнюється „конфліктом кваліфікацій”, що виникає унаслідок відмінностей у визначенні тих самих понять різними правовими системами

Існує три можливих варіанти вирішення конфлікту кваліфікацій.

1. Кваліфікація за законом суду (lege fori).

Кваліфікації за законом суду (lege fori) означає, що суд, застосовуючи колізійну норму, кваліфікує її поняття відповідно до змісту, який вони мають у цивільному законодавстві правової системи місцезнаходження суду. Кваліфікація за lege fori виявляється й тоді, коли суд, керуючись визначеннями, поняттями, категоріями свого права, кваліфікує іноземне право як власне. Вказана теорія виникла в період буржуазних революцій у Європі, коли суди прагнули застосувати норми власної правової системи. Якщо ж їм доводилося застосовувати закони інших держав, вони пристосовували їх до своїх інтересів.

Такий спосіб кваліфікації часто унеможливлює застосування іноземного права. У випадках, коли одна зі сторін наполягає на застосуванні невідомого суду права, він прагне відхилити позов чи захист, побудований на іноземному праві на підставі неможливості доведення факту, або знаходить відповідну норму у відомій йому правовій системі третьої держави, або ж застосовує "загальні принципи цивілізованих націй", чи йому доводиться застосовувати закон суду. У деяких випадках кваліфікація за lege fori виявляється єдино можливою.

Кваліфікація за законом суду вважається допустимою для вирішення питання, право якої держави слід застосовувати; це - "первинна" кваліфікація. Якщо колізійну проблему розв'язано на користь іноземного закону, то подальша кваліфікація називається "вторинною". Цілком логічним є здійснення "вторинної" кваліфікації на основі принципів і понять тієї правової системи, до якої відіслала колізійна норма, хоч у практиці відомі випадки застосування lege fori.

2. Кваліфікація за іноземним законом (lege causae).

Закон України „Про міжнародне приватне право„ пропонує проводити правову кваліфікацію юридичних понять шляхом тлумачення згідно з правом країни суду, якщо інше не передбачено законом. Якщо юридичні поняття невідомі праву країни суду чи відомі під іншою назвою або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення за правом країни суду, то при їх правовій кваліфікації може також застосовуватись право іноземної країни.

3. Кваліфікація за принципом “автономної кваліфікації „. В літературі міжнародного приватного права була висунута теорія “автономної кваліфікації”, яка полягає в спробі тлумачити юридичні поняття автономно, тобто незалежно від матеріального права даної країни. Однак сформулювати загальні для права різних країн поняття – це завдання порівняльного правознавства і є більш складним процесом тому, що стосується глибинних засад права різних держав.

25. Застосування та тлумачення іноземного права

Застосування іноземного права, на яке посилається колізійна норма, є складним процесом. Застосування норм іноземного права - це діяльність суду й інших правозастосовчих органів по вирішенню будь-яких юридичних питань на підставі норм іноземного права. Як правозастосовчі органи можуть виступати державні суди, третейські суди, нотаріуси, органи державної виконавчої влади (наприклад, органи державної реєстрації актів цивільного стану).

Поширення дії норм іноземного права на територію іншої суверенної держави, іншими словами, його вихід за межі територіальної юрисдикції, екстериторіальна дія стає можливим лише при наявності прямих приписів у національному праві даної держави. У якості таких приписів й виступають колізійні норми.

Колізійні норми є правовою підставою застосування норм іноземного права.

Правозастосування іноземних норм відбувається після встановлення змісту норми іноземного права та його ідентифікації із фактичними обставинами, в яких така норма повинна бути застосована. Цей процес отримав назву тлумачення правової норми. Тлумачення колізійної норми передбачає кваліфікацію юридичних понять, які використовуються в самому формулюванні колізійної норми.

Застосування іноземного права при наявності прямої вказівки про це, яка закріплена в колізійній нормі, є обов'язком правозастосовчого органу. Ухилення від цього обов'язку, застосування вітчизняного права замість іноземного призводить до необґрунтованості й незаконності прийнятих рішень. Обставиною, що істотно ускладнює процес застосування іноземного права, є непроінформованість правозастосовчого органу (особи) про зміст цього права. Так, відповідно до статті 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», при застосуванні права іноземної держави, суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування та доктриною у відповідній іноземній державі. Для встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Крім того, особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Якщо ж зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиття усіх вказаних вище заходів, то до правовідносин застосовується право України.

Багато міжнародних договорів України передбачають порядок надання інформації про іноземне право. Це двосторонні договори про правову допомогу, різні договори з економічних питаннях.

Основним способом одержання інформації про зміст іноземного права є направлення відповідного запиту через Міністерство юстиції запитуючої держави. Запит складається мовою запитуючої держави, до нього додається офіційний переклад мовою тієї держави, інформація про право якого запитується (або іншій мові, використання яких передбачене міжнародним договором).

Складовою частиною тлумачення є правова кваліфікація. Правову кваліфікацію стаття 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» розкриває як визначення права, що підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом. Цей процес ще називають «первинною кваліфікацією». Під час визначення права, що підлягає застосуванню, виникають такі проблеми, як обхід закону, зворотне відсилання, тощо. Процес визначення права, що підлягає застосуванню, може ускладнюватися наявністю в державі кількох правових систем. Стаття 15 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що у разі якщо підлягає застосуванню право держави, у якій діє кілька територіальних або інших правових систем, належна правова система визначається відповідно до права цієї держави. За відсутності відповідних правових норм застосовуються норми тієї правової системи, яка має більш тісний зв'язок із правовідносинами.

Після вибору права, яке підлягає застосуванню, відбувається «вторинна кваліфікація»,яка передбачає застосування норм обраного правопорядку, встановлення його змісту, а також визначення обмежень застосування іноземного права

26. Порядок надання інформації про іноземне право: способи отримання інформації та правила встановлення змісту норм іноземного права.

На практиці нерідко виникають певні складнощі у вчиненні дій для отримання органом правозастосування достовірної інформації про зміст норм іноземного права, практику його застосування тощо. Більшість сучасних законодавчих актів з питань МПрП передбачає, що для встановлення змісту норм права іноземної держави суд може звернутися в установленому законом порядку до органів юстиції чи інших компетентних органів, скористатись допомогою сторін у справі або залучити експертів. Проте навіть за таких умов питання застосування норм права іноземних держав при здійсненні правосуддя викликає труднощі і не в останню чергу тому, що процедура отримання і витребування відповідних документів не завжди є чітко регламентованою законодавством.

Процедура встановлення змісту і застосування іноземного права залежить від відомої проблеми теорії і практики МПрП, яка стосується ставлення правозастосовного органу до природи іноземного права. Принциповим моментом тут є вирішення питання про те, чи розглядається іноземне право власне як право, чи його слід сприймати як фактичну обставину.

У разі, якщо суд розглядає іноземне право як факт, то це означає, що, відповідно до принципу змагальності, такий факт має бути доведений стороною, яка на нього посилається в судовому засіданні. Отже, для того, щоб установити його зміст, слід використовувати процес доказування, що у принципі суперечить загальновизнаному процесуальному принципу "iura novit curia" (суд знає право). Понад те, якщо іноземне право виступає в процесі як факт, що потребує доведення, то значно обмежуються можливості виправлення помилок, яких припустився суд у встановлені його змісту або тлумаченні. Зокрема, у разі якщо місцевий суд неправильно застосував іноземне право, а апеляційним судом ця помилка не була виправлена, немає підстав для перегляду рішення судом касаційної інстанції.

Іншою є ситуація, коли іноземне право розглядається судом саме як право. Оскільки норми іноземного права визнаються правовими нормами, що підлягають застосуванню, обов'язок встановлення змісту цих норм покладається на правозастосовний орган, у зв'язку з його посадовими повноваженнями (у таких випадках говорять, що орган правозастосування діє ex officio). У принципі, яким би шляхом не здійснювалось установлення іноземного права (власні знання, звернення до компетентних органів, залучення експертів, допомога сторін тощо), вважається, що правило iura novit curia є невід'ємною частиною цього процесу, оскільки, зрештою, правозастосовний орган повинен аналізувати, оцінювати і належним чином застосовувати іноземне право. Втім, у сучасній доктрині МПрП поширена також думка (і це справді так), що суддя чи інший орган правозастосування у принципі не може бути обізнаним і всіма іноземними правопорядками. Отже, для встановлення змісту іноземного права необхідні дієві правові й технічні механізми.

Нині законодавство більшості держав континентальної правової сім'ї виходить з принципу розуміння іноземного права саме як права.

Законодавство більшості сучасних країн допускає участь сторін у процесі встановлення змісту іноземного права. При цьому у деяких державах (Буркіна-Фасо, Туніс та ін.) робиться акцент на особливій ролі сторін у цьому процесі.

У деяких випадках навіть у країнах континентального права законом встановлюється, що з'ясування змісту іноземного права безпосередньо залежить від доказів, наданих сторонами.

Основними багатосторонніми договорами, що регулюють процес отримання інформації про іноземне право, є Мінська конвенція про правову допомогу 1993 р., учасниками якої є країни-члени СНД, та Європейська конвенція про інформацію щодо іноземного законодавства 1968 р. Європейська конвенція 1968 р. приймалась із метою створення дієвого механізму надання інформації про іноземне право. Проте сьогодні можна констатувати, що цей механізм таким не став через тривалі строки виконання доручень, необхідність укладення доручень мовою держави, що запитується, тощо.

Крім зазначених вище способів отримання інформації від компетентних органів публічної влади як України, так і іноземних держав, закон надає судам право в процесі встановлення іноземного права залучати експертів. Нині процесуальний статус таких експертів залишається невизначеним. Крім того, залишається без відповіді питання про те, яким чином співвіднести таку експертизу із процесуальним принципом, відповідно до якого не допускається експертиза з питань права, оскільки тлумачення права є функцією суду. Виходом із цієї ситуації могло би бути залучення такої особи до процесу як свідка. Зазначимо, що в англійських судах особа, яка дає пояснення щодо змісту іноземного права, має саме статус свідка-експерта.

Як експерт повинна має залучена особа, добре обізнана із правом тієї чи іншої країни. Закон не визначає конкретного переліку таких осіб, не окреслений він і судовою практикою нашої держави. Проте можемо припустити, що таким експертом може бути особа, що виконує або виконувала функції консула України в державі, про право якої йде мова, або ж особа, яка завдяки своїм науковим інтересам добре обізнана з іноземним законом.

. Із правом сторін подавати документи, які підтверджують зміст іноземного права, пов'язане питання про визнання документів, виданих за кордоном. Ст. 13 З У про МПрП встановлює правила визнання в Україні документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав у формі, встановленій відповідним законодавством таких іноземних держав. За загальним правилом ст. 13, для визнання дійсності таких документів необхідне дотримання процедури їх легалізації, окрім випадків, коли, відповідно до законодавства або міжнародного договору України, легалізація не вимагається або передбачена інша процедура встановлення дійсності відповідних документів.

Нині основними процедурами встановлення дійсності іноземних офіційних документів є консульська легалізація та проставлення апостиля, передбаченого Гаазькою конвенцією від 5 жовтня 1961 р., яка скасовує вимогу легалізації іноземних документів, до якої Україна приєдналася 10.01.2002р. Наразі учасниками Конвенції є понад 90 країн.

Консульська легалізація офіційних документів - це процедура підтвердження дійсності оригіналів офіційних документів або засвідчення справжності підписів посадових осіб, уповноважених засвідчувати підписи на документах, а також дійсності відбитків штампів, печаток, якими скріплено документ. При цьому консул не несе відповідальності за зміст документа.

Згідно з положеннями вказаної Інструкції, офіційний документ - це письмове підтвердження фактів і подій, які мають юридичне значення або з якими чинне законодавство пов'язує виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків фізичних або юридичних осіб.

Документи, складені на території іноземних держав, мають бути легалізовані в консульській установі України в державі походження документів. У разі відсутності в країні походження документів консульської установи України іноземні документи можуть бути легалізовані Департаментом консульської служби МЗС України за умови їх засвідчення в МЗС країни походження документів та в консульській установі цієї країни, що представляє її інтереси в Україні.

Закордонні дипломатичні установи України приймають на легалізацію офіційні документи, складені і засвідчені на території держави перебування або консульського округу органами державної влади, до компетенції яких входить проведення процедури консульської легалізації, для їх подальшого використання в Україні. Консульська посадова особа не може легалізувати офіційні документи і доручення, які видаються іноземними державами, незалежно від того, видаються ці документи на ім'я та на користь громадян України чи іноземних громадян, якщо ці документи призначені для дії на території іншої іноземної держави, а не на території України.

Відповідно до умов Гаазької конвенції 1961 р., кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого Конвенцією апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.

Дія Конвенції поширюється на такі офіційні документи, як: а) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діє у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; б) адміністративні документи; в) нотаріальні акти; г) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документу або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів. Дія Конвенції не поширюється: а) на документи, складені дипломатичними або консульськими агентами; б) на адміністративні документи, що прямо стосуються комерційних або митних операцій.

Законодавством або міжнародними договорами України можуть бути встановлені й інші випадки, коли легалізація не вимагається. Наприклад, відповідно до ст. З Гаазької конвенції від 15 листопада 1965р. про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, прохання про вручення за кордоном таких документів направляються від запитуючої до запитуваної держави без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей.