Мирон Гордійчук

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

аспірант

Історіографічний огляд діяльності

видатного фольклориста і громадівського діяча

Володимира Амвросійовича Менчиця (1837-1916)

Постать Володимира Амвросійовича Менчиця - видатного фольклориста, книгаря і учасника громадівського руху є малознаною в українській історіографії. Мережа із 12 книгарень В. А. Менчиця (переважно на Півдні України, хоч були книгарні в Києві та в Петербурзі), де можна було знайти, зокрема, й українофільську літературу, робить його важливою постаттю серед представників громадівського руху ХІХ століття. Причетність В. А. Менчиця до діяльності петербурзької, київської та єлисаветградської громад, активна робота щодо збирання етнографічних матеріалів є яскравим свідченням його демократичного і українофільського світогляду. Михайло Грушевський, чиїм дядьком по материній лінії був В. А. Менчиць, зазначав, що «се був чи не єдиний активний українофіл в сім’ї моєї матері», людина «в широкім значенні слова, з українськими інтересами» [1, С. 120-121].

При житті В. А. Менчиця не було написано жодної статті про його наукову і громадську діяльність. Можемо тільки відзначити згадку в праці Івана Франка про його внесок у збирання етнографічних матеріалів, що ввійшли до збірника «Малороссийские предания и расказы», виданого Михайлом Драгомановим [2, С. 181 ].

Перші згадки про В. А. Менчиця, як намагання розповісти суспільству про діяльність цієї яскравої персони, знаходимо у невеликому некролозі, котрий в березні 1916 року розмістила газета «Киевская мисль». Автором некрологу, згідно досліджень Світлани Панькової, був відомий театрознавець, критик і публіцист Всеволод Чаговець [3, С. 425]. Згідно стислої характеристики, небіжчика названо відомим працівником в галузі народознавства Півдня Росії. Автор ставить В. А. Менчиця в один ряд із В. Б. Антоновичем та М. П. Драгомановим за активну участь у роботі по збиранню та документації пам’яток народної творчості, вказує, що «його ім’я займає почесне місце серед діячів тоді ще молодої плеяди народолюбців» [4, С. 3]. Слід зазначити, що автор некрологу був родичем другої дружини В. А. Менчиця, з яким познайомився на початку 90-х років ХІХ століття на одному із родинних свят. Згодом в 1920-х роках збирав матеріали про життя і творчість В. А. Менчиця [ 3, С. 425].

Наступним етапом зацікавлення постаттю В. А Менчиця стала діяльність Історичної секції ВУАН. Нештатна постійна співробітниця цієї секції Наталія Аркадіївна Бракер (працювала в Комісії історії Полудневої України та Комісії Новітньої історії України) написала першу спеціальну розвідку про В. А. Менчиця, що ґрунтується на спогадах сучасників Дослідниця громадівського руху Єлисаветграду (жила в сучасному Кіровограді) називає В. А. Менчиця «українським антиком Єлизавету-Зінов’їнська» [5, С. 196]. Наталія Бракер вказує, що його етнографічні записи «становлять окрасу «Малорусских преданий» М. Драгоманова, вперше зазначає про наявність великої етнографічної збірки В. А. Менчиця поміж матеріалів Етнографічно Комісії ВУАН. Дослідниця називає його віруючим філософом-моралістом типу Сковороди, «що кохався в тонкій діалектиці, і разом з тим природознавець, що любовно студіював природу, зокрема рослинну, що її переважно вживав при своєму безплатному лікуванню» [5, С. 197]. Цікаві відомості містить чернетка статті Наталії Бракер. Зокрема вона зазначає, що В. А. Менчиць «був членом-кореспондентом Київського «Исторического Общества имени летописца Нестора» і вказує, що «ІV-ий том «Трудов» цього товариства складається здебільшого з його матеріалів». [6, арк. 2]. Вказані відомості не були опубліковані в статті збірника «За сто літ», оскільки інформація не відповідала дійсності. Ймовірно, дослідниця мала на увазі ІV том «Трудов» етнографічно-статистичної експедиції Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства під керівництвом Павла Чубинського. В цьому томі знаходимо етнографічні матеріали, котрі, як зазначено, містяться в так званому збірнику Пантелеймона Куліша (Інститут Рукопису Національної бібліотеки ім. В. І Вернадського, ф.1., справа № 22380), що є насправді збірником В. А. Менчиця.

В статті про О. Михалевича дослідниця називає В. А. Менчиця почесним членом українського гуртка в Єлисаветграді, що користувався великим авторитетом в галузі літературної праці і видавництва [7, С. 156]. Авторка називає його «Єлисаветградським Сковородою», подає інформацію про запис О. Михалевичем спогадів В. А. Менчиця про Миколу Костомарова. Ґрунтуючись на свідченнях приятеля і кума О. Михалевича Наталя Бракер вказує на можливість існування статті про В. Менчиця, котру написав О. Михалевич відразу після смерті етнографа, проте їй так і не вдалося відшукати її [7, С. 162].

Слід зазначити, що розвідки Наталії Бракер були опубліковані у збірнику «За сто літ» під редакцією М. С. Грушевського. Однією з провідних тем публікацій цього збірника була діяльність українських громад та їхніх осередків. Листування М. С. Грушевського демонструє шанобливу увагу до наполегливої праці Наталії Бракер зі збору матеріалів про представників громадівського руху Єлисаветграду [8, С. 242-243]. Дослідниця Світлана Панькова стверджує, що публікації про В. А. Менчиця на сторінках видань Історичної секції ВУАН появилися з ініціативи М. С. Грушевського, котрий, як уже було зазначено, був племінником В. А. Менчиця.

Ігнатій Житецький у статті про київську громаду у 60-х роках ХІХ століття називає ім’я Володимира Менчиця серед представників петербурзької громади. Його ім’я зазначено серед видатних діячів національного відродження ХІХ століття – М. Костомарова, Т. Шевченка, В. Білозерського, В. Коховського, М. Стороженка, Я. Кухаренка, Д. Лебединцева, Г. Честахівського та інших [9, С. 93].

Політичні репресії в УРСР на початку 30-х років ХХ століття привели до закриття гуманітарних інституцій з українознавчим напрямом ВУАН. Ім’я Володимира Менчиця залишилось на десятиліття залишилось поза увагою дослідників.

З нагоди 50-річчя з дня смерті в журналі «Народна творчість та етнографія» вийшла невеличка замітка про В. А. Менчиця. Її автор Леонід Стеценко переповідає фактологічний матеріал, котрий ми знаходимо у публікаціях Наталії Бракер, вказуючи на необхідність студій про життя, наукову діяльність та спадщину В. Менчиця [10, С. 88]. В іншій публікації Л. Стеценко вказує, що за життя В. А. Менчиця ніхто не поцікавився ні його біографією, ні зв’язками із видатними людьми, ні його внеском у фольклористику та етнографію [11, С. 67]. Заклик Леоніда Стеценка так і не став у радянський період поштовхом до окремих спеціалізованих студій щодо внеску В.А. Менчиця у розвиток української етнографії ХІХ століття та його участі у громадівському житті України ІІ половини ХІХ століття.

Серед сучасних публікацій ми знаходимо низку згадок про В. А. Менциця, зокрема, згадку, що про нього як про почесного члена єлисаветградського гуртку українофілів [12, С. 127]. Його згадують як помічника Володимира Ястребова, видатного дослідника етнографії Півдня України [13, С. 53].

Дослідниця Романюк Н. С. відзначає великий внесок Володимира Менчиця у розвиток книгорозповсюдження в Єлисаветграді, називаючи його одним із найбільш оригінальних книгарів Єлисаветграду. Вона стверджує, що він відкрив першу в Єлисаветграді книгарню [14, С. 221]. Романюк Н. С. називає В. А. Менчиця одним із неформальних редакторів-рецензентів І. Карпенка-Карого, оскільки він входив до «приятельського тріумвірату» - друзів Карпа Тобілевича [14, С. 222].

Харківський дослідник-літературознавець Леонід Ушкалов аналізує світогляд Володимира Менчиця. Він пише про своєрідне «сковоридинство», що домінує у його світосприйнятті і проявляється у піїтеті до природи, християнському моральному ригоризмі та прагненні «визволити духа з-під влади тіла» [15, С. 55]. Долідник довіряє фактам Наталії Бракер про світогляд В. А. Менчиця. Леонід Ушкалов зазначає, що вона добре розумілася на філософських матеріях, оскільки вивчала й перекладала твори відомого неокантіанця Африкана Шпіра [15, С. 54].

Єдиною сучасною розвідкою про В. А. Менчиця можна вважати відомості про нього в монографії про родовід М. С. Грушевського «Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського)». В цій монографії вперше було введено до наукового обігу інформацію, що була виявлена в метричних книгах та кліриковох відомостях Михайлівської церкви містечка Вчорайше Сквирського повіту Киїаської губернії, а також у фонді Київської духовної семінарії [3, С. 427]. Пошукова робота дослідниці С. Панькової привела до виявлення нової раніше невідомої інформації про життя В. А. Менчиця, зокрема із листів його дочки Олени Володимирівної до дослідника Всеволода Чаговця.

Наведений історіографічний огляд засвідчує необхідність ґрунтовних студій про наукову і громадську діяльність В. А. Менчиця.

Список джерел і літератури:

1. Грушевський М. С. Спомини. Публікація С. Білоконя// «Київ».- 1988. - №9. – С. 115 – 149.

2. Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.- Львів, 1910. – 448 с.

3. Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (рід Михайла Грушевського). ― К., 2006. ― 662 с.

4. Чаговець В. Владимир Амвросиевич Менчиц (некролог)// Киевская мисль. – 1916. – 20 марта.- №80. – С. 3.

5. Бракер Н. Володимир Амвросійович Менчиц (1937-1916) // За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. – 1929. - кн.4. – С. 196-200.

6. Інститут Рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Фонд Х. Всеукраїнська Академія Наук. Спр. 14679. Наталія Бракер. Володимир Амвросієвич Менчиц (спогади сучасників)., 13 арк.

7. Бракер Н. Опанас Іванович Михалевич 1848-1925 рр. // За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. – 1930. - кн.6. – С. 153-165.

8. Панькова С. Шевчук Г. «За сто літ»: Покажчик змісту // Український археографічний щорічник - т. 13/14. – К., 2006. - С. 240-287.

9. Житецький І. Київська громада за 60-х років // Україна: науковий двохмісячник українознавства. — 1928. — Кн. 1. — С. 91-125.

10. Стеценко Л. В. В. А. Менчиць (до 50-річчя з дня смерті)// Народна творчість та етнографія. -1966. - №2. – С. 87-88.

11. Стеценко Л. В. Забута сторінка минулого// «Дніпро».-1967. - №3. – С.132-135.

12. Філоретова Л. Єлисаветградська громада. – СС. 123-130// Науковий часопис НПУ ім.. М.П. Драгоманова. - К., 2012.- Вип. 9. (Серія №6: Історичні науки). - С.123 -130.

13. Волос О. В. Краєзнавча діяльність науковців та земських установ з дослідження етнічного складу населення Херсонської губернії (друга третина ХІХ – поч. ХХ ст. // Етнічна історія народів Європи, Зб. наук. праць, Вип. 25, Київ, 2008. – С. 51-57.

14. Романюк Н. С. Книгорозповсюдження в Єлисаветграді наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.// Наукові записки інституту журналістики. – т.55. 2014. квітень-червень. – С. 221-224.

15. Ушкалов Л. В. Людина межі: Сковорода в рецепції Михайла Драгоманова.// Сковорода, Шевченко, фемінізм…: Статті 2010-2013 років. – Харків: Майдан, 2014.- С. 49-62.