Економічний добробут як чинник соціальної мобільності населення

Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінювати як показники економічного добробуту. Одержувані населенням доходи складають базу певного рівня життя. Визначення рівня життя основано на оцінці кількості і якості споживчих життєвих благ (матеріальних і духовних). Рівень життя оцінюється як забезпеченість населення життєвими благами і як ступінь задоволення потреб людей у певних благах. Склад життєвих благ дуже різний. Поряд із доходами населення на рівень життя впливають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певним чином і стиль життя, оцінюється його якість. Система показників рівня життя, що рекомендується ООН, включає широке коло характеристик умов життя.

Виділяють 12 груп показників.

1. Народжуваність, смертність і інші демографічні характеристики.

2. Санітарно-гігієнічні умови життя.

3. Споживання продовольчих товарів.4. Житлові умови.5. Освіта і культура.6. Умови праці і зайнятість.7. Доходи і витрати населення.8. Вартість життя і споживчі ціни.9. Транспортні засоби.10. Організація відпочинку.11.Соціальне забезпечення.12. Свобода людини. Перераховані показники розглядаються як основні. Поряд із ними для оцінки і обрахування рівня життя виділяють ряд інформаційних показників, що не є, на думку експертів, безпосередніми характеристиками рівня життя. У число інформаційних показників входять національний доход і валовий внутрішній продукт на душу населення з урахуванням середньорічних коефіцієнтів їхнього росту і ряд інших. Про показники ВВП на душу населення треба сказати особливо, тому що існують спроби використовувати його як узагальнювальний.

Експерти вважають, що використання цього показника, тим більше для цілей міжнародного зіставлення рівнів життя, можливе тільки за натуральною формою - через зіставлення обсягів життєвих благ, прямо або побічно споживаних населенням. Трудності міжнародних зіставлень в основному пов'язані з урахуванням курсів національних валют. У економічній теорії подані спроби оцінити рівень життя і його якість через вільний час і позаринкові його витрати в сфері домогосподарств.

Концепція чистого економічного добробуту 1 - це оцінка ВВП (ВНП), скоригована з урахуванням вільного часу і праці в домогосподарствах, а також витрат на охорону навколишнього середовища. При всій важливості цих складових рівня життя показник чистого економічного добробуту використовується як розрахунковий і офіційною статистикою не застосовується. Будь-який узагальнювальний показник, синтетичний показник - завжди проблема складна. На думку спеціалістів, єдиний показник рівня життя в даний час не є ні можливим, ні бажаним на макроекономічному рівні. На мікрорівні проблема зводиться до виміру тих складового рівня життя, що можуть бути кількісно визначеними. Задоволеність населення життєвими благами залежить від розміру реальних доходів; ступінь задоволення потреб оцінюється на основі зіставлення розрахункових і реальних споживчих бюджетів сімей.

Розподіл населення за доходами оснований на розмежуванні низько-, середньо- і високодоходних груп сімей, кожна з яких має свій раціональний споживчий бюджет. На основі аналізу розміру і структури витрат низькодоходних груп населення розраховують бюджет мінімуму матеріальної заможності і межу бідності. Бідність прямо пов'язана з нерівномірністю розподілу доходів і майна. Водночас бідність не піддається точному визначенню (так само як щастя і добробут). У найзагальнішому виді ідентифікація бідності заснована на зіставленні строго визначеного набору потреб і можливостей їхнього задоволення для певних груп населення. Потреби оцінюються на основі так званих споживчих кошиків, диференційованих за доходними, віковими, фаховими і іншими ознаками. Мінімальні споживчі бюджети як основа для ідентифікації бідності у свою чергу диференційовані і розраховуються як бюджети фізіологічного мінімуму, як мінімум підтримки здоров'я і благопристойності, як бюджети мінімального статку.

Мінімальний статок - це ті межі сімейного доходу, за яких не забезпечується відтворення суспільно-прийнятних умов існування, на його основі визначається поріг бідності і розраховується прожитковий мінімум. Рівень прожиткового мінімуму залежить від соціально-економічних чинників і більш рухомий ніж поріг бідності. Поріг бідності, як показує досвід, не відбиває росту споживання, збільшуючись за рахунок росту цін. Кількісна оцінка порогу бідності здійснюється на основі даних про вартість продуктів харчування, виходячи з раціональних норм споживання і частки витрат на харчування в сімейних бюджетах. Виявлено, що низькодоходні сім'ї витрачають на харчування відносно більше засобів, ніж високодоходні; питома вага вартості харчування залежить також від розміру сімей: малочисельні сім'ї витрачають на харчування відносно більше, чим сім'я більшої чисельності.

Виникає своєрідна “економія від масштабу сім'ї” не тільки у відношенні витрат на харчування, але й інших споживчих витрат. Логіка взаємозв'язку вартості харчування і порогу бідності полягає в тому, що якщо низькодоходна сім'я витрачає на харчування 1/n частину свого бюджету, то поріг бідності буде дорівнювати вартості харчування, помноженої на n. Проблема виміру бідності основана в кінцевому рахунку на тому колі потреб, задоволення яких визнається суспільно необхідним. Розрізняють абсолютну бідність і альтернативні її визначення, що враховують моральний збиток від сприйняття бідності.Фактична інформація про бідні прошарки населення показує, що бідність нерівномірна серед різних груп населення: молодих і пристаркуватих, сімейних і самотніх, зайнятих і безробітних. Поширення бідності різне між міським і сільським населенням, у різних територіальних і природно-кліматичних регіонах, між різними етнічними групами населення. Те, що вважається бідністю в одній країні, розцінюється як достатній рівень комфорту в іншій. В аналізі бідності велике значення має питання про її усталеність не тільки в суспільстві в цілому, а й для кожної сім'ї, для окремої людини.

Дослідження показують, що бідні сім'ї неоднорідні за термінами перебування в таких умовах життя. Умовно можна виділити хронічну (застійну) і поточну бідність. Критерій розмежування цих форм бідності пов'язаний із терміном бідності і можливістю переходу в більш доходні групи. Диференціація причин бідності приводить до необхідності розрізняти типи бідності для того, щоб визначити специфічні заходи для її ліквідації або скорочення. Усталеність бідності як макро- і мікроекономічного явища необхідно розглядати в контексті більш широкої проблеми, пов'язаної із соціально-економічною структурою суспільства і її еволюцією. Мобільність праці (і робочої сили) - змістовна, функціональна, просторова і тимчасова - є необхідною рисою сучасного ринку. Поняття мобільності може бути застосовано і до інших виробничих ресурсів.

Соціальна мобільність характеризує ступінь рухомості соціально-економічної ієрархії суспільства. Всі форми соціально-економічної диференціації суспільства фокусуються в майновій, доходній диференціації населення. У будь-якому реально існуючому суспільстві незалежно від рівня його розвитку і моделі функціонування існують багаті і бідні. Грубо кажучи, це і є майновий статус. Суспільний прогрес відбивається в ступені жорсткості закріплення певного статусу за індивідами. При заданій структурі суспільної субординації можливості зміни соціального статусу для окремої людини і його сім'ї можуть широко варіюватися. Чим більш рухомою і гнучкою є система суспільної ієрархії, тим більш висока соціальна мобільність, тим більш демократичною виглядає система суспільного устрою. Соціальна мобільність - це ступінь легкості, із якою людина може змінити свій суспільний статус.

Суспільний статус у сучасних ринкових системах у якості головної складової має статус майновий (доходний), але не вичерпується ним. Важливі також суспільне визнання (престиж) певних видів діяльності, що залежать від національних, культурних, історичних і політичних умов життєдіяльності суспільства. Чинники, що впливають на соціальну мобільність, настільки ж різноманітні і неоднорідні, як і чинники диференціації доходів. Обмеження мобільності пов'язано з наявністю бар'єрів соціальної конкуренції, до яких відносяться усі форми дискримінації: прихованої і відкритої, правової і психологічної, інституціональної й ін. Однієї з форм мобільності в сучасних умовах є диверсифікація соціального статусу.

Формування сукупних доходів населення охоплює їхнє виробництво, розподіл, перерозподіл і використання. Розподіл доходів складається на етапі формування доходів власників виробничих чинників (функціональний розподіл). Персональний розподіл номінальних доходів є результатом перерозподілу. Проходячи через сімейний бюджет, обсяг душового доходу змінюється в залежності від розміру і структури сімей, співвідношення утриманців і осіб, що мають самостійні доходи. Розмір реальних доходів залежить від параметрів інфляційного процесу. Головним же каналом перерозподілу доходів є державне регулювання цього процесу. Податкові системи і державні трансферти (грошові і натуральні), системи соціального забезпечення і страхування й ін. показують, що сучасна держава втягнута в широкомасштабну діяльність з перерозподілу доходів. Будь-яка з форм державного регулювання (у тому числі соціальна) утворюється з матеріальних, інституціональних і концептуальних складових. Відзначимо, що соціальне регулювання не є винятковим привілеєм держави, воно охоплює не тільки перерозподіл доходів, але й інші показники рівня життя. Об'єктами соціального регулювання є охорона навколишнього середовища і захист прав споживача.

Соціальне регулювання здійснюють ділові одиниці, профспілки, церква та інші неурядові організації. Матеріальна основа державного регулювання залежить від обсягу національного виробництва і тієї його частки, що перерозподіляється централізовано, через державний бюджет. Інституціональна основа пов'язана з організацією процесу перерозподілу і діяльністю відповідних установ (у тому числі неурядових). Концептуальна основа державного регулювання - це теорія, що одержала статус урядової доктрини, тобто призначена в основу соціальної політики держави.

Альтернативні концептуальні підходи до державного перерозподілу доходів можна зводити до проблеми протиставлення рівності й ефективності. Початки цієї проблеми знаходяться в області розподілу ресурсів. Класична теорія вважає, що ринок спроможний раціонально розподілити обмежені ресурси. Відповідно до так званої “ефективності Парето” стан системи є стабільним, якщо ніякий перерозподіл ресурсів (або продуктів) не може поліпшити становище одного з учасників господарського процесу, не погіршуючи становище інших. Розподіл доходів при цьому характеризується як стійко нерівномірний.

Класична теорія вважає, що розподіл доходів не піддається зміні, а будь-який державний перерозподіл заздалегідь приречений. Неокласичний напрямок критично оцінює нерівномірність розподілу доходів. Починаються спроби знайти такий критерій ефективності, який зіставляв би процеси, що торкаються доходів відразу багатьох споживачів. З цього погляду ефективним може бути визнаний такий перерозподіл доходів, при якому приріст багатства вигравших більше втрати багатства тих, що програли. Прихильники державного перерозподілу доходів підтверджують, що рівність у розподілі доходів є необхідною умовою максимізації загальної корисності доходів усіх споживачів. Цей висновок цілком достовірний в умовах, коли обсяг усього доходу, що перерозподіляється, - фіксований.

Критики державного перерозподілу справедливо вважають, що стимулювальний ефект пов'язаний не тільки з розміром, але і з засобом розподілу доходів. Тому будь-який перерозподіл доходу, що переслідує ціль максимізації загальної корисності в поточному періоді, неминуче веде до зниження доходу (і загальної корисності) у наступному. Співвідношення між рівністю й ефективністю в практиці зводиться до пошуку таких форм і засобів перерозподілу, що мінімізували б негативний вплив перерозподільчих процесів на ефективність, одночасно максимізувавши позитивний результат у формі скорочення бідності.Вибір концептуальних основ соціальної політики залежить від політичного процесу. Проте, якщо ринок не спроможний “правильно” розподілити доходи, це не дає підстави вважати, що політичний процес спроможний знайти оптимальне рішення. Державний перерозподіл доходів здійснюється через бюджетно-фінансове регулювання.

Держава відповідно до пріоритетів соціальної політики чинними спеціальними соціальними програмами надає соціальні виплати у формі грошових і натуральних трансфертів а також послуг. Соціальні виплати і послуги різноманітні. Вони диференційовані за джерелами формування і засобами фінансування, умовами надання їх колу одержувачів. Грошові соціальні виплати пов'язані з компенсацією втрат (зменшенням) доходу в результаті: повної або часткової втрати працездатності, народження дітей, втрати годувальників або роботи (виплати по безробіттю, компенсації витрат на перекваліфікацію та інші виплати безробітним). Грошові соціальні виплати доповнюються повністю або частково безкоштовними послугами охорони здоров'я, освіти, житлового і транспортного секторів. Всі соціальні трансферти можуть носити одночасний характер або виплачуватися періодично протягом установленого часу. Розмір соціальних виплат може залежати від законодавчо встановлюваного мінімуму душового доходу або заробітної плати. Соціальні трансферти можуть приймати форму податкових знижок.

Всі соціальні виплати оформляються в систему соціального страхування і соціального забезпечення, доповнену державною добродійністю. У країнах із ринковою економікою фінансування цих сфер здійснюється на тристоронній основі (держава, роботодавці й одержувачі доходів), а в країнах з адміністративно-командною економікою -централізовано. Реальні доходи населення формувалися в основному за рахунок зарплати і доходів із суспільних фондів споживання (СФС). Розподіл СФС здійснювався на безкоштовній або частково платній основі відповідно до кількості і якості трудового внеску в суспільне виробництво, а також з урахуванням потреби.Відомі різноманітні варіанти поєднання державної і приватної гілок соціальних виплат.

Метою соціальної політики є заохочення усіх форм ділової активності, насамперед трудової і підприємницької. Трудова активність виявляється в підвищенні ступеня використання резервів праці, росту зайнятості і продуктивності праці, підприємницька відбита обсягом і структурою інвестицій. Бувши об'єктивно взаємозалежними, ці форми діяльності здійснюються в кожний даний момент різними суб'єктами, що мають різні мотиваційні моделі поведінки. У результаті система державного регулювання повинна одночасно підтримувати доходи і створювати стимули підвищення ділової активності всіх ринкових суб'єктів. Ринкова система взаємодії містить різноманітні види ризиків, у тому числі ризик втрати або зниження доходів. Державні гарантії компенсації ризику втрати доходу (система державної підтримки доходів) складають головне утримання систем соціального захисту населення. Існуючі системи соціального захисту спрямовані на підтримку певного (гарантованого) рівня доходів і споживання послуг охорони здоров'я, освіти й ін. соціально слабких, малозабезпечених прошарків населення.

У категорію малозабезпечених потрапляють особи з доходами, що зменшуються у результаті погіршення стану здоров'я й інвалідності, народження дітей або старості, втрати роботи або годувальників і ін. Коло осіб, що є об'єктом соціального захисту, достатньо неоднорідне і значно розширюється в умовах дестабілізації національної економіки. Однією з форм соціального захисту у зв`язку з підвищенням споживчих цін є компенсаційні і дотаційні виплати, використовуються не тільки як тимчасовий захід, але і як постійно чинний елемент соціального захисту. Мова йде про захист доходів населення від інфляції, що практично здійснюється різними способами. Серед них: адаптація, тобто підвищення пенсій і доходів попередніх призначень у відповідності з динамікою цін і рівня життя; компенсація - прямий перегляд ставок і окладів при укладанні колективних договорів, що застосовується при підвищенні цін на певні групи товарів широкого вжитку; індексація доходів населення - основна форма соціального захисту населення. Державна індексація доходів - це встановлений державою механізм підвищення грошових доходів населення, що компенсує частково або повністю подорожчання споживчих товарів і послуг. Вона направлена на підтримку платоспроможної здатності, особливо вразливих груп з фіксованими доходами - пенсіонерів, інвалідів, неповних і багатодітних сімей, а також молоді. Державна індексація доходів ведеться на основі врахування росту вартості життя. Оцінка зміни вартості життя здійснюється з розрахунку індексу цін і тарифів фіксованого набору товарів і послуг, що складають споживчий кошик.

Споживчі кошики, що відбивають обсяг і структуру сімейних витрат, диференційовані за доходними групами. На відміну від споживчого кошика мінімум матеріальної заможності, структура споживчих витрат середнього жителя країни швидко змінюються, так що набір товарів і послуг, що включаються в споживчий кошик середнього класу, постійно розширюється. Світовий досвід проведення індексації доходів показує, що цей процес повинний бути обмеженим і диференціюватися по категоріях доходоотримувачів і за часом. Підтримка доходів здійснюється в різних формах і по різних каналах. Система соціального захисту спрямована на підтримку реальних, а не номінальних доходів, тому поєднує у собі заходи, що компенсують втрату грошових доходів і натуральні виплати і пільги. До останнього відносяться продовольчі талони, системи державного виховання, навчання дітей і перепідготовки дорослих, державне медичне і соціальне обслуговування й ін.

Суспільство, збільшуючи виробничі та розподільчі можливості, може удосконалювати систему розподілу. Перехід від одного стану економіки до іншого може розглядатися як поліпшення стану суспільства, якщо ті його члени, чий добробут підвищився, можуть компенсувати втрати, понесені іншими членами суспільства, і при цьому зберегти рівень добробуту, принаймні, рівний вихідному. Цей висновок відомий як принцип компенсації Калдора-Хікса.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Базова

1. Коваліско Н.В. Стратифікаційний аналіз сучасного суспільства: Навчальний посібник. – Львів: «Магнолія 2006», 2012. – 310 с.

2. Сокурянська Л.Г. Вступ до соціології: Навчальний посібник / Л.Г.Сокурянська. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2011. – 206 с.

3. Соціологія: навч. посібник для студ. Вищ. Навч. Закладів – 2-ге вид., доопр., доп / за заг. ред. В.І. Докаша. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2012. – 448 с.

4. Черниш Н.Й. Соціологія. Курс лекцій. ЛНУ імені І.Франка, 2013, 543 с.

5. Конспект лекцій з дисципліни «Загальна соціологічна теорія» для студентів 1 курсу денної форми навчання спеціальності «Туризм» / Укл. В.В. Кузьмін. - Запоріжжя: ЗНТУ, 2015. – 96 с.

Date: 2015-07-02; view: 421; Нарушение авторских прав