Роль населення в розвитку продуктивних сил та його оцінка

Головною умовою формування регіональної економічної системи, як і будь-якого рівня організації виробництва загалом, є наявність живої праці, під якою мають на увазі сукупність фізичних, духовних, моральних, етичних, естетичних здібностей людини, що їх використовує вона під час виробництва життєво необхідних речей і послуг. Джерелом формування живої праці є природний і механічний процеси відтворення населення.

Населення – природно-історична сукупність людей, яка формується і безперервно відтворюється у процесі виробництва і відтворення самого життя.

Відтворення населення – це процес постійного відновлення поколінь людей внаслідок взаємодії народжуваності і смертності, еміграції та імміграції, результат єдності трьох видів руху населення – природного, просторового (міграція) і соціального (соціальна мобільність).

Населення є джерелом формування головної продуктивної сили - живої праці, носія виробничих відносин.

У суспільному відтворенні регіону населення одночасно є продуктивною та споживчою силою, яка значною мірою визначає співвідношення фонду споживання й фонду нагромадження. Чисельність і динаміка населення, його головних вікових груп впливають на абсолютну величину й структуру фондів споживання и нагромадження регіону. Його характеризують національні, соціальні та економічні особливості. Національні особливості відображають риси мислення, свідомості, культури, побуту, ставлення до праці, природи, торгівлі, міжнародних відносин тощо. Соціальні особливості відображають груповий або суспільний спосіб життя людини, її природне відтворення, економічні – здатність до праці, творчості, виробництва.

Населення впливає на економіку через свою економічно активну частину загальну чисельність зайнятого в суспільному виробництві населення його віково-статеву структуру, рівень освіти, професійний склад і територіальну організацію.

Чисельність і динаміка трудових ресурсів справляють певний вплив на характер розвитку виробництва та економіки загалом Скорочення приросту трудових ресурсів обмежує можливості екстенсивного розвитку виробництва і збільшує залежність економічного зростання від підвищення продуктивності праці.

Характеристика природного приросту визначається співвідношенням рівня народжуваності та смертності в регіоні, які залежать від сукупності економічних, національно - історичних, політичних та інших факторів.

Демографічна ситуація в регіоні визначається значною мірою міграціями населення Важливим індикатором внутрішньо регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом і селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу регіону є:

1) співвідношення показників природного руху населення що розглядаються послідовно за певний проміжок часу,

2) статево віковий склад населення,

3) співвідношення показників механічного руху населення Основні показники руху населення – народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

– природний приріст – визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер у певний період часу,

– сальдо міграції – визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до регіону, та тих, хто вибув з нього в певний період часу,

– загальне збільшення населення – сума народжених у регіоні та тих, хто прибув до нього за певний період часу;

– загальне зменшення населення – сума кількості померлих у регіоні та тих, хто вибув з нього за певний період часу;

– загальна динамікинаселення – сума показників загального збільшення та зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення регіону.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники рухунаселення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту і т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів і обчислюються у проміле (%).

2. Демографічний потенціал

В Україні в ХХ ст. зростання кількості перемежовувалося кризами, пов'язаними із Першою світовою війною, голодомором 1932–1933рр. вируванням подій Другої світової війни на теренах нашої країни. 3 розвитком системної кризи,пов'язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення України, що на початок XXI ст. набуло характеру демографічної кризи. Це виражається у постійному зменшенні кількості народжених з середини 80-х років.

Загальна чисельність населення склала на 1.06.2010 45,58 млн. чол.

У 2009 р. в Україні народилося 427,3 тис, дітей. При. середньому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,8%, а в міських поселеннях 8,9%. Померло у 2009 р. 761,3 тис. осіб. Коефіцієнт смертності становив – 16,0%, серед міського населення – 13,6%, у сільській місцевості – 19,6%. Отже, кількість жителів України у 2004 р, скоротилася на 384 тис, осіб. Особливо високими темпами відбувалась депопуляція населення за рахунок сільських жителів.

Найвищою кількістю народжених у 2009 р. вирізнялась в Україні Рівненська, Закарпатська, Волинська, Івано-Франківська, Чернівецька та Львівська області. Показник коефіцієнту народжуваності переважив у них середній показник по Україні в 1,3-1,1 рази: становив від 12,5 до 10,1%. Найнижчою кількістю народжених виділялись Сумська, Луганська, Полтавська, Чернігівська, Донецька та Черкаська області. Показник коефіцієнту смертності був нижчим за середній по країні в них у 1,3-1,2 рази: становив від 7,2 до 7,7%. Найнижчим коефіцієнт смертності в Україні був в м. Києві, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях: становив від 10,7 до 13,1%, що перевищує середній по країні показник в 1,5-1,2 рази.

Таким чином для України в 2009 році характерним було природне скорочення населення. Лише в Закарпатській області кількість народжених була рівною кількості померлих. Значно нижчим за середній по країні показник природного скорочення населення – 7% – був властивим для м. Києва (0,9%), Рівненської (1,1%), Івано-Франківської (2,2%), Чернівецької (2,5%), Волинської (2,6%) та Львівської (3%) областей. Найбільш: значним було зменшення кількості населення внаслідок його природного скорочення в Чернігівській (коефіцієнт природного скорочення населення становив 13,2%), Сумській (11,5%), Полтавській (10,9%), Луганській (10,6%), Черкаській (10,4%), Донецькій (9,9%) та Кіровоградській (9,7%) областях.

При характеристиці статево-вікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

З 1970 р. до 2004 р. намітилася тенденція до стабільного співвідношення чисельності чоловіків і жінок з незначним переважанням чоловіків. Ця тенденція зберігається у співвідношенні: жінки – 53,5 %, чоловіки – 46,5 %. В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Перевищення частоти смертності у хлопчиків-немовлят та у віці до 5 років – природний фактор. Та це перевищення зберігається в усіх вікових групах. В Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається вже у віці 32 роки. Тоді як у розвинутих країнах перевищення кількості жінок над чоловіками спостерігається у віці 50-55 років, тобто за межами репродуктивного періоду.

Вікову структуру населення розглядають за ознаками належності до працездатного віку:

- молодше за працездатне: 0 – 16 років;

- працездатне: чоловіки – 17 – 59, жінки – 17 – 54 роки;

- старше за працездатне: чоловіки – 60 і більше, жінки –~ 55 і більше років.

Співвідношення цих вікових груп таке: молодше за працездатне - 21 %, працездатне – 56 %, старше за працездатне – 23 %; відповідно у структурі вікових груп міського населення – 20 %, 60 %, 20 %; сільського – 22 %, 49%, 29 %.

Аналіз вікової структури населення України за останні десятиріччя засвідчує зменшення абсолютної та відносної чисельності дітей віком до 16 років. Також зменшується абсолютна і відносна чисельність населення працездатного віку. Зростає лише абсолютна і відносна чисельність населення, яке є старшим від працездатного віку

Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни – у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 769 чоловіків, коли у Закарпатській області 942 чоловіки.

Дуже контрастними є проблеми статево-вікової структури населення країни в регіональному вимірі: у віковій структурі сільського населення частка осіб, молодших за працездатних, коливається від 15,6% (Чернігівська область) до 24,6% (Закарпатська і Рівненська області), серед працездатного населення – від 43,1% (Чернігівська область) до 58,4% (АР Крим), серед осіб, старших за працездатний вік, – від 18,7% (Закарпатська область) до 41,8% (Чернігівська область); середній вік населення коливається від 32,4 років у чоловіків міських поселень Рівненської області до 50,2 років у жінок сільської місцевості Чернігівської області.

3. Розселенський потенціал

Оцінку розселення у регіоні треба провадити за загальноприйнятою методологією. Ця методологія прийнятна для оцінки регіонів різного рівня організації: мікроекономічного, мезоекономічного, макроекономічного і мегаекономічного районів.

Міське населення. На початок 2009 р. у містах України проживало майже 68% населення. Його чисельність почала стрімко зростати в 1960-ті роки, а особливо швидко в останні двадцять років XX ст. – на 3,5 млн. осіб, або на 11,4 %. Значно переважає чисельність міського населення у АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській, Харківській областях. Незначне переважання – у Волинській, Житомирській, Кіровоградській, Київській, Львівській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях.

Сільське населення. На початку XX ст. в Україні переважало сільське населення – понад 80 %. На початок XXI ст., відносна чисельність сільського населення значно зменшилася і становить до 32 %, або понад 16 млн. осіб. Переважає сільське населення у Вінницькій. Закарпатській, Івано-Франківській, Ровенській, Тернопільській, Чернівецькій областях.

Динаміка чисельності сільського населення має певні територіальні відмінності. Наприкінці XX ст. чисельність сільського населення зросла в АР Крим, Закарпатській і Херсонській областях, у решті областей вона помітно знизилася, зокрема у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Херсонській.

Системи розселення. В Україні налічується 490 територіально-адміністративних районів і 121 район у містах, тобто це є потенційні мікроекономічні райони. Відповідно в кожному територіальному районі є свій адміністративний центр і певна кількість селищ міського типу та сільських населених пунктів.

Так само в Україні сформовані 25 моноадміністративних мезоекономічних районів – 24 територіально-адміністративні області й одна АР Крим зі своїми адміністративними центрами. Внаслідок розвитку торгівлі транспорту, промисловості, науки тощо в окремих обласних центрах, зокрема в Києві, Львові, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку й Одесі, розвинулися макрополіси (великі агломерації) з чисельністю населення 800 тис. осіб і понад 2 млн. осіб. Вони поширили свій вплив на сусідні області і сприяли формуванню в Україні шістьох полі адміністративних мезоекономічних районів. Об'єктивна інформація розселенського потенціалу регіону особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях І реалізації різних інвестиційних програм.

Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні «модифікації»: густота населення на обжитій території; густота сільського населення; густота міського населення.

При порівнянні регіонів, з точки зору їх «дольової участі» у формуванні територіальної структури населення, використовується Індекс регіональної концентрації, який визначається за формулою:

К_РК = 0,5(S_i - Р_i)×100%, (1)

де S_i і Р_i – доля площі і населення і-го регіону в загальній площі.

Відповідно до багаторівневої організації суспільства розрізняють системи розселення різних територіальних рівнів – від національного до локального:

1) національний (загальнодержавний) рівень – єдина система розселення країни;

2) регіональний рівень – регіональна система розселення;

3) обласний рівень – субрегіональна (обласна) система розселення;

4) локальний рівень – міжрайонна, районна, місцева (внутрішньорайонна), первинна локальна система розселення.

Система регіонального розселення – це сукупність поселень, які об'єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв'язків. Формуються ці системи під впливом різних чинників, головними з яких є розміщення продуктивних сил, економіко-географічне положення, поєднання природних умов і ресурсів, демографічна ситуація, рівень розвитку інфраструктури та ін. Залежно від ступеня спільності, набору та інтенсивності існуючих зв'язків і чинників формуються різні типи систем розселення. В особливостях розселення вияеляються просторові закономірності життя суспільства.

Регіональні системи розселення відіграють важливе значення у формуванні загальнодержавної системи. Економічною основою формування регіональних систем розселення виступають господарські комплекси єкономічнрїх районів. Водночас регіональні системи поселень являють собою каркас просторової організації регіональних суспільних комплексів, виступаючи однією з основних функціонально-структурних підсистем. За допомогою різноманітних зв'язків населених пунктів вона вступає у взаємодію з іншими підсистемами регіонального суспільного комплексу (виробничою, соціальною, інфраструктурною та ін.).

Система показників, які використовуються при діагностиці систем розселення, відображає їх кількісні параметри, якість, тип систем розселення.

Якщо кількісні показники (площа, чисельність населення, співвідношення між чисельністю населення різних пунктів, а також між міським і сільським населенням тощо) дають уявлення про відмінності, що легко перевіряються, то про якість систем розселення можна судити виходячи зі ступеня сприятливості для організації об'єктів соціальної інфраструктури.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємопов'язаної мережі всіх поселень передбачає створення насамперед систем суспільних макрорайонів з визначенням місця їх у системі вищого рангу. Ці системи розселення істотно відрізняються одна від одної за територіальною структурою І впливом обласних центрів на динаміку розвитку відповідних систем. Велике місто – ядро макрорайону завжди відчутно впливає на формування транспортної мережі, яка в сучасних умовах стає вирішальним чинником розвитку всієї внутрішньорайонної системи розселення. Це виявляється в концентрації сільського розселення приміських зон та уздовж транспортних шляхів; у регулюванні розвитку середніх і малих міст з урахуванням економіко-географічного положення.

Отже, просторові розміри регіональних систем розселення залежать від розміщення по території країни головних осередків суспільного життя – міст-мільйонерів і крупних міст.

Центрами п'яти регіональних систем розселення України виступають найбільші міста – міста-мільйонери: Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ і Одеса. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх однієї-трьох областей.

Проблематичним є виділення регіональних систем розселення у західній і центральній частині України. Явно вираженим міжобласним центром – ядром регіональної системи розселення виступає місто Львів, який у 3,2-3,7 разу має більшу кількість населення, ніж обласні центри – сусіди першого порядку Рівне, Івано-Франківськ, Тернопіль, Луцьк у 6,2 разу перевищує людність Ужгорода. Місто Львів виступає центром Західної регіональної системи розселення у складі семи областей: Львівської, Волинської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської і Чернівецької. У цій системі, на відміну від інших регіональних систем, виділяються дві зони за інтенсивністю зв'язків субрегіональних систем розселення з регіональним центром. До першої зони належать Львівська, більші частини Івано-Франківської і Тернопільської, південні частини Волинської та Рівненської обласних систем з їх центрами. До другої зони – північні та центральні частини Волинської та Рівненської, південно-східна частина Тернопільської та південно-західна частина Івано-Франківської, Чернівецька і Закарпатська обласні системи розселення.

Дві області Центрального економічного району (Черкаська і Кіровоградська) не утворюють єдиної регіональної системи розселення, а роз'єднані між Центральною і Придніпровською регіональними системами.

Формування Волинської та Подільської регіональних систем розселення можна розглядати на перспективу за умови визнання на загальнодержавному рівні Північно-Західного та Подільського соціально-економічних районів з наданням пріоритетів економічного розвитку визначених центрів (ядер) до рівня крупних міст.

4.Трудоресурсний потенціал

Важливим для розвитку економіки регіону є також трудоресурсний потенціал. Він відображає наявність трудових ресурсів у регіоні та їх розподіл у розрізі галузей. Трудові ресурси складає наявне працездатне населення – потенціал живої праці, який мають регіони на певний момент часу, їх відтворення і раціональне використання є одним з найважливіших напрямів регіональної економічної політики.

Трудоресурсний потенціал виражає відносини між членами суспільства, спрямовані на відтворення ресурсів праці.Він характеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статево-віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої підготовки, технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

Економічно активне населення, згідно з концепцією робочої сили, – це населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг.

Якісними характеристиками трудових ресурсів є: освіта, професійна і кваліфікаційна структури, частки міського і сільського населення, його статево-вікові структури, культурний рівень, етнічна структура, здоров'я, міграційна мобільність.

Одним з основних Інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення, а також підприємств і закладів, що розміщені на території регіону.

Чисельність усіх зайнятих у народному господарстві у 2009 р. становила 22,2 млн. чол. Основна частка працездатного населення зайнята у промисловості та будівництві (32,5%). Далі йдуть сільське і лісове господарство (11,7%), транспорт та зв'язок (7,7%).

На рівень трудоресурсного потенціалу значний вплив має статево-вікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю і часом затратами жіночої праці.

Сучасне виробництво зумовлює об'єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка І спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов'язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага робітників з вищою і середньою освітою – 90% зайнятих.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у народному господарстві, – жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування – 70–80%.

Найвищий рівень забезпеченості трудовими ресурсами мають західні області, які характеризуються значною щільністю сільського населення. У південних та східних областях цей рівень дещо нижчий. Значними є відмінності у використанні трудових ресурсів у селах і містах. В усіх найбільших та великих містах склалася висока частка зайнятості у промисловості (машинобудування, легка, харчова), на транспорті, у соціальній сфері. В областях переважно аграрно-промислової спеціалізації вищою є питома вага працюючих у сільському господарстві. У високоіндустріальних областях значно переважає кількість зайнятих у промисловості. У приморських та карпатських областях збільшується частка зайнятих у сфері обслуговування населення, зокрема у рекреації.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів і потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах і містах, де є сезонні виробництва.

Збалансованість кількості робочих місць і чисельності трудових ресурсів у науковому обґрунтуванні розвитку регіону є досить важливою. Так, якщо прогнозована кількість робочих місць виявиться недостатньою, то це може призвести до порушення принципу обов'язковості праці та зниження її продуктивності, а якщо надмірною, то до недовикористання виробничих потужностей і зниження коефіцієнта змінності, до зростання плинності кадрів і фонду заробітної плати, порушень трудової дисципліни тощо.

Реальна вартість робочої сили та її динаміка складаються під впливом комплексу чинників, взаємодія яких між собою формує дві протилежні тенденції. Перша – це зростання вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівня освіти і кваліфікації. У зв'язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили і приведення його у відповідність з вимогами оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга – це зниження вартості робочої сили під впливом зростання продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають динаміку робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці України сформувалися тенденції прямо протилежні світовим.

Обґрунтування прогнозних демографічних показників повинно здійснюватися у відповідності з динамікою виробництва товарів та послуг, розвитком мережі підприємств, установ і організацій усіх форм власності та підпорядкування, з основними пропорціями у галузях матеріального виробництва й невиробничих галузях 3 цією метою при складанні програм соціально-економічного і культурного розвитку регіонів здійснюється розрахунок чисельності зайнятого населення. Він має форму балансової таблиці, в якій демографічні показники представлені такими розділами:

• населення;

• трудові ресурси;

• розподіл трудових ресурсів;

• розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки. Чисельність населення визначається на основі статистичної інформації та демографічних прогнозів, при складанні яких враховуються чинники, що впливають на народжуваність, смертність та тривалість життя жінок і чоловіків.

Трудові ресурси регіонів охоплюють працездатне населення у працездатному віці, працюючих пенсіонерів та підлітків і визначаються за формулою:

ТР = Нп – (Пн + Ін) + (Пп + Мп), (2)

де ТР – кількість трудових ресурсів у прогнозному періоді;

Нп – чисельність населення у працездатному віці;

Пн – непрацюючі пенсіонери у працездатному віці;

Ін – непрацюючі інваліди І та II груп інвалідності у працездатному віці;

Пп – працюючі пенсіонери пенсійного віку;

Ми – працюючі підлітки віком до 16 років.

Чисельність працездатного населення (Чи) розраховується як різниця між чисельністю населення у працездатному віці і кількістю інвалідів ї та II груп працездатного віку та осіб, що одержують пенсії на пільгових умовах, тобто:

Чп = Нп – (Пн + Ін). (3)

Прогнозні розрахунки чисельності різних категорій працюючих і непрацюючих, що входять до складу трудових ресурсів, здійснюються методами екстраполяції та аналітично-експертної оцінки. Важливе значення при їх застосуванні відіграє зокрема аналіз ситуації у зайнятості осіб першого пенсійного п'ятиріччя (жінок віком 55-59 років і чоловіків 60-64 років) та врахування факторів, що зумовлюють її зміни: розмір пенсії та вартість життя, можливість працювати неповний робочий день чи тиждень, динаміка соціально-економічних процесів і ситуації на регіональному ринку праці тощо.

Розподіл трудових ресурсів передбачає визначення кількості зайнятих у народному господарстві (в тому числі робітників, службовців на підприємствах, в установах, організаціях та громадських об'єднаннях, на малих підприємствах, підприємствах споживчої кооперації, в селянських фермерських господарствах, в особистому підсобному господарстві), в інших сферах економічної діяльності; безробітних; учнів у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва; незайнятого працездатного населення у працездатному віці. Для цього використовуються показники статистичної звітності, галузеві прогнози та прогнози розвитку підприємництва, мережі установ і організацій, а також розрахунки кількості зайнятих в особистому підсобному господарстві. Останні здійснюються за методикою, визначеною Держкомстатистики на підставі обсягів продукції, виробленої в підсобному господарстві, та затрат часу на її виготовлення. При цьому враховується все населення, яке виробляє продукцію, тобто як працююче в суспільному виробництві, так і непрацююче.

До зайнятих в інших сферах економічної діяльності відносяться служителі релігійних культів, особи вільних професій (письменники, художники, композитори тощо) та інші самозайняті особи, які самостійно забезпечують себе роботою і не перебувають у штаті будь-якого підприємства, їх чисельність визначається за даними податкової адміністрації про кількість та оподаткування фізичних осіб.

Кількість осіб у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва, встановлюється відповідно до планів підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах та професійно-технічних училищах з урахуванням чисельності учнів старших класів загальноосвітніх шкіл.

Чисельність безробітних встановлюється за даними про населення, яке звернулося до служби зайнятості. У зв'язку з цим слід підкреслити наявність суттєвих відмінностей у визначенні безробітних за міжнародною та вітчизняною методикою, які не дають можливості зіставляти ситуацію на ринку праці України та інших держав.

У статистиці Міжнародної організації праці (МОП) безробітні громадяни – це особи віком від 17 до 70 років, як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості, які одночасно задовольняють три умови:

• не мали роботи (прибуткового заняття);

• шукали роботу або намагалися організувати власну справу на обстежуваному тижні;

• готові стати до роботи протягом наступних двох тижнів. До категорії безробітних також відносяться особи, які:

• стають до роботи протягом двох наступних тижнів;

• знайшли роботу і чекають відповіді;

• зареєстровані в службі зайнятості як шукачі роботи;

• навчаються за направленням служби зайнятості.

Рівень безробіття за обстеженням визначається як відношення кількості безробітних до економічно активного населення (робочої сили у відповідній віковій групі, статі, географічних ознаках).

В Україні, згідно із Законом «Про зайнятість населення», безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні розпочати відповідну роботу.

Рівень зареєстрованого безробіття (РБ) визначається відношенням чисельності зареєстрованих безробітних до працездатного населення у працездатному віці (Чпв):

РБ = Бн / Чпв, (4)

де Бн – чисельність зареєстрованих безробітних.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є балансуючою статтею розрахунків. Його кількість встановлюється за формулою:

Чн = ТР – (Зн + Зі + Ув + Бн), (5)

де Чн – чисельність незайнятого працездатного населення у працездатному віці;

Зн – зайняті у народному господарстві;

Зі – зайняті в інших сферах економічної діяльності;

Ув – учні у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є резервом екстенсивного використання трудового потенціалу регіонів, мобілізація якого потребує здійснення відповідних управлінських заходів: вивчення ситуації на регіональному ринку праці, створення нових робочих місць, виконання програми суспільних робіт тощо.