За природою

14. Суть потреб та їх класифікація.

Економічні потреби суспільства: сутність і класифікація. Економічні інтереси

Кінцевою метою виробництва є задоволення потреб суспільства і людини. Будь-яке суспільство (незалежно від рівня його розвитку і суспільного устрою — чи то індустріальна нація, чи окремий Робінзон) так чи інакше повинно розв’язати три основні взаємозалежні економічні проблеми:

• що повинно вироблятися (тобто, які з товарів і послуг потрібно зробити і в якій кількості)?
• як вироблятимуться блага, ким, за допомогою яких ресурсів і технологій?
• для кого призначені вироблені товари (тобто, хто повинен володіти ними та одержувати від них користь)?

Ці питання — основні і загальні для всіх господарюючих суб’єктів. На це націлений і процес виробництва, що, з одного боку, нерозривно пов’язаний зі споживанням благ, а з іншого, — з використанням ресурсів, що перебувають у розпорядженні суспільства, для виробництва цих благ.

Сутність потреб та їх класифікація

Людина має споживати, щоб жити. Прагнення задовольнити свої потреби мотивує поведінку людини, формує сукупність її інтересів. Внаслідок розмаїтості причин потреби людей дуже різноманітні, задовольнити їх нелегко і з кожним роком дедалі складніше, враховуючи до того ж кількісне й якісне зростання самих потреб. Предметами першої необхідності вважаються їжа, житло й одяг. Предмети розкоші для кожної людини, соціального прошарку або групи населення свої. В цілому до предметів розкоші належать дорогоцінності, золоті вироби, хутра, яхти тощо.

Потреби існують у всіх людей, груп людей, соціальних прошарків, класів, держави. Головна особливість цих потреб полягає в їх безмежності. Оскільки людство розвивається, прогресують і його потреби. Підвищується культурний рівень людей, зростають і розширюються духовні потреби людини. Будь-який новий винахід стає потребою і породжує цілий ланцюг нових потреб. Засоби масової інформації дуже оперативно роблять нову потребу надбанням усіх людей, байдуже, до якого класу вони належать або в якій країні мешкають: потреби ростуть кількісно ще й через збільшення самого народонаселення Землі.

Таким чином, висновок однозначний та аксіоматичний: в економічному смислі людина має необмежені потреби в економічних благах і послугах. У цьому суть економічного закону зростання потреб.

Потреба — це природний потяг людини до визначених умов життя, відсутність яких викликає хибне відчуття і породжує прагнення змінити такий стан речей. Потреби — це спонукальні мотиви рушійних сил, що є об’єктивною основою «ідеальних спонукань» — інтересів, бажань, цілей і т. д.

Загальна класифікація потреб характеризує їх як: базові — по-вітря, їжа, вода; породжені розвитком цивілізації — наприклад, розваги; першочергові — їжа, одяг, житло; другорядні — дорогоцінні прикраси; матеріальні — засоби виробництва, товари широкого вжитку; нематеріальні — послуги освіти, мистецтва і культури; суспільні — громадський порядок, безпека, охорона навколишнього середовища; колективні — транспорт, відпочинок; фізіологічні — продукти харчування, забезпечення житлом; духовні — розвиток науки і просвітництва, культурний відпочинок; соціальні — умови праці, задоволеність працею, охорона здоров’я, обслуговування.

Потреби також поділяються на економічні і позаекономічні. У свою чергу, економічні потреби містять матеріальні потреби і потреби в цілеспрямованій трудовій діяльності.

За характером задоволення потреби поділяються на особисті, що задовольняються за рахунок предметів особистого споживання і послуг споживчого призначення, і колективні, які складають єдину систему суспільних потреб — сукупність різноманітних видів потреб, зв’язок між ними і механізм їх задоволення.

Відома класифікація потреб Маслоу. Вона будується за критерієм значимості і містить: фізіологічні потреби і потреби в гарантіях; потреби в спілкуванні; потреби у визнанні; потреби в самореалізації тощо. Засоби, за допомогою яких задовольняються потреби, називаються благами. Одні блага перебувають у розпорядженні суспільства в необмеженій кількості (наприклад, повітря), інші — обмежені. Останні називають економічними благами, оскільки ці блага кількісно обмежені і на їх виготовлення потрібні ресурси.

Поняття «ресурси» та їх класифікація

Ресурси (фактори) виробництва — це чинники, що використовуються для продукування благ. Дане поняття включає всі природні, людські, а також створені людиною ресурси, що використовуються у виробництві. Різноманітні ресурси можна класифікувати відповідно до різних підходів. Зокрема, виокремлюють такі види: матеріальні ресурси — земля (або сировинні матеріали — корисні копалини, ріки, ліси і т. д.) і капітал; людські ресурси — праця і підприємницька діяльність.

Потреби необхідно задовольнити, що з об’єктивною неминучістю і невідворотністю наштовхується на лімітованість ресурсів, а, отже, на обмежені можливості задоволення потреб на всіх рівнях. Уся економічна діяльність людини завжди і скрізь була спрямована на подолання обмеженості ресурсів. Деякі з них нам подаровані природою і вже через те обмежені внаслідок нашого власного розвитку: праця, знання, вміння, кваліфікація, вид використовуваної енергії і т. д. Деякі з ресурсів мають відтворювальну властивість і тому регулюються з боку людини.

Тож, земля — це насамперед просторово-географічний чинник. На землі живе людина, народ. На ній розташовуються країни, держави. Історично склалося так, що одні країни маленькі, інші — великі. Проте території всіх країн мають свої кордони, хоча ступінь обмеженості різноманітний. Земля до того ж і сама є виробничим чинником або ресурсом. На ній вирощують врожай — де більший, де менший. Крім цього, у надрах землі ховаються незліченні багатства у вигляді мінералів, газу, нафти і т. д. Але й вони обмежені за своєю природою. Зробити або нагромадити землю неможливо. Вона — природний чинник.

Під капіталом розуміють засоби виробництва: сировину, матеріали, машини, устаткування, будинки, споруди, транспорт, зв’язок. Вони всі є продуктом праці і вже через це мають обмежений характер. Крім того, їх лімітованість визначається обмеженістю землі та її надр, звідки добуті врешті-решт усі наші матеріальні блага.

Капітал до того ж має властивість старіти, зношуватися. Отже, частина нового капіталу йде на заміну старого. Тому процес подолання обмеженості цього ресурсу стикається з великими складнощами, хоча людина постійно переборює їх. Капітал, на відміну від землі, є ресурсом економічним.

У процесі праці людина реалізує всю сукупність своїх фізичних і духовних можливостей: знання, вміння, кваліфікацію, тобто усе те, що дало їй суспільство відповідно до рівня його історичного і культурного розвитку. Людина знає багато, але цього недостатньо, оскільки в кожний даний момент наш досвід, знання упираються у свої межі. Ми намагаємося перетинати їх, рухаємося вперед — межа відсувається, але не зникає. У цьому й полягає суть обмеженості ресурсів. Тому суспільству потрібно завжди вибирати, що виробляти, а від чого відмовлятися. Це порушує проблему раціонального ефективного господарства (виробництва).

Оскільки потреби суспільства безмежні, а засоби їх задоволення завжди обмежені, перед суспільством у кожний даний момент, а значить так само завжди постає проблема вибору. Виникає альтернатива, весь час доводиться або вибирати, або взагалі жертвувати: збільшувати виробництво одного продукту, але з одночасним скороченням виробництва іншого, чи шукати інший шлях, спосіб, метод. Виникає проблема виробничих можливостей. Звідси — розвиток виробництва на основі задоволення потреб за рахунок реалізації системи економічних інтересів.

Економічні інтереси: сутність і класифікація

За Марксом, економічні відносини кожного даного суспільства визначаються насамперед як інтереси. Тож, економічні інтереси являють собою об’єктивні, зумовлені відносинами власності спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожного члена і суспільства в цілому. Економічні інтереси виступають формою прояву і реалізації економічних потреб. Інакше кажучи, економічні інтереси — це усвідомлені економічні потреби, спонукальні сили. Взагалі інтерес — ка-тегорія об’єктивно-суб’єктивна. За ознакою суб’єктивності інтереси можна класифікувати як: особисті, групові, колект ивні, національні, відомчі, регіональні, загальнолюдські, суспільні. З цього погляду економічні інтереси являють собою господарську мотивацію, у разі реалізації якої суб’єкт відносин забезпечує самостійність взагалі, самостійність спрямування, самоствердження, саморозвиток.

У системі інтересів виокремлюють ключові (головні) і другорядні. З урахуванням об’єкта інтересів останні можна класифікувати як: морально-етичні, інтереси безпеки праці, інтереси умов праці, інтереси режиму праці і відпочинку, грошово-фінансові, майнові та ін.

З погляду часових аспектів інтереси розрізняють як поточ-ні і перспективні, з позиції усвідомлення вони бувають істин-ні, помилкові, неправильні, фальшиві. Носіями інтересів є індивіди, групи, класи, соціальні прошарки, господарюючі суб’єкти і т. д.

У реальному житті єдність інтересів досягається через реалізацію кожного з них у процесі взаємодії і взаємозв’язку. Так, особистий інтерес працівника не можна реалізувати, якщо не буде реалізований інтерес підприємства (підприємця), споживача продукції, суспільства в цілому.

15. Економічна ефективність суспільного виробництва.

Ефекти́вність суспі́льного виробни́цтва — економічна категорія, яка характеризує результативність виробництва у порівнянні (зіставленні) з затраченими (або наявними) виробничими ресурсами і нагальними суспільними потребами.

Для оцінки результативності всієї національної економіки в західній економічній літературі широко використовується поняття за ефективність Парето (італійський економіст, соціолог Вільфредо Парето. За В. Парето, ефективним вважається такий стан національної економіки, коли найповніше задоволені потреби всіх членів суспільства за даних обмежених ресурсів. Точніше це положення формулюється так:

економічна ефективність національної економіки — це стан, при якому вже неможливо збільшити ступінь задоволення потреб бодай однієї людини, не погіршуючи при цьому становища іншого члена суспільства.

В національній економіці широко використовується система конкретних показників економічної ефективності. Основні з них: продуктивність суспільної праці, ефективність використання основного капіталу та матеріальних ресурсів, трудомісткість, капіталомісткість і матеріаломісткість національного продукту тощо.

Для порівняльної оцінки ефективності національної економіки в різних країнах використовується показник виробництва валового внутрішнього продукту або національного доходу на душу населення. Такі показники повніше характеризують рівень розвитку народного господарства, зміни в рівні життя сімей і окремих індивідів у країні. Наприклад, національний дохід може суттєво збільшитися, але якщо при цьому населення також зростає швидкими темпами, то рівень життя в розрахунку на душунаселення може бути відносно стабільним (постійним) або навіть зменшуватися. Таке становище в Індії, Китаї і ін.

Отже, такі показники обчислюються шляхом ділення ВВП (або НД) чи інших подібних макроекономічних величин на середньорічну кількість населення країни.

16. Суть економічного прогресу та його види.

17. Поняття власності та права власності.

18. Економічний та юридичний зміст власності.

20. Розвиток відносин власності в сучасних умовах реформування еко-

номіки України.

21. Характеристика об'єктівта суб'єктів власності. Їхня взаємодія в процесі виробництва.

22. Суть та шляхи роздержавлення. Практика роздержавлення в Україні.

23. Способи приватизації. Практика застосування приватизації в Україні.

24. Роздержавлення та приватизація різних форм власності в Україні.

25. Приватна власність як основа розвитку ринкової економіки та

підприємницької діяльності.

26. Форми суспільного виробництва.

27. Натуральне та суспільне виробництво, та їхня характеристика.

25. Приватна власність як основа розвитку ринкової економіки та

підприємницької діяльності.

Приватна власність як основа ринкової економіки та підприємницької діяльності.

В економічному сенсі індивідуальне привласнення матеріальних благ являє собою надходження майна у власність окремих осіб (громадян). Але воно може стати результатом різних економічних відносин. По-перше, індивідуальне привласнення може бути виробничим, тобто присвоєнням індивідуально виробленою продукцією (результатів праці) на власних або орендованих засобах виробництва. У цьому випадку складаються відносини індивідуальної трудової або дрібної приватної власності. По-друге, мова йде про індивідуальне присвоєння власником засобів виробництва результатів чужої праці, без безпосереднього його участі в процесі виробництва. Тоді з'являється велика приватна власність. По-третє, присвоєння можливо в процесі розподілу і перерозподілу, а невиробництва (у тому числі в таких формах, як отримання доходів від цінних паперів, переходу майна у спадщину і т. д.) тоді виникають економічні відносини індивідуальної власності як результат участі суб'єкта в розподільних, а не в безпосередньо виробничих відносинах.
Приватна власність громадян як економічна категорія охоплює всі ці форми індивідуального привласнення. Але відмінності між ними необхідно враховувати. Адже приватна власність як приналежність засобів виробництва приватним істотно змінює характер залежно від того, чи є самі приватні власники одночасно працівниками чи ні, тобто чи беруть вони безпосередньо в процесі виробництва.
З цієї точки зору досить своєрідну форму індивідуального присвоєння являє собою особиста власність громадян. Вона характеризується особливим джерелом виникнення - працею в суспільному виробництві, в умовах належності як засобів, так і результатів виробництва не окремим особам, а суспільству (державі) в цілому або окремих великим колективам.
Інакше кажучи, вона повністю залежна, похідна від суспільної власності, тому не може виникнути у найманого працівника, трудящого в індивідуальногопідприємця. Крім того, особиста власність призначена для особистого споживання, а не виробничих потреб, зв'язку з чим у якості її об'єктів можуть виступати виключно предмети споживання, а не засоби виробництва, і сама вона носить в силу цього споживчий характер.
Таким чином, особиста власність є індивідуальним присвоєнням матеріальних благ споживчого характеру для задоволення особистих потреб. По суті вона являє собою особливий різновид індивідуальної власності. В умовах панування
суспільної власності на засоби і результати виробництва особиста власність стала головною формою індивідуального привласнення.
Але поряд з цим необхідно розвиток інших форм індивідуального привласнення, включаючи і виробниче. Адже й раніше деяка частина населення вела дрібної індивідуальне господарство, яке виробляє товарну продукцію (некооперованого кустарі, селяни одноосібники і т. д.). Дохід цих осіб, будучи результатом індивідуального виробництва, носив трудовий характер, але прямував не тільки на споживчі, а й на виробничі потреби. Дані відносини виступали не як особиста, а як індивідуально-трудова або дрібна приватна власність. Як відносини індивідуального та сімейного виробництва та підприємництва вони будуть розвиватися і далі в формі індивідуальної трудової діяльності, трудових, у т. ч. селянських (фермерських) господарств, малих індивідуальних і сімейних підприємств.
Складніше йде справа з допустимостью приватної власності, заснованої на використанні найманої праці та присвоєння власником засобів виробництва його результатів. Головний, корінний порок такої власності, що перешкоджав її визнанню у рамках традиційного вибору, - експлуататорський характер привласнення результатів чужої праці. Що ж стосується праці за наймом, тобто праці, заснованого на вільному договорі з власником, то він є не злом, а благом, соціальним досягненням у порівнянні з примусовими формами праці, що застосовувалися в нашій країні.
Різні економічні форми індивідуального привласнення вимагає адекватного і, отже, різного правового оформлення. Відповідно до цього відокремлюється право особистої власності, право індивідуально-трудової (дрібної приватної) власності, право приватної власності, тобто власності, яка грунтується на залученні праці за наймом. Їх відмінність полягає не в обсязі або характері правочинів (однакових у всіх власників), а в підставах виникнення, сферах дії і колі об'єктів.
Разом з тим слід визнати що інститути особистої, індивідуально-трудової та приватної власності мають ряд спільних рис, що дозволяють юридично об'єднати їх в одну категорію.
В якості суб'єкта права власності тут завжди виступає окремий громадянин (фізична особа) або проста сукупність громадян (подружжя, сім'я), але не організація. Основа виникнення цих відносин - використання індивідуально приналежного майна для підприємницької чи іншої діяльності, не забороненої законом, тобто в даному сенсі практично завжди трудова.
Наявність загальної категорії "права власності громадян" дає можливість вільного переходу від одних правових форм індивідуального присвоєння до інших, з огляду на рівність можливостей усіх власників.Отже, Приватна власність - це закріплення права контролю економічних ресурсів і життєвих благ за окремими людьми або їх групами. Приватна власність передбачає певне відторгнення від інших осіб, що не відносяться до числа власників, права контролю за певними об'єктами - капіталом, землею, доходом, кінцевими товарами і т. д. Всі вони тепер стають персоніфікованими і мають конкретних власників.

26. Форми суспільного виробництва.

2. Форми організації суспільного виробництва

Розвиток людського суспільства свідчить, що історично товарному виробництву передувало натуральне виробництво. Це така форма господарювання, за якої продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, споживання всередині господарств, в яких вони зроблені.

Натуральне виробництво характеризується такими рисами: примітивне, замкнене господарство, орієнтоване на власні ресурси, де продукти створюються для особистих потреб, тобто безпосереднього споживання там, де продукт було виготовлено. Суспільний поділ праці в ньому перебуває у зародковому стані, відсутня територіальна і виробнича мобільність робочої сили; характерні примітивна техніка і технологія виробництва, малопродуктивна універсальна ручна праця; властиві прямі натуральні економічні зв’язки: виробництво — розподіл — споживання.

На відміну від натурального, товарне виробництво є формою господарювання, за якої продукти праці виробляються відособленими господарюючими суб’єктами, які функціонують не для власних, а для задоволення потреб інших суб’єктів через ринок. Його основні риси такі: це — господарство відкритого типу, продукти виробляються для суспільних потреб. Виробництво засноване на суспільному поділі праці та економічній відокремленості товаровиробників. Для нього характерні постійний розвиток продуктивних сил, технології виробництва, використання всіх компонентів людської (розумової, фізичної) праці; властиві непрямі економічні зв’язки: виробництво — розподіл — обмін — споживання. Економічним фундаментом є розширене відтворення.

Згадані форми економічної діяльності відображають стан продуктивних сил та економічних відносин з позицій суспільного поділу і кооперації праці, ступеня відокремлення або усуспільнення людей у розрізі відносин власності. Вони завжди існують і взаємодіють. Прямі безпосередні та опосередковані товарні зв’язки становлять діалектичну єдність. У процесі історичного розвитку відповідно до потреб суспільного виробництва пануюче місце посідає то одна, то інша форма.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти виробляються відокремленими спеціалізованими виробниками і для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж тих продуктів, що стають товарами. Основними причинами виникнення товарного виробництва є: суспільний поділ праці і спеціалізація виробництва, обмеженість ресурсів; соціально-економічна відособленість виробників; необхідність обміну продуктами праці на основі еквівалентних виробничих витрат. З погляду соціально-економічних відносин приватна власність як одна з основних умов виникнення і розвитку товарного виробництва вірна лише в історичному аспекті. За сьогоднішніх умов пануючим стає плюралізм форм власності.

Товарне виробництво буває двох типів: просте і розвинуте (капіталістичне).

Просте товарне виробництво — це таке товарне виробництво, що характеризується: розрізненістю, роздробленістю, невеликими розмірами; безпосереднім і добровільним поєднанням працівника із засобами виробництва; відсутністю купівлі-продажу робочої сили; власною працею товаровиробників; продукт праці належить товаровиробнику.

Розвинуте (капіталістичне) товарне виробництво ґрунтується на значній машинній індустрії та автоматизованих системах; виробник відчужений від засобів виробництва; допускається загальна праця товаровиробників і купівля-продаж їх робочої сили; мета виробництва — одержання високого прибутку власниками засобів виробництва.

Проте у той самий час просте і розвинуте товарне виробництво мають спільні риси: суспільний поділ праці; повну соціально-економічну відособленість товаровиробників; еквівалентність відносин; ринкові зв’язки між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці через ринок; рух економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу; виробництво для обміну з метою одержання прибутку; конкуренцію і відкритіс ть відносин; стихійний характер розвитку; економічну мотивацію до праці.

За товарного виробництва саме ринок вирішує, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Тому товарне господарство є ринковим.

Головною загальною ознакою цих типів товарного виробництва є те, що продукти праці набувають економічної форми товару.

27. Натуральне та суспільне виробництво, та їхня характеристика.

Характеристика натурального і суспільного виробництва

Натуральне господарство Товарне господарство

Просте Розвинуте

Замкнутий господарство

Натуральне виробництвоце така форма господарства, при якійматеріальні блага і послуги створюються для власного споживання, для споживання усередині окремої господарської одиниці. Відкрите господарство

Товарне виробництво являє собою певну організацію суспільного виробництва, при якій економічні відносиниміж людьми виявляються через ринок, через купівлю-продаж продуктів їхньої праці.

Умови виникнення

Натуральне господарство було первинною вихідною формою. Воно грунтувалося на земельної власності. Ця форма булахарактерна для всіх докапіталістичних способів виробництва.

Натуральне господарство виникло як наслідок нерозвиненості суспільного поділу праці і примітивностіматеріальних умов господарювання.

Натуральна форма панувала в замкнутійпервісній общині. У основному натуральними були патріархальне селянське господарство, феодальні маєтки. Товарна форма господарства зароджувалася як протилежність натуральному господарству, спочатку у відносинах між громадами, а потім проникнула й усередину їх, поступово перетворюючи натуральне господарство в підпорядкований і відмирає елемент економічного життя суспільства.

Для розвитку товарного господарства необхідні були дві умови:

1. Суспільний поділ праці, при якому кожен виробник спеціалізується на виробленні певного виду продукції.Спеціалізація стала основною умовою для росту продуктивності праці, а надалі і для технологічних революцій. Це стало передумовою для створення деяких надлишків продукції понад потрібного для споживання всередині громади.

2. Економічне відокремлення виробників друг від друга як власників, у силу чого виникла необхідність в обміні результатами праці. Економічне відокремлення стосовно до товарного господарства передбачає наявність сильно вираженого економічного інтересу господарюючого суб'єкта (фізичної або юридичної особи), свободу вибору їм виду господарської діяльності,власність на вироблений продукт, певні зобов'язання перед суспільством, державою та партнерами. Різними відокремленими власниками засобів виробництва і продуктів можуть бути і громади, і приватні особи, і кооперативи, і держава.

Суспільний поділ праці скоріше є умовою виникнення товарного виробництва, а економічне відокремлення товаровиробників - причиною.

Т.ч. Натуральне господарство - замкнутасистема організаційно-економічних відносин.Суспільство, в якому воно панує, складається з маси господарських одиниць (сімей, общин, помість).Кожна одиниця спирається на власні виробничі ресурси і самообеспечивающейся себе всім необхідним для життя. Вона виконує всі види господарських робіт, починаючи від добування різних видів сировини і завершуючи остаточної підготовкою їх до споживання. Т.ч. товарне господарство є відкритою системоюорганізаційно-економічних відносин. Тут працівники створюють корисні продукти не для власного споживання, а для продажу їх іншим людям. Весь потік нових речей виходить за межі кожної виробничої одиниці і спрямовується на ринок для задоволення попиту покупців.

Для натурального виробництва характернийручний універсальний працю, що виключає його поділ на види: кожналюдина виконує всі основні роботи. У ньому застосовується найпростіша техніка(мотика, лопати, граблі тощо) і кустарний інструмент. Природно, що при таких умовах трудова діяльність є малопродуктивною, випуск продукції не може скільки-небудь значно зростати. Виробництво товарів засновано на поділі праці. Йогорозвиток залежить від того, наскільки поглиблюється спеціалізація (відокремлення) працівників, підприємств на випуск окремих видів продуктів або частин складних виробів. Таке явище об'єктивно викликається технічним прогресом, а останній, у свою чергу, отримує великий поштовх при поділі праці. Нерозривний зв'язок товарного виробництва з розподілом праці, а отже, з прогресом техніки - одне з його безсумнівних переваг в порівнянні з натуральним господарством.

Економічні зв'язки

Натуральному господарству властивіпрямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням: "виробництво - розподіл - споживання». Тобто створена продукція розподіляється між усіма учасниками виробництва і - минаючи її обмін - йде в особисте і виробниче споживання. Така пряма зв'язок забезпечує натурального господарства стійкість. Товарному виробництву властиві загальні опосередковані зв'язку: «виробництво - обмін - споживання». Виготовлена продукція спочатку надходить на ринок для обміну на інші вироби (або нагроші) і лише потім потрапляє у сферу споживання.Ринок підтверджує або не підтверджує необхідність виготовляти дану продукцію для продажу.

Просте господарство Розвинуте господарство

Історично першим булопросте товарне господарство селян і ремісників, в якому застосовувався ручна праця. У цьому випадку з-за низької виробленнятоварне виробництво є сусідами з панівним натуральним виробництвом.

Зв'язок з ринкомпідтримується через продаж надлишків (понад своє споживання) виробленої продукції. При капіталізмі головні позиції в економіці займаєрозвинуте товарне господарство.

Спільними основами для простого і розвиненого господарства є наявність приватної власності на засоби виробництва, стихійний характер розвитку, конкурентна боротьба, виробництво продуктів на ринок.

Відмінності між ними полягають у тому, що:

1) засоби виробництва належать самим виробникам;

2) виробництво засноване на особистій праці;

3) продукт виробництва належить виробнику;

4) робоча сила не є товаром;

5) товарне виробництвоне виступає загальною формою виробництва;

6) при простому товарному виробництві мета - задоволення потреб виробника;

7) товаром є продукти праці;

8) просте товарне виробництво базується на відсталій техніці. 1) засоби виробництва перебувають у власності підприємця;

2) виробництво засноване на найманій праці;

3) продукт виробництва належить підприємцю;

4) робоча сила є товаром;

5) товарне виробництво носить загальний характер;

6) при розвиненому виробництві мета - отримання прибутку;

7) товаром є продукти капіталу;

8) розвинуте виробництво базується на розвинутій машинної індустрії.

31. Грошові системи їх складові елементи і класифікація.

Грошова система — це встановлена державою форма організації грошового обігу в країні. Грошова система формується історично, є елементом господарського механізму і регулюється законодавчими актами держави.

До основних елементів грошової системи належать: грошова одиниця, державні грошові знаки, масштаб цін, валютний курс, організація емісії та обігу грошових знаків, організація міжнародних розрахунків, суб'єкт грошово-кредитного і валютного регулювання.

Грошова одиниця — встановлений у законодавчому порядку грошовий знак, який слугує для вимірювання цін товарів та послуг.

Державні грошові знаки — визначаються законодавством держави і мають законну платіжну силу. Грошові знаки, що випускаються державою, обов'язкові до приймання на території всієї країни.

Розрізняють такі види державних грошових знаків:

банківські білети — вид державних грошових знаків, які випускаються в обіг центральним емісійним банком країни;

казначейські білети — вид державних грошових знаків, які впроваджуються в обіг при бюджетній емісії спеціально уповноваженим державним органом;

розмінна (білонна) монета — дрібна частина державних грошових знаків, яку випускають для зручності обслуговування роздрібного обігу.

Масштаб цін — засіб вираження вартості (ціни) товарів і послуг у грошових одиницях, який складається під впливом ринкового попиту і пропозиції.

Валютний курс — вартість грошової одиниці однієї країни, що виражена у грошових одиницях іншої країни. Валютний курс використовується для:

обміну валют при торгівлі товарами і послугами;

порівняння цін на світових товарних ринках, а також вартісних показників різних країн;

періодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті юридичних та фізичних осіб.

Розрізняють два основні види валютних курсів:

—фіксований — офіційно встановлене співвідношення грошових одиниць різних країн;

—плаваючий — ринкове співвідношення грошових одиниць різних країн, що залежить від попиту і пропозиції.

Організація емісії та обігу грошових знаків включає визначення сфер готівкових і безготівкових розрахунків, режим використання грошей на рахунках, форми розрахунків, порядок платежів тощо. Порядок емісії та обігу грошових знаків встановлюється державою і регулюється законодавством країни.

Організація міжнародних розрахунків — система регулювання платежів за грошовими вимогами й зобов'язаннями, що виникають між державами, підприємствами, організаціями та фізичними особами, які перебувають на території різних країн.

Суб'єкт грошово-кредитного і валютного регулювання — в ролі такого органу в більшості країн виступає центральний емісійний банк.

Типи грошових систем класифікуються:

1. Як елемент господарського механізму:

— грошова система ринкового зразка (при цьому регулювання грошового обігу відбувається через використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і структуру грошової маси);

— грошова система неринкового зразка (характерна наявністю обмежень функціонування грошей; талони, картки). Регулювання грошового обігу здійснюється адміністративними методами (розмежування сфер готівкового та безготівкового грошового обігу, заборона певних грошових операцій, проведення контролю за грошовими операціями суб'єктами економічних відносин, лімітування кредитів та ін.).

2. Відповідно до механізму регулювання валютних відносин:

— грошова система відкритого типу (відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Національна економіка органічно введена у світову);

— грошова система закритого типу (передбачає використання валютних обмежень. Національна грошова система ізольована від світової).

3. Відповідно до загальних законів функціонування грошей:

— саморегулююча грошова система (характерна дія механізму стихійного регулювання грошового обігу.Саморегульованими були системи металевого обігу);

— регульована грошова система (порядок регулювання грошового обігу є окремим елементом грошової системи).