Особливості соціальної економіки в перехідних умовах

Стратегія трансформаційних перетворень має формуватися з урахуванням тих кроків перехідної економіки, безперспективність яких у нашій країні виявилася в безпрецедентному для мир­них умов рівнях деградації всіх галузей соціальної сфери. Відомо, що суб’єктивною основою ринкової економіки є стійке існування в соціальній структурі середнього класу (на Заході це близько 70 %). В Україні, де 28 % населення існує на межі біднос­ті, а 14 % — на рівні злидарського існування, тобто 41 % всіх громадян вимушені фізично виживати, розв’язання проблеми середнього класу належить до вельми віддаленої перспективи. Адже в нас 1—2 % багатих людей отримують приблизно 25 % усіх прибутків, розрив між ними й бідними постійно збільшується. Усе це свідчить про те, що соціальна нестабільність перетворилася в реальну загрозу національній безпеці.

За даними опитування Українського центру економічних і політичних досліджень імені А. Разумкова, проведеного в жовтні 2001 р., тільки 2 % українців задоволені ситуацією в державі, 57,7 % оцінили її як складну, 19,2 % — як катастрофічну. При цьому 18,8 % опитаних вважає, що буде гірше, а 13,7 % вважають, що істотно. Ситуація, отже, не може слугувати основою довіри до влади та її підтримки з боку народу. Це логічний наслідок монетаристської орієнтації реформ, нерозуміння того, що ринок не самоціль, а лише засіб створення високоефективної та соціаль­но орієнтованої економіки, досягнення високих життєвих стан-
дартів.

Відомо, що необхідною передумовою становлення економічно незалежної держави, її життєдіяльності є наявність проінформованої еліти, наділеної безкорисливістю й самовіддачею. У зв’язку з цим науковці звертають увагу на те, що Київська Русь загинула через егоїзм і «шкурницькі інтереси» правлячої еліти, не здатної на самопожертву заради безкорисливого патріотизму. Дуже не хотілося б, щоб історія повторювалася.

Звідси висновок — соціальні витрати й потрясіння не повинні стати ціною реформ. Більш того, у перехідний період розвитку суспільства потреба в соціальних гарантіях зростає, соціальні здобутки минулого необхідно використати як основу розвитку і вдосконалення законодавства, регульованих соціальних нормативів, що забезпечуються та встановлюються. Різке зниження уваги, об’єктивно не зумовлене, з боку держави до соціальних проб­лем дискредитує ідею ринкових взаємин як значно ефектив­нішої, ніж централізована економіка, форми господарювання. Уже в перші роки реформи соціальні виплати були зменшені знач­но більшою мірою, ніж був знижений обсяг виробництва товарів. Це дезорієнтує суспільну волю і цілеспрямованість, виступає чинником деградації виробництва, чиї витрати здійснюються за рахунок життєвих стандартів основної маси народу, що дедалі більше знижуються.

Соціальна функція економіки — не навантаження на неї, а її органічна складова, один з найважливіших внутрішніх ресурсів і стимуляторів економічного розвитку. Без реалізації цієї функції вже в середньостроковому періоді економіка втрачає здатність не тільки до підвищення своєї ефективності, а й до простого відтворювання. Застій призводить до того, що не прагнення до підвищення ефективності виробництва, а соціальні проблеми, необхідність зупинити деградацію соціальної сфери, стає чинником, пе­редумовою і метою економічних перетворень.

Необхідність соціалізації перехідної економіки зумовлюється і станом трудового потенціалу країни. Виявилася серйозна тенден­ція до скорочення кількості населення країни за останні 10 років, як за рахунок дворазового перевищення смертності над народжуваністю, так і, починаючи з 1994 р., за рахунок перевищення еміг­рації над міграцією. За прогнозом працівників Ради з вивчення виробничих сил НАНУ, населення країни в 2075 р. становитиме 10 млн осіб. У 2000 р. на диспансерному обліку перебувало 53,4 % населення (у 1990 р. — 37,4 %). З такими темпами через 70 років у країні не залишиться здорових людей працездатного віку. Кількість пенсіонерів у загальній кількості населення збіль­шилася з 25,3 % в 1991 р. до 30 % у 2003 р. і досягла приблизно 15 млн осіб. Упродовж останніх років знизилася питома вага населення молодшого працездатного віку, прискорюється старіння нації. Однак, чим більше припадає на одного зайнятого в працездатному віці непрацездатних, тим ефективнішою повинна бути праця зайнятих — для підтримки хоча б на тому самому середньому рівні споживання.

Зростання соціальних гарантій, соціальне благополуччя немож­ливі без ринкової ефективності, але не менш важливий і зворотний зв’язок — без соціальної стійкості, забезпечення зростання упевненості членів суспільства в соціальних гарантіях неможливі реальна стабілізація і зростання економічної ефективності процесу виробництва матеріальних благ. Як свідчить досвід перехідних економік, соціалізація відбувається в два етапи. Перший (в Україні) передбачає жорстке визначення поведінки людини в соціальній сфері та охоплення соціальним захистом майже всього населення. Це так звана патерналістська модель, зорієнтована переважно на збереження масштабів соціальних послуг, що надаються державою. Водночас зусилля, спрямовані на підвищення ефективності соціальних програм, відступали на другий план. На тлі швидкого падіння ВВП відбувалося збільшення питомої ваги соціальних витрат у сукупних витратах держави. До вад цієї моделі належать: перехресна реалізація соціальних програм, що спричиняє дублювання соціальної допомоги, і невиправдано високі (звичайно, з погляду фінансових можливостей) витрати на соціальну сферу.

Застосування цієї моделі на початковому етапі трансформаційних процесів, зокрема в нашій країні, незважаючи на її віднос­ну неефективність, зумовлене низкою об’єктивних обставин:

— різким падінням життєвого рівня населення;

— браком досвіду розв’язання масштабних проблем у сфері соціальної політики;

— недостатньою визначеністю соціально-економічних пріоритетів держави;

— несформованістю соціальної структури суспільства;

— незабезпеченістю соціальних реформ;

— необхідністю повного використання тих ресурсів, форм і мето­дів роботи, які залишилися від старої системи соціального захисту.

Загострення бюджетно-фінансових проблем в економіці країни, а також у соціальній сфері підтвердило неефективність спроб вирішити соціальні питання лише через подальше нарощування фінансування без глибоких структурних перетворень у соціальній політиці, тим більше, що збереження її традиційних методів призвело до прямо протилежних результатів: рівень добробуту багатих прошарків суспільства зростав значніше, ніж бідних. Так, наприклад, за підсумками 2000 р., українська сім’я, що перебувала на межі бідності, отримувала в середньому 6,1 грн на місяць у ви­гляді різних пільг і державних дотацій, тимчасом як заможна — 13,1 грн. При цьому сукупний обсяг держдопомоги в структурі сімейного доходу малозабезпечених становив 5,5 %, а в забезпечених — 8,1 %.

Значно ефективнішою й раціональнішою вважається модель адресної соціальної допомоги, яка потребує адекватних перетворень в економіці (що формує можливість), і в політиці (що визначає прийняття рішень). Основними характеристиками адресної соціальної системи є:

— визначення пріоритетів соціальної політики;

— диференціація соціальної спрямованості держави стосовно різних верств населення;

— коректне виокремлення категорій одержувачів соціальної допомоги;

— доведення до одержувачів соціальної допомоги фінансових ресурсів у повному обсязі;

— визначення й розмежування повноважень у реалізації соціальних завдань між усіма рівнями бюджетної системи.

На перехідному періоді його соціалізація пов’язана з вирішенням таких завдань:

— рівномірніший розподіл наслідків кризи між різними групами населення, що неминуче зажадає посилення державного регулювання доходів;

— збереження потенціалу ключових галузей соціальної сфери та їх порятунок від цілковитого руйнування. Це може викликати скорочення окремих сфер (наприклад, вищої освіти) заради збереження і виживання їхніх найперспективніших структур;

— пожвавлення різних форм самодіяльності населення, таких, як самозайнятість, городництво і садівництво, домоводство (пошиття і ремонт одягу тощо), комісійна торгівля уживаними речами як вимушений засіб соціального виживання.

Після стабілізації економіки й початку її підйому стане можливим перехід до активної соціальної політики, основні напрями й мета якої повинні бути визначені вже зараз. Що стосується посилення ролі держави в розподілі та перерозподілі доходів, як найважливішого чинника соціалізації перехідного періоду, а це зумовлене тим, що власне ринковий механізм передбачає отримання доходів лише в результаті й відповідно до ефективного використання кожним членом суспільства власних чинників виробництва. У класичному розумінні йдеться про працю, капітал і землю.

Однак у суспільстві є люди, які не володіють жодним із цих чинників виробництва, з тих чи інших причин недостатньо або зовсім не підтримуються матеріально яким-небудь одержувачем доходів. Це, як правило, люди похилого віку, люди, що перебувають у різного роду надзвичайних або екстремальних умовах, хворі, інваліди. Крім того, ринковий механізм тільки передбачає, але не забезпечує власникам чинників виробництва відповідні прибутки. Нерідко чинники виробництва, унаслідок несприятливої ринкової кон’юнктури, не приносять необхідного доходу, не можуть знайти відповідного застосування, не дають, таким чином, коштів для існування навіть своїм власникам. Безробітні не можуть, поки не будуть працевлаштовані, самостійно забезпечувати собі доходи. Усе це в кожному суспільстві визнається несправедливим, тож державі ставиться в обов’язок регулювати й перерозподіляти дохід.

Найважливішим завданням у сфері соціальної орієнтації має стати істотне підвищення її ефективності, концентрація зусиль на розв’язанні найгостріших соціальних проблем, вироблення нових механізмів реалізації соціальних програм, що забезпечують скорочення невиправданих бюджетних витрат, а також раціональніше використання фінансових і матеріальних ресурсів у соціальній сфері.

Один з найважливіших аспектів зміни моделі соціалізації пов’язаний з переходом від переважно соціальної підтримки до соціального страхування з диференціацією ризиків і залежністю розмірів страхових виплат від страхових внесків, що є однією з істотних форм переходу від системи соціального патерналізму до адресної соціальної системи. Формування адресної соціальної підтримки передбачає введення цільового характеру в системі розподілу й використання соціальних трансфертів, у тому числі і як основи міжбюджетних взаємин. Звідси випливає ще одна з основних меж соціалізації перехідної економіки: охоплення нижніх ланок господарської ієрархії, її муніципалізації, у тому значенні, що соціальна політика повинна зміститися «вниз» — до людей, уможлививши підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів через надання можливості значною мірою визначити соціальну орієнтацію на муніципальному рівні.

Особливе значення має проблема формування соціального бюджету. Практика ухвалення нормативних соціальних актів, що склалася, значною мірою зорієнтована на популістські цілі, часто не витримує фінансово-економічних обґрунтувань. Наявні зобов’язання держави в соціальній сфері, установлені законодавчо, значно перевищують реальні фінансові можливості федерального й реального бюджетів. Необхідна розробка механізму соціального бюджету на всіх рівнях з метою ефективного управління процесами формування і виконання державного бюджету (у соціальній його частині) та процесами регулювання фінансових потоків у соціальній сфері регіонів.

У цілому ж трансформаційна економіка характеризується такими основними рисами:

— зростанням соціально активної частини населення й ефективним використанням її трудового і творчого потенціалу;

— відтворюванням товарів і послуг, пріоритетно зорієнтованих на масового споживача, адекватно зростанню його платоспроможності;

— відтворюванням належних умов, як для кожної людини, так і загалом для всього народу;

— розвитком соціальної сфери й відповідної ринкової інфраструктури як самоокупного сектору економіки з метою забезпечення доступності використання продуктів її діяльності;

— формуванням, розвитком і функціонуванням системи професійної орієнтації, перенавчанням і психологічною підтримкою населення з метою забезпечення його ефективної зайнятості за структурної перебудови економіки;

— розмежуванням частки трудових і соціальних доходів громадян у ВВП для забезпечення пріоритетної орієнтації економіки на соціальний розвиток і підвищення життєвого рівня;

— соціалізацією економічного середовища на основі розвитку соціального партнерства суб’єктів господарювання і суб’єктів со­ціально-трудових взаємин за нормативно-регулятивної ролі дер­жави.

Але якими б схемами не описувалися межі соціалізації перехід­ної економіки, теоретичне її обґрунтування має розпочинатися з вибору моделі соціально-економічного устрою суспільства. Брак перспективної концепції з цього приводу робить усякі спроби соціалізації незрозумілими, непослідовними, непереконливими. Ще негативніші наслідки дають популістські рішення, продиктовані кон’юнктурними цілями, що виявляється в руйнуванні логіки соціальних перетворень, у формуванні недовіри до влади й реформ.

Соціальна ринкова економіка — науково обґрунтований і на практиці найперевіреніший синтез виправданих, виходячи з реалізму людської діяльності, елементів як регульованої, так і ліберальної систем.

Саме тому вона прагне об’єднати принцип ринкової свободи з принципом соціальної рівності. Один з ідеологів соціальної ринкової економіки Людвіг Ерхард підкреслював, що суть соціального ринкового господарства тільки тоді може бути цілком осягнутою, коли разом із високою продуктивністю — одночасно — знижуються ціни, забезпечуючи тим самим підвищення ринкової заробітної плати.

Ланцюжок соціальності ринкової економіки охоплює такі ланки: ефективність виробництва плюс суто економічний (матеріальний) добробут плюс соціальне («якісні цінності, що не купуються») як значно змістовніше, суворо кажучи, неринкове. Інший же ідеолог Віллі Брандт (колишній канцлер ФРН) зазначав, що соціальну державу, як інституціональний гарант людської гід­ності, ми захищатимемо всіма силами і не допустимо, щоб її зневажали й демонтували до невпізнання.

Класичною моделлю соціальної ринкової економіки є німецька, яка розвиток конкурентних начал пов’язує зі створенням особ­ливої соціальної інфраструктури, пом’якшувальної нестачі ринку й капіталу, з формуванням багатоярусної інституціональної струк­тури суб’єктів соціальної політики. У німецькій моделі держава не встановлює економічні цілі (це лежить у площині індивідуаль­них ринкових рішень), а створює надійні правові та соціальні умови для реалізації економічної ініціативи. Такі умови втілюються в цивілізованому суспільстві й соціальній рівності індивідів (рівності прав, стартових можливостей і правовому захисті). Вони фактично складаються з двох основних частин: цивільного і господарського права, з одного боку, і системи заходів щодо підтримки конкурентного середовища, з іншого. Найважливіше завдання держави — забезпечувати баланс між ринковою ефективністю й соціальною справедливістю. Трактування держави як джерела й захисника правових норм, що регулює господарську діяльність і конкурентні умови, не виходить за межі західної економічної традиції. Але розуміння держави в німецькій моделі і, загалом, у концепції соціальної ринкової економіки відрізняється від розуміння держави в інших ринкових моделях уявленням про її активніше втручання в економіку.

Німецька модель, що поєднує ринок з високим ступенем державного інтервенціонізму, характеризується такими рисами:

— індивідуальна свобода як умова функціонування ринкових механізмів і децентралізованого прийняття рішень. У свою чергу, ця умова забезпечується активною державною політикою підтримки конкуренції;

— соціальна рівність, ринковий розподіл доходів зумовлені обсягом вкладеного капіталу або кількістю індивідуальних зусиль, тимчасом як досягнення відносної рівності потребує енергійної соціальної політики.

Соціальна політика спирається на пошук компромісів між групами, що мають протилежні інтереси, а також на пряму участь держави в наданні соціальних благ, наприклад, у житловому будівництві; антициклічному регулюванні; стимулюванні технологічних і організаційних інновацій; проведенні структурної політики; захисті й заохоченні конкуренції. Названі особливості німецької моделі — похідні від основоположних принципів со­ціальної ринкової економіки, головна з яких — єдність ринку і держави.

Отже, найважливішим елементом соціальної ринкової економіки виступає соціальна держава. З цього погляду між німецькою моделлю соціальної ринкової економіки і шведською багато спіль­ного, що дає змогу розглядати останню також моделлю соціальної ринкової економіки.

Творцем шведської моделі є Г. Мюрдаль, який був прихильником соціальної орієнтації ринку, соціально регульованої економіки, теорії соціальної держави й соціального партнерства. Підкреслюючи регулятивну роль держави, Г. Мюрдаль вважав її здатною подолати стихію ринку. Втручання держави, на його дум­ку, перетворює стихійне ринкове господарство в регульовану економіку, вільну від суперечностей і хиб старого ладу, в якій втілено ідеал рівності — створено рівні економічні можливості для всіх. Особлива модель соціальної держави в Швеції побудована на складній системі прямих і непрямих податків, що стягуються з населення.

На думку Мюрдаля, головне в «державі добробуту» — соціаль­ний захист населення, під якими він розумів систему законодавчих економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій, рівні умови для підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності й підприємництва для працездатного населення та створення певного рівня життєзабезпечення для непрацездатних громадян.

Г. Мюрдаль зазначав, що для реалізації соціальних заходів необхідно вивчати прагнення людей, які справді належать до найважливіших соціальних явищ і які значною мірою визначають історію. Зрозуміло, що пряме «накладання» зазначеної моделі на умови, наприклад, України, неможливе, але як орієнтир її потрібно вивчати і, з урахуванням української специфіки, використовувати в трансформаційних процесах.

Метою радикальної суспільної трансформації в нашій країні визначено необхідність утвердження не просто ринкової, а соціально орієнтованої ринкової економіки. Проте в цьому напрямі до останнього часу зроблено вкрай мало, а негативних явищ нагромадилося чимало. Неминучими наслідками негативних соціально-економічних процесів стали консервація свідомості, незадоволеність діями владних структур, що, безсумнівно, потребує від уряду активної соціальної політики та нових підходів до умов і факторів, що визначають функціонування економіки, серед яких першорядну роль покликані відігравати духовний та соціальний чинники.

Date: 2015-07-17; view: 322; Нарушение авторских прав