Стратегія цінової політики підприємства

Після того як засвоєні теоретичні основи формування витрат і ціноутворення, доречно перейти до мистецтва контролю над цінами і ремеслу одержання прибутку.

Формально загальний обсяг прибутку, що одержує фірма, може бути виражений формулою

П = (Ц – В) · Q, (7.2)

де Ц – ціна, за якою вдається реалізувати одиницю продукції, що випускається; В - витрати на виробництво і реалізацію одиниці продукції; Q - обсяг реалізованої продукції.

У дійсності процеси формування витрат, ціни і прибутку набагато складніші. Всі складові даної формули, як це показано в попередніх підрозділах, взаємопов’язані і взаємозалежні і, крім того, залежать від багатьох інших факторів. Зокрема, розглянемо одну групу зв'язків.

Граничні витрати впливають на визначення обсягу реалізації, а той впливає на середнє значення витрат. У свою чергу, граничні і середні витрати взаємопов’язані одні з одними. Таким чином, коло замкнулося.

А ось інша група зв'язків.

Витрати (В) є своєрідним фундаментом для ціни (Ц), іншим істотним фактором є націнка на витрати (Н, %), тобто:

. (7.3)

Саме цей показник націнки визначає прибуток, що одержує фірма від продажу одного виробу П = Н · (В/ 100%). У свою чергу, цей показник залежить від цілої низки факторів попиту і конкуренції. Вони визначають, скільки «відсотків» до витрат можна «попросити» у покупця за даний виріб.

На практиці використовують три підходи до визначення цін на продукцію:

• орієнтація на витрати;

• орієнтація на попит;

• орієнтація на конкурентів (Кейлер, 2000).

Ціноутворення з орієнтацією на витрати враховує такі фактори:

• витрати основного виробництва;

• витрати супутнього виробництва;

• маркетингові витрати;

• фіксовані націнки на прибуток.

Орієнтація на витрати при формуванні цін використовується тоді, коли у фірми дуже різноманітний асортимент товарів, особливо «дрібної продукції», що перетворює у занадто дороге заняття точне встановлення ціни на кожний продукт. Крім того, деякі наукоємкі продукти вбирають у себе такі значні витрати ще на етапі розроблення, що ці витрати можуть дати орієнтир на ціну цього продукту. У таких випадках використовується принцип орієнтації на витрати. Наприклад, архітектор, що розробив проект будинку, може зажадати гонорар у розмірах фіксованого відсотка від вартості будинку. Якщо будинок коштує один мільйон, а його гонорар буде обчислюватися з розрахунку 15%, то він становитиме 150 тис. дол.

Більшість фірм США, що займаються роздрібною торгівлею, застосовують стандартні цінові надбавки на ціну виробника, тобто на всі предмети товарів даного класу встановлюється фіксований відсоток. Цей відсоток неоднаковий. Найчастіше на продукцію, обсяг виробництва якої досить високий, встановлюються невеликі цінові надбавки. І навпаки. Наприклад, у більшості американських супермаркетів установлена стандартна 10-відсоткова надбавка на молочні продукти (від ціни постачальника). На продукти, що зберігаються довше, встановлюється надбавка в 20%.

Значний інтерес становить майстерність вибору тієї ланки у загальному ланцюгу витрат виготовлення і реалізації продукції, на якій треба сконцентрувати визначення основного фактору ціноутворення, тобто націнки. При цьому можливі ситуації вибору пріоритетною базою для формування прибутку одного з трьох зазначених вище видів витрат, а саме: витрат основного виробництва; витрат супутнього виробництва; маркетингових витрат. Як бачимо з попереднього підрозділу, інструментом цінової політики є і сама націнка для формування прибутку.