Методи формування свідомості особистості, або методи переконань 2 page

Педагогічна вимога - метод впливу, за допомогою якого педагог викликає і стимулює чи припиняє і гальмує дії вихованців, виявлення у них тих чи інших якостей.

Залежно від форми пред'явлення вимоги бувають прямі й опосередковані. Для прямої вимоги характерні імперативність, визначеність, конкретність, точність, однозначність. Ці вимоги висуваються рішучим тоном, причому можлива ціла гамма відтінків, які виражаються інтонацією, силою голосу, мімікою.

Опосередковані вимоги (порада, прохання, довір'я, схвалення тощо) відрізняються від прямих тим, що стимулом для зумовленої дії стає вже не стільки сама вимога, скільки спричинені нею психологічні фактори: переживання, інтереси, прагнення самих дітей.

Найважливішими формами опосередкованих вимог є:

Вимога-порада. Це апеляція до свідомості вихованця, переконання його в доцільності, користі, необхідності пропонованих педагогом дій. Порада сприймається, якщо учень бачить у наставникові старшу, досвідченішу людину, авторитет якої є визнаним, і думку якої вій цінує.

Вимога-довір'я Якщо між вихователем і вихованцем складаються дружні стосунки, довір'я проявляється як природне ставлення сторін, що поважає одна одну.

Вимога-прохання. Прохання є формою виявлення співробітництва між людьми, взаємного довір'я і поваги. В добре організованих колективах прохання стає одним з найуживаніших засобів впливу.

Вимога-натяк. Характерним для цієї форми впливу є не тільки те, що діти повинні розуміти вчителя з півслова. Головне в натяку - роль поштовху, що призводить до дії вже сформовані якості дітей. Виражається вимога у формі міміки, жесту, погляду, риторичного запитання.

Вимога-схвалення. Схвалення, похвала, вчасно висловлені вихователем, діють як сильний стимулятор діяльності дітей. Схвалення заохочує, надихає дитину на більш успішні дії, часто виступає в ролі навіювання дитині тих якостей, якими вона повинна володіти.

Вимоги викликають позитивну, негативну чи нейтральну реакцію вихованців. Тому виділяються позитивні і негативні вимоги. Прямі вказівки є здебільшого негативними, тому що майже завжди викликають негативну реакцію у вихованців. До негативних опосередкованих вимог належить осуд і погроза. Вони здебільшого породжують подвійну мораль, формують зовнішню покірність при внутрішньому опорові.

Важливою умовою ефективності даного методу є почуття міри.

Для становлення досвіду суспільної поведінки вихованця надзвичайно важливо, щоб він міг діяти не тільки відповідно до вимоги педагога, в рамках його конкретного доручення, де все визначено, а й самостійно. Щоб він міг прийняти самостійне рішення, мобілізуючи свої знання, почуття, волю, звички, ціннісні орієнтації.

Ситуація вільного вибору - метод виховання, що моделює момент реального життя, в якому виявляється і підлягає випробуванню на стійкість система вже сформованих позитивних дій, вчинків, ставлень.

На кожному кроці перед дитиною, підлітком, юнаком - камінь, якого можна обійти і можна прибрати з дороги, вивільнивши її для інших людей і розчистивши доріжку до власної совісті. Мистецтво і майстерність виховання полягає в тому, щоб жоден камінець не залишився обійденим. В. О. Сухомлинський

Ситуації вільного вибору бувають за своїм інструментарієм природними і штучними (реальними і вербальними). Природні ситуації вільного вибору час від часу спонтанно виникають у житті. Вихователь використовує їх для того, щоб вихованці зробили самостійний вибір. Наприклад, вирішити: грати чи не грати з ворогуючим однолітком в одній команді, що виступає за честь школи; їхати разом зі всіма на відпочинок чи залишатися з хворим товаришем; поступитися місцем незнайомій літній людині чи продовжувати сидіти; сказати правду чи промовчати і под.

Однак вихователь не завжди може чекати такого природного збігу обставин. Йому доводиться самому створювати зовнішню обстановку, яка викликає в учня необхідний психічний стан, уявлення, почуття, мотиви, вчинки. Такі спеціально організовані педагогічні умови називають штучними ситуаціями вільного вибору. Наприклад, учитель біології запропонував учням самостійно вирішити долю зібраного на навчально-дослідній ділянці урожаю; учитель математики запропонував дітям оцінити свою контрольну роботу і обіцяв оцінки занести до класного журналу; класний керівник вніс пропозицію провести акцію милосердя, в якій кожен учень опиниться в ситуації, що потребує прояву уваги до людей, співчуття, доброти тощо.

Ситуації вільного вибору спонукають вихованця пригадати свій досвід поведінки в аналогічних ситуаціях, проаналізувати його наслідки і одночасно прогнозувати наслідки вибору, який необхідно здійснити. Прийняття остаточного рішення викликає сильне емоційне переживання, оскільки він бере на себе відповідальність за вибір. У зв'язку з цим ситуації вільного вибору можуть довго і стабільно визначати спрямованість поведінки й діяльності вихованця.

Ігровий метод включає ігрові моделі діяльності, в яких вихованці проявляють високу активність мислення і поведінки, вступають у взаємодію між собою, набувають звичок поведінки за відносно короткий термін.

Ігровий метод сприяє організації життя і діяльності вихованців шляхом включення їх в умовні захоплюючі події, ситуації, виконання ролей. В колективній грі відтворюються обставини, правила поведінки, які відповідають потребам дітей, їх інтересам і прагненням. Тому гра викликає у них високу психологічну активність, ініціативність, полегшує складний процес засвоєння норм і правил, умінь, звичок поведінки; включає дітей у вільну творчу діяльність, спілкування, формує зацікавленість у спільній справі, колективність, співробітництво, партнерство.

Гра може бути використана у будь-якому виді діяльності вихованців: трудовій, соціально-комунікативній, громадсько-корисній, фізично-оздоровчій, художньо-естетичній, туристсько-краєзнавчій, еколого-натуралістичній тощо.

У практиці виховної роботи вживаються рольові ігри, в яких відпрацьовується тактика поведінки, дій, виконання функцій, обов'язків конкретної особистості ("Як допомогти товаришу", "Що робити, якщо біда...", "День менеджера", "День підприємця", "Я створюю власну справу" тощо); симуляційні (імітаційні) ігри, коли школярі імітують діяльність якої-небудь установи, організації ("Кабінет Міністрів", "Парламент", "Суд" тощо); діловий театр, коли розігрується ситуація, поведінка людини в конкретних умовах; психодрама - соціально-психологічний театр, в якому відпрацьовується вміння відчувати ситуацію в колективі, групі, оцінювати та змінювати поведінку іншої людини. Вихователі, вчителі використовують вже розроблену гру або імпровізують разом з вихованцями: обговорюють сюжет, розподіляють ролі, визначають правила, форми і способи взаємодії, підводять підсумки, заохочують переможців

46. методи стимулювання діяльності і поведінки.

Стимулювання (від лат. stimulo - збуджую, заохочую) - означає спонукати до дії, давати поштовх, заохочувати.

Заохочення - метод вираження суспільного позитивного схвалення поведінки і діяльності вихованців. Він закріплює позитивні навички і звички. Дія заохочення основана на збудженні позитивних емоцій. Саме тому воно вселяє впевненість, створює добрий настрій, підвищує відповідальність. Види заохочення досить різноманітні: схвалення, похвала, подяка, премія, нагорода, важливе доручення.

Схвалення - найпростіший вид заохочення. Схвалення педагог може висловити жестом, мімікою, поглядом у вічі, фізичним дотиком, позитивною оцінкою поведінки чи роботи учня, колективу; використанням висловів, які передають щире захоплення вихованцями ("Мені подобається, як ти це зробив", "Дякую, що ти спробував", "Дякую!", "Дуже добре" і под.); висловів, що виражають співчуття й розуміння з боку педагога ("Я б теж пишався на твоєму місці!", "Я розумію, чому ти сумуєш", "Я міг би зробити таку ж помилку" тощо); висловів, які стверджують, що вихованець вчинив правильно ("Правильно", "Добре", "Саме так"); висловів, які заохочують цілу групу, не нехтуючи при цьому жодним учнем ("Ваша група робить успіхи!", "Мені приємно працювати з вами", "Я пишаюся тим, що Василь, один із ваших однокласників, виграв першу премію", "Я пишаюся тим, як ви всі його підтримували", "Ми всі так плідно працювали!"). Довір'я, повага вселяють впевненість у своїх силах, почуття власної гідності.

Заохоченням більш високого рівня є вдячність, нагородження тощо, які викликають і підгримують стійкі позитивні емоції, дають вихованцям чи колективу довгочасні стимули, бо вінчають тривалу і наполегливу працю.

Використовуючи цей метод, слід дотримуватися ретельного дозування і відомої обережності:

- заохочувати слід не тільки вихованців, які домоглись успіху, а й тих, хто проявив працелюбство, відповідальність, чуйність, допомагаючи іншим, хоча й не домігся високих результатів;

- обираючи заохочення, важливо знайти міру, гідну вихованця: непомірна хвала спричиняє зазнайство;

- заохочення потребує особистого підходу; важливо своєчасно підтримати невпевненого, відстаючого;

- головним у сучасному шкільному вихованні є до тримання справедливості; вирішуючи питання заохочення, слід радитися з вихованцями.

Змагання - це метод спрямування природної потреби учнів у суперництві й пріоритеті на виховання потрібних їм і суспільству якостей. Змагаючись, школярі швидко засвоюють досвід суспільної поведінки, розвивають фізичні, моральні, естетичні якості. З-поміж важливих вимог і умов організації змагання виділимо такі:

продумати організацію змагання. Необхідно визначити мету і завдання змагання, скласти програму, розробити критерії оцінок, створити умови для проведення змагання, підведення підсумків і нагороди переможців. Змагання повинно бути досить важким, захоплюючим, пункти змагання - конкретними, щоб результат їх виконання можна було оцінити і порівняти, критерії оцінок - простими і зрозумілими для всіх учасників;

встановити спрямованість і зміст змагання. Класичним видом змагань у школах було змагання за звання першого учня школи, класу, кращого знавця предмета. У наших школах протягом останніх десятиліть змагання за конкретним показником успішності не проводилося. Сьогодні з'явилися можливості відродити такі змагання між школярами. Звикати до активної боротьби за своє майбутнє людина повинна з дитинства і в реальних умовах. Усе, що є в житті, повинно бути в школі.

Ефективність змагання значно підвищується, якщо його ціль і завдання, умови проведення визначають самі учні. Вони ж підводять підсумки і визначають переможців. Педагог підтримує, спрямовує ініціативу вихованців, надає конкретну допомогу.

Метод покарання є найбільш відомим. У сучасній педагогіці ставлення до цього методу досить суперечливе і неоднозначне. Існують полярні погляди - від суттєвого посилення покарань до повної їх відміни.

Покарання - це метод педагогічного впливу, який повинен попереджувати небажані вчинки, гальмувати їх, викликати почуття провини перед собою та іншими людьми. Відомі види покарань, пов'язані з накладанням додаткових обов'язків, позбавленням або обмеженням певних прав, вираженням морального осуду, звинувачення. У сучасній школі практикуються різноманітні форми покарань: несхвалення, зауваження, догана, попередження, стягнення, звільнення від занять, виключення зі школи та ін.

З-поміж педагогічних умов, які визначають ефективність методу покарання, виділяються такі:

1. Сила покарання збільшується, якщо воно виходить з колективу або підтримується ним.

2. Не рекомендується застосовувати групові покарання.

3. Покарання є дієвим, якщо воно зрозуміле учневі й сприймається ним як справедливе.

4. Використовуючи покарання, не можна ображати вихованця; формула "провина - покарання" повинна дотримуватися неухильно.

5. Застосовувати метод слід лише за умови повної впевненості у справедливості та користі покарання.

6. Не можна перетворювати покарання у зброю помсти.

7. Якщо педагог приймає особистісний підхід, то покарання, як і заохочення, диференціюються.

8. Покарання вимагає педагогічного такту, знання вікової психології і розуміння того, що одними покараннями справі не допоможеш. Тому покарання застосовується лише в комплексі з іншими методами.

47. педагогічні умови використання методів виховання.

Поняття «метод» (грец. metodos — шлях досліджен­ня, пізнання) означає спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності, а їх сукупність позначається понят­тям «методологія». Виховання як специфічний вид діяль­ності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів.

Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і ви­хованців з метою досягнення виховних цілей.

Першовідкривачем методів виховання вважають ні­мецького педагога Йогана-Фрідріха Гербарта (1776—1841), який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія — шляхи до цієї мети.

Метод виховання поділяють на окремі елементи — при­йоми виховання, які використовують для підвищення ви­ховної ефективності методів.

Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шля­хи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструмен­тами в діяльності вихователя. Їх дієвість залежить від ви­користання виховних засобів.

Засоби виховання — надбання матеріальної та духов­ної культури (художня, наукова література, радіо, те­лебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної ро­боти (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортив­на діяльність), які задіюють під час використання пев­ного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця мо­лодої людини над собою, природа, надбання національ­ної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Основним критерієм оцінювання виховного методу є відповідність його виховним цілям і завданням. У педаго­гічній науці існує кілька класифікацій виховних методів. Найчастіше при цьому беруть за основу систему виховних впливів, за допомогою яких відбувається формування осо­бистості.

Однією з найпоширеніших є класифікація методів ро­сійського вченого-педагога Віталія Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесі­ди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, при­клад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, фор­мування позитивного досвіду суспільної поведінки: педа­гогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тре­нування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування в учнів прак­тичних умінь і навичок самовиховання як найвищої фор­ми виховання і подальшого самовдосконалення. Вони вра­ховують демократичні засади виховання, необхідність ак­тивної участі дітей у виховному процесі.

2. Методи формування свідомості особистості

У демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, пов­ноцінна діяльність кожної особистості може бути ефек­тивною, якщо вона спирається на свідомість і переконан­ня. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною.

Часто у важливих життєвих ситуаціях учням бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської ак­тивності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг несформованістю естетичних смаків. Це означає, що завчене ними ще не стало належно осмисле­ним, не трансформувалося в основні чинники життя. Такі риси виявляються і в досить розвинених інтелектуально дітей, які теоретично обґрунтовують усе правильно. То­му педагог покликаний створити умови для усвідомле­ного осмислення й застосування знань у повсякденному житті.

Вплив на свідомість — це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подо­лання негативних. Основним його засобом є слово вчите­ля, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вчителя не повинно бути жорстоким, гру­бим, холодним. На думку В. Сухомлинського, «слово — найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною за­пашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в доб­ро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Сло­во обертається найнесподіванішими вчинками навіть то­ді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме, чесне слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок — зрада. Буває й навпаки: зра­дою стає слово, яке повинно берегти таємницю. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і не­тактовне — приносить біду. Словом можна вбити й ожи­вити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати по­смішку і сльози, породити віру в людину і заронити неві­ру, надихнути на працю і скувати сили душі...».

Основні методи впливу на свідомість особистості — бе­сіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.

Бесіда

Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особис­тість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.

Результативність бесіди залежить від чіткості сфор­мульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуаль­них особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель пови­нен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Одна з передумов ефективності бесіди — психологіч­ний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід вра­ховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вима­гає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.

Бесіда — діалогічна взаємодія, яка припускає реаліза­цію інформативної (передача і прийом інформації), регу­лятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної (вираження та передача емоцій і переживань) функцій спілкування.

Але часто педагоги невиправдано зосереджуються ли­ше на інформативній функції бесіди, організовують спіл­кування за схемою «суб'єкт — об'єкт», тяжіють до моно­логу та моралізування.

Для уникнення цього слід дотримуватися таких вимог:

— обирати актуальну тему бесіди для її учасників;

— учні повинні мати певний обсяг інформації з пропо­нованої проблеми;

— необхідно трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;

— конкретизувати основні питання,які будуть стави­тися під час бесіди;

— змоделювати можливі та бажані варіанти відпові­дей на них;

— за необхідністю добирати наочний матеріал та спів­відносити його з інформаційним наповненням бесіди;

— використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного на всю бесіду;

— визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситу­ації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);

— продумати оптимальні прийоми підведення підсум­ків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (ро­льова гра, формулювання правил тощо);

— добирати доцільні прийоми для створення в учнів необхідного емоційного фону під час бесіди (логічні акцен­ти, паузи, різноманітні варіанти інтонування під час по­дання інформації, музичні заставки).

Бесіда як виховний метод поділяється на види: фрон­тальна (групова, колективна) й індивідуальна.

Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчасті­ше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне — спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ сус­пільного життя, сформувавши у них відповідне ставлен­ня до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окре­мих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне пра­вило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, по­шуку, відповідних висновків і переконань.

Особливий такт, аргументованість з боку організатора бесіди потрібні в ситуаціях, які передбачають переконан­ня учнів у помилковості їх поглядів, неправильності по­ведінки. Тому педагог, володіючи різними прийомами, має обирати найоптимальніші, орієнтуючись на ефективність бесіди. Наприклад, ним може бути розгляд вчинку учня на прикладі відомого всім випадку, який раніше був пра­вильно оцінений колективом. Психологи стверджують, що учні критичніше оцінюють чиїсь дії та вчинки, ніж влас­ні. Використання під час бесіди аналогій і співставлень позитивно впливає на них.

Інколи учні, порушуючи дисципліну, правила поведін­ки, не вбачають у цьому нічого поганого. Іншим здається, що вони роблять це «на зло» педагогу. В такому разі зосе­реджують увагу на конкретному порушенні правил пове­дінки, на помилкових переконаннях, що спричинили цей вчинок, порівнюючи із моральними принципами, значен­ня яких не викликає в учнів сумніву. Аргументація, що така поведінка і риси характеру не відповідають нормам права і моралі, здебільшого дають очікуваний ефект.

Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання. Намагаючись зберегти з ними психологіч­ний контакт, дбаючи про їх довіру до себе, він ніби пого­джується з дітьми, намагається прийняти їх точку зору, але, з'ясувавши її слабкість і суперечливість, спростовує помилкові судження. У такому разі розмова відбувається за такою логічною схемою: «Я з вами можу погодитись, але як пояснити...», «Припускаємо, що ви праві, але як бути, коли..,». При цьому продумують запитання, які мо­жуть вивести учнів на суперечливі судження, пошуки від­повідей на них. При цьому бажано, щоб учні не могли спростувати аргументи педагога, переконуючись у помил­ковості своїх поглядів і переконань. Для уникнення цього вчитель повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: їх характери, поведінку, смаки, звички, цін­нісні орієнтації.

Бесіду розподіляють на етапи:

1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель оби­рає тему, яка повинна бути життєво важливою, не наду­маною, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпра­цюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з ме­тою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.

2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в пра-вильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оці­нювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі фор­мувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обо­в'язків.

3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлю­вання, формує на їх основі раціональне вирішення обго­ворюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкрет­ну програму подальших дій.

Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушен­ня дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'яв­ляє особливі вимоги до педагога, який повинен так орга­нізувати її, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість, не тільки усвідомлювати зміст мо­ральних сентенцій, які доводитимуть до його свідомості, а й сприймати їх. Важливо, щоб він відчув під час бесіди готовність педагога допомогти йому, усвідомив, що зу­силля вчителя спрямовані в русло його інтересів, і він знає, як йому допомогти.

Хід її слід заздалегідь продумати, спиратися на кон­кретні переконливі приклади. Не можна починати бесі-' ду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, пе­ресторог, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги.

Моралізування. Полягає в тому, що учня інформують про те, як треба поводити себе з точки зору високої мора­лі, з позиції зразка, при цьому використовують-звороти:

«Ти повинен так робити...» чи «Ти не повинен так роби­ти». Такі звернення викликають у дитини почуття прови­ни і бажання захиститися.

Іронія і сарказм. Найчастіше вчителі вдаються до них, будучи нездатними стримати своє критичне ставлення до поведінки дитини. Це не посилює довіри і симпатії учня, бо ніхто не бажає бути об'єктом глузування.

Пригнічення. Відбувається внаслідок перепинення ди­тини, частої суперечки з нею, повчального тону, створен­ня враження власної всемогутності..

Перестороги. Полягають у погрозах («Якщо ти не зро­биш так, то...», «Тобі краще зробити так, інакше...»), які, навіть адекватно відбиваючи наслідки певної поведінки уч­ня, сприймаються ним як акт агресивності вчителя.

Передусім потрібно з'ясувати причини вчинку, що ви­кликав занепокоєння, а потім правильно визначити ха­рактер педагогічного впливу.

Вимоги до педагога-учасника індивідуальної бесіди: не слід намагатися говорити лише самому; потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня; особливе значення має увага до співрозмов-. ника, спокійне реагування на. його спірні висловлювання;стежити за основною думкою співбесідника, намагання зро­зуміти хід думок, логіку його аргументів.

48. самовиховання: сутність, умови, етапи та принципи реалізації.

Самовиховання — це вищий етап виховного процесу, процес цілеспрямованої роботи над розвитком і самовдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості. Самовиховання в інтелектуальній, духовній сфері — це самоосвіта. Самовиховання в морально-психологічній сфері полягає в самоконтролі за своїми недоліками і вадами характеру. Самовиховання у фізично-спортивній або в гігієнічній сфері полягає в тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур, стеженні за своїм здоров'ям і зовнішністю, виконанні лікарських порад.

Більшість людей надають самовихованню вирішального значення.

Це було властиве багатьом попереднім поколінням наших предків.

Історія самовиховання набагато давніша, ніж історія цивілізованого виховання. Ще за первіснообщинного ладу були такі традиції, які змушували підлітків оволодівати всім, що вміють дорослі чоловіки та жінки.

У стародавніх країнах (Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї) старші жерці робили свою кар'єру завдяки великій спостережливості, а потім свої здібності і можливості, свою мудрість передавали наступнику. Навчання у великого майстра, тобто індивідуальне самовиховання, існувало і на Русі: йдеться про літописців, іконописців, ченців-ігуменів. Тут діяли не закони спадковості, як у князів, а закони таланту самовиховання (див. стор.47-50).

В українській народній педагогіці існувало багато традицій, які дійшли з давнини і свідчили про необхідність самовдосконалення, щоб не відстати від інших людей у праці, добробуті, у піднятті свого соціального стану. І в давні часи, і нині школа, батьки не можуть навчити всього, багато знань та вмінь доводиться здобувати дітям самостійно. Жодна людина не стала б великою без навчання і виховання, але вирішальну роль у її формуванні відіграло самовиховання. Самовиховання корифеїв науки, культури було поетапним, воно починалося з усвідомлення мотивів, за ним — вироблення програми саморозвитку, суворе слідування їй, жорсткий самоконтроль, тренування волі і характеру. Тільки так, вважала людина, можна зробити певні кроки до успіху в житті.

Ось які моральні правила склав для себе К. Д. Ушинський: "1. Спокій цілковитий, у крайньому разі — зовнішній. 2. Щирість у словах і вчинках. 3. Обдуманість дій. 4. Рішучість. 5. Не говорити про себе без потреби жодного слова. 6. Не гаяти часу необдумано: робити те, що треба, а не те, що трапиться. 7. Витрачати тільки на необхідне або приємне, а не за пристрастями. 8. Кожен вечір добросовісно давати собі звіт у вчинках. 9. Ніколи не хвалитися тим, що було, ні тим, що є, ні тим, що буде".

А.С. Макаренко ввів у теорію виховання такі поняття: "перспектива найближча" — перспектива "завтрашньої радості"; "середня перспектива" — перспектива аж до випуску з колонії; "далека перспектива" — перспектива дорослого життя, яка була мотивом для самовиховання колоністів.

Теорія цілеспрямованого самовиховання складається з трьох взаємопов'язаних і взаємозумовлених процесів:

1. Самопізнання. Передусім потрібно вивчити себе як особистість. Для цього застосовується самоаналіз, порівняння себе з іншими людьми (позитивнішими), сприймання критики від товаришів і друзів, спостереження за собою, ніби збоку, щовечірнє підбиття підсумків дня, оцінювання правильних чи неправильних дій, об'єктивне самокритичне (не занижене) ставлення до себе.

Date: 2015-07-17; view: 886; Нарушение авторских прав