Гуцульська майстриня Параска плитка-горицвіт

Персоналії

Гуцульщина

П.Плитка-Горицвіт

Параска Степанівна Плитка-Горицвіт (1927-1998) – непересічна особистість у культурному і духовному житті України. Справжнє прізвище цієї жінки – Плитка, а Горицвіт – літературний псевдонім. Жила народна письменниця, поетеса, художниця, майстриня витинанки у віддаленому, але добре відомому селі Криворівні (Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Свого часу тут відпочивали і працювали видатні представники української інтелігенції – Іван Франко, Гнат Хоткевич, Іван Миколайчук та інші тощо.

Творчий доробок Параски Плитки-Горицвіт складають прозові книги, поезії, спогади, фольклорні записи, народні картини, витинанки. Попри те, що за життя письменниці не довелося побачити жодного авторського тиражованого видання, це не зупинило її працелюбну та активну вдачу.

Перша книга записів народних оповідань та переказів П.Плитки-Горицвіт під назвою «Старовіцкі повісторькє» була опублікована лише у 2008 р. Її особливістю стало те, що всі записи були зроблені «гуцулсков говірков» (гуцульською говіркою) із поясненнями окремих слів. Решта літературного спадку П.Плитки-Горицтвіт («Молитва – хліб душам нашим», «Вінець Боголюб’я», «Господи, не обезсилюй мого духа» та ін.) ще чекають на кращі часи. Всі вони власноруч оправлені письменницею у шкіряних обкладинках, прикрашені авторськими витинанками.

У 2010 р. у Національному музеї літератури України пройшла авторська виставка Параски Плитки-Горицвіт, де були представлені її картини, витинанки, рукописи. Згодом співробітниця Музею, Наталя Кучер, опублікувала в газеті «Наша віра» хвилююче есе про авторку («Пісня Життя і Краси Параски Плитки-Горицвіт»), у якому дала своє тлумачення долі майстрині:

Хата П.Плитки-ГОрицвіт

«Доля Параски Плитки багато в чому є типова для мешканців Західної України – патріархальна родина коваля (батько – онук Олекси Довбуша!), лише початкова освіта, нездійсненні мрії про університет, участь, як зв’язкової, в УПА, депортація до Сибіру, десять років таборів, із них п’ять – на милицях через обмороження ніг. Потім – повернення додому, робота в селі, особиста драма, самотність (…).

Полюбивши в таборах юнака, який також їй дуже симпатизував, після повернення додому П.Плитка втратила з ним зв’язок через різні родинні непорозуміння, і назавжди залишилася вірною своїм юним і не юним почуттям. Такою простою виявилася її до болю жертовна радісна формула любові. Варто додати, що Параска Плитка перед Другою світовою війною дуже мріяла поступити до університету, їздила до Німеччини, утім потрапила в найми, зазнала гірких принижень, поневірянь, з якими повернулася до Криворівні. Коли ж повернулася до рідного села вдруге, після сибірських таборів, П.Плитка-Горицвіт поступово починає усамітнюватися, і це не було відходом від людей – усамітнення потрібне було для великої праці: «Люблю життя, бо то є відтінком усього того, що маю. Доки життя дається, трудімося, щоб не залишитися у довгах (…) Творчістю дорожу, бо то є життєвий неспокій у путі до …». (Кучер Н. Пісня Життя і Краси Параски Плитки-Горицвіт / Наталя Кучер // Наша віра. – 2010. – № 9 (269), вересень.)

П.Плитка-Горицвіт. Витинанки. Кінець ХХ ст. Папір, вирізування. (Фото автора)

Ще в сибірських таборах художниця дала обітницю: «Боже, як повернеш мене до життя, буду тобі славу писати». Вона чесно дотримала своє слово, і не просто перед іншими людьми, а передусім перед власною совістю. У її домі стояла приготовлена труна, підписаний хрест, на якому лишалося вільне місце лише для дати спочинку. Зараз будинок художниці перетворено на Громадський музей, за яким доглядає місцевий священик о.Іван Рибарук разом із дружиною, Оксаною Іванівною. За життя письменниці він всіляко підтримував її духовні поривання та допомагав у повсякденних турботах. Його розповіді про подвижництво колишньої прихожанки завжди дуже трепетні, а всім гостям він неодмінно демонструє у храмі ікони, написані й подаровані народною майстринею.

Параска Плитка-Горицвіт була глибоко вкорінена в релігійну та народну традиції, брала діяльну участь у житті християнської спільноти: ходила до Церкви, співала в церковному хорі, постувала. Її ретельність у дотриманні обрядів часто межувала з консерватизмом, який насправді зумовлювався високою чутливістю до священного «…беру розговійно лишкою глагози – без цукру (…) аби скромніше, ближче до духовности. Бо чи були розкішні харчівні у цій опритульній стаєнці Втечній Святій Родині?» (Качкан В. Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури / Володимир Качкан // Фольклористичні зошити/ Інститут культурної антропології. – Вип. 11. – Луцьк, 2008. – С. 150).

Малюнок. П.Плитки-Горицвіт

Під час експедиції до с.Криворівня у 2012 р. авторці статті було особливо цікаво познайомитися з витинанками народної майстрині. Вирізані з паперу роботи супроводжували Параску Плитку у побуті та творчості: у домі вони на меблях, у рукотворних книгах – оздоблюють тексти. У музеї майстрині численні зразки цих оздоб зберігаються в окремих коробках, лише в одній із них із написом «Витинанки Плитки-Горицвіт. с.Криворівня» їх майже 200. Кожна витинанка наклеєна на окремий аркуш (іноді парами). Сама авторка свого часу розповідала про захоплення вирізуванням: «Витинанки складаються дуже просто: беру звичайні обкладинки від учнівських зошитів, ножиці – і ріжу. Найбільше виходить у мене килимових узорів» (Качкан В. Листи Параски Плитки – невивчене джерело етнокультури / Володимир Качкан // Фольклористичні зошити/ Інститут культурної антропології. – Вип. 11. – Луцьк, 2008. – С. 150.).

Усі витинанки Параски Плитки мають спільні композиційні схеми й мотиви та довершену індивідуальну гармонію. Прорізи виконані переважно у вигляді абстрактних видовжених хвильок, аркоподібних дуг тощо. Натомість геометричні мотиви зустрічаються досить рідко.

На площині виробу майстриня розташовує елементи вільно, залишаючи незайманим достатньо тла, що в гармонії з плавними лініями робить орнаментику дуже ніжною. Барви для творів художниця обирала найрізноманітніші – червоні, рожеві, зелені, сині, чорні, а тло найчастіше залишала білим. Відмінною ознакою витинанок П.Плитки-Горицвіт, за спостереженнями директора Літературного музею Івана Франка Ганни Іванівни Луцюк, є прямокутні форми, в той час як притаманні даному регіону квадратні форми майстриня вирізувала рідше.

У 2012 р. у Національному Народному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (Коломия) відбулася персональна виставка майстрині під назвою «Сповідь усамітненої. Роздуми, пісні, вірші та малюнки Параски Плитки-Горицвіт». На ній можна було познайомитися з іконами, живописом, книгами, витинанками авторки. Крім того, на виставці демонструвався фільм Павла Фаренюка «Світ Параски Плитки-Горицвіт.

"Світ П.Плитки-Горицвіт". Документальний фільм, 1992

На завершення хочеться скласти сердечну подяку всім працівникам культури й Церкви (о.Івану Рибаруку з дружиною, а також керівникам згаданих музейних установ) за поширення серед широкого загалу самобутньої творчості цієї непересічної українки. Висловлюємо щирі сподівання на скорі добрі мирні часи, за яких книги з її поезіями, спогадами, щоденниковими й фольклорними записами розійдуться по всій Україні, стануть добрими свідками й водночас натхненниками глибокої духовності нашого народу, його самовідданої любові до України.

Відпочинок в Карпатах!

Село Криворівня має давню і багату історію та культуру. Таких сіл, з унікальною духовною спадщиною, де жила і творила національна еліта України, в нашій державі не більше десятка. Криворівня розташована на двох берегах річки Чорний Черемош. Перша письмова згадка про село відноситься до 1654 року, хоча насправді воно виникло набагато раніше.
Назва села Криворівня походить від форми рельєфу його центральної частини, яка має вигляд смужки рівнини вигнутої дугою навколо підніжжя гори Довбушанка. Мабуть, ця вигнута (крива) рівнина, яка має форму підкови і дала назву селу – Криворівня (Крива рівня). Адже нижче за течією річки Чорний Черемош знаходиться невеличке село, яке має назву просто Рівня, тобто рівнина. Якщо дивитися на Криворівню з гори Тарночка, то дана назва села стає цілком очевидною, тому що в першу чергу привертає увагу дуже крутий вигин рівнини, розділеної річкою Чорний Черемош, що виблискує на сонці, як прекрасна «срібна пектораль».
Існує інша версія походження назви села, хоч вона, менш вірогідна. Дехто вважає, що одним з перших поселенців села був коваль на прізвисько Кривий, який жив на рівнині. Люди з верхів, йдучи з невідкладними справами до нього казали: «Іду до Кривого на рівню». Згодом цей вислів трансформувався у словосполучення, що стало назвою села.
Криворівня відома багатьма пам’ятками історії та культури. Крім церкви Різдва Пресвятої Богородиці та дзвіниці, пам’яток історії XVIII століття, про минуле краю нагадує встановлений пам’ятний знак на спомин про 10-у річницю смерті Івана Франка. 30 квітня 1953 року у хаті різьбяра, фотографа Василя Якіб’юка, де на початку XX ст. жив і творив Іван Франко, було відкрито літературно – меморіальну кімнату – музей.
Пам’ятками природи місцевого значення є скелі Івана Франка, Михайла Грушевського, Довбуша, Фізій Камінь, сосни (присілок Царина), модрини (присілок Грашпарівка).
Великою культурною подією було відкриття в 1953 році літературно – меморіального музею Івана Франка в хаті, де жив письменник. Музей у селі – це і культурний, і мистецький, і краєзнавчий центр.
Крім музею І.Франка в селі функціонують об’єкти, що мають історичну цінність. Це музей хата – гражда П. Харук, хата Параски Плитки – Горицвіт, музей М.Грушевського.
29 вересня на присілку Грушівка, де колись жив перший Президент України, відкрито музей – садибу Михайла Грушевського. На початку XX ст. в Криворівні побували українські письменники Іван Франко, Леся Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Марко Черемшина, Гнат Хоткевич, О.Олесь; літературознавці – В.Доманицький, М.Могилянський; художники – І.Труш, М.Жук; етнографи – Ф.Вовк, Володимир Гнатюк; історики – М. Грушевський, І. Крип’якевич; артисти – К.Станіславський, В.Немирович-Данченко та інші.
Срібна нитка Чорного Черемоша звивається поміж гір і розділяє Криворівню навпіл. Ця місцевість вирізняється нейморвіними гірськими пейзажами – гори, що димлять; ночі, коли з неба сипляться зірки. Криворівня, а перша письмова згадка про село припадає на середину ХVІІ століття, має у собі якусь неймовірну магію. Якщо потрапиш у її полон, то це вже назавжди. А ще тут можна знайти цікавих самобутніх літніх людей.
Криворівня – одне з найцікавіших і помітних українських сіл, описане відомими письменниками і змальоване художниками. Село, де «менше шуму, грому, біганини, яке напувало душу спокоєм, тихою красою», писав Іван Франко. Із 1901-го до 1914 років письменник творив і лікувався у Криворівні. В музеї імені Франка донині збереглося ліжко, на якому спав письменник, є лавка, годинник, столик того часу і топірець-бартка, подарований господарем Франкові. Письменник багато писав у Криворівні, мав свій улюблений камінь, на якому можна посидіти й нині.

Музей Франка щодня відвідують десятки туристів, а ще увагу привертає відновлена хата-ґражда, де режисер Сергій Параджанов знімав свій знаменитий фільм «Тіні забутих предків» і навіть закохався і просив руки місцевої гуцулки, але її батько заборонив доньці шлюб із відомим митцем. Є у Криворівні збудований музей першого українського президента Михайла Грушевського. У 1902 році він вперше, за порадою Франка, сюди приїхав на відпочинок. Але за кілька років заможний Грушевський купив собі віллу і земельну ділянку біля Чорного Черемоша. Будинок облаштували у гуцульському стилі. Протягом усього літа на віллу до Грушевських приїжджали українські митці, науковці, політики, діячі. Згодом Грушевський придбав іншу земельну ділянку і будинок, але ця садиба згоріла у роки Першої світової війни.
У Криворівні у 1719 році збудували церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Від того часу, вже три століття, храм ніколи не зачинявся, навіть у радянський період: гуцули не дозволили. Саме місцевий парох УГКЦ Олекса Волянський (1862-1941), сучасник Івана Франка, відкрив для української інтелігенції Криворівню. Священик писав до них про красу гірської природи, про село, «що розложилося в долині Черемошу, а довкруг оточене верхами гір, немов вінком».
Священик приймав у Криворівні у 1900 році митрополита Андрея Шептицького. Мешкав тоді ще єпископ Андрей Шептицький у «сонячній хаті», що збереглася донині на пагорбі, вище храму. Тоді ж митрополит написав свою працю «До моїх любих гуцулів» і був першим з єпископів, хто використав народний гуцульський діалект у спілкуванні з вірними. «Памнітайте в’одно: то, то, шо Вам дєдя тай неня лишили, то маєте своїм по смерті лишити. Тай тиму за життя мусите цего маєтку боронити тай нічко з него ни змарнувати», – писав Митрополит.
Наприкінці ХІХ-початку ХХ століть Криворівня була духовно-культурним осідком. Ця гарна місцевість з багатою природою, цілющими водами і повітрям виховала самобутніх особистостей, сильних духом. Серед них була незвичайна жінка Параска Плитка-Горицвіт, яка залишила 150 своїх рукописних і віддрукованих на машинці книжок, намалювала сотні ікон. У хаті Плитки-Горицвіт створили музей людини з самобутнім талантом. А це є ще одна культурна окраса села.
Сучасні львів’яни люблять відпочивати у Криворівні, проводити тут усе літо, як галичани сто літ тому. У селі є багато приватних садиб, де гуцули приймають людей. Одна з них це є Садиба у Зумера, де люблять відпочивати викладачі Львівського національного університету імені Івана Франка, гості з Львіввщини, Буковини, Галичини, Волині, зі східної та південної України, сім'ї з дітьми та просто веселі компанії. На території садиби побудовано великий дитяий майданччик, з гірками, гойдалками, вежами та хатинками для ігор, де люблять гратися діточки.
«Мені дуже подобається природа, самобутні люди, прості, гарні у спілкуванні. Свіже повітря і цілюща вода в джерелах, домашня їжа: бринза, сметана, гуслєнка, молоко, кулеша. Можна ходити горами, побути біля річки», – діляться враженнями гості.

Верховинський район

Дата: 09.09.2015, перегляди: 504

Районний центр смт. Верховина (до 1962 р. - село Жаб"є) розташований в широкій долині Чорного Черемошу на висоті 618 м над рівнем моря, за 130 км від Івано-Франківська і за 31 км від залізничної станції Ворохта. Населення Верховини - близько 5.260 мешканців. Перша письмова згадка про Жаб"є датується 1424 роком. З часом село розрослося до гігантських розмірів – понад 600 кв.км (для порівняння: площа князівства Ліхтенштейн становить усього 157 кв.км). Чудова карпатська природа, ряд вершин (Пушкар – 812 м, Магурка – 1025 м, Синиці – 1186 м, Біла Кобила – 1473 м над рівнем моря), круті хвилі Черемошу, самобутня гуцульська культура, народні традиції та обряди приваблюють численних туристів. Завдяки недоступності гір на територію, де проживають гуцули, протягом багатьох століть не змогла вплинути цивілізація з її урбанізованим суспільством. Тут зберігається багато цікавих звичаїв, традицій, фольклорних обрядів, переказів, народних казок і легенд. Щоб пересвідчитись у цьому, достатньо відвідати Верховину в дні Різдвяних свят, на Великдень, на Першу Пречисту (28 серпня - свято Успіння Пресвятої Марії Богородиці - є для верховинців храмовим святом) чи на Зелені свята (Трійцю).
Ближче ознайомитися з минулим цього дивовижного краю допоможе місцевий етнограф-краєзнавець, музикант-віртуоз, керівник народного ансамблю троїстих музик "Черемош", заслужений працівник культури України Роман Кумлик у своєму приватному Музеї народного гуцульського побуту та музичних інструментів.
Особливий інтерес для любителів туристичних подорожей становить третя вершина Українських Карпат - гора Піп Іван (2022 м) з руїнами давньої польської метеорологічної обсерваторії.
Щороку 9 січня, в день святого Стефана, у Bерховині відбувається районне свято “Гуцульська коляда” - з метою показати велич різдвяних обрядів на Гуцульщині. Колядницькі гурти, що прибувають сюди з більшості сіл Верховинщини, демонструють різдвяне дійство у всій красі. Тут можна почути гру десятків трембіт, рогів і скрипок, побачити хід колядників та їхні виступи на співочому полі.

Криворівня (за 7 км від райцентру, близько 1500 мешканців) - одне із найстаріших сіл на Гуцульщині (перша письмова згадка про нього походить з 1654 р.). Знамените не тільки пінявим Чорним Черемошом, зеленими верхами вздовж ріки, густими лісами й квітучими лугами, а й повітрям незвичайної чистоти. Відомий етнограф Володимир Гнатюк назвав його “українськими Афінами”. На початку ХХ ст. Криворівня на кілька літніх місяців ставала “літньою столицею” української культури і літератури. “Зараз це відоме карпатське село – неофіційна столиця Гуцульщини - бореться за статус села-музею. З цією метою створено фонд добровільних пожертвувань” (Високий Замок, 10.02.2004).
Літературно-меморіальний музей Івана Франка знаходиться у центрі села, в будинку різьбяра Василя Якіб"юка. Письменник приїжджав до Криворівні на відпочинок у 1901-1914 рр. майже щоліта (за винятком 1905 і 1908 рр.). Музей було відкрито 1953 року. До 1966 р. ним завідувала Платоніда Хоткевич - дружина письменника Гната Хоткевича, який жив і творив у Криворівні у 1906-1912 рр. Оновлена у 2000 р. експозиція музею розповідає про перебування в Криворівні І. Франка, М. Коцюбинського і Г. Хоткевича, про їхніх сучасників та місцевих гуцулів, які добре знали Каменяра. У меморіальній кімнаті відтворено обстановку, в якій жив Франко. У вітринах експонуються твори, наукові статті, написані Франком у Криворівні. Зберігається топірець, якого подарував письменникові власник хати. Поруч із музеєм височить погруддя Каменяра.
У селі встановлено меморіальні дошки В.Гнатюку, М.Коцюбинському.
На присілку Грушівка у 2003 р. відкрито музей-садибу М.Грушевського. Вперше Грушевський побував у Криворівні 1902 року. В 1906 р. він придбав собі будинок. Грушевський неодноразово приїжджав до своєї оселі й тільки 20 вересня 1914 року він продав будинок і виїхав до тодішньої столиці Австро-Угорщини – Відня.
Леся Українка, побувавши в Криворівні 1901 р. проїздом до Буркута, зустрілася тут з Франком.
До архітектурних пам"яток села належить дерев"яна Церква Різдва Пресвятої Богородиці (1818 р.), яка за свою історію ніколи не була зачиненою. Сьогодні храм перебуває у розпорядженні громади УПЦ Київського патріархату.
На присілку Заріччя - унікальна пам’ятка дерев’яної гуцульської архітектури, відреставрована хата-ґражда Параски Харук, біля якої зупинялися І.Франко та М.Коцюбинський. Гуцульський край справив на Коцюбинського велике враження, і він написав повість "Тіні забутих предків". Тут зняв свій відомий однойменний фільм геніальний режисер Сергій Параджанов. Тепер у Верховині відкрито приватний музей фільму.

Певне місце в історії української культури належить також селу Красноїлля (стара назва - Дідушкова Річка). Тут бував І.Франко. Саме в Красноїллі М.Коцюбинський почув історію ворожнечі двох гуцульських родів, що лягла в основу "Тіней забутих предків". У цьому селі в 1909 р. Гнат Хоткевич організував відомий далеко за межами України аматорський Гуцульський театр. Сам письменник щодня приходив на репетиції пішки з Криворівні – це близько 15 км, написав ряд оригінальних творів з гуцульського життя: “Довбуш”, “Гуцульський рік”, “Непросте”, “Практикований жовнір”. 1987 р. тут відкрито музей Гуцульського театру.

Села Буркут (39 км від Верховини) і Зелене здавна славляться мінеральними джерелами. Переважно це сірчисті гідрокарбонатні води класу Єсентуки-Боржомі. Цілюща буркутська вода нестерпно холодна і в найбільшу спеку. Захищений високими горами від холодних вітрів, Буркут має досить м’який клімат. Тому сюди ще з початку позаминулого століття приїжджало лікуватися чимало людей. Влітку 1901 р. в Буркуті лікувалась Леся Українка. Ця місцевість їй дуже сподобалась. “Як я тут не поправлюсь, то не знаю, якого мені клімату треба“, - писала вона. Її самопочуття настільки поліпшилося, що вона змогла піднятись на полонину Лукавець. У Буркуті письменницю відвідав Іван Франко. Тут, у гірській тиші, письменниця закінчувала драми “Одержима“, “У пущі“, створила декілька поезій. А до збірки поезій Франка “Semper tiro“ (1906) увійшли “Буркутські станси”, що належать до найкращих творів великого Каменяра. В селі Зелене є високогірне озеро льодовикового походження Марічейка (висота 1510 м над рівнем моря, глибина до 2 м, площа поверхні 3 га, із підземними сифонними дірками).

Полтавщина мала Катерину Білокур, Полісся народило Марію Приймаченко, Лемківщина дала Никифора з Криниць, а Гуцульщина мала свого Гомера, свою “Ластівку”, свого Сковороду – Параску Плитку-Горицвіт котрій сьогодні 86.

Давно відчуваю нестримний трепет душі перед цією людиною.

Котра попри всі негаразди молодості і юності, після 10 років концтаборів, ледве не втративши ноги виконала свою обіцянку дану Богові…

Народний філософ, як її називають ще, народилася в Бистреці на Верховинщині, але все життя її було в Криворівні. Щось є в ньому насправді дивне, бо жодне гуцульське село не притягувало сюди стільки видатних постатей.

Вся її освіта – 4 класи, а далі поневіряння і приниження в Німеччині з намаганням вступити у інститут, потім праця в сітці ОУН і допомога УПА, арешт, криваві куфайки розстріляних, хвороба ніг, табори, вічна закоханість і її гірка втрата, котра залишила її черницею в миру на все життя і обіцянка славити Господа, якщо допоможе їй вижити…

Після повернення в Криворівню, вона розчарувалася в людях, котрі не могли мислити іншими категоріями і переселилася у малесеньку хатку з вікон якої бачила всі Карпати і їх життя.

Жила з ними, малювала їх, віддала всю свою землю за те, щоб не спиляли 2 берізки:) і творила щиро віруючи, молячись і постячи…

Вся її спадщина – Дар Богу – 46 власноруч виготовлених книжок по 500 ст. і ще ТИСЯЧА маленьких під загальною назвою «Подарунок рідному краєві», а ще сотні ікон, картин і малюнків, сотні фотографій котрі вона сама в глухій Криворівні виготовляла і обов’язково клеїла в кожну книжку на 2 сторінку там де мав бути портрет автора:).

Спадщина написаного – авторські неканонічні молитви, переспіви житій святих, духовні й філософські роздуми, співанки, верлібри, казки, лірична поезія, записи з філософії йоги, а також фантастико-пригодницький роман про життя гуцулів в Індії під назвою «Індійські заграви».

До речі, для цього роману Параска придумала свою, особливу абетку.

Лиш до слова “йти” Плитка записала 89 гуцульських синонімів!!! і склала прекрасний словник Словник Гуцульскої Говірки.

Кожну сторінку, в усіх творах писала власноруч, каліграфічним почерком до 70-х років, оздоблювала кожнісіньку малюнком, а палітурки виготовляла з картону і різних матеріалів, збивала цвиками для меблів і притискала гуцульським пресом – путнею води:)

Плитка-Горицвіт грала на гітарі та інших інструментах, це можете подивитися у фільмі Світ Параски Горицвіт, ремонтувала радіоприймач сама, жила убого на тому, що принесуть люди.

Працюючи і живучи на самоті в одній кімнаті у другій, тримала трунву наповнену книжками і хрест на могилу, шо є типовим для Гуцульщини кінця 20 століття…

Створивши такий ВЕЛИЧЕЗНИЙ культурний спадок, владі вона не була потрібна і за Незалежності.

Так і проживши все життя одинокою, дякуючи Господу, славлячи його у всій своїй творчості Параска відійшла 1998 р, у кращий світ саме тоді, коли відкрите небо, коли душа людська летить прямісінько “туди” – в Страсний четвер і на погребовому покривалі її було вишито – «Ненавидящих і обидящих нас прости, Господи».

Ось деякі картини з сайту Гуцули і Гуцульщина:

Вже після смерті надруковані лише 3 снижечки «Мила книжечка», “З юних років моїх(?)” і збірник народних переказів «Старовіцкі повісторькє».

Для глибшого пізнання раджу переглянути 3 фільми, котрі були зняті про цю чисту і світлу посестру Приймаченко, Білокур і Никифора, що прожила з них найдовше.

https://vasylko.wordpress.com/2013/03/01/paraska-plytka-horytsvit/

Цього року відкрила для себе цей неймовірний космос творчості Параски Плитки-Горицвіт.Мене вражає цей вроджений талант неписьменної гуцулки -картини,ікони,книги….А яка неповторна стійкість характеру. Пережити випробування сибірськими морозами,приниженням,знущанням.А повернувшись на таку омріяну Україну зіткнулась з нерозумінням оточуючих.Усамітнившись сама творила Свій Всесвіт образів,пригод,моральниих чеснот,любові.Так і пішла у вічність не оціненою,незбагненною для оточуючих.Лише тепер ми почали відкривати цей неймовірний світ.

· Головна

· /

· Виставки

· /

· 2012

«Сповідь усамітненої. Роздуми, пісні, вірші та малюнки Параски Плитки-Горицвіт»

Дивитися детальне зображення 29.02.2012

Під такою назвою в Музеї відкрилася виставка творчості самобутньої гуцульської письменниці, філософа та художниці Параски Плитки-Горицвіт (1927–1998) з Криворівні, що на Верховинщині.

На виставці представлено образи, малюнки, портрети, авторські книжки, витинанки, глиняні фігурки Параски Плитки (творчий псевдонім – Горицвіт), якій 1 березня виповнилося б 85 років.

Вклонитися талантові справді геніальної гуцулки, відчути життєдайну енергетику її робіт, що випромінюють щирість, глибину та простоту душі, прийшли не тільки коломияни, а й численні її шанувальники з Криворівні, Верховини та Києва…

Доля Параски Плитки-Горицвіт – це одна з багатьох трагічних сторінок українського жіноцтва, яке творило українську історію. Здобувши у рідному селі початкову освіту, Параска прагнула вступити до університету у Німеччині (німецької мови навчилася від батька-коваля і в часі ІІ світової війни працювала навіть перекладачем у сільській канцелярії). Та замість студентської лави, у Німеччині, куди подалася самотужки, потрапила у найми. Там, зазнавши гірких принижень, повертається у рідну Криворівню. Та вже незабаром опиняється в сибірських таборах за те, що долучилася до національно-визвольного руху. Відбула 10 років таборів, з яких майже 5, через обморожені ноги, пересувалася на милицях. Ще в таборах дала собі обітницю прославляти світ Божий у подяку Господові й добрим людям за те, що вижила. Повернувшись до рідного села, Параска поступово усамітнюється, сповідаючись тільки Богові й собі у книжках, малюнках і нескінченних роздумах.

«Твори Параски Плитки-Горицвіт пробуджують найтонші струни душі, яскраво свідчать про те, що людина може реалізуватися незалежно від того, як складається її життя. Виставка – це тільки початок дороги до Парасчиної душі, до вивчення її творчості і філософських міркувань, які актуальні й сьогодні», – наголосила генеральний директор Музею Ярослава Ткачук.

«Щось всередині затремтіло, коли ми вперше побували в хаті Параски, це неможливо осягнути, - зізнався режисер фільму «Коляда для Параски», актор Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса Олег Драч. – Твори вражають, вони говорять самі про себе, бо свій талант Параска адресувала простим людям, відкритим до краси, мудрості, пізнання».

Серед великого письменницькому доробку Параски Плитки-Горицвіт вирізняються її 16 поетичних та філософських саморобних книг обсягом понад 500 сторінок кожна, об’єднаних під назвою «Подарунок рідному краєві», і такого ж обсягу 30 томів релігійної тематики. До своїх книжок, які Плитка створювала в одному примірнику (власноруч переплітала, виготовляла обкладинки), вона зверталася, як до живих створіть: «діти мої», «дорогий друг-папірець», «моя дорога паперинко», адже вони, як ніхто, рятували письменницю від самотності.

«Пізнаючи творчість відомої на Гуцульщині Параски Плитки-Горицвіт, не перестаєш дивуватися щедрості Божого дару, явленого нам через цю жінку, черницю в миру і подвижницю духу, - наголосив парох Криво рівні о. Іван Рибарук. - Творчість Параски Плитки-Горицвіт не знає канону, школи, мистецького напрямку, адже вона є зразком чистого мистецтва, що ллється з глибини душі. Особливо це виявляється у збірці християнських ікон авторки, яка налічує близько ста віднайдених і зібраних робіт. А скільки їх, намальованих нею, щедро роздарованих не так на згадку про себе, як для духовного тепла і світла молільникам?!»

Окрім ікон, Параска Плитка-Горицвіт залишила нащадкам також серії своїх малюнків, присвячених Тарасові Шевченку, Іванові Франку, Лесі Українці, портрети інших визначних діячів, ілюстрації до улюблених літературних творів, екслібриси…

Світлими спогадами про Параску Плитку щиро ділилася науковий працівник Криворівнянського музею Михайла Грушевського Оксана Рибарук. Ще дитиною вона часто бувала в оселі Параски, де багато часу минало в цікавих розмовах за пахучим чаєм з м’яти та сухариками, якими Параска пригощала всіх, хто приходив до її творчої хати-робітні. «За всі 15 років нашого знайомства, - згадувала пані Оксана, - Параска Плитка жодного разу не промовила до мене повчальним тоном, а навчила більше, ніж усі, хто навчав». Уже будучи студенткою, вона записала на плівку Парасчині казки в авторському виконанні. Одна з тих казок прозвучала на відкритті виставки.

З великою теплотою згадував геніальну Параску та її гостинну хату (завжди у квітах, де щирі дитячі душі завжди знаходили розуміння) сільський голова Криворівні Василь Зеленчук. Він говорив правдивою гуцульською говіркою, як колись і Параска, яка у своїй творчості ревно берегла мову своїх батьків. Про це наголошувала й актриса Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса у Києві Галина Стефанова. Для підтвердження до сказаного, вона зачитала кілька фрагментів із творів письменниці, серед яких у синонімічному ряду до слова «йти», Параска Плитка віднайшла 89 (!) гуцульських відповідників.

«Колись у нашому селі було дві берегині, дві подвижниці духу – Параска Плитка та її товаришка Теодозія Плитка-Сорохан, - зазначила у своєму виступі директор Криворівнянського музею Ганна Луцюк. – Обидві відбули табори, які не змогли їх зламати». Тепер залишилася тільки 90-річна Одосія, яка і на засланні вишивала, використовуючи нитки зі своєї табірної роби. Кілька таких робіт також представлено на виставці.

Параска Плитка-Горицвіт відтворювала світ таким, яким його бачила і сприймала, а якою була ця велика і незбагненна гуцулка присутні довідалися з кадрів фільму Павла Фаренюка «Світ Параски Плитки-Горицвіт».

Оксана ЯСІНСЬКА

Параска Плитка-Горицвіт (Горицвіт — мистецький псевдонім; * 1 березня 1927 с. Бистрець, Верховинський район, Івано-Франківська область — † 16 квітня 1998, с. Криворівня, Верховинський район) — гуцульська художниця, письменниця, казкарка, народний філософ, фольклористка, етнограф, діалектолог;«Гомер Гуцульщини».

Зміст

[сховати]

· 1Біографія

· 2Письменницький доробок

· 3Пам'ять

· 4Джерела

· 5Посилання

Біографія[ред. • ред. код]

Народилася в сім'ї Штефана Плитки, відомого у Косівському повіті коваля, людини освіченої, яка знала кілька мов. Мати — Анна, талановита ткаля та вишивальниця. Згодом сім'я перебралася у Криворівню.

Закінчила лише 4 класи школи, але завдяки батькові знала мови (зокрема, німецьку), тому під час Другої світової війни працювала перекладачем у сільській канцелярії.

1943 — самотужки дісталася Німеччини, щоби вступити до університету. Та замість навчання, потрапила на службу в німецьку родину, де потерпала від принижень.

Повернувшись до Криворівні, долучилася до національно-визвольного руху, стала зв'язковою УПА (псевдонім — Ластівка), носила повстанцям до лісу харчі та теплі речі. Після арешту на 10 років опинилася в сибірських таборах, з яких п'ять пересувалася на милицях через обморожені ноги.

Повернувшись до Криворівні, спершу активно включилася у громадське життя (участь у толоках, праця художником у лісгоспі, створення хору, фольклористика, письменницька творчість, малювання, фотографування), але потім, через драму в особистому житті, поступово усамітнилася для виконання даної колись (ще в ув'язненні) обітниці — славити Мир Божий. З того часу вела аскетичний спосіб життя. Жила з того, що приносили односельці. Останні роки прожила в злиднях і немощі, майже втративши зір.

Похована в Криворівні.

Письменницький доробок[ред. • ред. код]

Письменницький доробок Параски Плитки-Горицвіт об'єднаний під заголовком «Подарунок рідному краєві» — 46 великих рукописних і друкованих на машинці книг по 500 сторінок кожна, а також десятки маленьких книжечок з її власними ілюстраціями та в саморобних палітурках.

Серед них низка духовних філософських творів: «Молитва — дар Божий», «Помолімося за мир благости», «Небесному Престолу від підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення України-Русі», «Вінець Боголюбія».

Інший цикл творів — народний: «З народних повісток», «Співанке Гуцулсков говірков», книга-альбом «Доля гуцулки».

Упорядкувала словник гуцульської говірки.

Пам'ять[ред. • ред. код]

Про мисткиню-філософа знято три документальні фільми:

· «Світ Параски Горицвіт» (1992, створений за життя письменниці; режисер Павло Фаренюк, оператор Олександр Коваль)

· «Коляда для Параски» (2005, зняв по смерті мисткині Олег Драч)

· «Піктограма» (2008, зняли Ліда і Мішо Сухи).

У Криворівні створено громадський музей П. Плитки-Горицвіт.

Джерела[ред. • ред. код]

· Друковані матеріали виставки «Кличу до гір»

Посилання[ред. • ред. код]

· Параска Плитка-Горицвіт – неоцінений талант Гуцульщини // Радіо Свобода, 22.06.2010

· Виставка книжок Параски Плитки-Горицвіт // ЛітАкцент, 10.03.2009

· Подарунок рідному краєві: Параска Плитка-Горицвіт // Справжня варта, 28.04.2011

· Картини з народного життя Параски Плитки-Горицвіт. Комплект листівок.

· Сторінка спільноти ВК

Категорії: