Співробітництво України з ЄС у медійному просторі.

Медіа-простір (англ. Media space) — це «електронні умови, в яких групи людей можуть працювати разом, навіть якщо вони не знаходяться в одному й тому ж місці в той же час. В медіа-просторі, люди можуть створювати в реальному часі візуальні та звукові середовища, які охоплюють фізично розподілені площі. Вони також можуть контролювати запис, доступ та відтворення зображень і звуків з цих середовищах»^[1]

Медіа простори були предметом досліджень на чолі з Бобом Стултсом і Стівом Харрісоном в середині і в кінці-1980, в групі Smalltalk, яка входила до Xerox Palo Alto Research Center (PARC). Робота переросла в дизайн і галузь медіа-простору Software Concepts Laboratory, як частина більшого дослідження систем і медіа для підтримки процесу соціального проектування.

На шляху до вступу в ЄС перед Украї- ною стоїть ще багато завдань для виконан- ня. Одним із таких завдань є наближення українського аудіовізуального медіа-про- стору до європейського рівня. В Порядку денному асоціації Україна–ЄС згадують- ся декілька напрямів співпраці, які стосу- ються правового регулювання медійного простору. По-перше, відмічається співро- бітництво щодо розвитку системи суспіль- ного телерадіомовлення, включаючи обмін найкращими практиками, встановлення правових рамок та їх імплементацію від- повідно до європейських та міжнародних стандартів. По-друге, співробітництво щодо створення умов, необхідних для віль- ної роботи журналістів та їхнього захисту від погроз або фактичного насильства, що включатиме обмін найкращими практика- ми стосовно ефективного захисту журна- лістів правоохоронними органами. В цьому ж документі увага приділяється і співпраці в сфері аудіовізуальних питань. Для того, щоб зрозуміти, які саме вдосконалення нам потрібно вносити до законодавства, спо- чатку необхідно вивчити аналогічне нор- мативно-правове середовище Європи. На сьогоднішній день акти ЄС регулю- ють три основні галузі в медіа-сфері: ство- рення в Європі механізмів підтримки елек- тронних ЗМІ; захист культурних інтересів Європи в контексті широкого міжнарод- ного обговорення; розробка правової бази, необхідної для розвитку єдиного внутріш- нього європейського ринку. Ініціатором створення європейської правової системи регулювання медіа-про- стору була Рада Європи та Європейська Спільнота. 28.04.1982 р. Комітет міністрів РЄ прийняв Рекомендацію, а пізніше План дій стосовно національної та міжнародної медіа-політики («Європейська медіа-хар- тія»). В 1984 р. Комітет Міністрів прийняв дві рекомендації з питань реклами на радіо та телебаченні, а також супутникової спро- можності для телебачення та радіо. У цей же час відбуваються перші кроки в напрямі медіа-політики і в Європейській Спільноті. В 1982 р. Європейський Парла- мент пропонує створити європейський те- левізійний канал спільно з Європейською мовною спілкою. В той же час Парламент розглядає можливість діяльності Спільно- ти в напрямі розвитку транснаціонально- го кабеля та супутникового телебачення, фокусуючись на потребах технічної стан- дартизації та виробництві європейських програм. У 1984 р. Комісія публікує Зеле- ну книгу з Директиви «Телебачення без кордонів» [1]. У різних Резолюціях Єв- ропейського парламенту того часу можна було спостерігати одну мету: європейська ідентичність може розвиватися тільки тоді, коли європейці будуть поінформовані на- лежним чином, а регулювання діяльності мас-медіа буде відбуватися не тільки на на- ціональному рівні. Хоча Директива про те- лебачення без кордонів більше стосувалася економічних цілей, але саме спрямування на європейську ідентичність стало бази- сом цього документа. Питання щодо теле- візійного контенту, які не були охоплені Директивою «Телебачення без кордонів», регулюються ст. 10 Європейської конвен- ції з прав людини. Після довготривалих переговорів були прийняті паралельні рі- шення: Європейська Спільнота прийняла Директиву «Телебачення без кордонів» в 1989 р., а Рада Європи слідом ухвалила Єв- ропейську конвенцію про транскордонне телебачення. Зміст цих двох актів є майже ідентичним. Єдиною перевагою Конвенції є поширення її дії на країни, які не є чле- нами ЄС. Важливою економічною метою Директиви ЄС разом з її поправками був розвиток виробництва європейської аудіо- візуальної продукції, що було втілено в системі квот. В 1975 р. Парламентська Асамблея РЄ прийняла Рекомендації 747 та 748, які ви- знали небажаною концентрацію преси та її функцію послуги публічного мовлен- ня. 1980-ті роки стали періодом не тільки транскордонного телебачення, а й найви- значніших процесів злиття найбільших ме- діа. В Європі Комісію закликали до ініціа- тиви, яка вилилась в 1992 р. у Зелену книгу про плюралізм та медіа-концентрацію на внутрішньому ринку. Біла книга Делора 1994 р., Доповідь Бангемана «ЄС і глобальне інформаційне суспільство» та Лісабонська стратегія 2000 р. започаткували новий етап – етап еко- номіки знань, що засновується на інфор- маційних технологіях, існуючих в умовах лібералізованого ринку. Такий новий курс потребував інтегрованого горизонталь- ного регулювання. Починаючи з 1998 р. з’явилася велика кількість директив. Пер- шою з таких нормативних актів була Ди- ректива прозорості про послуги в інфор- маційному суспільстві (98/48/ЕС), метою якої було запобігання виникненню фраг- ментарності Єдиного ринку та нових ре- гулятивних бар’єрів. Директива відіграла важливу роль, оскільки вона вперше визна- чила поняття «послуга інформаційного су- спільства». Директива прозорості створила умови для виходу послуг інформаційного суспільства на вільний ринок Європи. Вона дозволила державам-членам приймати за- кони на національному рівні відповідно до власних традицій та пріоритетів національ- ної політики без обов’язкової гармонізації на рівні ЄС. У свою чергу, держави-члени заохочувалися для обміну інформацією, зменшуючи ризик прийняття суперечли- вих законів [2]. В 2000 р. була прийнята Директива про електронну комерцію, яка також застосовується до регулювання по- слуг інформаційного суспільства. Дирек- тива передбачає принцип недискримінації (у країнах ЄС контракти не повинні бути позбавлені юридичної чинності тільки на підставі того, що вони укладені в електрон- ному вигляді) [3]. Норми, які містяться в Договорі про функціонування Європейського Союзу (далі – ДФЄС), відомі як законодавство первинного рівня. ЄС володіє значними можливостями з визначення змісту та по- літики держав–учасників ЄС стосовно еко- номічних аспектів мовлення. В цьому сенсі ЄС може вживати заходів, спрямованих на сприяння свободі надання послуг та захи- щати «право створення». Більш того, нор- ми Договору про функціонування ЄС про конкуренцію дають Європейській Комісії право регулювати процеси концентрації та надання державної допомоги, в тому числі й у сфері радіомовлення. ДФЄС застосову- ється в тих випадках, коли щодо держави– члена ЄС виникає питання про застосуван- ня практики, яка обмежує конкуренцію або про зловживання домінуючим становищем на ринку. Він також дає законну підставу для розгляду питання про те, чи не є фінан- сування суспільних телерадіокомпаній за рахунок абонентської плати порушенням правил вільної конкуренції шляхом ство- рення менш сприятливих умов для приват- них компаній мовлення, чиє джерело при- бутків – це реклама та платні послуги. Стаття 56 ДФСЄ забороняє будь-які обмеження вільного надання послуг все- редині Союзу громадянами держав-членів. Свобода надання послуг є однією з чоти- рьох фундаментальних свобод Євроспіль- ноти, центральним елементом заснування європейського Єдиного ринку. Свобода надання послуг є особливо важливою для медіа-сектору. Сам ДФЄС не містить по- ложень конкретно щодо медійних послуг. В свою чергу, Суд ЄС встановив, що аудіо- візуальні послуги захищаються свободою надання послуг і, таким чином, сформував аудіовізуальний простір в Європі. Будучи головним показником для регулювання національного законодавства країн-членів та вторинного законодавства ЄС, ст. 56 ДФЄС стала основним інструментом на європейському рівні для регулювання тра- диційних аудіовізуальних медіа. Що стосується культурної складової мовлення, особливо питань змісту, то в цій сфері правова компетенція ЄС обме- жена. В ДФЄС говориться про те, що Єв- роспільнота сприяє культурному розквіту держав-членів, але тут же прямо сказано, що будь-яка гармонізація законів та інших нормативно-правових актів держав-учас- ників у сфері культурної політики на рівні ЄС виключається [4]. Як наслідок, на прак- тиці ЄС не має компетенції для прямого втручання в регулювання мовлення дер- жав-учасників тією мірою, щоб впливати на контент мовлення. Однак ЄС все ж таки застосовує певні регулятивні механізми, приймаючи норми, які регулюють зміст, особливо у питаннях захисту неповноліт- ніх, а також задля досягнення «єдиного ринку». В Європі медіа-індустрія регулюється також загальним антимонопольним зако- нодавством, а з іншого боку – спеціальним законодавством, яке регулює діяльність ЗМІ. Мета антимонопольного регулювання полягає в захисті та стимулюванні кон- куренції в ринковій економіці та попере- дженні діяльності, яка суперечить пра- вилам вільного ринку. Антимонопольне законодавство має непрямий вплив і на плюралізм у ЗМІ: там, де існує повноцінна конкуренція, може існувати більша кіль- кість мовленнєвих компаній, а відповідно і поглядів, які поширюють ці компанії. Крім того, антимонопольне законодавство слід- кує за відносинами власності в сфері ЗМІ та надає дозволи на злиття медійних ком- паній. Крім антимонопольного законодавства, існують ще й спеціальні нормативно-пра- вові акти, які регулюють зміст та деякі інші аспекти діяльності засобів масової інфор- мації. Важливу роль у створенні внутрішньо- го телевізійного ринку Європи відіграла Директива «Телебачення без кордонів», оскільки вона заборонила державам–чле- нам ЄС обмежувати прийом та ретран- сляцію телевізійних програм інших дер- жав–членів ЄС із причин, які стосуються їхнього змісту, якщо ці причини не входять до Директиви. З останнім переглядом в 2007 р. Директиву було перейменовано на Директиву про аудіовізуальні медійні по- слуги (AVMS) і кодифіковано у 2010 р. Директива AVMS внесла свої доповне- ння та встановила більш гнучке регулю- вання. Вона застосовується до всіх «аудіо- візуальних медійних послуг, що включає традиційні телетрансляції, а також послуги за запитом». За Директивою AVMS обидва види послуг підлягають регулюванню за базовими правилами, але традиційні теле- візійні послуги повинні також відповідати певним додатковим вимогам [5]. Жодне по- ложення цієї Директиви не повинно вима- гати чи заохочувати країни-члени до впро- вадження нової системи ліцензування чи адміністративних дозволів для будь-якого типу аудіовізуальних недійсних послуг [6]. Головними цілями координації політики ЄС за Директивою є: створення правил для регулювання технологічного розвитку; створення конкурентного середовища для виникаючих конкурентних ЗМІ; збережен- ня культурної різноманітності; захист ді- тей та споживачів; збереження плюралізму ЗМІ; боротьба з расовою та релігійною не- навистю; гарантія незалежності національ- них регуляторів ЗМІ [7]. Для сприяння вільному обігу інфор- мації будь-яка трансляційна компанія, що діє у ЄС, має гарантований доступ до екс- клюзивної трансляції подій, які виклика- ють високу зацікавленість громадськості, з метою трансляції коротких репортажів новин. Директива встановлює обов’язок країн-членів забезпечити, щоб не лише компанії, які здійснюють телевізійну тран- сляцію, а й аудіовізуальні медійні послуги за запитом сприяли європейським заса- дам. Інформаційне наповнення, яке може серйозно зашкодити розвитку дітей, може надаватися лише у способи, які зазвичай забезпечують відсутність доступу для дітей – наприклад, за допомогою кодів доступу чи інших засобів. Також згадується про саморегулювання та спільне регулювання та його заохочення рядами країн-членів. Правила Директиви визнають як існуван- ня, так і роль національних незалежних регуляторів. Для забезпечення вірного за- стосування Директиви ці регулятори по- винні тісно співпрацювати між собою та із Комісією, зокрема у питаннях юрисдикції. В Порядку денному асоціації Україна– ЄС згадується про програму ЄС «МЕДІА», яка є програмою з підтримки європейської аудіовізуальної індустрії. Програма під- тримує на умовах спільного фінансування професійну освіту в галузі аудіовізуальних мистецтв; виробництво художніх і доку- ментальних фільмів, телепрограм, анімації та нових медіа; просування та поширення європейської аудіовізуальної продукції. Програма фінансує ряд проектів з підтрим- ки аудіовізуальної індустрії. 18.12.2008 р. Європейський Парламент проголосував за виділення 5 млн євро на підготовку нового напряму MEDIA International, метою яко- го є посилення співробітництва між аудіо- візуальними індустріями країн–членів ЄС та третіми країнами. До антимонопольного законодавства та спеціальних законів у сфері ЗМІ додають- ся документи, які стосуються сфери само- регулювання та спільного регулювання. Саморегулюванням називаються заходи, до яких вдаються самі компанії мовлення на підставі власного досвіду та знань для регулювання своєї діяльності в таких сфе- рах, як журналістська етика. Спільне регу- лювання – це сукупність саморегулювання та регулювання, яке здійснює незалежний наглядовий орган. Саморегулювання вважається більш ефективним, ніж юридично обов’язкові норми, адже законодавчій базі часто не ви- стачає гнучкості та пристосованості. На- приклад, за допомогою саморегулювання легше враховувати особливі місцеві або регіональні умови. З іншого боку, не можна допускати занадто широкого саморегулю- вання, адже більш сильні гравці на ринку зможуть тоді диктувати свої умови та між- народний ринок опиниться під загрозою фрагментації через появу занадто великої кількості різних кодексів саморегулювання [8]. У секторі мовлення саморегулюван- ня використовується достатньо широко. Основними сферами його застосування є питання, пов’язані з рекламою та із захис- том неповнолітніх. Саморегулювання діє і в сфері технічних стандартів. Насамкі- нець, механізми саморегулювання грають величезну роль у забезпечені редакційної незалежності та захисті професійних стан- дартів. Наприклад, Міжнародна федерація журналістів (IFJ) регулярно приймає резо- люції з питань авторських прав, політики зайнятості в сфері ЗМІ та інших питань, пов’язаних зі свободою висловлення по- глядів. Говорячи про європейське законо- давство у сфері ЗМІ, необхідно згадати і результати нормативно-правової діяль- ності Ради Європи. Хоча, за невеликим виключенням, правові акти РЄ не мають обов’язкової юридичної сили, як акти ЄС, але вони мають важливе політичне значен- ня завдяки своєму конкурентному харак- теру, а також високому урядовому рівню (у випадку, коли вони ухвалюються Комі- тетом Міністрів), на якому вони прийма- ються. Рекомендації та інші документи РЄ часто використовуються також при тлума- ченні якихось занадто коротких положень, які містяться в обов’язкових договорах, та отримують деяку юридичну силу у зв’язку з такими договорами. До основних договорів та рекомендацій, які стосуються регулювання мовлення, на- лежать: Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [9]; Конвенція про транскордонне телебачення [10] – містить правила, аналогічні поло- женням Директиви ЄС; Дві рекомендації Комітету Міністрів – одна присвячена не- залежності та функціям органів, які регу- люють сектор телерадіомовлення (2000), а інша – гарантіям незалежності суспільного мовлення (1996). Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод має юридично обов’язковий, майже конституційний ха- рактер для країн, які її прийняли. Членство в Раді Європі залежить саме від ратифіка- ції цієї Конвенції. Головною статтею, яка стосується медійного права, є ст. 10 ЄК, яка гарантує захист права на свободу виражен- ня поглядів. Стаття 10 прямо заявляє, що право на свободу вираження поглядів не забороняє державам створювати механіз- ми ліцензування в мовленнєвому секторі. Крім того, ст. 10 включає детальне засте- реження про обмеження права на свободу вираження поглядів, згідно з яким свобода вираження поглядів може обмежуватися тільки, якщо таке обмеження передбаче- не законом, переслідує законну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. До спеціального законодавства про ЗМІ додається Європейська конвенція про транскордонне телебачення, яка є юри- дично обов’язковим договором. Конвенція була прийнята для забезпечення створен- ня більшого та сильнішого європейського ринку мовлення за межами Європейсько- го Союзу. Конвенція РЄ про транскор- донне телебачення, як вже було сказано, дуже схожа на Директиву «Телебачення без кордонів» ЄС, і вона застосовується до держав–членів ЄС тільки у тих випадках, коли в Директиві ЄС відсутня норма, яка регулює даний предмет. Комітет Міністрів Ради Європи прий- няв дві важливі рекомендації, які стосу- ються регулювання мовленнєвого сектору: про незалежність та функції регулюючих органів у мовленнєвому секторі (2000) та про гарантії незалежності суспільного мовлення (1996). Хоча вони не володіють обов’язковою юридичною силою, їх не можна ігнорувати, оскільки вони розвива- ють зміст ст. 10 ЄКПЛ, яка є обов’язковою стосовно сфери регулювання мовлення, а також оскільки вони були прийняті на ви- сокому міністерському рівні і розроблені з урахуванням конкретних європейських умов. Головною метою обох рекомендацій є думка про те, що органи, які регулюють мовлення, та органи, які здійснюють нагляд за діяльністю суспільних телерадіокомпа- ній, повинні створюватися таким чином, щоб зводити до мінімуму ризик втручання в їхню роботу [11]. Зробивши короткий огляд європейсько- го законодавства в медіа-сфері, можна дійти висновку, що необхідно вживати певних заходів не тільки заради виконан- ня Порядку денного асоціації та вступу до ЄС, а й для наближення нашої країни до світових медіа-стандартів. Державним комітетом телебачення та радіомовлен- ня був прийнятий наказ № 48 «Про вико- нання та моніторинг пріоритетів Поряд- ку денного асоціації Україна–ЄС», в якому надається перелік проблем, що повинні бути вирішені відповідними органами з метою належного виконання та моніто- рингу пріоритетів Порядку денного.