Державна політика у сфері ЗМІ.

Державна політика — відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність органів державної влади стосовно певного питання чи комплексу питань, яка здійснюється ними безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства^[1]. Також визначається як «напрям дій, регуляторних заходів, законів, бюджетних пріоритетів стосовно певної теми, що здійснюється державним органом чи його представниками».^[2]

Державна політика втілюється за допомогою законів.

Державна політика — відносно стабільна, організована та цілеспрямована діяльність органів державної влади стосовно певного питання чи комплексу питань, яка здійснюється ними безпосередньо чи опосередковано і впливає на життя суспільства^[1]. Також визначається як «напрям дій, регуляторних заходів, законів, бюджетних пріоритетів стосовно певної теми, що здійснюється державним органом чи його представниками».^[2]

Державна політика втілюється за допомогою законів.

Нині одним із засобів захисту національних інтересів держави є її інформаційна політика. Від рівня керованості національним інформаційним простором залежить стан політичної, економічної, оборонної та інших складників безпеки України.

Українські високопосадовці мають зрозуміти всю значущість врегулювання галузі інформаційної політики. Кількість та тематична спрямованість публікацій у ЗМІ щодо інформаційної політики є показником уваги і розуміння суспільством цієї проблеми.

ЗУ Про інформацію (1992)

Стаття 6. Державна інформаційна політика Державна інформаційна політика - це сукупність основних
напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню,
поширенню та зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами державної.

інформаційної
політики є:

забезпечення доступу громадян до інформації;

створення національних систем і мереж інформації;

зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних,
правових і наукових основ інформаційної діяльності;

забезпечення ефективного використання інформації;

сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню
національних інформаційних ресурсів;

створення загальної системи охорони інформації;

сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і
гарантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють
органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні
органи спеціальної компетенції.

Мета і завдання дослідження:

– простежити особливості висвітлення інформаційної політики, зокрема у друкованих засобах масової інформації;

– визначити ступінь зацікавленості суспільством і громадськістю проблемами інформаційної політики;

– з`ясувати вплив публікацій на вдосконалення державної інформаційної політики і на прийняття управлінських рішень.

На розвиток і захист свого інформаційного середовища та створення позитивного іміджу своїх країн у світі розвинуті держави виділяють чималі кошти. У нас же ця галузь значною мірою перебуває на периферії суспільного розвитку. Нині, як ніколи, потрібно не тільки досліджувати й вивчати інформаційну галузь України, а й вживати конкретних заходів щодо відновлення та розбудови інформаційного середовища та приведення національного законодавства відповідно до світових норм.

У сучасних вітчизняних дослідженнях окремі теоретичні та практичні аспекти інформаційної політики розглянуті В. Івановим, О. Литвиненком, А. Москаленком, Г. Почепцовим, А. Сагателяном, А. Манойло, І. Драчем та ін. [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7]. Проте основні завдання державної інформаційної політики в Україні потребують подальшого дослідження й розроблення.

Державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації [8, 37].

Державна інформаційна політика як важлива складова частина внутрішньої та зовнішньої політики України охоплює всі сфери життєдіяльності й покликана забезпечити планомірний перехід до демократичного інформаційного суспільства та повноцінне входження України у світовий інформаційний простір.

Зміст державної інформаційної політики випливає з актуальних політичних та соціально-економічних завдань розвитку України, накопиченого досвіду інформаційної діяльності та світових набутків в сфері створення, поширення та використання інформації. Ефективність державної інформаційної політики залежить від її відкритості та цілеспрямованості, а її здійснення потребує скоординованих зусиль відповідних органів державної влади, громадських організацій, творчих спілок, регулювання в межах законодавства інформаційних відносин і діяльності суб'єктів національного інформаційного ринку. Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції (ст. 6 Закону України "Про інформацію") [9, 12].

Державна політика в цій сфері є основою функціонування інформації – реалізація права на пошук, отримання, передачу та використання інформації, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та у Конституції України. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни і тому потребує особливої уваги. Від рівня керованості національним інформаційним простором залежить стан політичної, економічної, оборонної та інших складників безпеки України. Під керованістю слід розуміти сучасний рівень управління галуззю, що зумовлений насамперед гармонізацією вітчизняного законодавства щодо інформаційної сфери з міжнародно-правовими нормами, європейськими стандартами та національними традиціями.

Державна інформаційна політика є важливою складовою частиною зовнішньої і внутрішньої політики країни й охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Ця галузь має стати цілісною, концептуально вивіреною та перспективною. Вона має бути незалежною від тимчасових чинників, особистих уподобань і уявлень.

Уже на початковому етапі здійснення державної політики щодо розбудови інформаційного середовища в Україні було засновано майже тисячу телерадіоструктур різних форм власності й різних масштабів сфери дії – від загальнонаціональних до мікрорайонних. Ще не так давно єдиним володарем ефіру були лише державні телерадіокомпанії, а тепер слід віддати належне деяким недержавним телерадіоструктурам, що швидко досягли вагомих успіхів у рейтинговому змаганні за телеглядача та радіослухача. В Україні немає незалежних засобів масової інформації в класичному розумінні – вони існують як органи влади, партій, груп, олігархів і кланів.

Розвиток більшості недержавних ЗМІ відбувся за рахунок технічної і професійної бази телебачення, радіо та видавництв, що були створені на державні кошти. На жаль, в Україні більшість ЗМІ суспільно-політичного спрямування фінансово неспроможні. Виняток становлять ті, що отримують інвестиції українських олігархів і закордонних магнатів, у результаті чого інвестори тепер мають можливість формувати програмну політику підконтрольних їм ЗМІ, що не завжди узгоджується з інтересами держави.

Так історично склалося, що, аналізуючи рівень свободи, насамперед мають на увазі політичні аспекти взаємовідносин по лінії "влада – суспільство – засоби масової інформації". Економічні реалії функціонування ЗМІ часто залишаються в "тіні". Однак вони не менш важливі, ніж політика владних структур. Справжня незалежність має ґрунтуватися на могутній фінансовій базі, що складається не тільки зі спонсорських внесків засновників, а й з надходжень від реклами та власних прибутків. Останні два джерела фінансування мають переважати – лише тоді можна говорити про незалежні, впливові ЗМІ, які справді є “четвертою владою” в громадянському демократичному суспільстві.

Невирішеність проблем фінансової незалежності ЗМІ викликає низку негативних наслідків, ігнорувати які неможливо. По-перше, суспільно-політичні ЗМІ будуть монопольно залежати від своїх видавців і практично не залежати від потреб своїх читачів, слухачів і телеглядачів. Буде поширюватися та інформація, що необхідна засновникам, а не та, яку потребують громадяни. Особливо це стає актуальним у період виборчих кампаній. По-друге, високі ціни на видання зумовлюють обмежений доступ громадян до друкованих засобів масової інформації. По-третє, фактична неможливість залучення суттєвих іноземних інвестицій для державних та невеликих недержавних телерадіоорганізацій зумовлює низький рівень програм, їх "сірість", провінційність та заангажованість.

Якщо аналізувати ринок українських ЗМІ, зокрема друкованих, сьогодні порівняно із минулими роками, наприклад, то можна простежити такі особливості.

Нагадаємо, серед експертів поширювалася думка про те, що оскільки мережа інтернет заполонила більшу частину українського простору, то звичайні друковані засоби масової інформації стануть уже не такими популярними. Але очевидно, такі висновки були передчасними. За станом на 1 січня 2004 р. в Україні зареєстровано 1951 друкований засіб масової інформації. Із них 8248 – видання загальнодержавної, регіональної та/або закордонної сфери розповсюдження (на 1446 більше, ніж у 2003 р.) і 11103 – місцевої сфери розповсюдження (на 1351 більше, ніж у 2003 р.).

Порівнюючи ситуацію на ринку преси вчора і сьогодні, зазначимо небувалий надплив так званих бульварних видань. Як приклад, можна навести газети "Наша жизнь", "Жизнь", "Блик" та ін. Також спостерігаємо закономірність, що ті видання, як не можна було раніше назвати жовтою пресою, інколи друкують на своїх шпальтах інформацію такого характеру. Тож у такому разі рівень довіри читача до таких видань різко падає, і як наслідок – він шукає іншу газету чи журнал, який буде читати щодня. Із характерних особливостей видань такого типу – висвітлення сенсаційних, але часто дешевих матеріалів.

На тлі такого напливу жовтої інформації в Україні все частіше починають з`являтися ділові видання, які надзвичайно швидко знаходять своє коло читачів. За останні роки про себе заявили "Комерсант Україна", "Комментарии", "Бізнес", "Дело" та ін. Незважаючи на те, що їх кількість постійно зростає, якість і професійність матеріалів досить висока, що дозволяє кожній із вищезазначених газет повноцінно існувати і розвиватись.

У період виборчих перегонів спостерігалося удосконалення інформаційної наповненості деяких видань. Наприклад, "Газета по-киевски". Саме на період парламентських виборів видання трохи змінило свій формат, збільшивши не лише кількість сторінок, а й наповнивши інформаційну базу. Так, щоденна газета один раз на тиждень випускала додаток, в якому висвітлювала події політичного життя, що дозволяло українцям ознайомитись із претендентами і зробити свій вибір.

Не менший вплив справляли на людей і публікації неполітичного забарвлення. Так, варто пригадати історію конфлікту власників журналу "Папарацці" та сина президента Андрія Ющенка. Із моменту, коли зазначене видання надрукувало скандальні фото Ющенка молодшого, інформацію підхопили бодай не всі ЗМІ. Саме у цій ситуації важливу роль відіграли публікації у пресі, оскільки інформація подавалася із різних точок зору, і важко було зорієнтуватися, хто має рацію, а хто ні. Друковані ЗМІ підняли рейтинг і журналу "Папарацці", і персони сина Ющенка. Більше того, цей конфлікт не вичерпаний і до нині, а свіжа інформація прирівнюється до найрезонансніших інцидентів останнім часом.

Аби втримати старих і залучити нових читачів, сьогодні друковані видання все частіше намагаються змінювати як інформаційне наповнення, так і зовнішній вигляд. Так, газета "Сегодня" після довгих років існування винятково у синьому кольорі здивувало різнокольоровими шпальтами та більш інформаційно насиченим змістом. Таким чином, створивши достойну конкуренцію новин виданням такого типу. У цьому випадку навіть збільшення ціни газети (раніше "Сегодня" коштувало 50 коп., а нині вже 75) не спричинило зменшення читацької аудиторії. Таким чином, мета досягнута.

Водночас на друкованому просторі України з`явилися нові видання, напр., "Газета по-українськи" (українськомовна, що велика рідкість тепер), змінили дизайн "Профіль Україна", "Без цензуры", "Грани-плюс".

У період появи нових друкованих видань паралельно виникають й інші проблеми: занепад державних ЗМІ, зокрема недостатнє фінансування, податковий тиск, ненормована законодавча база у сфері ЗМІ. Саме тому недержавні видання частково витісняють державні, привчаючи часто українського читача, по-перше, до російського слова, а по-друге, до дешевої і неперевіреної інформації.

З огляду на багатогранність зазначених питань пропонуємо такі рекомендації:

– привести законодавчу базу в цій сфері у відповідність до міжнародних стандартів;

– реформувати галузь;

– забезпечити фінансування державних ЗМІ в повному обсязі;

– провадити цілеспрямовану державницьку політику щодо пропагування курсу держави;

– зменшити податковий тиск.

Головна роль держави у сфері інформаційної політики полягає у забезпеченні прозорості діяльності засобів масової інформації, законності одержання, використання та поширення інформації; забезпеченні рівності всіх суб'єктів правовідносин в інформаційній сфері, запобіганні зловживанню правом на свободу інформації; упорядкуванні національного телерадіоефіру, удосконаленні нормативно-правової бази з питань користування каналами мовлення, ретрансляції програм, використанні частотного діапазону, стандартів діяльності телерадіокомпаній, збалансуванні інтересів вітчизняних телерадіокомпаній незалежно від форм власності, забезпеченні відкритості процедури ліцензування їх діяльності у телерадіопросторі. Не менш важливим є удосконалення правового поля функціонування засобів масової інформації як інституту правової держави і демократичного суспільства; забезпечення вільного доступу всіх політичних сил (у тому числі опозиційних) до засобів масової інформації; суворе дотримання конституційних норм щодо недопущення цензури, зокрема з боку засновників засобів масової інформації. Слід також пам`ятати про захист журналістів і працівників засобів масової інформації від дій, які перешкоджають виконанню ними службових обов'язків, а також громадян, установ, підприємств і організацій від зловживань працівників засобів масової інформації.

Невирішеність проблем фінансової незалежності ЗМІ зумовить певні негативні наслідки, ігнорувати які не можна. По-перше, суспільно-політичні ЗМІ будуть монопольно залежати від своїх видавців і практично не залежати від потреб своїх читачів, слухачів і телеглядачів. Інформація буде поширюватися тільки та, що необхідна засновникам, а не та, яку потребують громадяни. Особливо це стає актуальним у період виборчих кампаній. По-друге, високі ціни на видання зумовлюють обмежений доступ громадян до друкованих засобів масової інформації. По-третє, фактична неможливість залучення суттєвих іноземних інвестицій для державних та невеликих недержавних телерадіоорганізацій зумовлює низький рівень програм, їх "сірість", провінційність та заангажованість.

Отже, серед пріоритетних завдань держави слід виділити такі:

– сприяння розвитку ринку інформаційних продуктів і послуг;

– утвердження принципу пріоритетності вітчизняного виробника інформпродукту загалом і розробка системи заходів, спрямованих на розвиток українськомовних засобів масової інформації;

– запровадження різних форм державної, комунальної та недержавної грантової підтримки соціально важливих засобів масової інформації.

Окрім цього, формуючи український інформаційний простір, слід спиратися на стратегічні пріоритети, один з яких – розширення сфери функціонування української мови. Загалом інформаційна політика – це вираження політичної волі держави. Вона буде успішною й не залишиться декларацією про наміри в тому випадку, якщо ця воля буде недвозначною.

ЗМІ день у день звинувачують державу в неефективній інформаційній політиці або ж узагалі у її відсутності, натомість самі цій темі на своїх шпальтах приділяють надзвичайно мало уваги. Хто ж іще, як не ЗМІ, будуть інформувати читачів про вихід у світ того чи того нового видання. Хто намалює їм повну картину ситуації, що склалася із державним мовленням. Чому інформаційний потік активізується лише тоді, коли настає глобальна інформаційна криза у державі – чи то утиск з боку влади, чи то зловживання. Врешті-решт саме ЗМІ відповідають за те, щоб звичайні люди знали про систематичні махінації чиновників. Тож, можливо, українські ЗМІ мають у першу чергу замислитись над розробкою внутрішньої інформаційної політики, не чекаючи допомоги з боку держави. І тоді можна буде говорити про засоби масової інформації як про повноцінну "четверту владу", яка в змозі визначати пріоритети щодо висвітлення тієї чи тієї інформації.

Якщо аналізувати останнє десятиріччя, то вплив інформації на прийняття управлінських рішень можна простежити досить чітко. Неодноразово певні публікації допомагали розкрити суть актуальної проблеми або хоча б привернути увагу суспільства до цієї проблеми. Таким прикладом можна вважати конфлікт "ЗМІ проти влади за свободу слова" перед парламентськими виборами. Як відомо, поданий на затвердження законопроект передбачав помітні утиски з боку влади щодо інформування населення про самі вибори та про їх учасників. Основною проблемою закону про вибори народних депутатів є положення, за яким будь-яке порушення виборчого закону може стати причиною для тимчасового припинення дії ліцензії або випуску (друку) газети. Положення, яке встановлює відповідальність у вигляді закриття засобу масової інформації, навіть якщо це тимчасовий засіб, є надзвичайно суворим. Зупинення дії ліцензії до закінчення виборчого процесу телерадіокомпанії можна порівняти з тимчасовою смертною карою, оскільки телекомпанії навряд чи зможуть відновити своє мовлення після того, як втратять протягом закриття своїх рекламодавців, глядачів та працівників. Тому до кожного слова закону, який пропонує накладати такі суворі санкції, потрібно підходити з особливою відповідальністю. Можна лише уявити, до чого дійде фантазія на практиці у виборчих комісіях на місцях, який порядок вигадають вони для того, щоб закрити газету чи телекомпанію. Але справа у тому, що в законі нічого не сказано, в якому порядку здійснюється закриття. Тобто якщо він залишиться чинним, можна змоделювати такі ситуації: політичні партії будуть подавати заяви до суду з вимогою встановити будь-яке порушення закону про вибори та закрити засіб масової інформації до кінця виборів. І формально, відповідно до закону, суд буде зобов'язаний це зробити. Адже закон говорить, що у випадку інших (тобто будь-яких) порушень засобом масової інформації вимог закону про вибори тимчасове зупинення дії ліцензії або випуску (друку) здійснюється винятково за рішенням суду. Закон не встановлює жодних фільтрів, за яких суди мають прийняти подібне жорстке рішення [10, 3].

Разом з тим у цей же час самі ЗМІ не мовчки спостерігали, як вирішується їх доля, і вони сказали своє слово. Зокрема видання "Телекритика" у цей період виступало від імені всіх українських ЗМІ, друкуючи матеріали, в яких пояснювалась уся безглуздість таких нововведень. Саме на її сторінках читачі мали змогу прочитати коментарі, інтерв`ю та статті, де простою мовою пояснювалося, що чекає виборців на шпальтах газет, на екранах телевізорів, у радіоефірі, якщо закон таки запрацює. Як приклад можна навести такі матеріали: "Чи варто чекати засобам масової інформації добра від парламентських виборів?", "Хто буде боротися за свободу слова?", "ЗМІ готові відмовитися від висвітлення виборів? Звернення до Президента та ВР" [10, 11, 12] та ін. Досліджувані видання "Факти", "Комерсант Україна", "День", "Дзеркало тижня" підхопили цю хвилю протесту. Словами експертів і журналістів громадськість була поінформована про можливі утиски з боку законодавства. Саме цей потік інформації дав поштовх, аби ця проблема набула національного характеру. Як наслідок, вибори пройшли і потік інформації перевершив усі сподівання, а закон так і не набув чинності. Важко оцінити реальний вплив цих публікацій на кінцевий результат, але інформація "про утиски" набула розголосу, після чого основні цілі були досягнуті. Тож, ЗМІ має усвідомлювати значущість своїх інформаційних листів, а тому із відповідальністю підходити до розробки власної інформаційної політики. Ця галузь має стати цілісною, концептуально вивіреною та перспективною. Вона має бути незалежною від тимчасових факторів, особистих уподобань і уявлень.