Свідомість як форма відображення дійсності

Зміст

Розділ І. Свідомість як функція мозку і відображення

дійсності

Розділ П. Свідомість як специфічно суспільна форма відображення

§1. Практика і суспільна свідомість

§2. Свідомість як діяльне відображення

Розділ Ш. Свідомість, самосвідомість

§1. Структура і форми самосвідомості

§2. Предметність і рефлективність самосвідомості

§3. Свідоме і несвідоме

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Розділ І. Свідомість як функція мозку і відображення дійсності

В останні роки проблема свідомості і мозку привертала до себе увагу вчених різних профілів — психіатрів, фізіологів, психологів. Досягнення експериментального вивчення дії різних відділів мозку, використання нових методів дослідження все з більшою необхідністю висуває відповіді на запитання про зв'язок свідомості з фізіологічною діяльністю мозку.

Людський мозок — надзвичайно складне утворення, дуже тонкий нервовий апарат. Це самостійна система і разом з цим підсистема, яка включається у склад цілого організму і функціонує в єдності з ним, а також регулює його внутрішні процеси і взаємовідносини з зовнішнім світом [2,37]. Постає питання: які ж фактори доводять, що саме мозок є органом свідомості, а свідомість — функцією людського мозку. Цих факторів багато.

Свідомість як специфічно людська форма відображення дійсності пов'язана з специфічними особливостями будови головного мозку людини. Еволюційний підхід до вивчення структури і функцій, взаємовідносин між ними, широко використовується в науці, дозволяє правильно зрозуміти складну діалектику кількісних і якісних змін у процесі розвитку мозку.

Так, мозок первісної, стадної людини був слаборозвиненим і міг служити органом тільки примітивної свідомості. Мозок сучасної людини, який сформувався в результаті безмежно довгої біосоціальної еволюції, являє собою складний орган. Свідомість могла виникнути лише як функція складнопобудованого мозку, який сформувався під впливом праці і мови. Перші ознаки праці є характерними для австралопітеків, пітекантропів і сінантропів — перших людей на землі, які поклали початок виготовлення знарядь праці і підкорення вогню [8,18]. Неандертальська людини значною мірою просунулась у розвитку виготовлення і використання знарядь, збільшила їх асортимент і включила у виробництво новий природний матеріал: навчилась виготовляти кам’яні ножі, кістяні голки, будувати житло, шити одяг із шкір звірів. І нарешті, людина сучасного типу (кроманйонець або Ното sаріeпs — розумна людина) підняла рівень техніки на ще більшу висоту. Основні рівні в становленні праці відобразились у збільшенні мозкового тіла: у шимпанзе об'єм мозку складає 400 см, у австралопітеків — 600, у пітекантропів і синантропів — 800-1225, у неандертальців — 1100-1600, у людини сучасного типу — 1400 см.[8,20] Паралельно з ростом мозкової речовини збільшувалась і площа поверхні мозку, яка є другим еволюційним показником. Відбулося збільшення тім'яних, лобових і вискових частин мозку, тобто, тих частин мозкової кори, які зв'язані з життям людини як суспільної особи і виконують роль внутрішніх гальм її тваринних інстинктів, створюючи тим самим необхідні передумови для узгодженого життя в суспільстві.

Як бачимо, в процесі еволюції організму поряд з виникненням нових мозкових структур здійснюється перебудова і тих структур, які мають місце і у тварин, що стоять на нижчій сходинці еволюції. Проходить відомий зсув функцій. Найвища для даного виду тварин пристосувальницька функція здійснюється найбільш складноорганізованими мозковими структурами. Процес розвитку мозку полягає не просто у додаванні нових структур, а у зміні діяльності мозку в цілому. Це особливо наочно видно при порівнянні мозку людини з мозком ссавців, навіть з найбільш розвинутими із них — мавпами. У порівнянні з мозком мавпи в мозку людини всі кіркові поля більш розвинені і диференційовані. Кількісні зміни в об'ємі, поверхні, масі головного мозку людини в порівнянні з головним мозком ссавців тісно пов’язані із змінами клітинної будови: з’являються складні зіркоподібні клітини, проходить велика пірамідизація форм клітин, більш різноманітними стають типи нервових відростків[14,34].

Залежність рівня свідомості від ступеня організації мозку підтверджується ще й тим, що свідомість дитини формується, як відомо з розвитком його мозку, а коли мозок людини старіє, то згасають і функції свідомості. Нормальна психіка неможлива поза нормально функціонуючим мозком. Як тільки порушується витончена структура організації матерії мозку, тим більше руйнуються і структура свідомості. Коли порушуються лобові долі, хворі не можуть продукувати і здійснювати складні програми поведінки: вони не мають стійких намірів і легко відволікаються побічними подразниками, не вміють потрібним чином здійснювати самоконтроль. При пошкодженні потилично-тім'яних відділів кори лівої півкулі порушується орієнтація в просторі, оперування геометричними співвідношеннями (порушується сприйняття правого і лівого), виконання простих арифметичних операцій, аналіз деяких граматичних конструкцій. Паталогічна "буйність" підкірних може проявлятися у вигляді приступів гніву, страху.

Експериментальні дані різних наук — психофізіології, фізіології вищої нервової діяльності беззаперечно свідчать про те, що свідомість невіддільна від мозку: неможливо відділити думку від матерії, яка мислить. Мозок з його складними біохімічними, фізіологічними нервовими процесами є матеріальним субстратом свідомості. Свідомість завжди зв'язана з цими процесами, які протікають в мозку і не існують поза ними, але не вони складають сутність свідомості.

Фізіологічні механізми психічних явищ не тотожні змісту психіки, яка є відображенням дійсності у формі суб'єктивних образів. Діалектико-матеріалістична концепція свідомості несумісна ні з ідеалістичними поглядами, які відривають психічні явища від мозку, ні з поглядами так званих вульгарних матеріалістів, які заперечують специфіку психічного. Останнім належить положення, що думка знаходиться майже в такому ж відношенні до людського мозку, як жовч і печінка. Неістинність цього положення у невірному трактуванні мозку як причини і джерела, із самого себе породжуючого психічні явища. При такому підході свідомість виявляється не суб'єктивним образом зовнішніх впливів, а лише пасивним відголоском матеріальних мозкових процесів.

В чому суть цих процесів? І.М.Сєчєнов, І.П.Павлов, Н.І.Введенський, А.А.Утомський і їх послідовники розкрили рефлекторну природу психічних процесів і дали можливість зрозуміти психіку, як систему активної діяльності, яка формується під впливом зовнішнього світу. Рефлекторний процес починається із сприйняття подразника, продовжується нервовими процесами кори мозку і закінчується зворотньою дією організму. Поняття рефлексу відображає взаємозв'язок і взаємодію організму із зовнішнім світом, причинну залежність роботи мозку від об'єктивного світу через посередність практичних дій людини. Суттєвою функцією умовного рефлексу є " попереджуваність", "сигналізація" про події зовнішнього світу, які мають відбутися. У людини часові зв'язки утворюються як від впливу реальних предметів оточуючого середовища, так і від словесних подразників. Роль нервових мозкових механізмів заключається перш за все в аналізі і синтезі подразнень. Вплив того чи іншого умовного подразника, попадаючи в кору мозку, включається в складну систему зв'язків, які утворилися у результаті минулого досвіду. Тому поведінка організму зумовлена не тільки даним впливом, але і всією системою вже існуючих зв'язків [1,104].

Важливим принципом здійснення рефлекторної діяльності мозку є принцип підкріплення — закріпляється та рефлекторна діяльність, яка підкріплюється досягненням результату. Підкріплення рефлексу здійснюється ефектом самих дій з допомогою механізму зворотнього зв'язку: коли яким-небудь рефлексом приводиться в дію відповідний ефекторний апарат (м'язи, залози, ціла система органів), то імпульси, які виникають в ньому в результаті його роботи, повертаються в центральну ланку рефлексу. Вони сигналізують при цьому не тільки про роботу органу, але і про результати тієї роботи, яка дає можливість вносити корективи в хід подій і добиватися адекватного виконання намірів. Завдання зворотнього зв'язку полягає в тому, щоб постійно ставити до відома мозок про те, що відбувається в системі, якою він керує. Неможливість вчасно координувати і контролювати дії така ж пагубна для організму, як і параліч.

Постійний зв'язок великих півкуль з нижче розташованими відділами головного мозку і вища функція великих півкуль, заключається в пов'язуванні організму з умовами його існування, забезпечує за великими півкулями роль постійного контролю виконавчих функцій організму: великі півкулі тримають наступні за ними відділи головного мозку з їх інстинктивними і простими рефлекторними діяннями під своїм постійним впливом. "Хоч життя тварин і нас, — вказує І.П.Павлов, - спрямовується основними тенденціями організму: харчовою, статевим не менш для повного узгодження і здійснення всіх цих тенденцій і необхідною в зв'язку з загальними умовами життя є спеціальна частина центральної нервової системи, яка всяку окрему тенденцію примирює, всіх їх узгоджує і забезпечує їх найвигідніше здійснення в зв'язку з оточуючими умовами зовнішнього середовища" [12,31]. Регулююча і контролююча функції великих півкуль здійснюється тому, що великі півкулі служать органом психічного відображення дійсності. Орієнтація в оточуючій дійсності через психічне відображення сприяє найкращому пристосуванню всіх органів і тканин організму до виконання ними життєвих функцій. За рахунок психічного відображення розширюється пристосувальна діяльність організму до оточуючого середовища.

Було б неправильно представляти, що у вченні про вищу нервову діяльність підкреслення ведучої ролі великих півкуль означає разом з цим применшення ролі підкіркових утворень. Умовна рефлекторна діяльність виникає лише на базі безумовних рефлексів. Останнє є функцією нервових структур, які лежать нижче у відношенні до кори нервових структур. Тому вже вивчення утворення умовних рефлексів вимагало врахування діяльності підкірки. І.П.Павлов вважає, що завдання фізіології вищої нервової діяльності зводиться до дослідження діяльності кори, вивченню умовних рефлексів і, нарешті, до дослідження взаємодії кори і підкіркових утворень. Формулювання цього завдання випливає із загальнометодологічного принципу павлівського фізіологічного вчення — вивчати умовно-рефлекторну діяльність нервової системи як діяльність, що забезпечує пристосування організму до умов існування. Крім забезпечення діяльності організму у відповідь на певні зовнішні дії, підкірка виконує функцію підтримки певного тонуса кори. "Отже, — писав І.П.Павлов, — підкіркові центри в більшій або меншій мірі визначають діяльний стан великих півкуль і тим різноманітне змінюють відношення організму до оточуючого середовища"[12,31]. Це представлення І.П.Павлова підтверджується в наш час експериментальними даними сучасних досліджень.

Суттєвим моментом у виробленні концепції про динаміку локалізації функцій мозку є погляди І.П.Павлова на будову аналізаторів, в особливості на структуру їх мозкових кінців. На думку вченого, аналізаторні клітини розміщені як в центральному ядрі аналізатора у відповідній частині кори, так і в інших частинах кори великих півкуль головного мозку. Саме представлення "центра" в павлівській фізіології дещо інше, ніж це має місце в класичній філософії [9,17].

Суттєвим для уявлення про динамічну локалізацію функцій мозку є положення про замикання тимчасового нервового зв'язку між будь-якими пунктами кори. Будь-які функції, особливо найскладніші з них, результатом яких є свідоме відображення дійсності, здійснюється при участі не якої-небудь однієї області кори, мозкового кінця одного аналізатора, а сукупністю кіркових полів, зв'язаних між собою складною системою міжкіркових зв'язків, а також зв'язаною з підкірковими утвореннями системою кірково-підкіркових зв'язків. В результаті існування складних кіркових і кірково-підкіркових зв'язків в структурі психічної діяльності забезпечується її початок, що заключається як відомо, в певних потребах організму (середина з образним відтворенням) і відповідна діяльність в формі тієї чи іншої діяльності організму.

Уявлення про аналізатори, будову і функції мозкових кінців узгоджується з поглядами про динамічну локалізацію, служать складовою частиною цих поглядів. З точки зору поглядів про динамічну локалізацію функцій, яка враховує відому спеціалізацію відділів і ділянок кори, все більш або менш складні функції є результатом складної взаємодії різних ділянок головного мозку. У зв'язку з цим пошкодження однієї ділянки кори не тягне за собою випадання якось однієї певної функції. Порушення функцій може бути результатом пошкодження різних ділянок мозку. Чим складніша функція, тим складніша її мозкова забезпеченість. Це особливо наочно демонструється складною діяльністю головного мозку.

Специфічні особливості в діяльності людського мозку є не тільки результатом діяльності мозкових структур, які є лише у людини, але і ускладнення, перебудова тих відділів, які є спільними у людини і організмів менш складної організації.

За своєю матеріальною природою нервово-фізіологічні процеси — електрохімічні. Без фізіологічних, біофізіологічних, біоелектричних, біохімічних процесів в мозку неможливе виникнення ні одного відчуття, ні одного самого примітивного почуття і подразнення. Всі ці процеси — необхідні механізми психічної діяльності. Але психічна діяльність характеризується не тільки її фізіологічними механізмами, але і її змістом, тобто тим, що мозок відображає в реальній дійсності.

Відображення речей, їх властивостей і відношень в мозку, зрозуміло, не означає їх переміщення в мозок або утворення їх фізичних відбитків у ньому. Коли, наприклад, ми бачимо дерево, то в нашому мозку не має ні самого дерева, ні його фізичних відбитків. Пережитий нами образ зовнішнього предмету є щось суб'єктивне, ідеальне, але не зводиться ні до самого матеріального об'єкту, що знаходиться поза нами, ні до тих фізіологічних процесів, які проходять в мозку і утворюють цей образ. "Ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній". Слово "перетворене" потрібно розуміти не буквально, бо це образний вираз, який характеризує факт відображення предмету в мозку, причому активного відображення, зв'язаного з переробкою, перетворенням зовнішніх вражень.

Духовний світ людини неможливо ні бачити, ні виявити яким-небудь приладом або хімічними реактивами. В мозку людини ніхто ще не "знайшов" ні однієї самої сірої, ні самої яскравої думки: думка, як ідеальне, не має існування в фізичному і фізіологічному розумінні того слова [6,23]. Разом з цим думки, ідеї реальні. Вони існують. Тому не можна стверджувати ідею чимось "недійсним". Проте її дійсність, реальність не матеріальна, а ідеальна. Це наш внутрішній світ, наша особиста, індивідуальна свідомість, а також весь світ "надособистої" духовної культури людини. Тому не можна сказати, що реальніше — матерія чи свідомість. Мова іде не про міру, а про типи реальності. Матерія — об'єктивна, а свідомість — суб'єктивна реальність.

Свідомість і об'єктивний світ — протилежності, які утворюють єдність. Основою цієї єдності є практика і предметна діяльність людей. Саме вони і породжують необхідність психічного, свідомого відображення дійсності. Необхідність свідомості, і при цьому свідомість, яка дає вірне відображення дійсності, лежить в умовах і вимогах самого життя [6,212].

Розділ II. Свідомість як специфічно суспільна форма відображення

§1. Практика і суспільна свідомість,

Рушійні і визначні фактори виникнення і розвитку форм відображення слід шукати в специфічних типах взаємовідносин, взаємодії матеріальних систем з навколишнім середовищем. Який тип буття в світі цих систем, такі і форми відображення, що виступають в якості необхідного засобу і умови вписування цих систем в світі. Інформаційне відображення виникає в живих організмів, які здатні до самозбереження і самовідтворення, психічне відображення — у живих організмів, які можуть здійснювати орієнтацію у зовнішньому світі і активно вирішувати завдання, що виникають в зв'язку з цим. Цей принципово філософсько-методологічний підхід до аналізу форм відображення розповсюджується і на людську свідомість, не дивлячись на відмінність від форм, які генетично передували.

Згідно з матеріалістичним розумінням природи, людина на відміну тваринного світу, з якого вона походить, не має предметом своєї потреби наявні, дійсні предмети навколишнього середовища, як вони безпосередньо в цьому середовищі існують. Предметами людської потреби елементи навколишнього середовища стають після того, як проходять процес перетворення і набувають форми, якої вони у самій природі в ході її власних змін і перетворень набути не можуть. Так у вигляді їжі людина споживає не натуральний предмет (сире м'ясо, зерна або плоди рослин), а перетворений продукт (варене або смажене м'ясо, перемелене на борошно, а потім спечене зерно тощо).

Людину відрізняє від природи (зокрема біологічної природи) не та або інша анатомічна чи фізіологічна відмінність, але принципово інший спосіб буття в світі. Способом збереження твариною її специфічного буття у світі, який постійно змінюється, є зміна її тілесної будови і пристосування у такий спосіб до мінливих умов зовнішнього середовища. Щодо людини, то вже з перших кроків своєї історії вона чинить принципово відмінним способом. У відповідь на зміни середовища людина активною дією змінює саме середовище, пристосовуючи його до потреб свого організму.

Наприклад, у відповідь на різке похолодання, яке сталося у період становлення людського роду, людина не відрощувала густу шерсть, не відкладала товстий шар підшкірного жиру, як чинила б тварина, пристосовуючись до нових умов, а обгортала своє тіло шкірою забитої тварини з густою шерстю. Тим самим людина штучно створювала між зовнішнім холодним повітрям і своєю шкірою тонкий шар повітря, температура якого її повністю задовільняла. Розпалювала людина і вогнище, штучно створюючи таким чином простір з нормальною для неї температурою.

Такий специфічно людський спосіб буття в світі, який полягає у цілеспрямованій дії на зовнішній світ з метою його перетворення, результатом чого є пристосування світу до інтересів людини, і є практика. Будучи специфічно людським способом буття (а людське буття є буття суспільне), практика тим самим виявляє себе як специфічну форму руху, властиву суспільному буттю — якісно вищому рівню матерії.

Практика як специфічна форма руху і є джерелом суспільної якості, якої набувають предмети і процеси природи під дією людини. Так, у процесі праці людина не просто перерозподіляє елементи природної речовини, не просто змінює форму природної речі. Оброблена працею природна річ набуває нової — суспільної — якості, якої вона не мала до цього. Суспільні властивості, що їх набуває в процесі трудової обробки речовина природи, постають опредметненою в них людською діяльністю, працею. Речовина природи (дерево, метал, камінь і т.д.), пройшовши через трудовий процес, стає столом, верстатом, будівлею.

Як це зрозуміти? Наприклад, стіл має безліч властивостей і ознак, спільних із звичайними речами і предметами, з якими ми зустрічаємось у природі. Він має певну форму, вагу, колір, хімічний склад тощо. Але найдетальніший аналіз цієї сторони існування стола не дасть нам відповідь на запитання, чому саме даний предмет є столом. Наявність певної форми? Але ж існує безліч конкретних форм, властивих певним столам. Матеріал, з якого стіл було зроблено? Але столи бувають не тільки дерев'яними, але пластмасовими, металевими тощо. Колір, вага? Аналіз жодної з цих чуттєвих або матеріальних характеристик стола не дасть нам відповіді на запитання: що є "стіл"?

Проте всі ми досить легко орієнтуємося серед численних продуктів людської діяльності, чітко розрізняємо "столи", "стільці", "будинки" тощо. Але дізнаємося про всі ці речі не з аналізу їх "речовини", природного "субстрату", а з того, як використовується зазначені речі в процесі суспільної життєдіяльності людини. Тобто, фактично, ми відповідаємо не на запитання "що є дана річ", а на запитання "що можна робити з нею". Проста відповідь на дане запитання пояснюється тим, що ми говорили досі про звичайні речі людського побуту, способи користування якими ми "автоматично" засвоюємо для себе з дитинства, опановуючи необхідний мінімум навичок на тому загальному рівні культури, який ми застаємо в даному суспільстві при своєму народженні. Але згадаймо, якої "таємничості" набувають речі, коли ми зустрічаємося з незнайомими нам сферами діяльності (коли вперше у своєму житті, наприклад, потрапляємо до сучасної хімічної лабораторії чи навіть просто вперше заглядаємо в "нутрощі" телевізора).

Причина неможливості з'ясування суспільних властивостей, набутих природною речовиною в процесі праці за допомогою вивчення самої речовини, полягає в тому, що ці властивості, хоча вони й існують в якомусь з "чуттєвому" субстраті, безпосередньо не зв'язані своїм змістом з "чуттєвим" субстратом, існують інакше, ніж цей субстрат, існують не матеріально, а ідеально.

Орієнтована способом свого буття (практикою) не на наявний стан навколишнього середовища (він не задовільняє людину і до нього, на відміну від тварини, людина не повинна пристосовуватись), а на стан, змінений у напрямі його пристосування до потреб людини, остання для успішної реалізації такої зміни повинна мати уявлення про цей майбутній, наявний зараз неіснуючий стан середовища. Інакше кажучи, для того, щоб людський спосіб буття (практика) взагалі міг реалізуватися, суспільне відображення повинне виходити за межі наявного стану речей, за межі дійсності в сферу можливостей. Суспільне відображення, отже, повинно бути здатним відображати можливості і вже через зміст цих можливостей — дійсність [7,152].

Потреби людини (матеріальні в своїй основі) не можуть безпосередньо дати потрібний матеріальний результат (новий стан середовища). Тому реалізація потреб людини має своєю передумовою попереднє відображення сфери можливостей з метою виявлення серед них самих тих, які відповідають її потребам. Тільки за такої умови практична людська дія може спрямувати свою активність на природне середовище саме у гуманістичному напрямку.

Таким чином, у процесі своєї реалізації матеріальні потреби людини (суспільні потреби), перш ніж привести до матеріального результату, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише згодом, у процесі практичної реалізації, знову перейти з ідеальної форми існування в матеріальну.

Отже, суспільні якості речей існують ідеально, як їх людський смисл, їх людське значення. Ідеальний спосіб існування суспільних якостей є цілком об'єктивною їх характеристикою. Ідеальність цього способу означає лише те, що він належить до сфери можливого, а не дійсного. Інакше кажучи, це постійна готовність речі задовольняти ту чи іншу потребу людини, готовність у будь-який момент перетворитися на дійсність. Останнє має місце тільки тоді, коли річ включається у відповідну дію людини, спрямовану на використання речі. Поза такою дією готовність завжди залишається можливістю.

Проте опредметненням людської дії, переходом, "з форми діяльності в форму буття, з форми руху в форму предметності" вказаний процес не завершується. Створені людською діяльністю продукти існують не для безглуздого їх накопичення, вони неодмінно включаються в процес наступної діяльності, процес їх використання. "Застигла" в ідеальній предметності суспільних властивостей речей праця з форми буття знову переходить у форму діяльності, з форми предметності у форму руху, з форми можливості у форму дійсності — розпредметнюється.

Отже, людська діяльність, практика створюють з природного матеріалу речі з суспільними властивостями. Але ж найголовніше полягає в тому, що сам процес надання речовині природи суспільних властивостей є реалізацією, здійсненням у практиці ідеальної мети, яка існує до початку акту діяльності. З цього видно, що акт людської діяльності спонукається певним ідеальним чинником — ідеальною метою діяння, яка передує цьому діянню і "як закон" визначає його спосіб і форму [9,24]. Сама ця мета і є відображенням певної матеріальної потреби, а також тієї можливості (чи групи можливостей), реалізація якої (перетворення в дійсність) цю потребу задовольняє.

Однак тут виникає парадоксальна ситуація, яка стає на заваді матеріалістичному поясненню даного феномена. Саме вона виявилась нездоланною перепоною для старого матеріалізму, який був змушений при поясненні суспільних явищ зраджувати своїм матеріалістичним вихідним принципам і ставати на ідеалістичні позиції. Адже виходило, що в суспільній сфері ідеальне передує матеріальному, відображення — відображуваному. Як уже зазначалось, це відбувалося тому, що відображувана людиною об'єктивна реальність ототожнювалась старим матеріалізмом лише з дійсним, безпосередньо "відчуваним" природним буттям.

Насправді ж об'єктивна реальність включає в себе не тільки безпосередньо "відчуване", дійсне буття, але і буття можливостей. З формуванням специфічного людського способу буття — практики, яка завдяки своїй специфічності виявляє здатність вступати у безпосередній контакт не тільки з дійсністю, але й з можливостями, вже на перших кроках своєї історії людина (первісний дикун) вступає в діяльний контакт не тільки з елементами навколишньої дійсності, які становлять безпосередній біологічний інтерес (які можна з’їсти, в яких можна сховатися від ворогів, врятуватися від холоду тощо), але й з біологічно "нейтральними", наприклад шматком кремнію.

§2. Свідомість як діяльне відображення

Відповідним чином і людське відображення, яке формується на базі матеріальної практичної дії на перших кроках історії "безпосередньо вплетене в матеріальну діяльність і в матеріальне спілкування людей", громади саме внаслідок свого походження з практики, виявляє як свою сутнісну рису здатність відображати можливості, які безпосередньо виявляє в процесі свого функціонування найпримітивніша практика. Отже, тим безпосереднім матеріальним чинником, що породжує специфіку людського відображення (свідомість), постає не сама по собі природна дійсність, а матеріальний процес практичного діяння на цю дійсність.

Становлення і розвиток специфічно людської діяльності, практики опредметнюється в людському тілі, надаючи йому нових, не притаманних від природи суспільних властивостей. Саме в процесі становлення практики, праці рука нашого далекого предка набуває такої важливої і вирішальної в процесі антропо- і соціогенезу властивості, як здатність до праці. Так само як в ході становлення і розвитку практики остання опредметнювалась в людському тілі, в руці, надаючи їй суспільної властивості органу праці, як сама практика опредметнюється і в нервовій тканині мозку, надаючи йому суспільної властивості органу мислення.

Будучи суспільною властивістю певного матеріального субстрату (руки, мозку), “здатність до мислення існує ідеально і не можуть бути змістовно розкрита "чуттєвим" аналізом матеріального носія” [13,102]. Проте натуралістична ілюзія про існування змістовного зв'язку між фізіологічним процесом, який відбувається у мислячому мозку, і самим процесом мислення тривалий час чітко трималася у головах природодослідників і натуралістично орієнтованих філософів, мовляв, якщо мозок є органом мислення, то можна, детально проаналізувавши фізіологічні процеси, які відбуваються в цьому органі, так би мовити, "прочитати" самі думки. Однак це все одно, що спробувати прочитати текст, який друкується на машинці, завдяки детальному аналізу механічних рухів усіх деталей машини, які відбуваються в процесі друкування тексту.

Будучи безпосереднім відображенням не самого реального світу, не природи як такої, а процесу "зміни світу людиною", громадою, тобто матеріальної практики, свідомість і сама є відображенням діяльним. Саме ця суттєва обставина випадала з поля зору старого матеріалізму, який тлумачив свідомість за типом форм відображення, притаманних природі (подібних відбитку печатки на воску або відображення предметів у дзеркалі). Дж. Локк, наприклад, говорив, що поняття трикутника є відображенням усіх реальних трикутників, оскільки "схоже" на них. Дж. Берклі досить слушно зауважив на те, що якби Локк був правий, то кожний реальний трикутник мав би бути одночасно і гострокутним, і прямокутним, і тупокутним (адже саме таким є поняття трикутника), оскільки ж такого реального трикутника не існує, то ні про яке відображення речей "ідеями" не може бути й мови.

Справа в тому, що відображення реальності свідомістю не є "дзеркальною" копією першої. Поняття трикутників, наприклад, не є копією реальних дійсно існуючих трикутників. Воно визначає трикутник як фігуру на площині, утворену взаємоперетином трьох прямих ліній (за умови, що вони не перетинаються в одній точці). Іншими словами, поняття трикутника вказує на ті дії, які необхідно зробити, щоб отримати будь-який трикутник, і такий, що дійсно побудований, і такий який ще ніким не побудований, але можна побудувати. Тобто, свідомість, по-перше, відображає не сам по собі предмет, а його так би мовити, "конструктивний принцип", спосіб творення, а по-друге вона відображає не лише дійсно існуючий предмет і явища, а й усі можливі, не тільки дійсність, але й можливість.

Отже, свідомість, безпосередньо відображаючи практику, є діяльним відображенням (не просто повторює те, що існує або існувало, але показує на те, чого не було і немає, але могло чи може бути).

Зазначена обставина вимагає додаткових міркувань: будучи специфічним (діяльним) відображенням, свідомість, як і сама практика, має здатність набувати предметних форм, опредметнюватися. Але практика опредметнюється у природній речовині, надаючи останній суспільних властивостей (ціннісних характеристик, людського значення, смислу). У свідомості в процесі її становлення і розвитку, по мірі того як вона звільняється від стану "безпосередньої вплетеності в матеріальну діяльність і матеріальне спілкування людей", з'являється своє власне матеріальне "тіло", в якому вона опредметнюється надаючи йому суспільних властивостей — значення, смислу. Таким специфічним матеріальним "тілом" свідомості є мова.

З виникненням мови свідомість набуває всезростаючої самостійності по відношенню до практики. Проте ця самостійність ніколи не може стати повною. Свідомість завжди зберігає, хай і надзвичайно далекий, опосередкований всезростаючою кількістю проміжних ланок, зв'язок з прак-тикою. Отже, свідомість набуває здатності самостійного опанування такими сторонами і сферами реального світу, яких практика ще не може (а часто ще й дуже довго не зможе) торкнутися безпосередньо, предметно-чуттєво.

Свідомість все більше виявляє унікальну здатність опановувати, включати до "олюдненого" світу такі природні предмети, процеси і явища, як, наприклад, просторові відношення (геометрія, в тому числі і численні неевклідові геометрії), кількісні відношення (математика, як сьогодні вправно оперує навіть такими практично "незбагненними" відношеннями, які виражаються уявними, трансфінітними числами), далекі космічні тіла (вже у глибоку давнину людина "олюднила" зоряне небо, місяць, сонце), надавши їм суспільної властивості орієнтирів у просторі і часі. Так, Полярна зірка є одним з найдавніших орієнтирів людини на місцевості, а місячний і сонячний календарі були першими кроками людини в опануванні часовими характеристиками світу) тощо.

Набуваючи, завдяки мові, відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практичну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка, "як закон визначає спосіб і характер" самої практичної дії [13,104]. Народжуючись у практиці, свідомість успадковує здатність останньої вступати у безпосередній контакт з можливостями минулого, що надає історичному (в тому числі і історико-філософському) знанню характеру не тільки “відтворюючої", але й творчої науки. Йдеться про те, що осягаючи ці можливості, ми можемо багато які з них реалізувати сьогодні.

Виникнення мови як предметного буття свідомості постало одним з найсуттєвіших моментів у становленні специфічності людського, суспільного буття. Адже ідеально "освоюючи" можливості, свідомість опредметнює їх у мові. Внаслідок цього можливості вперше отримують дійсне, "чуття" існування, не втрачаючи одночасно свого статусу можливостей. Цими опредметненими можливостями можна оперувати, "експерементувати" (побудувати найрізноманітніші варіанти їх "поєднання", "роз'єднання", "програмування" варіанти їх як завгодно довгого "продовження" і на цій основі остаточно їх оцінювати, робити вибір найефективнішого шляху реалізації тих, які найповніше відповідають інтересам і цілям людини). Інакше кажучи — спрямовувати (через внесення відповідних цілей у практику) рух самої об'єктивної реальності в напрямі, що відповідає інтересам і цілям людини.

Слід тільки пам'ятати (і це особливо важливо сьогодні, коли здатність людини до визначення напряму руху самої реальності зросла до безпрецендентних розмірів), що свобода людини у виборі цього напряму є одночасно і відповідальністю. Сьогодні людство на гіркому досвіді переконалося в трагічності й навіть в катастрофічності для долі всього людства вибору негуманних шляхів розвитку (загроза ядерної смерті для людства, екологічна катастрофа тощо).

Так само як і практика, опредметнюючись у природному матеріалі, не "застигла" навіть в цій формі, а включаючись у подальшу діяльність, розпредметнюється в ній, опредметнена в мові свідомість через включення продуктів своєї опредметненої діяльності (понять, суджень, формул, правил, теорій і т.д.) в процесі свого подальшого функціонування розпредметнюється в ньому. Проте розпредметнення може (так само як і в практиці) реалізуватися по-різному. Характер розпредметнення практики значною мірою залежить від структури останньої.

Наша практична діяльність може обмежуватись здійсненням сукупності елементарних дій, які тільки "оживляють" (переводять з форми предметності у форму буття) "згаслу" в продуктах минулого діяльність. Для того, щоб телевізор працював, нам не обов'язково знати принцип його роботи чи розбиратися у схемі, ми просто підключаємо його до електричної мережі, далі вже "само собою" починає розпредметнюватися опредметнена в телевізорі праця людей, що його зробили — телевізор працює. Наша роль у подібному розпредметнені пасивна, ми лише відтворюємо минулу працю інших людей в тому самому змісті, в якому вона була в свій час опредметнена, при цьому нічого не даючи до неї від себе. Така практична діяльність є просто використовуюча, або утилітарна.

Використовуюча діяльність відіграє важливу роль у людській життєдіяльносі. За її допомогою люди з мінімальною затратою сил і енергії оволодівають уже створеними предметами, задовольняючи свої численні потреби. Адже, щоб користуватися численними благами сучасної квартири, людині досить оволодіти нескладними навичками: вмикати або вимикати численні електроприлади — лампочки, праски, холодильники тощо, відкривати і закривати водяні і газові крани, а не витрачати зусилля на вивчення електротехніки, гідродинаміки тощо. Внаслідок стандартності й повторюваності такого роду операцій їх сьогодні все більше і більше передають автоматам.

Попри всю важливість і потрібність використовуючої діяльності в людському суспільстві, вона є похідною від головної форми практики — творчої діяльності. Успішне здійснення використовуючої діяльності передбачає наявність речей, в яких практика вперше опредметнилася саме таким способом, тобто привела до нового (такого, якого ще не існувало) результату. Ця діяльність і є творчою, і в цьому випадку маємо справу з розпредметненням. Адже і творча людина, новатор спирається на результати діяльності попередників. Одначе, розпредметнюючи діяльність, новатор вносить у неї своє, часом настільки істотне значення, що докорінно змінюється весь попередній зміст.

Розділ ПІ. Свідомість, самосвідомість

§1. Структура і форми самосвідомості

Свідомість припускає виділення суб'єктом самого себе в якості носія визначеної активної позиції у відношенні до світу. Це виділення себе, оцінка своїх можливостей, які є необхідною компонентою будь-якої свідомості, і утворює різні форми тої специфічної характеристики людини, яка називається самосвідомість.

Самосвідомість — динамічне, і таке що історично розвивається утворення, яке виступає на різних рівнях і в різних формах. Першою формою, яку інколи називають самопочуттям, є елементарне усвідомлення свого тіла і його вписування в світ оточуючих речей і людей. Виявляється, що просте сприйняття предметів в якості існуючих поза даною людиною і незалежно від її свідомості вже припускає певні форми самосвідомості. Для того, щоби побачити той чи інший предмет, як що-небудь, яке існує об'єктивно, в самому процесі сприйняття повинен бути ніби "вмонтований" певний механізм, який визначає місце тіла людини поміж інших тіл — як природних, так і соціальних — і зміни, які проходять з тілом людини у відмінності з тим, що здійснюється у зовнішньому світі. Інакше відбудеться змішування тих змін образу предмета, які викликані процесами, що відбуваються в самій дійсності, і тих, які повністю зобов’язані суб'єкту (наприклад, наближення або віддалення людини від предмета, повернення його голови). Психологи говорять про те, що усвідомлення дійсності на рівні сприйняття передбачає визначену, включену в цей процес "схему світу". Але остання, в свою чергу, в якості необхідної компоненти передбачає визначену "схему тіла".

Наступний, вищий рівень самосвідомості пов'язаний з усвідомленням себе в якості незалежного до тої чи іншої людської спільності, тієї чи іншої культури і соціальної групи [6,32]. Найвищий рівень розвитку цього процесу — виникнення свідомості "я" як особливого утворення, подібного на "я" і разом з цим в чомусь надзвичайного і неповторного, що має можливість здійснювати вільні вчинки і нести за них відповідальність, що з необхідністю передбачає можливість контролю над своїми діями і їх оцінку.

Але самосвідомість — це не тільки різноманітні форми і рівні самопізнання, це також завжди самооцінка і самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним, прийнятим даним людським ідеалом "я", винесення деяких самооцінок і, як результат — виникнення почуття задоволення або незадоволення собою, це “здатність відноситись до явищ із знанням їх можливостей, але звернена на самого себе”[11,8].

Самосвідомість — настільки очевидна якість кожної людини, що факт її існування не може викликати ніяких сумнівів. Більше того, значна і досить впливова гілка ідеалістичної філософії стверджує, починаючи з Декарта, що самосвідомість — це єдине, в чому не можна сумніватися. Адже, якщо я бачу який-небудь предмет, то він може виявитись моєю ілюзією або галюцинацією, але ніяким чином не можу сумніватися в тому, що існую я і існує процес мого сприйняття чого-небудь (нехай навіть це буде галюцинація). І разом з тим найменше розміркування над фактом самосвідомості розкриває його глибоку парадоксальність. Адже для того, щоб усвідомити самого себе, потрібно бачити самого себе ніби збоку. Але збоку мене може бачити тільки інша людина, а не я, навіть своє тіло я не можу бачити частково так, як його бачить інша людина. Око може бачити все, крім самого себе. Для того щоб людина могла бачити саму себе, усвідомлювати саму себе, їй необхідно мати дзеркало. Побачивши своє відображення в дзеркалі і запам'ятавши його, людина отримує можливість вже без дзеркала, в своїй свідомості бачити себе ніби "зі сторони" як "іншого", тобто в самій свідомості виходити за її межі. Але для того щоб людина побачила себе в дзеркалі, вона повинна усвідомити, що в дзеркалі відображена саме вона, а не якась інша істота. Сприйняття дзеркального відображення як подібного собі виявляється абсолютно очевидним. Між іншим, в дійсності це зовсім не так. Недарма тварини не впізнають себе у дзеркалі. Виявляється, для того, щоб людина побачила саму себе в дзеркалі, вона повинна оволодівати певними формами свідомості. Форми ці не дані з самого початку. Людина їх засвоює і конструює. Вона засвоює ці форми з допомогою другого дзеркала, вже не реального, а метафоричного. Це "дзеркало", в якому людина бачить саму себе і з допомогою якого вона починає відноситись до себе як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості, — спільності інших людей.

Відношення людини до самої себе опосередковане її відношенням до іншої людини. Самосвідомість народжується не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості, а в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських відносин. Як показують сучасні дослідження, в процесі розвитку самосвідомості усвідомлення самого себе і усвідомлення іншої людини в якості подібної на мене і разом з цим відмінної від мене виникають одночасно і передбачають один одного.

§2. Предметність і рефлексивність самосвідомості

Самосвідомість існує не тільки в різних формах і на різних рівнях, але і в різних формах прояву. Коли людина сприймає якусь групу предметів, то з цим, як було сказано, необхідно зв'язане усвідомлення "схеми тіла", місця, яке займає її тіло в системі інших предметів і їх просторових і часових характеристик, усвідомлення відмінності свідомості цієї людини від предметів, які нею сприймаються. Але всі ці факти свідомості знаходяться в даному випадку не в її "фокусі", а ніби на "периферії". Безпосередньо свідомість людини націлена на зовнішні предмети. Тіло людини, її свідомість, її пізнавальний процес не входять в коло предметів її свідомого досвіду.

З цим явищем зв’язано цілий ряд цікавих фактів сприйняття. Наведемо в цьому випадку такий приклад. Коли людина дотикається рукою до предмета, вона відчуває сам предмет, а не свою руку. Дане сприйняття говорить про зовнішній предмет, а не про саму людину. І тільки на "задньому плані" свідомість людини переживає акт власного дотикання і локалізує його на кінцях власних пальців (це й виступає як елементарна форма самосвідомості). В тому випадку, якщо людина торкається предмета не рукою, а палкою, сприйняття знову-таки відноситься до самого предмета, а не до використаного знаряддя — палки. Остання вже не попадає в фокус свідомості, а виявляється на його периферії і є нічим більше, як продовженням тіла людини. В цьому випадку дія предмета на людину (яка виступає в даному випадку як своєрідна елементарна форма свідомості) цікавим чином переживається людиною як локалізоване вже не на кінцях її пальців, а на кінці палки.

Явні форми самосвідомості, коли ті чи інші феномени свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта, носять назву рефлексії. Під рефлексією мають на увазі принцип людської свідомості, який орієнтує її (людину) на осмислення власних духовних процесів, часто критичний аналіз духовного і душевного станів відбувається в їх протиріччі, спрямованості почуттів, спонукань і думок, роздуми над прийомами своєї думки і їх соціальною значимістю. Рівні рефлексії можуть бути різноманітні — від елементарної самосвідомості до глибоких роздумів над сенсом свого буття, його моральним змістом. Важливо відмітити, що рефлексія — це завжди не просто усвідомлення того, що є в людині, а завжди одночасно і перетворення людини, спроба виходу за межі того рівня розвитку особистості, який був досягнений. Сама рефлексія над станами свідомості, над особливостями тої чи іншої особистості завжди виникає в контексті усвідомленої або неусвідомленої задачі перебудови системи свідомості і особистості. Коли людина усвідомлює себе як "я" з якимись особливостями, вона перетворює в стійкий предмет деякі поточні моменти свого психічного життя. Людина рефлекторно аналізує себе в світі того чи іншого ідеалу особистості, який виражає її тип відношення до інших людей. Коли людина аналізує себе, намагається звітувати в своїх особливостях, роздумує над своїми відносинами до життя, намагається заглянути в таємниці власної свідомості, вона тим самим має ніби "обґрунтувати" себе, краще укорінити систему власних життєвих орієнтирів, від чогось назавжди відмовляється, в чомусь ще більше змінюється. В процесі і результаті рефлексії проходять зміни і розвиток індивідуальної свідомості.

Але не слід думати, що образ самого себе, який творить людина в різних формах самосвідомості, завжди адекватний своєму предмету — реальній людині і її свідомості. Між ними може існувати суттєвий розрив, можливість якого особливо велика саме на стадії розгорнутої явної самосвідомості у вигляді рефлексії. Проте, цей розрив може бути і в елементарних формах самосвідомості, самобудови і самовизначення особистості.

Здавалося б, що може бути елементарнішим простого самопереживання, вираженого в вислові "мені боляче"? Проте звернемо увагу на те, що усвідомлення власного болю зв'язане з певною локалізацією цього переживання, і ця локалізація деколи буває помилковою (що знайоме кожному, у кого, наприклад, боліли зуби).

Якщо в свідомості людини випливає який-небудь образ, то вона робить намір визначити його, тобто встановити про що він говорить, до якої конкретної особи або події відноситься. Не рідко людина помиляється в усвідомленні окремих образів: помилково локалізує в просторі і часі предмет тих чи інших спогадів, невірно співставляє даний образ з тією чи іншою особою.

Якщо ж людина пробує рефлективно усвідомити особливості своєї особистості, усвідомити себе в цілому, то можливість помилки ще більша. Справа в тому, що людина в цілому не відкривається собі в акті індивідуальної рефлексії, а проявляється найбільш всесторонньо в своїх відношеннях з іншими людьми, в своїх діях і соціально значущих діяннях. Останні найбільш адекватно можуть бути зрозумілі саме іншими. Друга людина, яка обдумує дії даної людини, нерідко може краще зрозуміти її, ніж остання розуміє сама себе. В тій мірі, в якій людина визначає свою об'єктивну оцінку, що виникає в процесі колективної діяльності і взаємовідносин між іншими людьми, тим самим вона і сама може судити про себе більш точно.

Важливо підкреслити, що самосвідомість виникає не тільки в процесі спільної діяльності і спілкуванні з іншими людьми і генетично зв'язана з відношенням до себе з "точки зору другої", але що вона постійно перевіряється, коректується, виправляється і розвивається в ході включення людини в систему міжлюдських відносин.

Це відноситься і до таких феноменів свідомості, які не тільки виражають суб'єктивний стан того чи іншого індивіда, а претендують на загальну значимість і існують в об'єктивуючій, окремій від конкретного індивіда формі книг, картин, скульптур і т.д., тобто є в формі культури. Справа в тому, що той зміст, який автор вклав в той чи інший витвір мистецтва (а цей зміст і виступає як рефлексія автора над тим, що він зробив), може не співпадати з тим об'єктивним змістом, який закладено, реально існує в цьому творі, але був виявлений не автором, а розумним читачем, критиком, інтерпретатором.

Отже, феномен свідомості, який здається чимось дуже простим і очевидним, в дійсності виявляється складним, багатогранним, що знаходиться в дуже непростих відношеннях зі своїм носієм, розвивається і змінюється в процесі включення людини в систему колективної практичної діяльності і міжлюдських відносин.

Пізнаючи себе, людина ніколи не залишається такою, якою вона була раніше. Самосвідомість виникла не в якості духовного дзеркала для святкового самолюбування. Вона з'явилася у відповідь на клич суспільних умов життя, які з самого початку вимагали від кожної людини, щоб вона зуміла оцінити свої дії, слова і думки з точки зору певних соціальних умов. Життя своїми суворими уроками навчило людину здійснювати самоконтроль і саморегуляцію.

§3. Свідоме і несвідоме

Глибоке розуміння природи свідомості, її місця в системі психічних явищ вимагає чіткої відповіді на поставлене в історії науки питання про співвідношення усвідомлених і неусвідомлених психічних процесів. Різнобарвна тканина психічних процесів і проявів в формі людських діянь і відносин сплетена із різних "ниток" — від вищих ступенів ясності свідомості до глибин несвідомого, що займає велике місце в духовному житті людини. Наприклад, далеко не всі наслідки своїх вчинків ми усвідомлюємо. Багато дій носять автоматизований (машинний) характер. Проте, не дивлячись на виняткову значимість і місце неусвідомлених форм психіки, людина перш за все свідомо існує. Свідомість знаходиться в складному співвідношенні з різноманітними формами неусвідомлених і ірраціональних явищ духу. Вони мають свою структуру, елементи якої зв'язані, як між собою, так і з свідомістю і діями, здійснюючи вплив на них і, в свою чергу зазнаючи їх зворотного впливу. Ми відчуваємо все те, що впливає на нас, але далеко не всі відчуття виявляються фактом нашої свідомості. Багато із них залишається на периферії свідомості або навіть за її межами. Переживання безсвідомих емоційних передчуттів говорить, що за людською формою мільйони років нерозривного єдинства з природою, Космосом. Людина єдина з природою, бо вжилась в її ритм. Не знання, а щось інше, живе і проявляється в наших неусвідомлених передчуттях і почуттях [11,8]. Слід розрізняти усвідомлені, а до другого — раніше усвідомлені дії. Так, багато наших дій, знаходячись в процесі формування під контролем свідомості, автоматизуються і потім здійснюються вже несвідомо. Сама свідома діяльність людини можлива лише при умові, що максимальне число елементів цієї діяльності здійснюється саме автоматично.[13,104].

По мірі розвитку дитини проходить поступова автоматизація багатьох функцій. І свідомість звільняється від "піклування" про них. Коли ж неусвідомлення вже автоматизовано насильно попадає у свідомість, остання бореться з цим потоком "непрошених гостей" і часто неспроможна справитися з ним. Це проявляється при наявності різного роду психічних розладів — нав'язливих і беззмістовних ідей, стану тривоги, непоборного і невмотивованого страху. Звичка, машинально розповсюджується на всі види діяльності, в тому числі і на мислення по принципу: мені не хотілося думати, але думалось само собою. Парадокс заключається в тому, що свідоме присутнє і в несвідомих формах духовної активності. При цьому свідомість в більшості випадків може взяти під контроль звичні дії і прискорити, сповільнити або навіть зупинити їх.

Проте не все у несвідомому, як було сказано, є раніше автоматизованим: певна частина несвідомого так і не вступає в світле поле дії свідомого. Саме за рахунок цих непідвласних свідомості психічних явищ, загальне поле психіки виявляється значно ширшим за свідомість.

Цілий ряд теоретиків несвідоме вважають властивістю об'єктів неорганічної природи, які не здатні до свідомого. Невластивим для свідомого є тільки те, що не може мати його по своїй природі. З цієї точки зору несвідомим є рух каменя при падінні, притягання шматка металу до магніту. В цьому випадку несвідоме і свідоме приймається як синонім до поняття живе і неживе. Притримуючись положення про несвідоме і свідоме як якість психічного відображення людиною об'єктивної дійсності, вважається, що подібне тлумачення несвідомого невірне.

Велику увагу несвідомого приділялось і в системі фрейдівського психоаналізу. Фрейдівська концепція несвідомого побудована на основі того, що основною формою несвідомої психіки є інстинкти. Для Фрейда несвідоме є місцем знаходження таємничих едіпових комплексів, канібальних потягів, інстинктів смерті і сексуальних бажань. Всі інстинкти і зв'язані з ними захоплення Фрейд поділяв на дві протилежні групи. Перша група охоплює захоплення "его", інстинкти смерті, агресивності, руйнування; до другої — відносяться статеві інстинкти, інстинкти життя [12,48]. Останні, на думку Фрейда, є інстинктами "еросу". Для першої групи характерні тенденції, які штовхають людський організм до повернення в тваринний стан, навіть в стан неорганічної матерії. Конкретними проявами інстинкту смерті є садизм, мазохізм, для яких характерні агресивність, насильні дії, спрямовані на інших людей і на самих себе. Проявом інстинкту життя є еротичне кохання. Інстинкти володіють таким могутнім зарядом психічної енергії, що не дивлячись на суворі цензурні сторони свідомості, вони проникають в неї в символізуючій формі у вигляді сну, психопатологічних симптомів. Володіючи таким зарядом, інстинкти є по суті незмінними, визначають не тільки життя окремої людини, але й форми і умови розвитку суспільства.

Протилежна концепція інстинктів створена павловською фізіологією вищої нервової діяльності. З точки зору І.П.Павлова, а з цією точкою зору в даний час згідні більшість фізіологів і психологів, інстинкти є складним ланцюжком безумовних рефлексів. Безумовні рефлекси як єдиний акт діяльності живого організму не володіють властивістю психічного відображення. Інстинкти, будучи фізіологічною, а не психічною діяльністю, не породжують тим самим свідомих і несвідомих явищ. Характеристика як свідомого, так і не свідомого може бути дана лише процесам, які зв'язані з психічним відображенням. Такими процесами є умовно-рефлекторна діяльність нервової системи [12,43].

Важливим є і питання: за яких умов відбувається перетворення несвідомого відображення у свідоме. Виникнення свідомого відображення зовнішніх впливів зв'язане як з характером самих цих впливів, так і з станом нервової системи і органів чуття, які сприймають.

Усвідомлення об'єктивних властивостей зовнішніх впливів і зв'язків між предметами і явищами об'єктивної дійсності здійснюється у формі відчуттів, сприймань, думок. Але не будь-який зовнішній вплив може стати предметом усвідомленого відображення. Впливи, які викликають безумовну рефлекторну діяльність, і є безпосередньо біологічно значимі для організму, відображаються в формі подразнення. Не будучи предметом психічного відображення, вони тим самим не можуть бути усвідомлені або неусвідомлені.

Щоб біологічно нейтральний подразник міг бути сприйнятий людиною, зовнішній вплив повинен досягати певної сили. Якщо ця сила є недостатньою, подразнення просто не сприймається органами чуття. Воно не тільки не усвідомлюється, але і не відображається в психічній неусвідомленій формі. Стимул не досягає організму, в зв'язку з цим він не може викликати ніякої діяльності, не може виконати ніякої орієнтуючої ролі в поведінці. Останнє характерно для психічного відображення.

Відсутність психічного відображення може бути також результатом втрати нервами властивості проводити в головний мозок збудження від органів чуття при впливі на них подразників достатньої інтенсивності. Цей же результат може бути і при пошкодженні органів чуття, порушення цілісності ока, наприклад, катаракта кришталика, пошкодження зорового нерву, є причиною відсутності сприйняття світлових подразників. Не будучи сприйнятим, ці впливи не можуть бути усвідомлені.

Сприйняття і усвідомлення зовнішніх впливів може бути відсутнім і тоді, коли дія нервової системи є нормальною і сила подразника є достатньою, щоб викликати подразнення. В цьому випадку несприйняття подразника пояснюється внутрішньою динамікою нервових процесів збудження і гальмування. Це звільнення великих півкуль від інших дій організму досягається як шляхом звільнення подразників, які не мають відношення до даної діяльності, так і є результатом внутрішньої взаємодії процесів подразнення і гальмування. В результаті таких процесів в корі головного мозку створюється центр збудження, який гальмує діяльність інших нервових клітин. Такий центр І.П.Павлов назвав центром оптимального збудження.

Багато і розумного, і ірраціонального як і в житті окремої людини, так і в цілій історії. Несвідоме проявляється дуже різноманітно, в тому числі і у вигляді інформації, яка нагромаджується у вигляді неусвідомленого досвіду і осідає в пам’яті людини. Але не забудемо про те, що людина — це перш за все свідома істота. Не тільки її думки, але і емоції пронизані свідомістю. І сутність (основа) свідомості і самосвідомості – не в пасивних потугах веління, загнаних в глухий кут безсвідомого наслідування необхідності, а в силі рефлексивного, вільного, свідомого діяння, що змінює обставини (і самого суб’єкта діяльності) відповідно до об’єктивних можливостей тих (і другого), але у відповідності до образу мети, винайденої, придуманої, поставленої цим “другим”, цим суб’єктом свідомості і самосвідомості [11,17].

Висновок

Не зважаючи на великі зусилля, які витрачає філософія і інші науки, проблема людської свідомості (індивідуального і суспільного) далека від свого вирішення. Багато незрозумілого приховують в собі механізми, функції, стани, структура і властивості свідомості, її взаємовідносини з діяльністю і особистістю індивіда, шляхи її формування і розвитку, зв'язок з буттям. Важливо підкреслити, що питання про взаємовідносини свідомості і буття не зводяться до проблеми первинного і вторинного, хоча і виходять з цього. Вивчення відношення свідомості і буття включає вивчення її різноманітних і історично мінливих типів і форм, тобто в деякій мірі це є "вічним питанням". "Вічним" не в тому розумінні, що його неможливо вирішити, а в тому розумінні, що розвиток форм людської життєдіяльності, прогрес культури і науки постійно ускладнює і змінює конкретні форми відношень свідомості буття і ставить багато питань перед філософською думкою.

Місце свідомості в структурі буття не може бути недооціненим. Її слід розуміти як щось таке, яке працює, є співучасником буття, суттєвим для життя, а не таке, яке існує поза і над життям. Свідомість проявляє себе не тільки по відношенню до дійсності. Вона є і відношенням дійсності, тобто вона є і реальною справою. Очевидно, що між цими двома ведучими типами відношень до світу, існують не тільки суттєві відмінності, але й реальні протиріччя, подолання яких не є простим, як непростим є подолання протиріч між свідомістю і діяльністю, думкою і словом, словом і ділом. Єдність свідомості і діяльності, про яку говорять психологи не дане, а задане. Воно повинно бути побудованим, точніше воно повинно будуватися постійно.

Важливо відмітити, що свідомість, діяльність і особистість індивіда є суперечлива єдність, яка постійно розвивається і майже не диференціюється. Звичайно, можна і потрібно вивчати кожен з цих феноменів окремо. Але завжди потрібно мати на увазі цілісне, тобто, людину і її місце в світі. В цьому цілісному в якості ведучого факторах на різних етапах розвитку може виступати або діяльність, або свідомість, або особистість. Але при цьому свідомість виступає в якості зв'язку, посередньої ланки між діяльністю і особистістю.

Якщо перейти від пізнавального плану розгляду проблем свідомості до соціотехнічного, то абсолютно очевидно, що суспільству потрібна не всяка діяльність, не порожній активізм, а діяльність кваліфікована, цілеспрямована, доцільна, свідома. Так чи інакше, суспільству потрібна не будь-яка емпірична людська індивідуальність, а особистість, яка переконана, самостійна, має владу над собою і над діяльністю, здатна до виконання вільних дій. Суспільство не задовільняється споглядальною і бездіяльною свідомістю, рівноцінно, як безособисте, байдуже розуміння, знання. Тому свідомість — не просто епітет, який використовується до поняття діяльність і особистість, воно повинно складати її суттєву властивість, входити в її визначення. Хоч суспільство і закликає до свідомості, однак його реальні виховні і організаційні заходи спрямовані на діяльність і особистість. Якість і дієвість таких заходів визначається тим, настільки в них враховується вся повнота тріади: діяльність, свідомість, особистість. Ця тріада як предмет спеціально побудованого дослідження, як соціотехнічний і психотехнічний об'єкт розвитку і формування зв'язує суспільствознавство і людинознавство, які одне без одного не можуть вирішити глобальні практичні та соціальні проблеми. На даному етапі, в період ринкових відносин, як ніколи потрібна діяльна і діюча свідомість, яка повинна стати позитивним фактором розвитку суспільства і його інститутів. В основі такої свідомості повинна лежати думка про зміст людського буття, про дійсно правдиві людські цінності.

Список використаної літератури

Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика.- М., 1991.- С.100-139.

Дельгадо Х. Мозг и сознание.- М., 1991.- С.33-42.

Дубровський Д.И. Стратегия перестройки й проблема сознания. //Филосовские науки.- 1987.- № 3.- С. 12-25.

Загальна психологія: Навчальний посібник / О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін. – К.: “А.П.Н.”, 1999.- С. 104-107.

Ильенков Э. В. Философия и культура.- М., 1991.- С.212-270.

Колдаева М.Б. Общество й сознание. II, М. — Изд-во "Мысль", 1980.

Лой А. М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філос. і соціол. думка.- 1992.- № 7.-С.148-162.

Ламберт Д. Доисторический человек.- Л.,1991.- С.18-21.

Мамардашвили М.К. Сознание как филосовская проблема. //Вопросы философии.- 1990.- № 10.- С. 3-28.

Мамардашвили М. Как я понимаю философию.- М., 1990.- С. 295-314.

Михайлов Ф.Г. Сознание и самосознание //Философские науки.- 1990.-№ 6.-С. 8-17.

Общая психология.- М.,1986.- С.26-37.

Орланов Г.Б. В каком же смысле сознание материально? //Философские науки.- 1989.- № 1.- С. 102-105.

14. Рузавин Г.И. Научная теория. II, М. — Изд-во "Мысль", 1978.

Толстых В.И. Общественное сознание и его формы // М. — Политиздат, 1986.

16. Фролов А.И. Введение в философию. 11.- М. — Политиздат, 1989.- Т.2.- С. 288-309.

17. Черносвистов Е.В. Сознание в структуре самосознания //Вопросы философии.- 1987.- № 10.- С. 87-97.

18. Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании. II.- М., 1961.- С. 234-275.

19. Юркевич П. Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням Божим // Вибране.- К., 1993.- С. 73-115.