Філософія і психоаналіз

ПЛАН

Розділ І. Відношення Фрейда до філософії.

Розділ II. Проблема безсвідомого

Розділ III. Історія виникнення психоаналітичних ідей

Висновки

Література

Розділ І. Відношення Фрейда до філософії.

Багато дослідників стверджують, що психоаналітичне вчення Фрейда основане на фактах клінічного спостереження за хворими і на розгляді засновником психоаналізу своїх власних снів. Джерела психоаналізу знаходяться, на їх думку, в психіатричних і фізіологічних концепціях кінця XIX століття. Що стосується філософських ідей, то вони не мали впливу на Фрейда, бо він не лише предвзято відносився до абстарктних роздумів, але фактично взагалі ніколи не звертався до філософських трактатів.

Інші дослідники вважають, що деякі філософські ідеї могли вплинути на становлення різних психоаналітичних концепцій. Серед філософів, роздуми яких дали поштовх до формування психоаналітичного вчення Фрейда, згадуються такі імена, як Арістотель, Платон, Шопенгауер, Ніцше та ін. Правда, в літературі не завжди дається однозначна оцінка філософських теорій у зв`язку з їх впливом на Фрейда.

Взаємовідносини між філософією і психоаналізом все ще залишаються «білою плямою» в літературі. Історичний зв`язок між філософськими ідеями і психоаналітичним вченням Фрейда досліджено недостатньо. Про це вимушені говорити навіть ті вчені, які приклали немало зусиль для висвітлення історії розвитку психоаналізу.

І все ж, чи можна стверджувати, що становлення психоаналізу здійснюється в значній мірі під впливом філософських ідей?

Подивимось, що говорить на цей рахунок Фрейд. Так, описуючи в одній із своїх робіт історії розвитку психоаналітичного руху і розглядаючи висунуте ним вчення про витіснення як фундамент, на якому стоїть весь будинок психоаналізу, він категорично заявляє: «В створенні вчення про витіснення я був безперечно самостійним, я не знаю ніякого впливу, який приблизив би мене до нього. І я довгий час вважав цю ідею оригінальною, поки О.Ранк не показав нам місце в роботі Шопенгауера «Світ як воля і уявлення», де філософ старається пояснити безумство. Те, що там говориться про протидію якомусь явищу дійсності, настільки співпадає з змістом мого поняття про витіснення, що лише завдяки моїй неначитаності я мав можливість зробити оригінальне відкриття».

В інших своїх роботах Фрейд безпосередньо посилається на Шопенгауера. Разом з тим він настирливо повторяв, що прочитав Шопенгауера в досить пізній період свого життя.

Аналогічне відношення Фрейда до Ніцше. З одної сторони, в його роботах можна зустріти посилання на цього філософа. З іншої сторони, коли в 1908 році на засіданнях створеного Фрейдом психоаналітичного гуртка проходило читання і обговорення книги Ніцше «Генеалогія моралі», а також опублікованих в той час листів німецького філософа, він в своєму виступі підкреслив, що раніше не знав робіт Ніцше і що його ідеї не вплинули на становлення психоаналізу.

Все, що сказано вище свідчить лише про одне: в тій чи іншій мірі засновник психоаналізу апелює до філософських ідей Шопенгауера і

Ніцше. Але все ж залишається питання, чи повпливали вони на формування перших психоаналітичних концепцій, чи звернення до Шопенгауера і Ніцше мало місце лише в процесі подальших змін, які були внесені в психоаналіз.

Але не дивлячись на заперечення, чи не був Фрейд знайомий з філософськими ідеями Шопенгауера і Ніцше до того, як приступив до розробки психоаналітичного вчення? Перш ніж однозначно відповісти на це запитання, послухаємо самого Фрейда. «Пізніше, – відмічає він в роботі 1914 p., – я цілком свідомо мотивував свою відмову від великого задоволення при читанні творів Ніцше тим, що ніякі предвзяті уявлення не повинні мені мішати в переробці моїх психоаналітичних уявлень». Коли ж Фрейд міг читати роботи Ніцше? Можливо до того часу, як почав висувати і обґрунтовувати свої психоаналітичні ідеї?

Є причина для ствердної відповіді на останнє запитання. Справа в тому, що в юності, будучи студентом Віденського університету, на протязі декількох років Фрейд належав до студентської організації, в якій широко обговорювалися філософські ідеї Шопенгауера і Ніцше.

Коли розглядають джерела виникнення психоаналізу, то як правило, рідко звертають увагу на університетську освіту Фрейда. В кращому випадку констатують, що він старанно вивчав зоологію, анатомію, біологію та інші природничі дисципліни. На цій основі роблять висновок, що Фрейд отримав антифілософську освіту. Але це зовсім не так. На кінцевій стадії свого навчання він справді приділяв всю увагу природничим дисциплінам і лозунг «Працювати не філософствуючи» належить саме цьому періоду. Але це зовсім не означає, що у Фрейда не було потреби в філософській освіті. Навпаки, на протязі декількох семестрів він не тільки ходить на спецкурси по філософії, але посилено вивчає філософські праці. Про це свідчать його листи до товариша по гімназії Е. Зілберштейна.

Відомо також, що в студентські роки Фрейд прослухав пять курсів лекцій по філософії, прочитаних відомим в той час філософом Ф.Брентано. Два з них були присвячені Арістотелю. Цей філософ дуже вплинув на Фрейда. Під його впливом він вирішив добиватися докторського ступеню по філософії і зоології.

На жаль, відомості про студентські роки Фрейда незначні, і важко встановити, які філософські роботи потрапили в поле його зору в той період. Але цілком впевнено можна сказати: захоплення Фрейдом філософією залишило глибокий слід в його мисленні. Він вивчав давньогрецьку, латинську, іспанську і італійську мови, перекладав роботи з англійської і французької мов, тобто мав можливість читати філософські книги в оригіналі. У всякому разі він вивчав, як стверджують дослідники, Сократа, Платона, Арістотеля і інших великих філософів.

Останні роки навчання в Віденському університеті і проведення експерементальних дослідів в Інституті фізіології Е.Брюкке характеризуються різким поворотом Фрейда до природничих знань. Наступна його робота, як практикуючого лікаря-невропатолога відмічена професійним інтересом до різних поширених в той час способах лікування хворих, починаючи від гіпнозу і закінчуючи водо- і електротерапією. Поїздки в Париж в 1885 p. де Фрейд прослухав курс лекцій у відомого французького психіатра Ж.Шарко, і в Нансі в 1889 р. до одного із ведучих спеціалістів по гіпнозу – І. Бернгейму, спільна з віденським лікарем Брейєрем робота над книгою «Дослідження істерики», яка була опублікована в 1895 p., – все це розглядалося багатьма дослідниками як вирішальна стадія в еволюції мислення Фрейда до виникнення психоаналізу і свідчить про виключно природничонаукові основи нового вчення.

Але було б не правильним відносити джерела виникнення психоаналітичного вчення виключно з лікувальною практикою, з тими ідеями і теоріями, які були ним почерпнуті з неврології, фізіології і інших природничих дисциплін. Велика доля правди належить письменнику Ст.Цвейг, який так характеризує психоаналіз: Фрейд виходить з медицини так само, як Паскаль із математики і Ніцше з давньокласичної філології. Звичайно, це джерело наділяє його роботи певним колоритом, але не визначає і не обмежеє їх цінності.

Листи Фрейда до берлінського лікаря В.Флісса яскраво демонструють, що захоплення Фрейда неврологічними концепціями змінюється розчаруванням в спробах фізіологічного пояснення психічних процесів і пошуком нових ідей, які змогли б бути покладені в основу вчення, названого психоаналізом. Цей пошук характеризується зверненням Фрейда до філософських проблем.

Він знайомиться з працею німецького філософа і психолога Т.Липпса «Основні проблеми життя душі» (1883), в якій особлива увага приділялася розгляду безсвідомих психічних процесів. В серпні 1897 p. Фрейд пише Фліссу про те, що вивчає ідеї Ліппса, називаючи його свтлим розумом серед сучасних філософсьих авторів.

Як відомо, в своїй роботі Ліппс відстоює ідею, згідно з якою безсвідомі процеси лежать в основі всіх свідомих процесів. Фрейд спеціально виділив це місце в книзі. І якщо в середині 90-х років Фрейд неодноразово жалівся на нерозуміння природи психічних процесів і механізмів їх функціонування, то після вивчення праці Ліппса він з радістю відмітив, що з цього моменту його праця по створенню нового вчення стала успішно просуватися вперед.

Листи Фліссу красномовно свідчать про відновлення інтересу Фрейда до філософії якраз в той момент його життя, коли розрізненні психоаналітичні ідеї починають не тільки більш чи менш чітко вимальовуватися, але і обєднуватися в систему посилок, покладених в основу психоаналітичного вчення. Можна припустити, що якби історики науки мали доступ до всіх матеріалів, які мають пряме чи опосередковане відношення до процесу формування поглядів Фрейда, то філософські джерела психоаналізу були б очевидними. На жаль, Фрейд декілька раз знищував свої щоденники і записи, та й із тих що є в архівах – не всі доступні. І тим не менше вплив філософських джерел на формування психоаналитичного вчення є незаперечним.

Насправді, в процесі текстологічного аналізу робіт Фрейда знаходимо епізодичні згадування імен таких філософів як Діоген, Епікур, Спіноза, Дідро, Руссо, Гассенді, Мен де Біран, Спенсер.

В першій своїй основній праці – «Тлумачення сновидінь» (1899), яка подала відкриття психоаналізу для масового читача, Фрейд посилається на багатьох філософів, згадуючи їх чи коментуючи їх висловлювання про сутність снів, а також процесів, які відбуваються в глибинах людської психіки.

Здається вплив філософії очевидний, але чому так вперто і постійно Фрейд заперечує його. Забудькуватість Фрейда по відношенню до філософських витоків пояснюється тим, що він хотів виглядати в очах оточуючих справжнім вченим, який будує свої теорії не на сумнівних абстрактних спекуляціях, а на емпіричному матеріалі зібраному за допомогою лікувальної практики, взятому із життя.

Але ця настирливість в заперечуванні філософії якраз і насторожує. Скориставшись термінологією засновника психоаналізу, можна сказати, що значення філософських витоків виникнення психоаналітичних ідей було витіснено із свідомості Фрейда через боязнь, що його вчення ототожнять з якоюсь філософською системою і тим самим звинуватять автора в схильності до метафізичного мислення. Це одне із пояснень такого заперечення Фрейдом філософії.

Таким чином, важливо знати, що становлення психоаналітичного вчення Фрейда в великій мірі обумовлене філософськими витоками.

Розділ ІІ. Проблема безсвідомого

Теоретики психоаналітичної орієнтації дуже довгий час розглядали Фрейда як вченого, який вперше відкрив сферу безсвідомого і тим самим здійснив копернівський переворот в науці. Подібні уявлення, які існують в повсякденному житті є широко розповсюдженими, але дуже далекими від дійсності. В ряді праць, які присвячені аналізу психоаналізу і які були опубліковані як в нашій країні, так і за кордоном, переконливо показано, що пальма першості в постановці проблеми безсвідомого належить не Фрейду. Існують дослідження, автори яких спеціально розглядають історію звернення вчених до проблеми безсвідомого, розкриваючі її на філософському, психологічному і природничонауковому рівні.

Важливо виявити, які філософські першоджерела повпливали на формування мислення Фрейда з точок зору постановки і подальшого обговорення ним проблематики безсвідомого.

Історія звернення мислителів минулого до проблематики безсвідомого сягає своїм корінням в далеку давнину. Так, для деяких вчень, які виникли в рамках давньоіндійської філософії, було дуже характерним визнання існування «нерозумної душі», «нерозумного життя», яке протікає таким чином, що людині стають «непідвладні почуття». В Бхагавадгіті, яка виникла в період першого тисячоліття до н.е., міститься поняття про троякий поділ розуму: розум знаючий, розум, який неправильно пізнає (пристрастний), і обкутаний темрявою (темний). Тут же існує уявлення про «каму» як пристрасть, жадобу, основного початку людської душі, нерозумної по своїй внутрішній природі. В ведійській літературі Упанішад говориться про «прани», яка являє собою життєву енергію, котра споконвічно є безсвідомою. Будистське вчення також виходить з визнання наявности безсвідомого життя. Йога допускає, що «крім свідомого розуму існує безсвідома, але психічно активна область...».

Прийнято вважати, що Фрейд не був ознайомлений з східною філософською думкою. І тим не менше відомо, наприклад, що він збирав старовинні статуетки, і будучи пристрастним колекціонером, безперечно цікавився як західною, так і східною культурою. У всякому випадку, в період формування псіхоаналітичних ідей він з зацікавленням вивчав «Історію грецької цивілізації». Тому немає вагомих фактів виключати можливість впливу на Фрейда тих чи інших ідей, які розвивалися в рамках східної філософії.

Будучи знайомим з філософськими ідеями Платона, Фрейд, безперечно, почерпнув звідти деякі уявлення про безсвідоме. Так, навряд чи в поле його зору не попали роздуми Платона, які пов’язані з проблемою неусвідомлення знань людини. І саме ця проблематика знаходилася в центрі однієї із праць, з якою Фрейд познайомився в процесі перекладу на німецьку мову 12-го тому творів Мілля. А також і інші теми, які розвивалися в рамках давньогрецької філософії і які тісно примикають до проблеми безсвідомого, будь це снобачення або спонукуючі мотиви діяльності людини, не могли не зацікавити засновника психоаналізу.

Не випадково при потребі обґрунтування або виправдання своїх психоаналітичних постулатів він хоч і не часто, але все ж таки звертався

до авторитету Арістотеля. Потрібно відмітити і те, що роздумуючи про психологічні витоки філософських концепцій, на одному із засідань психоаналітичного гуртка в 1907 році він апелював до Геракліта. Все це свідчить про одне: певні уявлення про безсвідоме Фрейд почерпнув з давньогрецької філософії.

В філософії 17-18 століття почали розглядатися такі питання проблематики, які нас зацікавили:

1) розуміння природи психіки;

2) визначення місця і ролі свідомості в людському житті;

3) розкриття значення почуттєвого і раціонального в процесі пізнання;

4) виявлення зв’язку між зовнішнім і внутрішнім світом людини. Одним із основних питань було питання про те, чи слід розглядати людську психіку як наділену виключно свідомістю, чи можливо допустити в ній наявність чогось такого, що немає властивостей свідомості, або ж частина процесів, які протікають автоматично, безсвідомо і спонтанно, слід винести за границі психічного життя людини?

У Декарта (1596-1650) це питання вирішувалося однозначно: він проголосив, що свідоме і психічне тотожні. Він вважав, що в психіці людини немає і не може бути нічого, крім свідомо протікаючих процесів. «Я мислю, отже я існую» – це відправна точка його філософії. Вона визначає всі його роздуми про буття, людину і можливість пізнання світу. В процесі пізнання навколишнього світу у людини можуть виникнути сприйняття, які «стають неясними і темними». Але говорячи про них, Декарт підносить силу розуму вірячи в його непогрішимість і першорядну значимість для людської істоти.

Що стосується природи людини, то картезіанська філософія витікає з дуалізму, розглядаючи тіло і душу як дві тісно пов`язані між собою, але досить самостійні сутності, які не зводяться одна до одної. Це не значить, що абсолютизуючи силу розуму і зводячи все психічне до свідомого, Декарт не визнає існування пристрастей душі людської. Навпаки, в трактаті «Пристрасті душі» він намагається осмислити цю проблему, яка потребує конкретної відповіді на питання, чи існує в людині «нерозумний» початок. В цьому трактаті Декарт не тільки здийснює класифікацію пристрастей, але і пише про-боротьбу, яка проходить між «нижньою» частиною душі, яку він назвав «чуттєвою», і «вищою» її частиною – «розумною».

В цій трактовці Декарт дотримується моністичної точки зору. Він вважає, що душа фактично одна, а її частини нічим не відрізняються одна від одної. Дійсно ж, між двома частинами душі немає ніякої боротьби, оскільки розум є визначнішим. Боротьба в душі людини проходить лише тоді, коли одна і таж причина викликає пристрасть, яка діє на тіло. В цьому випадку людська пристрасть викликає як би безсЕІдомі рухі тіла, в той же час як душа стримує їх. Так вирішується Декартом питання про відношення між «чутливою» і «розумною» частинами душі, між душею і тілом.

Перш за все слід сказати, що в своїх основних ідеях Фрейд безпосередньо не посилається на Декарта. Лише в більш пізній період своєї теоретичної діяльності він дає незначні коментарі до тлумачення Декартом власних снів. Але ж по суті справи, вчення засновника психоаналізу про безсвідоме розвивалося під знаком боротьби з філософією, яка признає перевагу психічного і свідомого. Можна сказати, що формування психоаналітичних ідей супроводжується протистояння Фрейда тим філософським поглядам які органічно вписувалися в кістяк картизанської філософії.

Однак, якщо Декарт співвідносив свої сумніви з висуванням положень про те, що сумніватися – значить мислити, а мислити, отже існувати, то фрейдівські сумніви стосуються самої проблеми розумності людського існування.

З одної сторони, Декарт притримується точки зору, яка раніше відстоювалась в давньогрецькій філософії, згідно якої людина повинна «навчитися керувати своїми пристрастями».. З іншого боку – він висував міркування про те, що пристасті притримують і зберігають думки «які неприємно згадувати». І те, і інше знаходить своє відображення в психоаналітичному вченні Фрейда, де висловлюються міркування про необхідність встановлення в памяті людини ланцюга патогенних спогадів і де основною теоретичною і практичною задачею є установка на перехід безсвідомого в свідоме з метою кращої орієнтації особистості в повсякденному житті.

Проти абсолютизації влади розумного початку в людині виступив Спіноза (1632-1677), який вважав, що «люди скоріше слідують керуванню сліпого бажання, ніж розуму...». На противагу картизанській філософії з її акцентом на розум і свідомість, які складають основу людського буття, Спіноза висунув положення, згідно якому потяг або бажання є не що інше, як «сама сутність людини». Ці уявлення про співвідношення розуму і пристрастей, свідомості і потягу людини знайшли своє відображення в роботах філософів, які висловлювали сумніви на рахунок тих чи інших положень картизіанської філософії.

Одним з таких філософів був Юм (1711-1776), який виступив проти розбіжних уявлень, які будувалися на тому, що будь-яка розумна істота погоджує свої задуми і дії з розумом. Міркуючи про людську природу і вважаючи подібну точку зору в основі неправильною, він намагався довести, що, по-перше, сам по собі розум не може служити мотивом волевого акту і, по-друге, цей розум аж ніяк не перешкоджує протіканню аффектів. При цьому Юм вважав, що в принципі розум і аффекти не можуть протистояти один одному або заперечувати один в одного пріоритет в управлінні волею людини, і отже, немає необхідності говорити про будь-яку боротьбу між ними.

Разом з тим за цими міркуваннями проглядалася така позиція, в відповідності до якої Юм стверджував: «розум є і повинен бути рабом аффектів...». Це твердження зовсім не протирічить тому його вислову, що немає основи говорити про боротьбу між розумом і аффектами. Справа в тому, що на думку Юма, сам аффект не може бути названий нерозумним. Але ці тонкості в розумінні людської природи вводяться ним лише для того, щоб ефектніше підкреслити наступне: якщо мова заходить про управління людиною, то мудріше було б подіяти «на його схильності, ніж на те, що як звичайно називається його розумом».

В міркуваннях Спінози і Юма багато подібного з тим, що пізніше було виражене в психоаналітичному вченні Фрейда. Це перш за все положення про те, що в житті людини визначну роль грають її безсвідомі бажання, прагнення або потяги. Невідомо, чи був засновник психоаналізу хоча б опосередковано знайомий з філософськими ідеями Юма. В його працях немає посилань на цього англійського філософа. Більш того, в психоаналізі центральне місце займає проблема конфліктів між свідомістю і безсвідомістю, в той час як Юм схильний вважати міркування про боротьбу між розумом і пристрастями в якості розповсюдженої філософської помилки.

Дещо відмінну позицію Фрейд займав і в питанні, яке стосується можливості впливу на людину. Як і Юм, він схильний більше уваги звертати на аффекти, на безсвідому діяльність людської істоти. Але якщо англійський філософ вважав, що навряд чи доцільно говорити про «нерозумність» аффектів і в той же час тільки шляхом впливу на них, а не на розум можна досягнути успіху в управлінні людиною, то для Фрейда аффекти за межами сфери розумності, і для того, щоб їх прояв не носив руйнівного характеру, необхідно усвідомити причини і справжні мотиви їх виникнення, зробити їх надбанням свідомості. Загальним для Юма і Фрейда залишається положення про те, що розум є рабом аффектів, свідомість – слуга безсвідомого.

Більш тісні звязки спостерігаються між філософією Спінози і психоаналітичним вченням Фрейда. І справа не тільки в тому, що в деяких своїх працях засновник психоаналізу згадує імя нідерландського філософа, існують суттєвіші звязки змістовного характеру, оскільки спінозівська трактовка бажань і потяг людини в якості його самої потаємної, основної суті цілком і повністю поділяється засновником психоаналізу. Правда, Спіноза зробив спробу виявити різницю між бажаннями і потягами людини, рахуючи, що перше явлює собою потяг з усвідомленням його, в той час як Фрейда не цікавили подібні нюанси. Проте це не заважало останньому займати однотипну з попередником позицію в головному: визнавати, що бажання і потяги людини – це основа людського існування.

Поряд з проблемою співвідношення розуму і пристрастей важливе місце в філософії 17–18 ст. займало питання про взаємозвязок між свідомим і безсвідомим сприйманням, ідеями і судженнями, яке відносилося до філософського розуміння природи людського пізнання. Декарт визначає, наявність у людини «неясних» і «темних» сприймань, бо згідно картизіанської філософії, одні з них виникають в тілі, інші – в душі людини. В свою чергу Спіноза розрізняв ідеї «зрозумілі» і «неясні».

Англійський філософ Локк (1632-1704) говорив про існування «неясних» відчуттів і розумності. В більшості ідей, замічав він, є щось нерозумне. Одночасно Локк ставив питання про те, як людина знає те, що не усвідомлює. Над цим питанням задумувалися і інші мислителі, які акцентували увагу на проблемах людського пізнання.

В філософії Лейбніца (1646-1716) ця проблема розглядалася через призму так званих «малих перцепцій», «непомітних сприймань» або «безсвідомих страждань». Згідно його поглядам, важко пояснити виникнення свідомих уявлень і ідей, якщо не допустити існування чогось такого, що не характеризується свідомістю, але тим не менше дрімає в людській душі.

В протилежність картизіанської філософії, він звертає увагу на те, що сам людський досвід примушує припускати неусвідомлені сприймання. Так, людина може мати такий стан, будь це обморок або сон, в якому він ні про що не пам’ятає і не володіє будь-якими ясними і чіткими сприйманнями, які б свідчили про те що діється.

Можна звичайно сперечатися про те, наскільки лейбніцівські «малі сприймання» відповідають або не відповідають фрейдівському розумінню безсвідомого. Однак, навряд чи приходиться сумніватися в тому, що спосіб міркування про необхідність визнання безсвідомого і аргументація, яку використовують Лейбніц і Фрейд в чомусь ідентичні. Так, якщо Лейбніц вказує на порушення зв’язку між процесами сприймання в випадку невизнання попередніх свідомості станів людської душі, то аналогічна аргументація є і у засновника психоаналізу.

Проблема безсвідомого знаходить своє відображення і в філософії Канта (1724-1804). В своїх роздумах про природу людського пізнання він повертається до того ж питання, яке було поставлене Локком: «Яким чином можна знати те, що не усвідомлене нами?». На перший погляд існує протиріччя, коли стверджуємо, що ми маємо уявлення і в той же час не усвідомлюємо їх. Але Кант підмічає, що опосередковано ми можемо усвідомлювати, що маємо уявлення, хоча безпосередньо і не усвідомлюємо його. На цій основі він виділяє два типи уявлень: «смутні» і «світлі». Більше того, він підкреслює, що сфера «темних» уявлень переважає над сферою «світлих». Починаючи з «Тлумачення сновидінь» і закінчуючи роботами більш пізнього періоду, Фрейд неодноразово посилається на Канта.

Своєрідна, дещо протилежна традиційним поглядам, трактовка безсвідомого мала місце в філософії Фіхте (1762-1814). Він висуває постулат, згідно з яким діяльність є бізсвідоме прагнення до саморозгортання, активне по своїй природі і вільне в своїх проявах. Тобто, безсвідоме і діяльність породжують все і вся, являються тотожними поняттями в філософії Фіхте. Безсвідоме по Фіхте є основою не тільки створення світу, але і пізнання його.

В філософії Фіхте Фрейда, швидше всього, зацікавили ідеї, які стверджують безсвідоме як першооснову людського буття, вихідного матералу із якого пішла свідомість. Для нього прийнятним є і теоретичне положення, згідно якого перехід від безсвідомого до свідомого супроводжується у людини обмеженням свободи, повязаним з появою різних заборон в імя збереження і продовження життя. Всі ці постулати отримують розвиток в психоаналізі.

Уявлення про безсвідоме, запропоноване Фіхте, знаходить своє осмислення в філософії Шеллінга (1775-1854). Як і Фіхте він розглядає безсвідоме як першооснову обєктивного світу і людського буття. Так само він трактує безсвідоме, розуміючи під ним самовільне розгортання духа від нижчих ступенів до виникнення свідомості і самосвідомості.

Разом з тим поняття безсвідомого у Шеллінга зовсім не тотожне тому трактуванню, якого дотримувався Фіхте. В філософії Фіхте безсвідоме – це невідємний атрибут людського духу. Шеллінг не заперечує таке пояснення, але йде дальше: він виходить з того, що безсвідоме як першоджерело всього сущого належить «світовому духу». Крім того, для Фіхте безсвідоме асоціюється з нероздільною свободою, а поява свідомості – з введенням певних обмежень на свободу людини. Шеллінг відштовхнувся від теоретичного постулату, згідно якого свобода безпосередньо повязана з свідомою діяльністю людини, а необхідність є нічим не іншим як безсвідомим. В цьому питанні Фіхте і Шеллінг прийшли до згоди: філософи признали безсвідоме в якості сліпого, невідомо ким чи чим детермінованого першоначала. Шеллінг довів дану думку до завершення – ототожнив сліпу волю безсвідомого з Абсолютом, перенісши його місцезнаходження з людини на бога.

Було б неправильно стверджувати, що Фрейд послідовно розвиває всі теоретичні положення про безсвідоме, які знаходять місце в філософії Шеллінга. Навпаки, деякі з них він не приймає взагалі. Наприклад, Фрейд не підтримує шеллінгіанську ідею про безсвідоме, що знаходиться поза людиною. Одначе розуміння безсвідомого, як основного потягу, стало одним з вихідних постулатів психоаналітичного вчення Фрейда.

Одним із філософів, яі відстоюють і розвивають ірраціоналістичну лінію в західній філософії, був Шопенгауер (1788-1860). В своїй головній праці «Світ як воля і уявлення» (1819) він висунув вчення, згідно з яким початок всього сущого є безсвідома «світова воля», а першим фактом свідомості – уявлення. З точки зору Шопенгауера воля – дещо безсвідоме. В ній знаходиться джерело спонтанного розвитку. Згідно з його філософією, саме ця сліпа і некерована сила дає поштовх до творіння всіх реалій життя. В філософії Шопенгауера свідома, інтелектуальна діяльність людини складає лише дещо побічне, що немає ніякого принципіального значення для пізнання, осільки розум здатен осягнути лише явище, а не саму його суть. Звідси випливає загальний висновок Шопенгауера про первинність безсвідомого над свідомим.

Аналогічних поглядів дотримується і Ніцше (1844-1900), який роздумував про роль волі в світовому процесі і значення безсвідомого в життєдіяльності людей. Як і Шопенгауер, він виходив з того, що в основі світу лежить воля, яка дає початок всього сущого. Ніцшівське поняття волі містить різні трактування, але воля залишається безсвідомою. З цих позицій він виступає проти абсолютизації ролі розуму в пізнанні і в людській діяльності взагалі. Він вважає, що безсвідоме є необхідною умовою будь-якого вдосконалення.

Філософія Шопенгауера і Ніцше, безперечно, вплинула на формування психоаналітичного вчення Фрейда.

Безсвідоме здійснило вплив і на німецького філософа Е. фон Гартмана (1842-1906), який присвятив даній проблемі окрему працю. Обємна праця Гартмана «Філософія безсвідомого» (1869)це перша спроба узагальнення раніше існуючих увлень про цей феномен. Мова йде перш за все про переосмислення філософії Канта, Фіхте, Шеллінга і Гегеля, з одної сторони, і філософських роздумів Шопенгауера і його послідовників – з іншої.

Філософія безсвідомого Гартмана здійснила суттєвий вплив на подальше вивчення даної проблематики. Фрейд, який поставив проблему безсвідомого в центр своїх теоретичних досліджень, природньо, не міг пройти повз роботи Гартмана. Порівняльний аналіз теоретичних положень Гартмана і фрейдівських конструкцій показує, що в гартманівській філософії містяться багато елементів, які пізніше ввійшли в психоаналітичне вчення Фрейда. Можна говорити і про принципіальні розходження між філософськими ідеями Гартмана і Фрейда. Але, що більш є важливим, що Гартман висунув поняття психічно безсвідомого, яке стало основним концептом психоаналітичного вчення.

Проблема безсвідомого психічного розглядалась і в філософії Бергсона (1859-1941). Ідеї французького філософа про безсвідоме були знайомі засновнику психоаналізу. Поставлена Бергсоном задача дослідити глибинні таємниці безсвідомого стала головною ціллю психоаналітичного вчення.

Інший французький філософ і соціолог Г.Лебон (1841-1931), розглядав проблему безсвідомого в звязку з осмисленням історії розвитку людської цивілізації, ролі особистості і мас, окремої людини і натовпу в становленні культури. В своїй роботі «Психологія народів і мас» (1895) він виходив з того, що внутрішнім двигуном і пружиною розвитку людства є нерозумне начало, безсвідоме, яке детермінує як думки, так і вчинки людей.

В своїй роботі Фрейд не просто посилається на Лебона, але і присвячує йому цілий розділ, повязаний з описом «масової душі». В той же час Фрейд говорить про неспівпадання лебонівського поняття безсвідомого з тим, яким оперує психоаналіз.

В тій чи іншій формі проблема безсвідомого розглядалася в роботах німецького філософа і природодослідника Г.Фехнера (1801-1887) і німецького філософа і психолога В.Вундта (1832-1920). Фехнер висуває гіпотезу про наявність певного стану, який знаходиться нижче «порогу свідомості» і повязаного з фізіологічним подразненням. До таких станів він відносить «безсвідомі відчуття», на основі яких потім виникають акти свідомого характеру. В психічному житті людини свідомість розглядається Фехнером як вища ступінь розвитку психіки, в той час як безсвідоме відноситься до допсихічного стану.

Дещо дальше пішов Вундт, який визнавав наявність певного порогу свідомості, але увагу більшу приділяв на безсвідомих внутрішніх станах розумової діяльності.

Фрейд був знайомий з роботами Фехнера і Вундта. Напевно, імя Фехнера, частіше всіх фігурує в роботах засновника психоаналізу. 1 це цілком зрозуміло, бо в той час він був захоплений ідеєю фізіологічного пояснення психічних процесів, а в свому двотомнику «Елементи психофізики» (1860-1889) Фехнер якраз висвітлив цілий ряд думок на цей рахунок.

Особливо треба сказати про німецького філософа і психолога Т.Ліппса (1851-1941), який не тільки цікавився проблемою безсвідомого, але цілком серйозно заявляв, що безсвідомі процеси є особлива сфера психічного і вимагають вивчення. Розглядаючи людську психіку, Ліппс висуває постулат, згідно з яким основним фактором психічного життя є безсвідомі її прояви.

Фрейд звернувся до робіт Ліппса і знайшов в них те джерело, завдяки якому був зроблений один із вирішальних моментів на шляху створення психоаналітичного вчення. Фрейд намагався довести, що те поняття безсвідомого яке використовує він, не співпадає з трактуванням Ліппса, бо останній акцентував увагу на описовому аспекті, в той час як в психоаналізі досліджуються динамічні сторони безсвідомого. Але не варто сумніватися в тому, що ідеї німецького філософа і психолога мали значний вирішальний вплив на Фрейда.

Такі основні, але не можна вважати, що вичерпні філософські джрела психоаналізу, які в прямій чи опосередкованій формі вплинули на становлення психоаналітичного вчення Фрейда про безсвідоме.

Розділ III. Історія виникнення психоаналітичних ідей.

Зрозуміло, що історія виникнення уявлень про безсвідоме не обмежується сферою філософії. Вона поширюється і на область фізіології і медицини.

В другій половині XIX століття ідеї про безсвідоме людської діяльності просто витали в повітрі. До моменту створення психоаналітичного вчення уявлення про безсвідоме було відоме як серед філософів, так і серед медиків. Тому нічого немає дивного в тому, що Фрейд звернувся до осмислення цієї проблематики. Дивним виглядає те, що Фрейда зробили першовідкривачем безсвідомого, а він і не був проти. Але, як показує історико-філософський аналіз, Фрейду не належить першість ні в постановці проблеми безсвідомого, ні в висуванні цілого ряду ідей, на основі яких був створений психоаналіз.

Звертаючись до історії виникнення психоаналітичних ідей, важливим є зрозуміти «пункти росту» наукового знання, які привели до створення психоаналітичного вчення.

Перш за все подивимось на саму назву вчення Фрейда -психоаналіз. Термін «психоаналіз» був ведений Фрейдом на межі XIX-XX століть. Це відбулося після ідейних розбіжностей з віденським лікарем Й.Брейєром. Тим самим Фрейд хотів заявити про свій власний метод лікування, хоча в основному він був аналогічний «катаричному» методу Брейєра. Якщо не вдаватися в технічні подробиці, то психоаналіз являє собою метод аналізу людської психіки. Фактично він є своєрідним «психологічним аналізом».

Фрейдівські концепції «подавления» і «витіснення» часто розглядаються як оригінальні, вперше сформульовані засновником психоаналізу. Але це не так. Поняття ці існували задовго до того, як до

них звернувся Фрейд. Вже у філософії Бекона висловлюються здогади про подавления людських пристрастей. Уявлення про «витіснення» міститься і в роботах інших філософів. Так, Гербарт сформулював твердження, згідно з яким багато з того, що знаходиться в свідомості, витісняється з неї.

Подібна ситуація спостерігається по відношенню до фрейдівської концепції «опору», згідно з якою людина опирається переведенню в свідомість його безсвідомих спогадів. Сам Фрейд підкреслював, що ідея про силу «опору» виникла у нього на основі клінічних спостережень за хворими. Але в роботах багатьох філософів існує уявлення про «опір». Так, в розумінні Фіхте, любому прагненню людини досить часто виникає опір. Згідно з Фейербахом, воля неможлива без того, що волі опираються.

Психоаналіз заснований на постулаті, згідно з яким конфліктні ситуації, які виникають в глибинах людської психіки, пов’язані з залишками спогадів. З метою уникнення конфліктів необхідно відновити в пам’яті людини весь ряд попередніх спогадів і тим самим зрозуміти джерела виникнення хвилювань. Завдання психоаналізу і полягає в заповненні всіх прогалин в пам'яті.

Дещо подібне вже зустрічається в філософії Платона. Мова йде про платонівську концепцію «анамнесіса» чи спогаду. Найбільш чітко ця концепція була висвітлена в «Меноні» Платона, де говориться про згадування попереднього життєвого досвіду.

Торкнемося проблематики тлумачення сновидінь, поставленої в центр психоаналізу. Тут слід звернути увагу на два моменти: на тлумачення як дослідницький прийом, і на проблематику снобачень як таку. Відомо, що саме тлумачення є головним завдання психоаналізу. Але прийом тлумачення як спосіб дослідження відомий давно. Лише в

XIX ст. деякі філософи прямо вказували на необхідність розвитку такої психології, яка була б перш за все «тлумачною наукою».

Снобачення, як такі, з давніх часів цікавили філософів. Платон, який вважав, що якийсь дикий вигляд бажань міститься в людині і саме він виявляється в снах. Згідно Канту у снах ми переносимось у минулі роки. Можна наводити і погляди інших філософів. Вундт особливо підкреслював, що необхідне особливе тлумачення снів. В XIX ст. були опубліковані праці присвячені проблемі снів.

Таким чином, проблема тлумачення снів не є новою. Навпаки, саме філософи наштовхнули на роздуми про сутність снів.

В процесі тлумачення снів Фрейд прийшов до впевненості, що символіка є самою цікавою частиною вчення про безсвідоме. Психоаналіз якраз засновувався на визнанні символіки безсвідомого, розшифрування якої складала одну із суттєвих дослідницьких задач психоаналітичного вчення. Але і до Фрейда багато філософів зверталися до символічної діяльності людини.

Таким чином, психоаналітичні ідеї про символічну діяльність не слід сприймати як щось абсолютно нове і оригінальне.

Якщо перший постулат психоаналізу – найбільш суттєві психічні процеси є безсвідомими, то другий – найважливішу роль в життєдіяльності людини грають сексуальні потяги. Фрейд явно перебільшував, коли говорив, що до нього ніхто на зрозумів ролі сексуальних потягів. Насправді, ще в давньоіндійській і давньогрецькій філософії звертали увагу на даний фактор людського життя. Так, в «Бхагавадгіті» йде мова про «каму», чи бажання, основне, але не єдине значення якої статевий потяг, любов. Один із розділів праці Шопенгауера «Світ як воля і уявлення» був спеціально присвячений метафізиці статевого кохання., де висувається теза, згідно з якою статевий інстинкт могутній і виходить з глибини нашої природи.

Фрейдівське уявлення про людську психіку, яка складається з Воно (безсвідоме), Я (свідомість) і Ідеальне Я (совість) загальновідоме. Цей поділ вважається своєрідним вкладом, який вніс Фрейд в пвзнання внутрішнього світу людини. Але аналогічні погляди містилися і в ряді філософських робіт, автори яких роздумували над природою людини.

Дійсно, виділення в людини трьох його складових частин – широко поширене явище. У Піфагора душа людини розділена на розум, пристрасть і розсудок. Принцип потрійного поділу людської душі зберігається і пізніше. Зокрема Ніцше виділяв три внутрішні фактори: воля, дух і Я.

Як було показано раніше, поняття «Воно» запозичене Фрейдом у Г.Гроддека. Аналогічна картина і по відношенню до фрейдівського поняття «ідеального Я». Так, у Фіхте зустрічаємо використання терміну «ідеальне Я». Але найчастіше користується цим терміном Ліппс.

Таким чином розгляд історії виникнення психоаналітичних ідей свідчить про те, що буквально всі основні поняття і концепції психоаналізу були висунуті і сформульовані рядом мислителів ще задовго до того, як виникло психоаналітичне вчення Фрейда.

Зв’язок між філософією і психоаналізом беззаперечний. Одначе справа не в тому, хто перший в історії філософії і науки ввів якесь нове поняття, висунув оригінальну ідею. Більш важливим є те, яким чином нове поняття, оригінальна ідея чи комплекс теоретичних тверджень допомогли виникненню нетрадиційного вчення, яке здійснило вплив на зміну парадигм мислення, змінило цінності і орієнтації в культурі.

Висновки

В процесі нашого дослідження ми прийшли до висновку, що взаємовідносини між психоаналізом і філософською думкою досить стійкі і багатогранні. По-перше, філософські ідеї мислителів минулого суттєво вплинули на становлення і формування психоаналітичного вчення Фрейда про людину і культуру. По-друге, в своїй органічній єдності фрейдівські уявлення про психічну реальність і буття людини в світі утворюють психоаналітичну філософію, яка здійснила не менший вплив на суспільну свідомість, ніж інші філософські напрямки. По-третє, психоаналітичні ідеї все активніше вливаються в різні напрямки сучасної філософії.

Філософія відрізняється наявністю різнопланових концепцій, теорій і доктрин, постійним використанням філософів один в одного різних ідей і світоглядних установок. Але останнім часом всі ці тенденції проявляються дуже чітко, що веде до зникнення граней між різними філософськими напрямками. Все більш явною стає тенденція до встановлення тісних звязків і контактів між різними філософськими напрямками.

Можна бути впевненим, що найближчим часом психоаналітичне вчення Фрейда про людину і культуру не тільки не втратить свого впливу на розвиток філософської думки, але, навпаки, збереже свою значимість в умовах зближення між різними філософськими школами.

В даній роботі розглянуто далеко не всі філософські течії, в рамках яких спостерігається тенденція до переосмислення ряду психоаналітичних ідей. Думаємо, що розкриття відносин між психоаналізом і цими філософськими напрямками могло б внести додаткові риси в розуміння ролі і значення психоаналітичних ідей для розвитку сучасної філософії. Але не у цьому суть.

Головне в тому, що психоаналітичні концепції дійсно виявляються центром уваги філософів різних світоглядних орієнтацій, незалежно від того, наскільки вони критикують, чи навпаки некритично використовують ідеї Фрейда. Головним завдання сьогодні існуючих і можливо в перспективі нових філософських шкіл є подальше всебічне осмислення психоаналітичної філософії.

Література

Фрейд 3. Очерк истории психоанализа. Одесса, 1919

Фрейд 3. Тлумачення сновидінь. М., 1913.

Фрейд 3. Психоаналитические этюды. Одесса, 1926.

Платон. Сочинения: В 3 т. М., 1971.

Аристотель. Сочинения: в 4 т. М., 1983.

Юм Д. Сочинения: В 2 т. М., 1965.

Декарт Р. Избранные произведения. М., 1950.

Спиноза Б. Избранные произведения: В 2 т. М., 1957.

Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. М., 1901.

Ніцше Ф. Так казав Заратустра.

Виттельс Ф. Фрейд. Его личность, учение и школа. Л., 1925.

Лейбин В.М. Фрейд, психоанализ и современная западная философия. – М.: Политиздат, 1990. – 397 с.: фот.

Date: 2016-07-05; view: 425; Нарушение авторских прав