Наратологія як феномен постмодерного літературознавства

РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ НАРАТОРА У ТВОРАХ БРИТАНСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ С. АХЕРН

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….. 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ……………………..

1.1. Наратологія як феномен постмодерного літературознавства……………

1.2. Наративний аналіз художнього тексту……………………………………

1.3. Специфіка репрезентації наратора в художньому тексті………………..

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ НАРАТОРА У ТВОРАХ С.АХЕРН

2.1. Особливості контекстів гіпотекстового рівня……………………………

2.2. Текстова специфіка репрезентації…………………………………………

2.3. Характеристика на рівні гіпертексту………………………………………

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …….…………………..……...…...

ВСТУП

Актуальність теми дослідження

Метою цього дослідження є

Завдання

Об’єкт

Предмет

Методи

Наукова новизна

Практичне значення

Структура дослідження

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Наратологія як феномен постмодерного літературознавства

Українське літературознавство ХХ століття характеризується розмаїттям літературних течій, напрямків та шкіл. Однією з основних течій, яка не втратила своєї актуальності на сьогоднішній день, є наратологія, об’єктом дослідження якої є теорія оповіді. Наратологія дозволяє здійснювати аналіз структурної організації художнього твору та діалогічної взаємодії автора та читача, що надає змогу об’єктивно оцінювати результати творчої роботи автора.

Проблема сприйняття художнього твору цікавила багатьох, спочатку філософів, а згодом, коли літературознавство відокремилося від філософії, і літературознавців. Ще за античних часів Аристотель у своїй праці «Поетика» окреслив певні вимоги до структури літературного твору. Саме цей філософ створив трактат, в якому йдеться «про поетичне мистецтво як таке та про його види; про те, якими є можливості кожного виду; про те, як повинні складатися розповіді, щоб поетичний твір був добрим; крім того, зі скількох і яких він буває частин; та про інші предмети, які належать до такого ж дослідження» [1, с. 646]. Слід наголосити на тому, що давньогрецьким філософом були виділені способи оповіді, жанрові різновиди, художні прийоми тощо.

Одним з найперших учених, який почав розглядати літературу як систему, був німецький філософ Г. Гегель. «У гегелівській трактовці художня література як вид словесного мистецтва стає системою. Властивість бути художнім твором – системонабута: вона відсутня в тексті, який не відповідає системі «автор - твір – читач» [3, с. 14]. Саме розуміння літератури як системи поступово призвело до утворення різноманітних шкіл у літературознавстві. «Коли Гегель спочатку писав про твір мистецтва, а згодом про його творця та про суб’єкт, який сприймає цей твір, то він встановлював не тільки розташування елементів в системі «мистецтво», а перш за все їхню ієрархію, зумовлену функціями кожного з трьох елементів. Ця геніальна думка, сприйнята російськими формалістами, переходить у сучасні методи та методики вивчення художнього твору» [3, с. 17 - 18].

Школа формалістів, яка розпочала свою діяльність в Росії з невеликої літературної спільноти ОПОЯЗ (Общество изучения поэтического языка), займалася вивченням структури літературного твору починаючи від фонетичного рівня і закінчуючи композиційною організацією. До ОПОЯЗу входили такі вчені-філологи, як В. Шкловський, Є. Поливанов, Л. Якубінський, Б. Єйхенбаум, Б. Томашевський, Ю. Тинянов, М. Трубєцкой, Р. Якобсон тощо. Наукові здобутки вчених-формалістів багато в чому вплинули на виникнення та розвиток таких напрямків у літературознавстві, як структуралізм, семіотика, наратологія, постструктуралізм, деконструктивізм тощо.

Наратологія сьогодні багато в чому спирається на концепцію «діалогізму». Вперше ідею існуючих прямих та зворотніх зв’язків у системі «автор – твір – читач» висунув російський вчений М. Бахтін, який був розробником концепції діалогізму висловлювання, усного чи писемного. У праці «Проблема мовленнєвих жанрів» вчений висловлює думку про те, що всі сфери діяльності людини: від побуту до мистецтва, – пов’язані з процесами мовлення. В залежності від складності та тривалості висловлювань, а також сфери застосування, жанри поділяються на первинні (прості: побутовий діалог, воєнний наказ, публіцистичний виступ, стандартний перелік ділових паперів тощо), та вторинні (складні: наукові виступи та всі літературні жанри) [3, с. 252]. Не зважаючи на полеміку М. Бахтіна з формалістами, його часто відносять саме до них через те, що вчений у своїх роботах багато уваги приділяє вивченню різноманітних форм висловлювання. Основним питанням дискусії між ученими була різниця в поглядах на призначення мови у вислові. М. Бахтін звинувачував формалістів у тому, що вони не приділяли належної уваги зв’язку слова з історичною епохою. Класичною формою мовленнєвого спілкування вчений називає діалог. Художній твір теж являє собою репліку діалогу, окрему ланку загального комунікативного ланцюга, «він пов’язаний з іншими творами – висловлюваннями: і з тими, на які він відповідає, і з тими, які на нього відповідають; в той же час, подібно до репліки діалогу, він відділений від них абсолютними кордонами зміни мовленнєвих суб’єктів» [4, с. 268]. Подана концепція діалогізму текстів, розроблена М. Бахтіним, знайшла багатьох послідовників та в майбутньому багато в чому відгукнулася в теоріях прибічників структуралізму, які також були переконані в тому, що літературний твір виконує комунікативну функцію.

Слід сказати, що виникненню наратології передували дослідження структуралістів: Р. Якобсона, К. Левістроса, Р. Барта та інших. Р. Барт у статті «Смерть автора» зазначає, що саме читач, а не автор, є основним джерелом синтезу змістів, бо «текст складається з множинності різних видів письма, які виходять з різних культур та вступають один з одним у відношення діалогу, пародії, сварки, однак вся ця множинність фокусується в одній точці, якою є не автор, а читач. Читач – це той простір, де відбиваються всі до єдиної цитати, з яких складається письмо; текст набуває єдності не в походженні своєму, а в призначенні, тільки призначення це не особиста адреса; читач – це людина без історії, без біографії, без психології, він всього лише хтось, хто зводить до єдності всі ті штрихи, що утворюють письмовий текст” [5, с. 390]. Говорячи про внесок Р. Барта в дослідження художнього тексту, слід сказати, що окреслені ним концепції були поштовхом для розробки згодом категорії інтертекстуальності, теоретиком якої виступила Ю. Крістева. Саме Р. Барт вперше розподілив між собою твір та текст.

Американський лінгвіст Р. Якобсон поглиблено цікавився поетикою мовленнєвих структур. У роботі «Лінгвістика та поетика» вчений підкреслює основні компоненти, з яких складається будь-який комунікативний акт. «Адресант (adresser) надсилає повідомлення адресатові (adresse). Щоб повідомлення змогло виконати свої функції, необхідні: контекст, про який йдеться (в іншій, не зовсім однозначній термінології, «референт» – referent); адресат повинен сприймати контекст, який повинен бути або вербальним, або ж допускати вербалізацію; код, повністю або ж частково спільний для адресата (чи інакше, для того, хто кодує і того, хто декодує); і, нарешті, контакт – фіз.ичний канал і психологічний зв’язок між адресатом і адресантом, що уможливлюють встановлення та підтримання комунікації» [9, с. 361]. Ця концепція справила значний вплив на розробку теоретичної бази наратології.

Наратологія вийшла з фундаментального та новаторського дослідження В. Проппа «Морфологія чарівної казки» і була відгалуженням структуралізму. Наратологія, або теорія оповіді, зародилася наприкінці 60-х, як наслідок перегляду структуралістської концепції з позиції комунікативних уявлень про природу мистецтва. Нині «це достатньо самостійна дисципліна з власними завданнями і можливостями вивчення текстів» [11, с. 51]. У своїй праці науковець досліджує сюжети більше двохсот російських народних казок, шукаючи схожі елементи в їх структурі, з метою виділення спільних мотивів.

Одним із найвизначніших дослідників наратології сьогодні є французький учений Ж. Женетт. Його ґрунтовна праця «Фігури» охоплює значну кількість аспектів вираження художньої мови. Назвавши свою книгу «Фігури», Ж. Женетт, скоріше за все, хоче підкреслити найголовніший об’єкт свого дослідження: риторичні фігури, використані в художньому тексті. Він пише, що так само, як і фігури на шаховій дошці при пересуванні утворюють нові комбінації, у такий же спосіб і риторичні фігури при різноманітному розташуванні здатні утворювати нові комбінації. Вчений вбачав вплив художньої мови на свідомість реципієнта через мовленнєво-просторове утворення, якою є сукупність слів у площині художнього тексту, а «ефект, який мають фігури (природність, підвищеність, приємність), легко визначити, але їх сутність можна охарактеризувати так: кожна фігура – сама по собі, а всі вони разом відрізняються від не фігуральних виразів тим, що мають особливу модифікацію, яку і називають фігурою. Простий, звичний вираз не має форми, на відміну від фігури: і ось ми знов прийшли до визначення фігури як розриву між знаком і змістом, як простору всередині мови» [11, с. 124]. Наявність «розриву» між природною та художньою мовою підкреслювалася і формалістами, і структуралістами, і наратологами. Головна відмінність між мовою літературною та нелітературною полягає в можливості висловлюватися, грубо кажучи, «фігурально». Крім того, в літературному творі Ж. Женетт вбачає багатопросторовість. Читач, сприймаючи художній текст, немовби занурюється в реальність, створену автором, він починає жити в часі, який описується в творі, і реальний час для нього зупиняється; герої, їхні вчинки, переживання починають емоційно щиро сприйматися читачем. Від того, наскільки правдиво вдасться письменнику передати всі події, які будуть відбуватися в творі, залежить успіх його розказаної історії.

Серед найвідоміших досліджень, присвячених вивченню наратології, слід назвати працю відомого німецького лінгвіста В. Шміда «Наратологія», в якій вчений розглядає такі важливі питання сучасного літературознавства, як ознаки художньої оповіді, категорії автора та читача, наратора та нарататора, часовий зв’язок мотивів тощо. У зазначеній праці концепція наративності висвітлена з позицій подієвості будь-якого художнього твору. Серед найголовніших ознак художньої оповіді вчений виділяє такі, як наративність, фіктивність та естетичність. Кажучи про наративність художньої оповіді, вчений має на увазі подієвість, яка є особливою умовою існування наративу. Крім того, на думку вченого, подієвість повинна відповідати наступним критеріям: релевантність, непередбачуваність, незворотність, неповторюваність. Будь-який художній текст повинен вразити читача, вплинути на нього, перебіг подій у творі зображений з певною метою. «Вирішальним для описового або наративного характеру твору є не кількість вміщених в нього статичних або динамічних елементів, а їхня підсумкова функція. У більшості випадків домінує та або інша основна функція. Ця домінантність сприймається не завжди однаковим чином» [32, с. 14]. Наступною ознакою художнього тексту автор називає фікціональність: «Бути фіктивним – означає бути тільки зображуваним. Літературний вимисел – зображення світу, яке не претендує на пряме відношення зображуваного до певного реального позалітературного світу. Фікція полягає в «робленні», в конструкції вигаданого, можливого світу» [32, с. 31]. Поруч з ознакою фікціональності вчений виділяє ознаку естетичності художнього твору, яка також допомагає виокремити світ художній зі світу реального. В. Шмід зазначає: «Щоб охарактеризувати художню оповідь, необхідно звернутися до ознаки фікціональності. Але цієї ознаки недостатньо. Фікціональність та художність – поняття, які не співпадають. Є фікціональні оповідальні тексти, які не належать до області художньої літератури. Такі історії, які слугують прикладами в науковій або дидактичній роботі, текстові завдання в підручнику з математики, рекламні ролики тощо. Художній твір має ще одну ознаку – естетичність, точніше естетичну функцію всього твору, в якому воно фігурує як складова частина зображуваного світу» [32, с. 36]. Науковець вважає функцію естетичності найголовнішою в художньому творі.

Слід зазначити, що наратологія на сьогоднішній день виокремилася як самостійна дисципліна. Сучасний український наратолог О. Ткачук у передмові до «Наратологічного словника» пише: «Сфера застосування наратології набуває надзвичайно широких параметрів. Її прихильники звільнились від уявлення, що вони повинні досліджувати тільки ті оповіді, котрі є класичними (царина традиційної літератури), збагнули, що антрополог, фольклорист, історик, навіть психоаналітик і теолог вивчають у той чи інший спосіб оповідь. Внаслідок цього наратологія стала сьогодні самодостатньою галуззю знання, з виробленою методологією і термінологією» [9, с. 3].

Т. Черкашина в монографії «Наративні виміри художньо-біографічної прози» зазначає, що сьогодні в українських «наратологічних студіях спостерігається термінологічний плюралізм, що сприяє якнайповнішому розкриттю комунікативних властивостей літератури» [29, с. 42]. Крім того, дослідниця акцентує увагу на існуванні різних наратологічних шкіл, – французької (прибічниками якої є Ж. Женетт, Я. Лінтвельт, М. Баль тощо), американської (С. Четмен, Дж. Прінс тощо), німецької (В. Шмід, В. Кайзер), – які відрізняються між собою використанням різних термінів і понять. Кожна з означених шкіл має широкий інструментарій термінологічного апарату.

Одним з найперспективніших напрямків застосування наратології можна назвати когнітивне літературознавство, представники якого розглядають значення наративу в дослідженні когнітивних явищ. Наприклад, означеному питанню присвячені праці М. Тернера «Літературне мислення», в якій розглядається метафоричність художнього мислення; Д. Херманн «Наратологія як когнітивна наука», яка повністю висвітлює можливості застосування здобутків наратології у когнітивних дослідженнях.

Сьогодні розвиток літературознавства багато хто з учених пов’язує з розвитком комунікативної філософії. І це не дивно, адже в індустріальну епоху ХХІ століття не слід забувати про ціннісне навантаження комунікації. Теоретичні засади комунікативної філософії становлять дослідження К.-О. Апеля, Ю. Хабермаса, М. Ріделя, К. Ясперса, М. Бубера. З огляду на це слід зазначити, що наратологія набуває нової актуальності в дослідженні комунікативного аспекту діалогічної взаємодії різних суб’єктів.

Фактично на даному етапі свого існування наратологію можна розглядати як сучасну форму структуралізму, оскільки у переважній кількості досліджень 70-х – 80-х років, що були спрямованими на структуралізм, чітко виділяється тенденція до переходу на наратологічні позиції.

Отже, проблема впливу художнього твору на свідомість читача цікавила різних філософів і літературознавців ще від часів античності. Нині проблемами наратології займаються такі вчені, як Ж. Женетт, В. Шмід, Я. Лінтаельт, В. Кайзер, Дж. Прінс тощо. Серед українських дослідників слід назвати таких учених, як М. Ткачук, О. Ткачук, О. Капленко, Т. Черкашина, І. Папуша, Л. Козакова, А. Корольова, В. Сірук, В. Балдинюк, В. Букачик та інші. Перспективи подальшого розвитку наратології вбачаються також в здійсненні досліджень з когнітивного літературознавства та комунікативної філософії [24].