Суб’єкти зобов’язань. Множинність осіб у зобов’язанні.

Множинність осіб у зобов'язанні. Сторони у зобов'язанні кредитор і боржник - можуть бути представлені як однією особою, так і кількома особами (п. 1 ст. 308 ЦК). У тих випадках, коли сторони у зобов'язанні представлені не однією особою, а двома або більше особами, говорять про множинність осіб у зобов'язанні. При цьому множинність осіб може мати місце як на одній стороні, так і на кожній зі сторін зобов'язання. Відповідно цьому прийнято розрізняти активну, пасивну та змішану множинність осіб у зобов'язанні.
Активна множинність має місце у випадку, якщо на стороні кредитора бере участь кілька осіб при одному боржнику. Активна множинність характеризується тим, що кілька суб'єктів цивільного права мають право вимагати від боржника вчинення дії, передбаченого зобов'язанням. Так, якщо два громадянина придбали на праві спільної власності житловий будинок, то в частині вимоги до боржника про передачу будинку має місце зобов'язання з активною множинністю.

Якщо множинність осіб існує на стороні боржника, а на стороні кредитора бере участь тільки одна особа, говорять про пасивної множинності. У цьому випадку кредитор має право вимагати виконання від усіх содолжников, що беруть участь у зобов'язанні. Наприклад, при заподіянні шкоди спільно кількома особами кредитор має право вимагати виконання від усіх сопрічінітелей.
За участю у зобов'язанні одночасно кількох боржників і кредиторів має місце змішана множинність. Змішана множинність може виникати як при множинності учасників на одній стороні зобов'язання, якщо зобов'язання взаємне, так і за участю кількох кредиторів та кількох боржників у односторонніх зобов'язаннях. Так, при продажу автомобіля, що належить громадянам на праві спільної власності, одному покупцю існує змішана множинність, оскільки продавці виступають і як кредитори (активна множинність) щодо права вимагати сплати покупної ціни, і як боржники (пасивна множинність) щодо обов'язку передати автомобіль в власність покупця.

Множинність осіб передбачає право для іншої сторони в зобов'язанні звертатися з вимогою або виробляти виконання кільком особам одночасно, проте права та обов'язки осіб, що у такому зобов'язанні, розрізняються за обсягом прав і обов'язків, що належать кожному учаснику. У відповідності з обсягом прав і обов'язків розрізняють зобов'язання часткові, солідарні і субсидіарні.

70. Часткові зобов’язання.

Суб'єктами зобов'язання водночас можуть бути кілька боржників або кілька кредиторів, або водночас кілька боржників і кілька кредиторів. Такі зобов'язання, у яких беруть участь не один, а кілька боржників або кредиторів, дістали назву зобов'язань із множинністю осіб. Такі зобов'язання можуть бути активними, пасивними та змішаними.

Зобов'язання із множинністю осіб підпорядковуються тим самим правилам, що й будь-які інші цивільні зобов'язальні правовідносини. Проте у деяких випадках, пов'язаних безпосередньо з виконанням, вони регулюються в особливому порядку.

Якщо в зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів, завжди виникає питання, хто з цих кредиторів і в якому обсязі має право вимагати від боржника виконання покладеного на останнього обов'язку.

Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька боржників, не менш важливо з'ясувати характер їх спільного обов'язку перед кредитором.

Якщо зобов'язання характеризуються множинністю кредиторів і множинністю боржників, то істотними є дві проблеми — як і кому виконувати це зобов'язання.

З точки зору способу виконання зобов'язання з множинністю осіб (активні, пасивні та змішані) поділяються на часткові та солідарні.

У частковому активному зобов'язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника виконання зобов'язання лише у певній частці. Кредитор, який одержав належне йому виконання, із зобов'язання вибуває, але воно зберігає свою силу для решти кредиторів доти, поки вони не здійснять належне їм право.

У частковому пасивному зобов'язанні кожен із боржників зобов'язаний надати кредиторові виконання лише у певній частці з тим, щоб боржник, який виконав зобов'язання, вибував, але воно зберігало силу для решти боржників, поки вони не виконають покладений на них обов'язок перед кредитором.

У змішаному частковому зобов'язанні поєднуються обидва принципи: в такому зобов'язанні кожен із кредиторів може вимагати виконання в певній частці від кожного із боржників.

У солідарному активному зобов'язанні кожен із кредиторів має право вимагати від боржника виконання в повному обсязі. Як тільки боржник надасть повне виконання хоч би одному із кредиторів, зобов'язання припиняється. У солідарному пасивному зобов'язанні кредитор вправі вимагати виконання в повному обсязі від будь-якого боржника, тому він має право заявляти вимогу про виконання і до всіх боржників водночас, і до будь-якого з них у частині боргу. Але зобов'язання припиняється як тільки повне виконання буде надано кредиторові хоч би одним із боржників.

У змішаному солідарному зобов'язанні також поєднуються обидва принципи виконання солідарного зобов'язання. В такому зобов'язанні кожен із кредиторів може вимагати виконання в повному обсязі від кожного з боржників.

Таким чином, солідарний порядок виконання істотно відрізняється від часткового, причому нерідко буває так, що одна зі сторін вимагає солідарного виконання зобов'язання в той час як інша погоджується лише на часткове виконання. Такий спір вірогідніший у пасивних зобов'язаннях, у яких для кредитора більш прийнятна солідарна відповідальність, а для боржника, навпаки, — часткова. Такий спір має розглядатися відповідно до вимог статей 173 і 174 ЦК України. Основним і загальним визнається частковий порядок виконання зобов'язання із множинністю осіб, він презюмується законодавством. Солідарний порядок розрахований лише на деякі випадки,зокрема:

1) коли законом або іншим нормативним актом прямо передбачено солідарне виконання зобов'язання. Наприклад, ст. 451 ЦК України встановлює, що особи, які спільно заподіяли шкоду, є солідарними боржниками перед потерпілим;

2) якщо солідарний спосіб виконання зобов'язання передбачений угодою сторін. Наприклад, при укладенні договору позики сторони можуть встановити солідарні зобов'язання для боржників;

3) коли предмет зобов'язання є неподільним. У такій ситуації виконання зобов'язання частками неможливо.

У часткових зобов'язаннях важливо визначити розмір частки виконання, яка припадає на кожного з учасників. Для цього слід звернутися до аналізу юридичної підстави виникнення зобов'язання. Якщо із суті зобов'язання або безпосередньо з угоди, яка існує між боржниками та кредиторами, не можна встановити конкретні частки, відповідно до яких має виконуватися це зобов'язання, законодавець встановлює принцип рівності цих часток.

71. Солідарні зобов’язання.

У солідарному зобов'язанні після того, як виконання в повному обсязі було вже витребуване одним із солідарних кредиторів або надане одним із солідарне зобов'язаних боржників, може виникнути питання про взаємні розрахунки між самими кредиторами або боржниками. При цьому слід виходити з таких загальних правил. Солідарний кредитор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний відшкодувати іншим кредиторам належні їм частки виконання у тому розмірі, який залежить від характеру правовідносин, що складаються між солідарними кредиторами. Солідарний боржник, який виконав зобов'язання, може перекласти відповідні частки виконання на інших солідарних боржників. Обсяг таких обов'язків визначається характером відносин, які пов'язують співборжників. Так, ч. 5 ст. 175 ЦК України передбачає, що боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівних частках, якщо інші умови не встановлені законом або договором. Невиплачене одним із співборжників боржникові, який виконав солідарне зобов'язання, поділяється у рівних частках між ним та іншими співборжниками.

Таким чином, регресним визнається зобов'язання, на підставі якого кредитор (регредієнт), зобов'язаний перед третіми особами до виконання, має право віднести його повністю або частково за рахунок боржника (регресата), дія або бездіяльність якого зумовили залучення кредитора до відповідальності. Як правило, регресат відповідає перед регредієнтом, а регредієнт — перед третьою особою. Пряма відповідальність регресата перед третьою особою без відповідальності регредієнта може мати місце лише у випадках, безпосередньо встановлених законом.

Регресне зобов'язання характеризується такими ознаками. По-перше, воно є похідним від іншого (основного) зобов'язання; по-друге, один або всі його учасники — також суб'єкти основного зобов'язання; по-третє, виконання одним учасником зобов'язання або навіть саме його виникнення зумовлюється діями або бездіяльністю осіб, з якими в майбутньому і встановлюються регресні зобов'язання.

88. Поняття, предмет, суб’єкти іпотеки

Іпотечний кредит — це особлива форма кредиту, пов'язана з наданням позик під заставу нерухомого майна — землі, виробничих або житлових будівель тощо. Іпотечні позики надаються на довгостроковій основі. Іпотечний кредит стає можливим лише за умови приватної власності на землю і нерухомість.
Нерухомість завжди цінувалась у банківській справі як надійна гарантія повернення позики. Застава землі і нерухомого майна для отримання в банку довгострокового кредиту називається іпотекою. Іпотека — це вид застави нерухомого майна (землі, підприємств, споруд, будов, інших об'єктів, безпосередньо пов'язаних із землею) з метою отримання грошової позики. У випадку несплати позики закладена нерухомість продається, а з вирученої суми погашається заборгованість кредитору.
Згідно із Законом України "Про заставу" (розділ II) іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс. Відповідно до законодавства України предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.
На практиці в процесі іпотечного кредитування часто виникають проблеми з реалізацією нерухомості, оскільки вона не відноситься до розряду високоліквідних активів. У зв'язку із довгостроковим характером іпотечного кредиту також виникають складні проблеми з визначенням вартості нерухомого майна. В більшості країн діють досить жорсткі правила продажу нерухомості (за рішенням судових органів), що важливо для захисту прав власника, на майно якого накладений арешт.
Іпотечний кредит має, як правило, чітке цільове призначення. Іпотечні позики в сучасних умовах найчастіше використовуються для фінансування придбання, побудови і перепланування житлових і виробничих приміщень, а також освоєння земельних ділянок. Особливістю іпотечного кредиту є те, що заставою для його надання може виступати та нерухомість, на купівлю якої він береться.
Юридичною та економічною передумовою виникнення іпотечного кредиту є наявність розвинутої системи права приватної власності на нерухомість і, насамперед, на землю. Без приватної власності на землю та інституціонального забезпечення її купівлі-продажу широкий розвиток іпотечного кредиту неможливий.
Суб'єктами іпотечного кредиту є:
— кредитори з іпотеки — іпотечні банки або спеціалізовані іпотечні компанії, а також універсальні комерційні банки;
— позичальники — юридичні та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки, або мають поручителів, які надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.
Об'єктами іпотечного кредиту є житлові будинки, квартири, виробничі будинки, споруди, магазини, земельні ділянки тощо. Розмір іпотечного кредиту визначається у вигляді частини вартості об'єкта іпотеки. Ця обставина дозволяє навіть отримувати під заставу одного й того самого нерухомого майна додаткові іпотечні позики. Заставне майно залишається у позичальника, який продовжує його експлуатувати, тобто зберігає своє право власника.
Відповідно до Закону України "Про заставу" у випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, договір застави має бути нотаріально засвідчений на підставі відповідних право-установчих документів. Нотаріальне засвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцем знаходження нерухомості.
Нерухомість як об'єкт іпотечного кредиту має ряд суттєвих переваг. Вона майже ніколи не втрачає повністю своєї вартості (цінності), а з часом, як свідчить господарська практика, ціна її навіть зростає.

У західних країнах діють два режими правового регламентування іпотеки: 1) режим іпотеки романо-германського права (країни Західної Європи); в його основі — значна формалізація іпотечного права: нотаріальне завірення акта іпотеки, наявність кадастру чи поземельної книги, публікація іпотек та ін.; 2) режим іпотеки країн англосаксонського права; в його основі — гнучка і менш формалізована система іпотечного права; іпотека тут носить загальний характер, тобто якісно не відрізняється від інших форм застави і гарантій. До 1917 р. іпотечний кредит в Україні регламентувався нормами романо-германського права.
Класичною країною іпотечних банків є Німеччина, де перший банк, який здійснював іпотечне кредитування, був заснований ще 1770 р. у Сілезії. Широкий розвиток іпотечного кредитування в Німеччині у XVIII — XIX ст. багато в чому був обумовлений особливостями прусського шляху становлення капіталізму в сільському господарстві. Нині в Німеччині існує близько 30 спеціалізованих іпотечних банків. У більшості країн Європи і в Америці, по суті, відсутні спеціалізовані іпотечні банки, а кредитні операції з нерухомістю здійснюють універсальні комерційні банки.
В Україні перший акціонерний земельний банк, що здійснював іпотечне кредитування, був відкритий 1864 р. в Одесі.Одним із основних його завдань було виділення селянам коштів на купівлю землі на півдні України. Ліквідація приватної власності на землю і нерухомість після революції 1917 р. обумовила припинення діяльності в колишньому СРСР іпотечних банків.
Нині в Україні операції з іпотечного кредитування знаходяться в зародковому стані. В перспективі іпотечне кредитування має стати одним із найважливіших засобів забезпечення зобов'язань, пов'язаних із довгостроковими інвестиціями.
Іпотечне кредитування вимагає від персоналу комерційних банків спеціальних знань і високої економічної кваліфікації. Особливо це важливо для правильної оцінки кредитоспроможності позичальника, а також вартості нерухомого майна, без чого іпотечний кредит стає занадто ризикованою банківською операцією.
Основними документами, що, як правило, використовуються на практиці при оформленні іпотечного кредиту, є:
- іпотечне зобов'язання, що видається позичальником кредиторові на потвердження його (кредитора) переважного права на задоволення грошових претензій з вартості заставленого майна в разі невиконання позичальником свого зобов'язання, забезпеченого заставою майна;
- закладний лист — довготерміновий цінний папір, що випускається іпотечними банками під заставу земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна; він забезпечує доход у формі відсотків.
У зв'язку з тим, що для іпотечного кредиту типовим є невисока ліквідність його об'єкта, важливе значення має страхування позик і формування вторинного ринку іпотек. Іпотечне зобов'язання стає цінним папером, який залучається на фінансовий ринок. Іпотечні банки тим самим отримують можливість проводити рефінансування за допомогою механізму вторинного ринку.
Позики під нерухомість підлягають погашенню на умовах розстрочки платежу і зі сплатою відсотків. Відсотки за іпотечними позиками мають ту властивість, що їх величина залежить від територіального розміщення нерухомого майна. Підвищення ставки відсотка за іпотечними позиками пов'язано із зростанням ризику знецінення капіталу, що впливає на діяльність кредиторів. Зрозуміло, що підвищення відсоткових ставок і збільшення розміру первинного внеску звужує сферу застосування іпотечного кредиту, оскільки це погіршує умови користування ним для позичальників.
У зв'язку із розвитком іпотечного кредитування формується окремий іпотечний фінансовий ринок, головним інструментом якого є іпотечні облігації — довгострокові цінні папери, що випускаються під забезпечення нерухомістю і приносять сталий відсоток.

89. Умова і підстави цивільно-правової відповідальності.

Сукупність умов, які необхідні для виникнення при настанні цивільно-правової відповідальності, називають складом цивільного правопорушення.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає при наявності таких умов (підстав):

- протиправність;

- шкода;

- вина;

- причинний зв'язок.

Протиправною є поведінка, яка порушує норму права або умови укладеного між контрагентами договору. Протиправними можуть бути не лише дії, а й бездіяльність. Наприклад, ветеринар не надав своєчасно допомоги худобі, яка захворіла; зберігач не потурбувався, щоб захистити майно від дощу; капітан не надав допомоги іншому судну; адміністрація транспортного-підприємства не забезпечила належний технічний огляд транспортних засобів перед виходом на лінію та ін.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями. Так, правомірними вважаються дії щодо здійснення прав та виконання обов'язків (наприклад, працівники санепідемстанції знищують хворих тварин; пожежники, гасячи пожежу, заливають сусідні квартири), при згоді потерпілого на заподіяння шкоди (потерпілий попросив зламати сарай, щоб побудувати гараж); при протиправній поведінці самого потерпілого (шкода заподіяна у стані необхідної оборони).

Протиправність є неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності, тому її й називають юридичною підставою відповідальності.

Під шкодою у цивільному праві розуміють загибель, втрату або зменшення певного майнового чи немайнового блага. Майнова шкода може настати як у вигляді:

а) реальних збитків (витрат, які особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрат, які особа понесла або повинна понести для відновлення порушеного права - наприклад, витрати, пов'язані із ремонтом автобуса після дорожньо-транспортної пригоди);

б) упущеної вигоди (доходи, які б особа могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене - прибуток, втрачений автотранспортним підприємством у зв'язку з тим, що автобус був знятий з лінії і протягом трьох днів перебував у ремонті).

В юридичній літературі інколи використовуються поняття "шкода" і "збитки". Ці поняття не є тотожними і не збігаються. "Шкода" за своїм змістом більш широке поняття, оскільки шкода може бути заподіяна як майновим, такі немайновим інтересам.

Якщо шкода заподіюється особистим немайновим благам, то поняття " збитки " законодавець не використовує, оскільки неможливо поновити у повному обсязі немайнові права у тому вигляді, як вони існували до порушення. Наприклад, коли йдеться про шкоду, яка заподіяна особі при розголошенні таємниці усиновлення, смерті близького родича, честі та гідності тощо. У цих випадках йдеться не про відшкодування збитків, а саме про відшкодування шкоди.

Причинний зв'язок - це об'єктивно існуючий зв'язок між протиправною поведінкою боржника і невигідними наслідками, які настали. Так, замовлені на Новий рік ялинки були відвантажені з порушенням строків - у березні поточного року. Тут причинний зв'язок між діями постачальника і збитками замовника очевидний.

Вина боржника.

Вина - це психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідку. Залежно від того, чи бажав правопорушник настання протиправних наслідків, вирішується питання щодо поділу вини на дві форми: умисну чи необережну.

Необережну вину в цивільному праві традиційно поділяють на легку (просту) необережність та грубу необережність. Під простою (легкою) необережністю розуміють таке ставлення особи до своєї поведінки, коли вона не передбачала і не бажала тих наслідків, які фактично настали, хоча, виходячи із конкретних обставин, об'єктивно могла і зобов'язана була їх передбачити.

Груба необережність має місце, коли особа не бажала настання несприятливих наслідків, але передбачала і ставилася до цього байдуже або намагалася їх самовпевнено уникнути.

Скажімо, особа залишила корову пастися біля залізничного переїзду, не потурбувавшись прив'язати її; електромонтер поліз на стовп усувати несправність, проігнорувавши гумові рукавички.

Незважаючи на поділ вини у цивільному праві на умисну, просту (легку) необережність (необачність) та грубу необережність, ця класифікація на впливає на вирішення питання щодо стягнення збитків, оскільки вони повинні відшкодовуватися у повному обсязі за наявності будь-якої форми вини.

На відміну від кримінального права, де діє презумпція невинності, а у цивільному - діє презумпція винності боржника, тобто зобов'язана особа вважається винною, поки не доведе відсутність своєї вини.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності наведених вище чотирьох умов. На відміну від кримінально-правової; цивільно-правова відповідальність може наставати і без вини, якщо це прямо передбачено законом чи договором.

Так, володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності за заподіяну шкоду лише у випадках непереборної сили або умислу потерпілого (ст. 1187 ЦК). Тобто відсутність вини не звільняє його від відповідальності.

106. Підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов’язань.

Особа, яка порушила зобов´язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов´язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов´язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов´язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Порушення зобов´язання за відсутності вини називається випадком (див. ст. 614 ЦК і коментар до неї). Для того, щоб довести наявність випадку, особа має довести відсутність своєї вини. Але, як зазначалося (див. коментар до ст. 614 ЦК), вина не є неодмінною умовою відповідальності за порушення зобов´язань і, отже, договором або законом може бути встановлена відповідальність порушника і за відсутності його вини, тобто за випадок. У абзаці 2 статті, що коментується, окремо підкреслюється, що не вважаються випадком такі найбільш поширені в практиці справдовування боржника як, зокрема, недодержання своїх обов´язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов´язання або відсутність у боржника необхідних коштів тощо.

Непереборною силою називається надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (див. ст. 263 ЦК і коментар до неї). У комерційному обороті непереборна сила часто називається форс-мажором. У випадку, якщо порушення зобов´язання сталося внаслідок непереборної сили, відсутня не лише вина порушника, але й, як правило, причинний зв´язок між його поведінкою і порушенням зобов´язання. Отже, непереборна сила звільняє боржника від відповідальності за порушення зобов´язання у всіх випадках, крім випадків, прямо передбачених законом.

110. Умови договору.

Всі угоди, які укладаються, повинні бути укладені і офо-рмлені

відповідно до вимог закону: 1)всі особи, які ук-ладають угоду, повинні

бути правоздатними і дієздат-ними у повному об'ємі, що дає їм право на

здійснення угод; 2)всі угоди повинні відповідати за своїм змістом закону

або не протирічити йому; 3)угода повинен бути укладений в тій формі, як

це вимагає закон(згідно ст. 44 ЦК України в письмовій формі укладаються:

угоди державних, кооперативних та інших громадських орга-нізацій між

собою і з громадянами; угоди громадян між собою на суму понад сто

карбованців; інші угоди грома-дян між собою, відносно яких закон вимагає

додер-жання письмової форми), всі письмові угоди повинні бути підписані;

4)повинні укладатися при вільному во-левиявленні сторін договору.

Дотримання цих чотирьох умов є достатнім для визначення угод законними і

дій-сними і навпаки – недотримання їх веде до недійсно-сті(незаконності)

угод.