Функції органів місцевого самоврядування.

Характеризуючи функції Рад народних депутатів, передусім зазначимо, що вони у межах своєї компетенції вирішують питання місцевого значення, виходячи з інтере­сів громадян, які проживають на їх території, та державних інтересів. Власне в цій функції насамперед реалізуються такі принципи місцевого та регіонального самоврядування, як захист прав, свобод і законних інтересів громадян, со­ціальної справедливості, поєднання місцевих і державних інтересів інтересів особи і всього населення відповідної території. У і-воїи діяльності самоврядні органи не можуть не взаємодія ги з трудовими колективами, громадськими ор­ганізаціями і рухами — це також один із основних прин­ципів самоврядування. Зазначені принципи визначають зміст і наступних функцій органів самоврядування — забезпечен­ня комплексного соціально-економічного розвитку підві­домчої території; здійснення керівництва підприємствами(об'єднаннями), організаціями та установами, які є їх кому­нальною власністю. Базуючись на принципі законності, Ра­ди народних депутатів забезпечують виконання Консти­туції та законів України. Органи місцевого та регіональ­ного самоврядування є правочинними розглядати питан­ня, віднесені законодавством України до їх відання. При цьому реалізують вони надану їм компетенцію самостійно. А керувати місцевими Радами може лише закон

33. Народний суверенітет, його співвідношення із національним та державним суверенітетом.

Суверенітет - це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в ЇЇ праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб. Така діяльність мас ґрунтуватися не тільки на внутрішній законодавчій базі, а й на основі загальновизнаних міжнародних договорів і принципів добросусідства, що в умовах посилення інтеграційних процесів є надзвичайно актуальним. Дотримання умов міжнародних договорів не означає обмеженості "зовнішньої" незалежності держави, оскільки активна участь держави на міжнародній арені засвідчує самодостатність її як суб'єкта міжнародного права.

Найбільш важливою проблемою юриспруденції є проблема суверенітетів. Конституція України, як і більшість інших конституцій, розрізняє три види суверенітету - суверенітет держави, суверенітет народу і суверенітет нації.

Державний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканність державної влади, її рівноправність та незалежність у відносинах з іншими державами. Наявність державного суверенітету є передумовою рівноправності у таких відносинах. Декларація про державний суверенітет України прийнята 16 липня 1990 року.

Народний суверенітет еволюціонує з теорії державного владарювання. Важливою умовою існування народного суверенітету є державний суверенітет, оскільки відсутність останнього фактично унеможливлює існування першого. Народний суверенітет передбачає офіційне визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі та його виключне право на зміну конституційного ладу. Народ здійснює свою владу в державі як безпосередньо (вибори, референдуми), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні основи народного суверенітету відображено в ст. 5 Конституції України, що означає участь народу в управлінні державою. Ці права не можуть бути узурповані ні самою державою, ні її органами.

Важливим етапом розвитку концепції суверенітету є поява категорії "суверенітет нації". Змістовне трактування останньої в юриспруденції залишається чітко не визначеним, оскільки сам термін "нація" трактується неоднаково в різних галузях науки. Концептуальна ідея про національний суверенітет сформувалася ще у XVIII столітті, коли на теренах європейського простору утворювалися національні держави. Саме тому народний суверенітет часто сприймався як суверенітет нації. Варто зазначити, що суверенітет народу як політичної нації певної держави у своїй основі становить суверенітет нації.

В юриспруденції розуміння нації має сприйматися через призму етнічного і політичного спрямування, тому доцільно розрізняти такі поняття, як "суверенітет нації" і "національний суверенітет". Суверенітет нації означає повновладдя всього населення певної держави. Від поняття суверенітету нації як політичного утворення слід відрізняти поняття "національний суверенітет", яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності. Національний суверенітет стосується конкретної національності, яка реалізовує своє право на самовизначення. Поняття "національний суверенітет" і "суверенітет нації" потребують теоретичного обґрунтування і наступного законодавчого закріплення.

Суверенітет нації реалізується через її основні права, а саме:

* право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення;

* право на вільний розвиток національних потреб: економічних і соціальних;

* право на духовно-культурний розвиток, повагу національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

* право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами; 1 право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

· право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Таким чином, усі три види суверенітету пов'язані між собою, проте не є тотожними. Наявність державного суверенітету в тоталітарній державі не опосередковує існування народного суверенітету в межах виокремленої держави. Разом з тим, між народним суверенітетом і суверенітетом нації існує тісний зв'язок, оскільки останній є початком першого. Суб'єктом здійснення права на самовизначення є український народ, основу якого становить українська нація.

34. Органи місцевого самоврядування: поняття, види, структура, компетенція.

Дане питання регулюється Конституцією України (розділ ХІ – Місцеве самоврядування), ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» а також Європейською хартією місцевого самоврядування.

Орган місцевого самоврядування – уповноважений відповідною територіальною громадою через процедуру виборів орган влади, який представляє її інтереси та реалізує її повноваження у порядку, встановленому законом.

Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські ради. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п’ять років. Припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має наслідком припинення повноважень депутатів відповідної ради.

Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Сільські селищні, міські ради складаються з самої ради, її виконавчих органів (виконавчих комітетів) та сільських, селищних, міських голів, які обираються шляхом виборів населенням відповідної територіальної громади. Виконавчий комітет ради утворюється у складі відповідно сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. Міська рада утворює у складі виконавчого комітету ради орган з питань містобудування та архітектури.

Районні і обласні радисвоїх виконавчих органів не мають, їх функції здійснюють районні та обласні державні адміністрації. Голови ради обираються зі складу депутатів ради. Районна, обласна рада може утворити президію (колегію) ради. Президія (колегія) ради є дорадчим органом ради, який попередньо готує узгоджені пропозиції і рекомендації з питань, що передбачається внести на розгляд ради. Президія (колегія) ради може приймати рішення, які мають дорадчий характер. До складу президії (колегії) ради входять голова ради, відповідно заступник голови районної, районної у місті ради чи перший заступник, заступник голови обласної ради, голови постійних комісій ради, уповноважені представники депутатських груп і фракцій. Президія (колегія) ради діє на основі Положення про неї, що затверджується радою.

До складу самої ради входять депутатські групи, депутатські фракції.

Діють постійні комісії ради - є органами ради, що обираються з числа її депутатів, для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які належать до її відання, здійснення контролю за виконанням рішень ради, її виконавчого комітету

Тимчасові контрольні комісії - є органами ради, які обираються з числа її депутатів для здійснення контролю з конкретно визначених радою питань, що належать до повноважень місцевого самоврядування. Контрольні комісії подають звіти і пропозиції на розгляд ради.

35. Парламент і парламентаризм в Україні. Поняття парламенту, його правова природа та характерні риси.

Термін «парламент» є французького походження (від фр. parler - говорити або місце, де говорять). Парламент як вищий представницький орган влади вперше був утворений в Англії у ХІІІ ст.

Парламенти - це виборні, колегіальні представницькі органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають головні повноваження у сфері законотворчості.

Ознаки Верховної Ради України:

1) загальнодержавність - компетенція Верховної Ради України поширюється на всю територію України;

2) представництво - представляє інтереси українського народу і держави як у межах державного кордону, так і на міжнародному рівні;

3) виборність - Верховна Рада України формується тільки шляхом проведення виборів;

4) єдиний орган законодавчої влади в Україні - лише Верховна Рада України уповноважена приймати закони, жодний інший орган державної влади таких повноважень не має;

5) колегіальність - можна трактувати двояко: кількісний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів України; приймає рішення на пленарних засіданнях певною кількістю голосів народних депутатів України. Повноваження Верховної Ради України здійснюються спільно народними депутатами України на засіданнях під час сесій парламенту;

6) о днопалатніст ь - Верховна Рада України не знає внутрішнього структурного поділу, оскільки організаційно працює як єдиний орган.

Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Термін «парламентаризм» - багатозначний. У найширшому значенні він позначає сукупність усіх тих явищ і процесів, які стосуються парламенту. Йдеться про історію парламентів, їх структуру, порядок формування і функціонування тощо. У вужчому значенні цей термін позначає організацію державної влади, що передбачає наявність парламенту як представницького органу законодавчої влади, незалежно від того, якою є його формальна і реальна роль у здійсненні державної влади. У найвужчому значенні парламентаризм - це тип державного режиму, що характеризується визначальним впливом парламенту на уряд (а не уряду на парламент, як це відбувається за державного режиму, що називається міністеріалізмом).

Найбільш поширеним визначенням парламентаризму як системи взаємодії держави і суспільства - є визнання провідної або особливої та досить істотної ролі у здійсненні державно владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу - парламенту.

Для парламентаризму недостатньо просто наявності парламенту. Парламентаризм передбачає реальне верховенство парламенту в законодавчій сфері та його провідне становище в системі вищих органів держави.

Формальними, юридичними ознаками парламентаризму, що тією чи іншою формою закріплюються у конституціях, є розмежування законодавчої і виконавчої влади; наявність у парламенту функції контролю за діяльністю уряду; привілейований статус парламентаріїв та їх юридична незалежність від виборців.

Крім юридичних є й неформалізовані ознаки парламентаризму, що не закріплюються у законодавстві. Вони стосуються самого парламенту і виявляються в його структурованості, рівні професіоналізму і дисципліни парламентаріїв, їх діяльності в загальнонаціональних (а не особистих і вузькогрупових) інтересах. Такі ознаки значною мірою залежать від того, якими є партійна і виборча системи, реальні механізми функціонування парламенту.

Парламентаризм не слід пов’язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму властиве кожній сучасній демократичній країні, воно є історично зумовленим наслідком суспільно-політичного розвитку.

Український парламентаризм як принцип організації влади вперше з'являється лише наприкінці ХХ ст., хоча при цьому це явище має своє глибоке коріння на наших землях. Політичною умовою його появи була трансформація радянської політичної системи, наслідком чого стало проголошення державної незалежності України, а також поява багатопартійності та ідеологічного плюралізму, кристалізація суспільних і політичних інтересів. Однак, як показує практика парламентаризму в рамках незалежної України, багато моментів в українському парламентаризмі потребують удосконалення.

Отже, парламентаризм в Україні передбачає в недалекому майбутньому наступні шляхи свого подальшого розвитку:

1. Вдосконалення всієї політичної системи і підготовки всіх її інститутів до парламентаризму.

2. Завершення становлення парламенту як важливого і повноправного суб’єкта політичної системи України.

3. Кардинальні зміни в суспільній свідомості, політичній і правовій культурі громадян по усвідомленню необхідності функціонування парламентаризму в політичній системі України як найважливішого каналу впливу на владу.

36. Поняття державної території. Державний кордон України. Територіальне верховенство України.

Державна територія - це частина земної кулі, що належить певній державі на законних підставах, у межах якої вона здійснює суверенітет. З одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а з іншого боку - вона визначає просторову межу державної влади. Державна територія є матеріальною базою існування відповідної держави і на неї поширюється її територіальне верховенство. Правовий режим таких територій визначається насамперед національним законодавством кожної держави, а також двосторонніми чи багатосторонніми угодами (договірне проходження державного кордону, визначення прикордонного режиму і т.д.).

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13 Конституції). Як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди тощо.

Державну територію утворює:

сухопутна територія (уся суша, розташована в межах кордонів даної держави, острови,);

водна територія (усі водойми, розташовані на сухопутній території і частині вод морів і океанів, що примикають до берегів - територіальне море, внутрішні води, морські води, у тому числі води держав-архіпелагів; води портів, води заток),

повітряна територія (весь повітряний простір заввишки 100-110 км, розташований над сухопутною і водною поверхнями);

надра (простори під сухопутною і водною територіями, що простягаються до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню).

У межах державної території держава здійснює своє територіальне верховенство і національну юрисдикцію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет.

Державний кордон України (ст. 1 ЗУ Про Державний кордон України) є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору.Визначення державного кордону і позначення його на картах називається делімітацією і здійснюється державами на підставі договорів та відповідно до вимог міжнародного права. Встановлення делімітованого державного кордону на місцевості називається демаркацією і здійснюється спеціально створеними змішаними комісіями, до складу яких входять на рівних засадах представники суміжних держав. Державний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок встановлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами України. Затвердження документів демаркації державного кордону України здійснюється Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, встановлюється:

1) на суші - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі - по зовнішній межі територіального моря України;

3) на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або по середині головного рукава річки; на озерах та інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;

4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах - відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), - по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України на воді.

Режим державного кордону України - порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі та внутрішніх водах України, заходження іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України та перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України - визначається цим Законом, іншими актами законодавства України і міжнародними договорами України.

Перетинання державного кордону України здійснюється на шляхах сполучення через державний кордон з додержанням встановленого порядку. Залізничне, автомобільне, морське, річкове, поромне, повітряне та пішохідне сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, що встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства і міжнародних договорів України, а також поза пунктами пропуску через державний кордон України у випадках, визначених законодавством.

Пункт пропуску через державний кордон України - це спеціально виділена територія на залізничних та автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) з комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна.

Пропуск осіб, які перетинають державний кордон України, здійснюється органами Державної прикордонної служби України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України.

З метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони.

Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

37. Поняття та види автономій. Конституційно-правова природа автономії Криму.

У широкому державно-правовому розумінні автономія означає надання окремим частинам держави (областям, департаментам, префектурам, провінціям тощо) права на самоврядування в адміністративній (управлінській) сфері.

У вужчому - термін «автономія» вживається для означення самоврядних можливостей тих чи інших органів, структур (наприклад, автономне становище органів місцевого самоврядування).

Автономію може мати:

1) державно-територіальне утворення у складі федеративної держави, яке характеризується наявністю окремих ознак держави: власна конституція, свої самостійно сформовані органи законодавчої та виконавчої влади, символи і столиця; тут поряд із загальнодержавними діють свої закони (політична (державна, законодавча) автономія);

2) адміністративно-територіальне утворення у складі унітарної чи федеративної держави, яке не має всіх зазначених вище ознак. Автономія в ньому поширюється тільки на сферу управління. Правовий статус такого утворення визначається спеціальним актом (законом, положенням) держави, на території якої воно створене (адміністративна, або місцева автономія).

Можливі також корпоративна і персональна автономії. Персональна автономія застосовується у разі розпорошення національних меншин, шляхом участі у державному житті національних громадських організацій національних меншин. При корпоративній автономії за представниками певної національної меншини закріплюється певне представництво в органах публічної влади, а чиновники у місцях їх компактного проживання повинні знати мову національної меншини. Корпоративна автономія може забезпечуватися через функціонування консультативно-дорадчих органів національних меншин у системі органів державної влади.

Адміністративно-територіальна (регіональна) автономія – один із способів децентралізації влади в унітарній державі. Статус суб'єктів адміністративно-територіальної автономії вищий, ніж у звичайних адміністративно-територіальних одиниць, але нижчий за статус суб'єктів національно-територіальної, національно-державної автономії чи суб'єктів федерації. Суб'єкт адміністративно-територіальної (регіональної) автономії не має ознак державного утворення. Адміністративно-територіальна автономія виявляється у наявності у її суб'єктів системи органів законодавчої та виконавчої влади, що формуються самостійно, а також повноважень приймати закони з питань, коло яких окреслено центром. Органи суб'єкта адміністративно-територіальної автономії здійснюють свою діяльність під наглядом центральних органів влади, які, як правило, призначають для цього своїх представників (наприклад, губернаторів). Регіональні закони можуть бути скасовані центральними органами, якщо вони не співпадають із загальнодержавними інтересами.

Національно-територіальна автономія – різновид територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі. Національно-територіальна автономія означає надання певній частині (частинам) унітарної держави, населеної здебільшого представниками будь-якої національної меншини, певної самостійності у вирішенні питань внутрішнього життя. Статус суб'єктів національно-територіальної автономії, як правило, вищий, ніж статус суб'єктів адміністративно-територіальної автономії, і нижчий за статус суб'єктів національно-державної автономії. На відміну від регіональної автономії, національно-територіальна автономія поширюється не тільки на адміністративну, а й на культурно-мовну сферу. На території національно-територіальної автономії, поряд із загальнодержавною, офіційно використовується мова національної меншини. Формування, існування органів влади, прийняття ними рішень – схоже із адміністративно-територіальною автономією.

Національно-державна автономія – різновидність територіальної автономії, один із способів вирішення національного питання у багатонаціональній державі. Ця автономія надає окремим частинам унітарної держави, які населені здебільшого представниками національних меншин, широку самостійність і певні атрибути державності, такі, як: власна система державної влади, що формується незалежно від центру; власні конституційні акти; власна, встановлена центром, законодавча компетенція; власна офіційна мова; громадянство. Суб'єкт національно-державної автономії є державним утворенням, і обсяг його повноважень, по суті, не менший, ніж обсяг повноважень суб'єкта федерації. Прикладом може бути статус Автономної Республіки Крим в Україні, хоча щодо офіційної мови і громадянства, національно-державна автономія АРК має ряд недоліків.

Культурна (культурно-національна) автономія – надання певній етнічній спільноті, що становить меншість у даній державі, певної самостійності в питаннях організації освіти, інформаційних форм культурного життя (право створення національних шкіл, бібліотек, театрів тощо).

Культурна автономія будується на екстратериторіальній основі, тобто не на конкретній території, а поширюється на всіх представників певної національності. Культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як національні культурні центри, суспільні ради, асоціації, земляцтва.

Форми територіальної автономії:

До форм територіальної автономії можна віднести:

а) у федеративних державах – самостійність суб'єктів федерації у вирішенні питань, віднесених конституцією до їх відання;

б) в унітарних державах – місцеве та регіональне самоврядування.

Існування адміністративно-територіальних одиниць з автономним статусом зумовлене комплексом чинників: історичних, політичних, економічних, соціально-культурних, географічних, етнічних, релігійних, мовних.

Територіальна автономія є проявом складного процесу регіоналізації, що невпинно протікає у багатьох сучасних державах, в тому числі в Україні.

Конституція України визначає Автономну Республіку Крим як невід’ємну складову України, що в межах визначених Конституцією України повноважень вирішує питання, віднесені до її відання.

Для Автономної Республіки Крим характерні такі державні ознаки:

1) Крим є адміністративною автономією зі статусом Автономної Республіки Крим;

2) Автономна Республіка Крим має свою Конституцію, остання редакція якої прийнята 21 жовтня 1998 р. і затверджена законом Верховної Ради України 23 грудня 1998 р.;

3) в Автономній Республіці Крим діє система державних органів на чолі з Верховною Радою АРК і Радою Міністрів АРК;

4) з огляду на конституційний статус АРК її повноваження значно розширені у вирішенні питань господарського, соціального і культурного розвитку території;

5) найвищі органи Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень можуть видавати нормативно-правові акти, які становлять регіональну систему актів АРК.

Поряд з ознаками, що характеризують Автономну Республіку Крим як територіальну автономію, вона має деякі особливості в здійсненні своїх повноважень, а саме:

1) межі повноважень Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України;

2) її Конституцію затверджує Верховна Рада України;

3) нормативно-правові акти найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції та законам України і приймаються відповідно до Конституції України й актів її найвищих органів державної влади та на їх виконання;

4) повноваження та порядок формування і діяльності найвищих органів державної влади Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією і законами України, а також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції;

5) суди Автономної Республіки Крим належать до єдиної системи судів України;

6) Конституція України визначає питання, нормативно-правове регулювання яких має право здійснювати Автономна Республіка Крим;

7) Конституція України визначає питання, які належать до відання Автономної Республіки Крим;

8) в Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, яке виконує спостережні функції.

38. Поняття та види виборів в Україні.

Однією з найбільш дієвих форм безпосередньої демократії в Україні є вибори. Вибори є однією з найдавніших форм прямого народовладдя.

В Україні вибори на демократичних засадах почали проводитися одночасно з проголошенням незалежності нашої держави. Нагадаємо, що 1 грудня 1991 p., одночасно з проведенням всеукраїнського референдуму, який надав найвищої юридичної сили Акту проголошення незалежності України, були проведені вибори Президента України. З того часу, відповідно до чинного законодавства України, в нашій країні регулярно проводяться вибори представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Під виборами слід розуміти форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає у формуванні представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян України.

За своїм змістом вибори є волевиявленням народу щодо формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За суб'єктами вибори передбачають формування Верховної Ради України (вибори народних депутатів України), Президента України, Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

За формою вибори являють собою вибір найбільш гідного з-поміж інших кандидата на виборну посаду до органів державної влада та органів місцевого самоврядування шляхом голосування громадян за його кандидатуру.

За часом проведення вибори поділяються на: 1) чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень функціонування певного виду виборного органу або посади; 2) позачергові, або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень; 3) повторні, які проводяться у разі, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися.

За територією вибори слід розрізняти: 1) загальнонаціональні (загальнодержавні), що здійснюються на території всієї країни; 2) місцеві вибори до представницьких органів місцевого самоврядування.

Поняття виборів часто вживають як термін "виборче право", що вживається в об'єктивному та суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні виборче право - це Інститут конституційного права, що об'єднує норми конституційного та інших галузей права, які визначають поняття, види, принципи виборів, порядок їх організації та проведення, а також юридичну відповідальність за порушення чинного законодавства про вибори. Об'єктивне виборче право виражається в Конституції України, законах України "Про вибори народних депутатів України" від 25 березня 2004 р., "Про вибори Президента Україна" від 5 березня 1999 p. та ін.

Суб'єктивне виборче право - це конституційне право громадянина України вільно обирати та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції).

Найбільш поширеними у світі виборчими системами є мажоритарна, пропорційна та змішана (мажоритарно-пропорційна) виборчі системи. Мажоритарна виборча система (відносної, абсолютної, кваліфікованої більшості) застосовується під час виборів одноособових та колегіальних представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вона передбачає утворення одномандатних виборчих округів, на які поділяється вся територія країни чи відповідної адміністративно-територіальної одиниці, чи суб'єкта місцевого самоврядування, в яких громадяни голосують за конкретних кандидатів, що претендують на представницький мандат. Мажоритарна виборча система застосовується в Україні під час виборів: Президента України; депутатів сільських і селищних рад; сільських, селищних і міських голів.

Пропорційна виборча система (з "жорсткими" та "м'якими" виборчими списками) застосовується під час виборів колегіальних представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування і передбачає утворення виборчих списків кандидатів від організацій політичних партій та їх виборчих блоків. Пропорційна виборча система застосовується в Україні під час виборів: 1) народних депутатів України: 2) депутатів міських, районних у містах, районних, обласних рад, м. Києва І Севастополя; 3) депутатів Верховної Ради АРК.

Змішана виборча система передбачає комбінування пропорційної та мажоритарної виборчих систем у межах однієї держави.

39. Поняття та види референдумів в Україні

Референдуми в Україні проводяться з метою забезпечення народовладдя й особистої участі громадян і керуванні державними й місцевими справами. Референдум являє собою одну з форм народного волевиявлення.

Референдум - це спосіб прийняття громадянами шляхом голосування законів, інших рішень по найбільш важливих питаннях загальнодержавного й місцевого значення.

Право голосу на референдумі мають громадяни України, що досягли до дня його проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними.

Види референдумів:

а) всеукраїнські;

б) місцеві (проведені в рамках адміністративно-територіальних одиниць);

в) референдуми Автономної Республіки Крим.

Проведені в Україні референдуми по юридичній чинності підрозділяються на імперативні й консультативні («дорадчі опитування» - всеукраїнські, місцеві). Рішення, прийняті імперативним референдумом мають загальнообов'язковий характер і не підлягають затвердженню з боку якого-небудь органа державної влади. На відміну від імперативних, консультативні референдуми юридичної чинності не мають, тобто їхні результати не обов'язкові, але можуть розглядатися й ураховуватися при прийнятті рішень відповідними органами державної влади й місцевого самоврядування.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України, Президентом України або по народній ініціативі. Винятково всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Референдуми не допускаються відносно законопроектів з питань податків, бюджету, амністії.

Правовою основою проведення в Україні референдумів є: Конституція України (Розділ IV), Закон України від 3.07.1991р. «Про всеукраїнський і місцевий референдуми»

40. Поняття та сутність Конституції, її правова природа та юридичні властивості.

Поняття «сутність конституції» необхідно розглядати з урахуванням єдності двох аспектів - юридичного і соціального. Сутність конституції в юридичному аспекті, виражена в якостях конституції як установчого документа, основного закону, прийнятого в ускладненому порядку, що володіє вищою юридичною силою і має особливий об'єкт регулювання. Соціальна сутність конституції виражає і закріплює головні життєві інтереси пануючого або домінуючого в суспільстві соціального прошарку, співпадаючі інтереси декількох таких соціальних верств, компроміс різних по соціальній сутності шарів, співпадаючі інтереси всього народу з урахуванням пріоритетів домінуючих у суспільстві соціальних верств. Конституція - це система правових норм певної держави, яка приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини в сфері організації та функціонування органів державної влади, державно-територіального устрою та правового статусу людини і громадянина.

Наука конституційного права застосовує термін "конституція" у матеріальному і формальному значеннях.

Під конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права і свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форму правління та територіального устрою, основи організації органів державної влади, державну символіку і столицю.

Під конституцією у формальному з наченні розуміють закон чи групу законів, які наділені найвищою юридичною силою стосовно всіх інших законів даної країни. Вона не може бути змінена в загальному порядку, шляхом видання звичайного закону, і навпаки, для зміни чи доповнення конституції встановлено особливий ускладнений порядок, який, як правило, закріплено в її тексті.

Основні риси конституції:

· Основоположний характер конституції полягає в тому, що вона регулює не всі суспільні відносини, а лише найбільш важливі і має загальний характер, є стрижнем правової системи будь-якої держави. Усі інші суспільні відносини повинні регламентуватися законами та підзаконними актами, які приймаються на основі конституції і не можуть їй суперечити.

· Народність конституції полягає в тому, що вона є засобом вираження волі та інтересів усього населення країни чи його більшості, закріплює суспільні відносини, які притаманні саме цьому народу, приймається народом безпосередньо або через його представників.

· Реальність конституції полягає в тому, що вона повинна відображати фактичний стан суспільства, інакше цей документ не буде сприйматися і виконуватися народом.

· Стабільність конституції полягає в тому, що вона як документ тривалої дії у часі не повинна постійно підлягати змінам.

Конституція має низку юридичних властивостей, що характеризують її місце в системі права, а саме:

1) конституція - основний закон держави. Визначення конституції основним законом свідчить про її особливе місце в системі законів, які схвалюються в державі, а також є основою національного права. Конституція є загальнообов'язковим нормативно-правовим актом, який приймається вищим законодавчим органом держави або народом на референдумі чи в інший спосіб. Цей акт регламентує найважливіші суспільні відносини, закріплює принципи державного устрою та врегульовує докорінні засади, які покладено в основу всієї системи національного права. Конституція розрахована на тривале, постійне, багаторазове застосування та спирається на авторитет і примусову силу держави.

2) юридичне верховенство конституції. Конституція виконує по відношенню до всієї системи права роль активного "установчого центру", вона має найвищу юридичну силу, тобто її норми завжди мають перевагу над положеннями інших джерел права.

3) юридична база поточного законодавства. Конституція є фундаментом усього законодавства. Прийняття конституції об'єктивно сприяє подальшому вдосконаленню чинного законодавства і розвитку нормотворчої роботи. Тобто своєчасна реалізація її положень потребує виконання широкої програми законодавчих робіт, у тому числі внесення необхідних змін і доповнень у поточне законодавство, а також прогнозування і підготовку нових.

41. Порядок обрання Президента України. Конституційні підстави припинення повноважень Глави держави.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного строку повноважень ПУ.

Позачергові вибори Президента України проводяться у зв’язку з прийняттям відповідної постанови ВРУ.

Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:

1) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

1-1) у разі коли після закінчення строку реєстрації кандидатів на пост Президента України не зареєстровано жодного кандидата;

2) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури;

3) у разі коли вибори Президента України визнані такими, що не відбулися;

4) якщо особа після її обрання не набула мандата у порядку та у строк, встановлені Конституцією України та цим Законом.

Чергові вибори Президента України відбуваються в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України. Верховна Рада України призначає чергові вибори Президента України не пізніш як за 100 днів до дня виборів. Верховна Рада України забезпечує опублікування рішення про призначення чергових виборів Президента України у засобах масової інформації. Виборчий процес чергових виборів Президента України розпочинається за 90 днів до дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу шляхом прийняття рішення не пізніш як за 91 день до дня голосування.

Повторні вибори Президента України відбуваються в останню неділю 90-денного строку з дня прийняття постанови Верховної Ради України про призначення повторних виборів. Постанова Верховної Ради України про призначення повторних виборів приймається не пізніш як на 15-ий день після дня внесення до Верховної Ради України відповідного подання Центральної виборчої комісії.

Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному одномандатному виборчому округу, який включає в себе всю територію України та закордонний виборчий округ (далі - закордонний округ).

Вибори Президента України організовують і проводять:

1) Центральна виборча комісія;

2) окружні виборчі комісії;

3) дільничні виборчі комісії.

Висування кандидатів на пост Президента України партіями та самовисування розпочинається з першого дня виборчого процесу.

Грошова застава вноситься партією, яка висунула кандидата на пост Президента України, або кандидатом на пост Президента України у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії (після початку виборчого процесу та до подання документів Центральній виборчій комісії для реєстрації) у розмірі два мільйони п’ятсот тисяч гривень.

Голосування проводиться у день виборів та у день повторного голосування з 8 до 20 години. На закордонних виборчих дільницях голосування проводиться за місцевим часом країни, де утворені ці дільниці.

Про час і місце голосування дільнична виборча комісія повідомляє виборців не пізніш як за сім днів до дня його проведення, а у виняткових випадках утворення виборчих дільниць відповідно до частини десятої статті 20 цього Закону - напередодні дня виборів.

Обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Про обрання Президента України Центральна виборча комісія оформлює протокол. У протоколі Центральної виборчої комісії про підсумки голосування в день виборів Президента України при цьому зазначаються прізвище та ініціали кандидата, який відповідно до цього Закону обраний Президентом України.

Повідомлення про результати голосування у день виборів Президента України та про прийняте Центральною виборчою комісією за підсумками голосування рішення, передбачене частинами третьою, четвертою або п'ятою цієї статті, публікується нею в газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр" не пізніш як на третій день після підписання протоколу про результати голосування.

Повторне голосування призначається Центральною виборчою комісією на третю неділю після дня виборів.

До виборчого бюлетеня для повторного голосування включаються два кандидати на пост Президента України, які у підсумку голосування у день виборів одержали найбільшу кількість голосів.

Стаття 104. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Стаття 108. Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

Стаття 109. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

Стаття 110. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України - за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.

Стаття 111. Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

42. Порядок розробки, прийняття і зміни Конституції України. Юридичний аналіз процедури повернення до редакції Конституції 2004 р.(22-23 лютого 2014 року).

Основними способами прийняття конституції є:

1) установчими зборами - колегіальний орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів з метою попереднього схвалення або прийняття конституції (іноді з метою внесення до неї змін). Як правило, після виконання цього завдання установчі збори розпускаються, поступаючись місцем парламенту, обраному на основі нової конституції

2) народом на референдумі - це інститут безпосередньої демократії, проте не слід перебільшувати його значення. Він вважається демократичним тоді, коли текст конституції підготовлено установчими зборами або парламентом, а потім винесено на всенародне голосування. Якщо ж конституція пристосовується до конкретного політичного лідера, то в ній чітко простежуються порушення демократичних принципів і закріплюються авторитарні способи здійснення державної влади. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов авторитарного режиму.

3) представницьким органом (парламентом) – за спеціальною процедурою, встановленому самою Конституцією

4) октроюванням (даруванням) монархом своїм підданим. Цей спосіб прийняття основного закону вважається авторитарним актом і не є демократичним, тому що конституція розробляється близьким оточенням монарха і являє собою компроміс між монархом та верхівкою суспільства.

Як відомо, за порядком внесення змін і доповнень усі конституції поділяються на «гнучкі» й «жорсткі». Зміни до перших вносять у порядку, передбаченому законодавством відповідної держави для будь-якого її закону. А другими передбачається особлива процедура внесення до них будь-яких змін чи поправок.

Конституція України закріпила принцип безперервності державної влади. З цього випливає, що ухвалення «нової Конституції» можливе через ухвалення нової редакції Основного Закону на основі чинної або шляхом внесення змін до неї.

На сьогодні у правовій площині конституційну реформу в Україні можна провести виключно шляхом внесення змін до Конституції в порядку, передбаченому розділом ХІІІ Основного Закону (згідно з яким головну роль у питанні внесення змін до Основного Закону відведено Верховній Раді), або ж прийняттям нової редакції Конституції на всеукраїнському референдумі. Однак, жоден із цих варіантів в сучасних політичних і правових умовах не видається прийнятним в чистому вигляді.

Підкреслимо: Конституція України, як і більшість європейських, не містить чітких положень з процедури прийняття нового Основного Закону держави. Проте це не означає, що Конституція жодним чином не регулює зазначеного питання. Адже конституційно закріплені принципи верховенства права й народного суверенітету містять відповідь на ці питання. Хоча й досить неоднозначну.

У частина другій і третій статті 5 Конституції України сказано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

Таким чином, положення ст. 5 Основного Закону закріплюють право українського народу на безпосередню реалізацію народного суверенітету шляхом проведення всеукраїнського референдуму (ст. 69), підтверджуючи це правом громадянина на участь у такому референдумі (ч. 1 ст. 38, ч. 1 ст. 70 КУ).

Положення Конституції України ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Стаття 154. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Стаття 155. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Стаття 156. Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану

Стаття 158. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Стаття 159. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

43. Порядок формування, склад і структура Кабінету Міністрів України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри України.

Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України визначається Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України

Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу

Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України, цим та іншими законами України.

За поданням Прем’єр-міністра України Верховна Рада України може призначати міністрами осіб, які не очолюють міністерств. До складу Кабінету Міністрів України може бути призначено не більше двох таких міністрів.

Прем’єр-міністр України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України.

Подання про призначення Верховною Радою України на посаду Прем’єр-міністра України Президент України вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після надходження такої пропозиції.

Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України.

Міністр оборони України і Міністр закордонних справ України призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України.

Кабінет Міністрів України призначає на посаду:

1) державних секретарів міністерств, керівників та заступників керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, за пропозицією Комісії з питань вищого корпусу державної служби за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу;

2) перших заступників і заступників міністрів - за поданням Прем’єр-міністра України.

Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина

44. Права і обов’язки народного депутата України. Гарантії депутатської діяльності.

Народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано. Кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос.

Народний депутат на пленарному засіданні Верховної Ради України має право у порядку, передбаченому законом про регламент Верховної Ради України:

1) обирати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України;

2) обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України;

3) пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами;

4) виступати із законодавчою ініціативою у Верховній Раді України;

5) звертатися із депутатськими запитами, вимагати відповіді на них;

6) брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні;

7) виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голосування;

8) висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розглядається на засіданні;

9) висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на посади, звільняються з посад Верховною Радою України, а також щодо яких Верховна Рада України надає згоду на призначення і звільнення з посад;

10) порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій;

Народний депутат має право законодавчої ініціативи, яке реалізується у формі внесення до Верховної Ради України:

1) законопроекту; 2) проекту постанови; 3) іншої законодавчої пропозиції.

Народні депутати мають право об'єднуватися в депутатські фракції та депутатські групи.

Народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Депутатський запит - це вимога народного депутата дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції. Депутатський запит вноситься у письмовій формі народним депутатом, і розглядається на засіданні Верховної Ради України.

Народний депутат має право на депутатське звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підпр