Христини Алчевської.

Христина Данилівна Алчевська (дівоче прізвище Журавльова) відома як активний діяч народної освіти, меценат, організатор освітніх і культурних закладів на Україні. Народилася в 1841 році у с. Борзні на Чернігівщині, але більшість років проживала з батьками у Курську. Систематичної освіти Христина не отримала, оскільки батько – вчитель повітового училища – був проти жіночої освіти. Лише завдяки самоосвіті та допомозі старших братів вона здобула достатню систему знань і тверду переконаність щодо необхідності освіти для жінок. Після одруження з банкіром і промисловцем Олексієм Алчевським у 1862 році Христина переїздить до Харкова.
Христина Данилівна як світська жінка активно почала займатися громадськими справами. Чоловік підтримував Христину у всіх її починаннях на освітянській ниві. В першу чергу її займали болючі особисто для неї проблеми жіночої освіти. Вона заснувала недільну школу для жінок, яка була зразковою і пропрацювала до 1919 року. Завдяки її зусиллям у Харкові було організовано Товариство грамотності. Вона сприяла створенню першої громадської бібліотеки (зараз Державна наукова бібліотека імені В. Короленка). У 1879 році за власні кошти було відкрито школу в маєтку Алчевських у с. Олексіївка. Певний час у цій школі працював Б. Д. Грінченко. Її глибоко хвилювали проблеми культури та освіти народу, в першу чергу, зміст цієї освіти. Велику тритомна працю Х. Алчевської та її соратників – критико-бібліографічний вказівник „Что читать народу?” – у 1899 році на Всесвітній виставці в Парижі було відзначено Почесним дипломом.

Іван Франко.

Протягом багатьох років Іван Франко займався видавничою діяльністю, створенням бібліотек, народних читалень у селах. Він був переконаний: доки не буде належної організації бібліотечної справи в Україні, доки кожен мешканець міста чи села не матиме змоги одержати необхідну йому літературу, доти й культурне, політичне життя країни лишатиметься на дуже низькому рівні розвитку: "Нація, котра помирає з голоду, в котрій 90 % людей не вміє ні читати, ні писати і не має ніякої політичної волі, така нація потребує хліба, азбуки і конституції...".
Іван Франко вважав, що створення читалень в Україні було спричинено потребою людей більше читати, пробудженою у них цікавістю до знань та книжок. Селяни й городяни звикали шукати в них поради у справах господарських, судових, громадських і навіть релігійних та церковних. Вони не тільки читали, а й засновували у селах свої власні читальні, тобто хати, у яких можна було збиратися для того, щоб читати книжки та газети або слухати, як інші читають вголос, спілкуватись та радитись. Франко дійшов до такого висновку: "Такі читальні, коли б вони були в кожнім селі і велися розумно та щиро, могли би зробити дуже багато добра, могли би робочих людей далеко більше освітити і навчити, ніж теперішні аби й які високі школи. Розуміння надзвичайної важливості створення читалень відображене у рецензії Івана Франка на оповідання "Перше Мізерівка, потім Гараздівка", надрукованій в журналі "Друг" (1876) де він зазначив, що автор цього твору правдиво зобразив труднощі, з якими "мусить боротися кожен, що хоче ввести якусь новацію на користь культури і просвіти". Цими "новаціями" мали стати сільські читальні. Як вважав письменник, дуже важливо було заохотити селян до науки, переконати в її практичній користі. На думку Франка, розвиток науки та освіти обов'язково мав підвищити також матеріальний рівень життя всього українського народу, допомогти перетворити села з "Мізерівок" у "Гараздівки. Перші народні читальні почали засновувати приблизно у 1870 р. І.Франко відзначив їхню появу, як "дуже характеристичний і важливий факт з розвитку національного руху", наголосивши, що тоді, коли на заході Галичини читальні створювали за ініціативи місцевої польської шляхти та духовенства, користувались їхньою підтримкою, то засновниками українських читалень майже завжди були селяни. Кількість читалень постійно збільшувалася, хоча вони не одержували з місцевого бюджету ніяких коштів. Про якусь урядову "опіку" над ними, зауважив І.Франко, навіть не йшлося.

Франко вважав, що створення нових бібліотек і читалень обов'язково принесе користь, піднесе рівень освіти народу, якщо його підтримувати та заохочувати. Заснування бібліотек у містах і селах, освіта народу було дуже важливим для ствердження української нації, яку І.Франко прагнув бачити у спільноті європейських країн, народів, як рівну їм, незалежну в культурному розвитку — а звільнення від гноблення культури, мови певної нації завжди пов'язане з виборюванням її політичної незалежності.

Грінченко Борис.

Грінченко брав активну участь у комплектуванні Чернігівської громадської бібліотеки. У списку книг, подарованих ним цій бібліотеці в 1894 р. – 60 найменувань. Серед них не лише твори самого Грінченка, інших українських письменників (Куліша, Стороженка, Єфименка), а також науково-популярні праці з історії Англії, Америки, літературознавчі статті, літературні твори представників світової культури (Гомера, Беранже, Лермонтова, Міллера, Ламартіна, Жорж Спнд, Діккенса, Сімона), видання з історії України («Матеріали по історії Запорожья» Андріївського), етнографічні матеріали («Изследования народной жизни» Єфименка). Багато сил віддавав Грінченко боротьбі за демократичні принципи побудови громадської бібліотеки та керівництва нею. На той час членами зборів бібліотеки, за статутом, могли бути читачі, що вносили до бібліотечного фонду платню не менше двох карбованців. Тому Грінченко запропонував, щоб читачі 4-го розряду вносили на 20 коп. більше, ніж раніше, проте в кредит – тобто за три місяці наперед. Це давало можливість «і людям небагатим брати участь у справах бібліотеки». Він запропонував ввести новий розряд читачів з платнею лише 10 коп. щомісячно і з правом одержання тільки однієї книжки, або старого журналу. Зусилля Б. Д. Грінченка по упорядкуванню народних бібліотек мали велику вагомість для справи просвіти, формування основних принципів роботи масових книгосховищ та визначення їх ролі в духовному розвитку народу й національної культури.

Видатний український письменник, громадський діяч Б. Грінченко брав актину участь у комплектуванні Чернігівської громадської бібліотеки. У списку книг, подарованих ним бібліотеці в 1894 р. – 60 найменувань.

Софія Русова.

Софія Федорівна належала до жінок енергійних. Бездіяльність гнітила її. Коли Русовій заборонили керувати дитячим садком, не прийняли на посаду народної вчительки (на то були політичні міркування), вона загорілася іншою ідеєю – відкрити в Чернігові громадську бібліотеку. Виходила з того, що в місті не було публічної книгозбірні, якщо не брати до уваги книгарню Маркуса Кранца – мало доступну для багатьої чернігівців. Своїми думками Софія Русова поділилася з Петром Червинським, якого добре знала ще з Олешні (родинний маєток Софії Федорівни). Він був людиною завзятою, упертою. Умів гаряче ідстоюватим свої переконання. Так що слова Софії Федорівни впали на благодатний грунт. Одного разу коли, коли статистики поверулися з відряджень і посходилися на квартирі Русових, Червинський і Русова висловили пропозицію створити громадьку бібліотеку. Ідею було схвалено.

Спочатку Чернігівська бібліотека була просто газетною читальнею з отриманням телеграм з театру війни на Балканському півострові та розсилкою їх передплатникам. У ній не було жодної книги, а лише газети та телеграми. Всіх членів-засновників було 51 чоловік. А через рік при читальні була організована бібліотека, згодом вони об»єднались.

Михайло Павлик.

Михайло Павлик – відомий суспільно-політичний і громадський діяч, публіцист, письменник, перекладач, вчений, редактор, видавець – належить до тих постатей, які присвятили своє життя і творчість служінню рідному народові. Він залишив значну наукову, літературно-критичну й художню спадщину – історичні та публіцистичні статті, поетичні та прозові твори, переклади з багатьох іноземних мов.

Закінчивши Косівську школу, М. Павлик складає іспит за четвертий клас й їде вчитися до Снятина. Потім була Коломийська гімназія. По її закінченні юнак вступає до Львівської академічної гімназії, а 1874р. стає студентом університету.

Навчаючись він поринає у суспільно-громадське й культурне життя Львова. На філософському факультеті, куди вступив Павлик, поширювались твори передових західноєвропейських філософів, економістів, політичних діячів, у яких урядові кола небезпідставно вбачали загрозу існуючому ладові. В середовищі студентів-українців активно виношувалися й обговорювалися ідеї національного визволення Галичини. М. Павлик з ентузіазмом підключився до роботи українофільських гуртків, встановлюючи тісні контакти з І. Франком. Першою їхньою спільною роботою було редагування науково-літературного часопису „Друг” – органу демократичної молоді Західної України.

В журналі друкувалися статті й матеріали про становище українців Галичини, переклади найцікавіших творів зарубіжних письменників, звіти про діяльність студентських товариств. Головною метою своєї громадської діяльності в цей час Павлик вважав формування нової вітчизняної літератури, яка б виховувала у читачів почуття обов'язку перед народом, здатність до самопожертви та безкорисливого служіння загальнолюдським цінностям.

Внаслідок зусиль передової молоді на чолі з М. Павликом з весни 1876р. журнал „Друг” повністю перейшов на демократичні позиції, в журналі остаточно перемагає й утверджується народна мова. Цей знаменний факт засвідчив народження нової української журналістики, і приємно, що біля її витоків стояв гуцул – косів'янин Михайло Павлик.

М. Павлик був одним з перших прогресивних редакторів в історії української газетно-журнальної періодики, видавцем, популяризатором наукових знань, художньо-мистецьких цінностей. Він відстоював реалізм у літературі, живу народну мову.

Наш земляк Михайло Павлик – автор численних статей і заміток з найактуальніших питань політичного і культурного життя нашого краю. Найголовніші з них: „Про русько-українські народні читальні”, „Про строїтелів” та „руйнівників”, „Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині” та інші.

М. Павлик перекладав твори І. Тургенєва, Г. Успенського, М. Салтикова-Щедріна, О.Толстого, О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Чехова, В. Короленка, твори європейських літератур, які могли прислужитися відродженню української культури, а також праці зарубіжних філософів, економістів, соціологів. Поліція і влада постійно переслідують його та сестру.

Після заборони журналу „Друг” М. Павлику довелося докласти чимало зусиль для виходу в світ „Громадського друга”. Перший і другий номери часопису поліція конфіскувала, а М. Павлика як редактора й автора оповідання „Ребенщукова Тетяна” було засуджено до шести місяців ув'язнення.

Продовжуючи традиції „Громадського друга” М. Павлик разом з І. Франком видавали „Дзвін” і „Молот”, де 1878р. опублікували першу частину повісті Павлика „Пропащий чоловік”. Співпрацював Павлик у багатьох виданнях, зокрема у львівській польськомовній газеті, де друкував гостропубліцистичні статті та огляди з питань політики, економіки, селянського життя.

Перебуваючи з 1879 по 1881р. у Швейцарії та на півдні Франції, М. Павлик, М. Драгоманов і С. Подолинський видавали журнал „Громада”. Упродовж тривалого часу М. Павлик досліджував проблему українського культурницького поступу, збирав і узагальнював матеріали про роботу читалень, освітніх товариств і спілок, писав про назрілі питання освіти. На шпальтах демократичних видань він підтримував багатьох письменників: Лесю Українку, Павла Грабовського, Леся Мартовича, Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Євгенію Ярошинську. М. Павлик став учнем М. Драгоманова і був речником його ідей до самої смерті. Чимало рецензій, відгуків написав М. Павлик на твори І. Франка, нерідко він аналізував його окремі виступи і публікації в періодиці.

У дослідницькій фольклористично-етнографічній діяльності М. Павлика чільне місце посідають матеріали, присвячені становищу жінки у тогочасному суспільстві. Письменник висував і обгрунтовував тезу про забезпечення правової свободи і рівності жінок, створення умов для їх незалежності від чоловіків, рівності з ними у суспільному житті та діяльності, гарантування жінці свободи зборів, слова, совісті.

Перший поетичний твір М. Павлика „Прийди, весно!” написаний на початку 1873р., покладений на ноти Віктором Матюком, став популярною піснею, яку виконували на Галичині. У журналі „Друг” 1874р. М. Павлик надрукував вірші „Не забудь”, „Влюблена”, „Судьба”, „В Карпатах”, в альманасі „Дністрянка” за 1876р. – вірш „Щаслива”. Збереглося вісім рукописних зошитів віршів Павлика, що засвідчують активну поетичну працю автора.

Перу Михайла Павлика – прозаїка належить кілька оповідань та повістей, в яких він засуджує антинародну роль продажної частини інтелігенції, моральне та духовне поневолення жінки („Пропащий чоловік”, „Вихора”), солдатчину, лихоліття загарбницької війни („Юрко Куликів”).

М. Павлику належить провідна роль у справі збирання, публікування, розповсюдження, збереження безцінних пам'яток української, загальнослов'янської та європейської культур.

М. Павлик був одним з фундаторів першої української політичної організації – Русько-української радикальної партії, заснованої у Львові 1890р. у програмі, розробленій Павликом спільно з І. Франком, проголошувалася її головна мета: пробудження свідомості мас, перетворення їх на політичну силу, з вимогами якої змушена була б рахуватися австрійська влада.

Степан Сірополко.

Праці і статті головним чином на педагогічні теми у фахових і загальних українських та закордонних журналах. Окремо вийшли:

· «Взірцевий каталог шкільної і народної бібліотеки» (1918)

· «Народні бібліотеки» (1919)

· «Завдання школи» (1919)

· «Короткий курс бібліотекарства» (1924)

· «Школознавство» (1926)

· «Народна освіта на Сов. Україні» (1934)

· «Історія освіти на Україні» (1937)^[1] та ін.

У 1897 р. закінчив правничий факультет Московського університету. Просвітницьку діяльність розпочав завідувачем відділу народної освіти спочатку Тульської, а потім Московської губернських земських управ. Редагував журнали "Педагогический листок", "Украинская жизнь", "Народное образование", викладав у Народному університеті ім. Л.А. Шанявського, був членом Державного комітету народної освіти у Петербурзі.

З 1917 р. С. Сірополко плідно займається народним шкільництвом у Києві. Він стає членом Київської міської управи, водночас експертом Генерального секретаріату освіти, а з липня 1919 р. — радником Міністерства народної освіти Української Народної Республіки.

Як учений Степан Онисимович зосереджує свою наукову діяльність на проблемах організації шкільної, дошкільної та позашкільної освіти: бере активну участь у розробці проекту організації єдиної школи в Україні. Він керує роботою бібліотечно-архівного відділу Міністерства народної освіти, який формував державну політику в галузі бібліотечного будівництва. У розробленій Сірополком до 1-го Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів програмі були накреслені головні напрями бібліотечної політики молодої держави — заснування Національної бібліотеки та Книжкової палати, розвиток та впорядкування бібліотечної мережі тощо. Особлива увага приділялася правовому й матеріальному стану бібліотекаря, фаховій підготовці, а також утворенню об'єднань, спілок, проведенню з'їздів, що сприяло б запровадженню демократичних засад у бібліотечній справі. Програма відповідала загальноєвропейському процесу, будівництву національної позашкільної освіти.

Коли Директорія УНР через наступ більшовиків змушена була переїхати до Кам'янця-Подільського (1919), С. Сірополко викладав у державному Українському університеті й водночас був директором бібліотеки цього навчального закладу. Завдяки його діяльності бібліотека швидко стала однією з кращих книгозбірень періоду української революції.

Після поразки визвольних змагань, у 1920-му, С. Сірополко разом з урядом УНР мусив покинути рідну землю. В екзилі він виконував обов'язки товариша (заступника) міністра народної освіти, залишаючись в уряді УНР до кінця 1924 р. Активно працював сам й об'єднував свідомих й відданих своїй справі культурно-освітніх діячів. Особливо дбав про отримання освіти рідною мовою, організовував шкільну справу в військових частинах. За його ініціативою та безпосередньою участю у м. Ченстохові було створено українську гімназію, а пізніше — Український народний мандрівний університет. Значною мірою діяльність С. Сірополка в цей час сприяла налагоджуванню книгодрукування у таборах інтернованих, що з часом дозволило забезпечити українськими книгами табори у Вадовицях, Каліші, Лан-цуті, Стрілкові, Щепіорні та ін.

Сірополко бере активну участь в організації шевченківських свят, влаштованих українською еміграцією в Тарнові у березні 1922 та 1923 рр. Він — голова Громадського комітету зі святкування 5-ї річниці проголошення самостійності Української держави.

Найбільш ґрунтовною його працею цієї доби вважають "Короткий курс бібліотекознавства. Історія. Теорія і практика бібліотечної справи" (Львів, 1924). В основу книги покладено лекції, прочитані автором у Київському Фребелівському інституті та на курсах з підготовки діячів позашкільної освіти у 1917-1918 рр. Вона містить найважливіші відомості з історії бібліотечної справи світу та України, організації й техніки; висвітлюються особливості бібліотечної професії, простежується розвиток бібліотекознавчої лексики та термінології. Ця праця стала першим українським підручником з бібліотекознавства, що було підставою для обрання С. Сірополка Почесним членом товариства "Просвіта" у Львові. На еміграції Степан Онисимович не втрачав духовної єдності з Батьківщиною, ретельно опрацьовував потрібні йому за фахом українські друки, відзначаючи найвагоміші з них рецензіями. Його праці з проблем шкільної та позашкільної освіти цього періоду значною мірою збагатили українську наукову думку.

На початку 1925 р. С.Сірополко переїздить до Чехословаччини, де розпочинає працю в освітніх установах й здійснює наукові дослідження, що тривали до 1959 р. Празький період був досить плідним у діяльності українського вченого й громадського діяча. Він працював у Російському педагогічному інституті ім. Я. Коменського, Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. Десятки його статей, присвячених проблемам шкільництва та позашкільної освіти, з'являються в українських журналах, часописах, календарях, зокрема таких, як "Шлях виховання і навчання", "Учитель", "Бібліотечний порадник", "Книжка", "Книголюб", "Українська школа", "Тризуб", "Життя і знання", "Нова хата", "Наша культура", "Трибуна України" тощо.

С. Сірополкові завжди була притаманна продумана форма подачі досліджуваного матеріалу. Посилаючись на джерела, він вводить читача у курс різних поглядів учених на те чи інше спірне поняття, аналізує варіанти оцінок, зважаючи на всі можливі заперечення або сумніви, подає власну оцінку різних поглядів і висновків. Цей повчальний момент свідчить про енергію наукового критицизму, критерій наукової достовірності й доказовості — традицію безсторонності й коректності "старої" української науки, її незалежності від скороминущих настроїв спільноти.

Важливим напрямом наукової діяльності подвижника було вивчення українського радянського книжкового руху та бібліології. Аналіз даних щодо складу фонду публічних бібліотек за мовами у 1928 р. показав, що українізація бібліотек не досягла навіть того розвитку, при якому відсоткові українського книжкового фонду дорівнював би також відсоток російських книжок. У цілому ж бібліотечна справа, на думку С. Сірополка, додержувалась невластивого їй напряму через підпорядкування загальної освіти "політосвіті".

Важливим результатом його дослідницької праці стала ґрунтовна монографія "Народня освіта на Совєтській Україні" (1934; заборонена в УРСР, а наприкінці 1939 р. частина накладу публічно спалена у Львові). Автор присвятив книгу світлій пам'яті творців української школи, двом керманичам Генерального секретаріату освіти УНР Іванові Стешенку та Петрові Холодному. Велика заслуга вченого полягає в тому, що він у своїй праці наводить десятки сторінок офіційної в СРСР статистики, яка переконливо свідчить про розмах процесу русифікації та дискримінації України й українців.

Продовжуючи здійснювати дослідження проблем української шкільної та позашкільної освіти, С. Сірополко у 1937 р. видав монографію "Історія освіти на Україні", яка стала першою узагальнюючою працею з цієї проблеми й належить до кращих надбань української наукової думки. Після встановлення у 1939 р. радянської влади на західних українських землях майже увесь наклад було знищено. Послідовно обґрунтовуючи саме уявлення про українську освіту як цілком окрему, а не периферійну частину російської, автор наголошує на відмінності й тих історичних обставинах, що гальмували її розвиток. Загальна характеристика освітянської справи у дослідженнях С. Сірополка є оригінальною й має неперехідне значення у процесі переосмислення як змісту, так і методів сучасної освіти.

Досить слушні й тепер його думки щодо особливої ваги у пробудженні національної свідомості українського народу, в розвитку його культури, народної освіти, дошкільного виховання, шкіл, а також системи позашкільної освіти — українських книгозбірень, книгарень, музеїв, театрів, хорів. Національна освіта, з погляду вченого, є найголовнішим чинником культури народу та її поступу.

Сірополко вважав національне виховання першорядною проблемою української школи. "Держава і нація, — підкреслював він, — без високого рівня освіти — суспільство без майбутнього". Адже рідна мова — не просто головна ознака нації, без мови вона взагалі не може існувати. Мова об'єднує людей як спільноту, є імунною системою нації.

Необхідно, щоб навчальний матеріал був близьким і рідним дитині, бо чужий примушує до простого наслідування, засвоєння його не сприяє розвитку творчості, розриває зв'язок, що його самою природою закладено між дитиною і народом, до якого вона належить. Національне спрямування освіти, на думку професора, повинно полягати у невіддільності освіти від національного ґрунту, в її органічному поєднанні з національною історією, народними традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу. В основу національного виховання, підкреслював С. Сірополко, мають бути покладені традиційні християнські принципи гуманізму, демократизму, спадкоємність поколінь.

Цінним науковим джерелом з історії педагогіки нині є статті вченого, присвячені аналізу творчого доробку своїх колег і попередників. Із численних публікацій професора, присвячених персоналіям, постає своєрідна портретна галерея видатних особистостей: П. Холодний — Генеральний секретар народної освіти УНР; І. Стешенко — перший міністр освіти УНР; С. Петлюра — Голова Директорії УНР; М. Грушевський — історик; Б. Грінченко — педагог; Г. Шерстюк — перший редактор українського педагогічного журналу "Світло"; П. Стебницький — міністр народної освіти під час гетьманату; А. Маршинський — лектор Високого українського педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі; В. Лесевич — філософ та громадський діяч; П. Ніщинський — композитор та ін.

Своїм вагомим науковим доробком (близько 500 статей, українською, чеською, німецькою, французькою мовами, монографій, рецензій, підручників) С. Сірополко сприяв інтеграції української наукової думки до світової науки.

В останні роки життя учений працював над завершенням рукопису другого видання фундаментальної праці "Історія освіти на Україні". Автор доопрацював і поглибив зміст, доповнив рукопис розділами про історію освіти Галичини, Буковини, Закарпаття. Отже, маємо єдину цілісну концепцію історії української освіти від дохристиянських часів до 20-х років XX ст.Діяльність Степана Сірополка не обмежувалася освітою, педагогікою, бібліотечною справою. Він працював у галузі журналістики і книгознавства. Обирався головою Спілки українських журналістів та письменників на чужині. Був активним членом Українського історико-філологічного товариства, Комітету допомоги голодним в Україні. Брав активну участь у діяльності гуртка приятелів українського пласту, був багатолітнім членом управи і секретарем "Музею визвольної боротьби України" у Празі, а також почесним членом наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

Левко Биковський.

З січня 1918 року урядовець МЗС у Києві, книгар у видавничому товаристві «Друкар». В 1920—1921 роках працював у Всенародній Національній) бібліотеці України. Відданий ідеї створення НБУ, присвятив цій темі понад 20 статей (1919—1972). Був першим редактором журналу «Хроніки», що його видавала НБУ. Книгознавча діяльність Биковського була схвально оцінена в працях Ю. Меженка, Д. Балики, М. Ясинського 1920-х років. Наприкінці 1919-го — початку 1920 року навчався в Українському державному Кам'янець-Подільському університеті, працював в університетській бібліотеці. Зиму 1920/1921 провів у селі Лозуватка на Звенигородщині (нині село Шполянського районуЧеркаської області), видавав Літопис громадської бібліотеки Лозуватського товариства «Просвіта».

З осені 1921 року на еміграції в Польщі, де в 1921—1922 роках навчався на філософському факультеті Варшавського університету і закінчив курси бібліотекознавства при Варшавській публічній бібліотеці. З кінця 1922 року в Чехословаччині, вчився на економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії в Подєбрадах, був учнем чеського книгознавця Л. Жівного, розвинув теорію засади бібліології. В 1927 році отримав диплом інженера-економіста. Працював в установах, пов'язаних з книговидавництвом; підготував до друку (як автор і редактор) три збірники Українського книгознавства, видав шість праць з теорії та практики книгознавства. В 1930-ті роки в Україні його ім'я як представника ворожих емігрантських сил було вилучено з обігу, а книжки опинилися в спецфондах.

Перебування в Польщі (1928 — осінь 1944) стало головним періодом в науково-дослідницькій, бібліологічній праці Биковського. Понад 16 років працював у Варшавській міській публічній бібліотеці, спочатку завідувачем відділом комплектування, в1942—1944 роках її директором, викладав на Вищих курсах бібліотекознавства. Разом з Юрієм Липою організував Український Чорноморський інститут, а згодом сприяв створенню Суходолового та Океанічного інститутів. З січня 1945 року в Німеччині, у різних таборах для переміщених осіб; пізніше займався журналістською працею, перевидав ряд своїх книгознавчих праць, брав участь у розбудові Української вільної академії наук, в якій очолив книгознавчу комісію.

Влітку 1949 року емігрував до США. В Нью-Йорку був членом управи УВАН у США, секретарем книгознавчої секції і Чорноморської комісії (пізніше — заступником голови). 1954 року переїхав до Денвера, працював у місцевій публічній бібліотеці, був незмінним секретарем Денверської групи УВАН, відновив разом з Любомиром Винаром діяльність Українського бібліологічного інституту. З 1963 року співробітник журналу «Український Історик», один із членів-засновників Українського історичного товариства. Публікував нові дослідження книгознавчої тематики і численні спогади.

В 1971 році Биковському було присвоєно ступінь доцента в галузі книгознавства. Друкувався у виданнях УВАН, Інституту Дослідів Волині, УТГІ та інших, як журналіст — в українській пресі США, Канади і Європи.

Творчий доробок Биковського містить понад 530 праць з питань книгознавства, бібліотекознавства. В Україні доробок Л. Биковського представлений частково. Найбільші за чисельність колекції його публікацій зберігаються в Державній науковій архівній бібліотеці та Націонаьній бібліотеці України імені В. І. Вернадського (НБУВ).

Биковський - один з перших бібліотекарів Національної бібліотеки України. Він є автором першої "Бібліотековіани НБУ" та близько 20 публікацій про початок діяльності Бібліотеки. Також брав участь у розбудові наукової бібліотеки Кам'янець-Подільського державного українського університету, заснованого гетьманом П. Скоропадським.

Одним з перших серед українських науковців почав дослідження діяльності зарубіжних книгознавців. У "Бюлетені Варшавської публічної бібліотеки" друкує біографічні довідки та список основних праць польських, словацьких та чеських бібліографів. Також приймав активну участь в науковому русі України, співпрацював із співробітниками Українського наукового інституту, церковними діячами, політиками: Ю. Липою, І. Огієнком, В. Дорошенком, Є. Пеленським.

Бібліографія залишалася улюбленою справою Биковського до кінця життя. Він є автором низки бібліографій і біографічних матеріалів про діячів української науки та культури: мистецтвознавця К. Широцького, поета Степана Рудницького, письменника Ю. Липу, відомого вченого в галузі сільського господарства М. Ветухова.

Помер 11 січня 1992 року у Денвері.

1995 року в Києві з нагоди його 100-річчя відбулася науково-практична коференція, а 5 жовтня в урочищі Привороття Черкаської області встановлено пам'ятний камінь на згадку проо видатного науковця та палкого українського патріота ^[1].

У 1997 році за фінансової підтримки дружини Л. Биковського було перевидано бібліографію "У службах українській книжці", яку мали отримати всі наукові, обласні та університетські бібліотеки. В 1999 році завдяки зусиллям Н. Солонської була видана праця "Книгодрукування на Вкраїні".

Творчу спадщину Биковського складають понад 450 наукових праць, рецензій та інше. Серед них:

· Українське книгознавство. 1922;

· Національна бібліотека Української держави. Берлін, 1922;

· Український науковий інститут книгознавства. Подєбради, 1925;

· Книжна справа в Чехословаччині. 1926;

· Бібліотечна справа в Чехословаччині. 1927;

· Польське повстання у Варшаві 1944 р.: Спомини очевидця. Лондон, 1963;

· Ю. І. Липа // Укр. історик. 1964. № 4;

· Професор Василь Дубровський (1897—1966) // Український історик. - 1966. № 1/2 (9-10);

· М. О. Міллер, 1883—1968 //Там само. 1968. № 1-4;

· Від Привороття до Трапезунда. Мюнхен, 1969. (УІТ. Мемуаристика, № 1);

· Веймарські часи. Денвер, 1970;

· Книгарні бібліотеки академія: Спомини (1918—1922). Мюнхен;

· Денвер, 1971. (УІТ. Мемуаристика, № 2);

· У службах українській книжці. 1972; Те саме: Львів;

· Н.-Й., 1997;

· Двадцять літ науково-організаційних зусиль на заході ЗСА (Денверська група УВАН) 1954—1974. Денвер, 1974;

· Мої зустрічі з Сергієм Єфремовим // Укр.історик. 1976. № 1-4;

· Українські книгознавчі періодики і збірники І пол. ХХ ст. 1978;

· Наша співпраця: Риски до портрету Л.Винара // Укр. історик. 1981. № 1-4.

· У службах українській книжці.

Дмитро Балика.

Закінчив 1912 Чернігівське реальне училище, 1916 — Петроградський політехнічний інститут і 1920 — Томський університет. З 1921 — на бібліотечній роботі в Києві, з 1927 по 1930 працював в Українському науковому інституті книгознавства. З 1930 — вГорьківському педагогічному інституті.

Основні праці з бібліотекознавства та бібліографії («Бібліотека і читач на Україні», 1930 тощо). У 20-х роках обґрунтував теорію бібліологічної педагогіки.

Автор розвідок про бібліотеки М. Горького і П. Мельникова, книги «Нижегородские годы семьи Ульяновых» (видано 1981, у співавторстві) та ін.

У 1917 – 1920 р.р. Балка працює а Бельгії, Уфі й Томську. В ті роки з’являється його перші друковані праці. Це – результат спостережень і роздумів щодо поліпшення бібліотечної справи, позашкільного навчання.
Після закінчення педагогічного відділення Томського університету Балка викладає там педагогіка. Створений ним Музей бібліотекознавства став осередком творчої роботи з питань теорії бібліотекознавства й бібліографії, основою бібліотечного відділення наросвіти, губ політосвіти. Тут об’єднувався бібліотечний актив місцевих працівників, були курси для підготовки бібліотечних кадрів. В „Известиях музея библиотековедения” публікувалися статті Балика з проблем культурного розвитку людини, позашкільного навчання, з питань бібліотечної справи.
Приїхавши у 1921 р. до Києва, Д. Балика працював бібліотекарем у показовій бібліотеці Військо політичної школи Українського військового округу. Його наукові розвідки того часу спрямовані нас творення предметного каталога, бібліотечної технології, методики спілкування з читачем. Так використовуюся свій досвід в бібліотеці ВПШ, Балика викладав детально описав свої заняття з курсантами цієї школи.
Робота Д.А. Балики у Всенародній бібліотеці України розкрила здібності молодого науковця, особливо в галузі книгознавства та вивчення читацьких інтересів. Балика та його однодумці творчо підходили до проблеми вивчення читацького складу. Так виступаючи на Ι-й конференції наукових бібліотек УРСР (1925) та на ΙΙ-й Всеросійській конференції наукових бібліотек (1926) Д.А. Балика застерігав від механічного перенесення форм масової політико-просвітницької роботи в наукову бібліотеку, підкреслюючи необхідність диференціації читачів та визначення інформаційних потреб основних їх категорій і на цій основі – створення спеціалізованих залів. Ці пропозиції ґрунтувалися на проведеному ВБУ аналізів інтересів читачів, їх інформаційних записів та вимог. Це була одна з перших спроб проведення соціального дослідження в українському бібліотекознавстві.
Для надання теоретичної допомоги бібліотекареві у вивченні читача Балика складає, базуючись на матеріалах ВБУ, цінний покажчик під назвою „Вивчення українського читача” куди ввійшли праці відомих письменників, науковців, відомості про діяльність культурно просвітницьких громад, подає перелік українознавчих видань, що були заборонені на території України.
Бібліотекознавча теорія Д.А. Балика втілена в його актуальні й донині праці „Аналітичний та синтетичний метод вивчення читачівства”. Виділяючи п’ять основних напрямків у вивченні читачівства, він аналізує їх позитивні та негативні сторони детально спиняючись на бібліопсихології Рубакіна. Балиці належить цінне визначення понять „загального інтересу” та „читацького інтересу”. Учений був глибоко персона ний, що будь-яка бібліотека позитивно впливає на читача безпосередньо своїми притаманними тільки їй засобами: книгами, виставками, каталогами, вечорами тощо.
Балика вважав, що „лише методика бібліотечної справи вчить читача вихоплювати з потоку життя і в бібліотеці фіксувати дійсно істотне, з виховного погляду потрібне; вчить читача яскраво порівнювати; вчить читачів вносити момент організації в явища, здається, звичайні, відомі, буденні”.
З часом, теоретично підсумовуючи, він обґрунтовуючи, він обґрунтував термін „бібліотечна педагогіка” в однойменній праці та в праці ”Библиотека в свете современной педагогики”, де обстоює бібліотекознавство прикладною наукою.
Балика послідовно виступає за тісний зв’язок бібліографії з потребами життя, підкреслюючи, що таке знання не є змінним, придатним для всіх часів, воно має прикладний, допоміжний характер. Щодо визначення наукових основ рекомендаційної бібліографії то відмінними особливостями її Балика слушно вважати добір кращої з ідейного й наукового погляду літератури та її оцінку.
Він брав участь у випуску бібліотекою ряду тематичних бібліографічних покажчиків та списків, що друкувалися на сторінках часописів „Життя і революція”, „Україна” та ін. Найвагоміші з них – поточні покажчики нового українського письменництва та бібліографії М. Драгоманова, І.Франка.
За Баликою всі проблеми бібліотечного будівництва треба розглядати з точки зору, що не уможливлює повторення старих помилок та недоліків. У праці „Бібліотека в минулому” (серія Українського наукового інформаційного книгознавства”), він глибоко аналізує розвиток книги, бібліотеки, зокрема бібліотечної справи в Україні.
У роботі „Бібліотечна соціологія” характеризуються погляди відомих книгознавців О.Лов΄ягіна, М.Лісовського, М.Куфаєва, а також зарубіжних П. Отле, Л.Живного, Балика доводить своє бачення книгознавства як комплексу книгознавчих дисциплін, серед яких бібліологія – наука узагальнююча, вона є методологією книгознавства. Завдання бібліологічної соціології, зокрема – вивчити закономірності в бутті книги, взаємодію фактів, що позначилися на її особливостях – художній, науковій, науково-популярній тощо, вивчати чинники кількісного і якісного змісту книги в різних обставинах.
Сформувати бібліотечну соціологію, уточнює Балика, це значить розробити науку, що налагоджує закономірність зв’язку між відомими галузями, а також у цілому книжкової справи з відомими суспільними формаціями.
Праці Балики друкувалися в періодичних виданнях ВБУ, УНІКа, Книжкової палати РРФСР, Державної публічної бібліотеки а Ленінграді, в журналі „Красный библиотекарь”, у збірнику „Предмет и методы современной психологии”, він виступає з доповіддями на багатьох бібліотечних і бібліографічних з’їздах, конференціях, нарадах, в Україні та Росії.
На початку 1931 року він звернувся до УНІКу з пропозицією викласти в підручнику свої теоретичні напрацювання і практичний досвід з питань бібліографічної педагогіки. Але, як відомо, УНІК того ж року було піддано критиці за відрив від „конкретних” завдань соціологічного будівництва і „націоналістичний” ухил, його директора Ю.Меженка звільнено, а нова адміністрація мала чітке завдання: політизувати роботу і стежити за виконанням ідеологічних настанов. Наслідки не забарилися: на зборах (1932) „нового” УНІКу з доповіддю „Проти електризму в питаннях читачівства”, виступила аспірантка Д.Балики Н.Біркіна. Вона з позицій „нових наукових підходів” проаналізувала „ворожу” діяльність свого вчителя.
Усе це, мабуть і спонукало Балику переїхати до Горького. У 1927 році він був обраним професором місцевого університету. До 1930р. дослідник ще продовжував жити в Києві і працювати в ВБУ, наїздом читаючи лекції з бібліотекознавства на політосвіт відділі університету. А вже з 1930р. професор Балика керує кафедрою бібліотекознавства Політ інституту. З 1932р. і до останніх днів (помер у 1971р.) Дмитро Балика читає курс лекцій педагогіки в Горьківському педагогічному інституті. Цей період в його діяльності недостатньо освітлений а літературі, але відомо, що Балика був одним з ініціаторів створення обласної бібліотеки, деякий час завідуючи бібліографічним відділом. Плідно працюючи у педагогіці, друкувався в „Ученых записках” ГПІ, проводив бібліографічні дослідження приватних бібліотек О.М. Горького та П.І. Мельникова-Печерського. Серед публікацій цього періоду є присвячені історії та культурі, проблемам краєзнавчої діяльності бібліотек, окремим діячам науки і культури цього краю. Його внесок у методологію, теорію та організацію бібліотечної справи безперечний.
В інституті бібліотекознавства ЦНБ ім.. В.І. Вернадського розпочалися дослідження спрямовані на комплексне об’єктивне вивчення наукової спадщини вченого й бібліотекаря.

Микола Сагарда.

У 1927—30 рр. працював співредактором друкованого органу бібліотеки — «Журналу бібліотекознавства та бібліографії»^[1]. З 1927 року — секретар Бібліографічної Комісії ВУАН.

Сагарда працював над перекладом Євангеліє на українську мову (1905 — 1911).

Друкував статті й дослідження у «Полтавских Епархиальных Ведомостях» і «Книгарі» (1918 — 1919), серед інших: «Переклади Святого Письма на українську мову від 16 — 20 ст.», «Поетичні переклади П. О. Кулішем Святого Письма», у бібліографічних журналах — про організацію бібліографії, каталогізацію і т. д. в бібліотеках України, у журналі «Україна» давав бібліографічні огляди україніки в російських журналах.

· «Переклади Св. Письма на українську мову в XIX і XX ст.» (1919);

· «Основні проблеми українського бібліографічного репертуару» (1927);

· «Завдання бібліографії української періодики» (1928);

· огляди україніки в російських журналах (1927—28)^[1].

Упорядкував «Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук за 1930—32 рік» (1931—33), «Каталог антикварної книжки» (1932)^[1].