Загальні тенденції розвитку літературного процесу України у ХІХ ст

Наприкінці 50-х та на початку 60-х років XIX ст. у зв’язку з полегшенням загального режиму в Росії полегшилися й цензурні репресії щодо української книжки, — тому 1857 р. кількість друкованих українських книжок зростає до 12, 1860 р. — до 24, 1861 р. — до 33, 1862 р. — до 41. Але вже з 1863 р. репресії щодо української книжки поновлюються, — уряд оголошує цілу програму знищення української мови.Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) унеможливлювала повноцінність функціонування українського літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням «відлиг» і «мертвих антрактів» (Сергій Єфремов).Відлига початку 70-х років була знаменна посиленням громадянської активності, створенням у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873), що став осередком наукового українознавства і об'єднав діяльність таких потужних вчених і митців, як Павло Житецький, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та інші. За три роки вони здійснили колосальну працю зі збору, видання і дослідження українського фольклору, вивчення історії, мовознавства та мистецтва. Ця праця була перервана указом царя 1876 року, який передбачав заборону українського друкованого слова навіть під нотами пісні, завезення української книжки з-за кордону, друкування перекладів творів українською мовою.Українська література означеного періоду має особливість, яка виокремлює її з-поміж інших літератур світу: вона перебувала у постійному зв'язку з національно-визвольним рухом свого народу. Михайло Грушевський наголошував: «Історія нашої літератури є заразом історією нашого відродження національного і культурного... Українське слово вирятувало народ від видимої загибелі».На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади. Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти.Перший політичний емігрант з України Михайло Драгома-нов здійснив у Женеві п'ять випусків збірника «Громада» та двох номерів журналу під такою ж назвою. Завдяки його старанням у Женеві був надрукований роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Драгоманов виступив у Парижі на літературному конгресі (1878) з доповіддю, у якій звучав протест проти небачених гонінь літератури великого народу.Твори українських письменників могли з'являтися на Східній Україні в єдиному періодичному виданні — «Киевская старина» (1882—1906). Щоправда, упродовж 80—90-х років ХІХ століття вдалося надрукувати кілька альманахів: «Луна», «Рада», «Нива», «Степ», «Складка».Незважаючи на урядові заборони і обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною, — Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.У другій половині ХІХ століття в українській літературі провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм. Основу художнього образу реалісти вбачали у його відповідності дійсності, змалюванні типових обставин. Своїм покликанням вони вважали пізнання дійсності та її ідейну оцінку. Улюб-леними жанрами представників цього літературного напряму були роман і повість.