Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
Робота Інституту мовознавства над виробленням поліграфічної термінології.
Купрієнко В. М. КББб-1-12-4.0д
Стандартизація у видавничій та бібліотечно-бібліографічній справі
Відповіді до семінару 4 (Українські видавничі терміни у словниках 20–30 років ХХ століття)
Питання:
Робота Інституту мовознавства над виробленням поліграфічної термінології.
Загальнотехнічні словники, які містять деякі терміни видавничої галузі.
Сучасна видавнича термінологія: її упорядкування і систематизація.
Відповіді:
Робота Інституту мовознавства над виробленням поліграфічної термінології.
Зі здобуттям незалежності України термінологічні системи різних наук і галузей знань стали об’єктами детального лінгвістичного дослідження, що зумовлено національним і культурним відродженням, потребою перегляду і наукового осмислення історії української термінології. Історія формування і функціонування української друкарської термінології була предметом розгляду в працях Емілії Огар, особливої уваги, однак, заслуговує стан розвитку термінології видавничої справи і поліграфії, яка бере початок з друкарської, на початку ХХ століття. У цей час, у зв’язку з розвитком бібліології, а також друкарської техніки і технології, терміносистема видавничої справи поповнилася значною кількістю термінів, утворених на власномовній основі. Чимало з цих номінацій у подальші періоди розвитку української видавничої термінології було витіснено з ужитку термінами, скалькованими з російської мови.
Для того, щоб успішно працювати над унормуванням і впорядкуванням сучасної видавничої термінології, важливо розглянути видавничі терміни, що виникли і були у вжитку в сприятливих суспільно-політичних обставинах 20–30-х років ХХ століття, проаналізувати, якими були провідні тенденції становлення терміносистеми галузі.
У період, який безперечно можна вважати періодом успішного розвитку, а навіть розквіту термінології видавничої справи, окремий словник фахової мови так і не з’явився. Інститут української наукової мови при Всеукраїнській академії наук підготував за роки своєї праці понад тридцять лексикографічних праць, але, на жаль, не встиг опублікувати словника видавничої термінології. Проте є інформація, що в Інституті мовознавства, який продовжував роботу, розпочату ІУНМ, все-таки працювали над виробленням поліграфічної термінології – про це згадує у своїй статті „Наукова мова і політика: 55 років української термінології в УРСР” Анатоль Вовк, зазначаючи, що, серед інших, в Інституті готували словник поліграфічної термінології, який так і не вийшов через відомі політичні події початку 30-х років.
Виходячи з цього, сьогодні особливу вагу в дослідженні видавничої і поліграфічної термінології 20—30-років ХХ століття мають загальнотехнічні словники, які було підготовлено у цей період, оскільки вони містять і деякі терміни видавничої галузі.
Дуже цікаві терміни з тематичних груп назв фахівців та підприємств видавничої і друкарської справи зафіксовано у „Російсько-українському словничку реместв, професій та підприємств” Івана Жигадла, який випустило 1925 року в Харкові Центральне статистичне управління. Виданням цього словника „термінологічна Комісія при ЦСУ має на меті задовольнити мінімум вимог, поставлених життям і статистичною практикою” [Жигадло 1925: 1]. Матеріал для української частини словника автор добирав зі словників Євгена Тимченка, Бориса Грінчека, М. Уманця й А. Спілки, а також з матеріалів Термінологічної комісії при Полтавському науковому товаристві (до речі, ця комісія переглядала увесь словник глядала увесь словник Івана Жигадла). У передмові зазначено, що господарський розвиток відбувається дуже швидко, постійно з’являються нові види діяльності, тому назвам професій, які значно збагачують мову, треба приділяти велику увагу. Також наголошено на тому, що „складачеві словничка в деяких випадках довелось одмовлятись від новотворів, вважаючи це за компетенцію авторитетніших органів” [Жигадло 1925: 1]. Ось кілька прикладів українських відповідників до російських назв професій та підприємств, що стосуються друкарської справи: бумажный фабрикант – паперник, бумажная фабрика – папірня, гравер – ритовник, різбяр, журналист – газетяр, денникар, издатель – видавець, книготорговец – книгар, копировальщик – копіїста, списач, корректор – коректор, виправляч, литограф – літограф, наборщик – складач, переплетная мастерская – оправня, палитурня, переплетчик – оправник, палитурник, печатник – друкар, печатня – друкарня, словолитчик – відливач слів, типография – друкарня, типографщик – друкар, художник – маляр.
Наступним словником, що фіксував значний пласт видавничих термінів, був „Російсько-український техничний словник” Віктора Дубровського (Київ, 1926). До другого, значно переробленого і доповненого, видання автор увів терміни з багатьох галузей виробництва, серед яких і номінації з друкарської справи, позначені в російсько-українській частині скороченням „тип. – название типографское”. Як зауважував автор у передмові до другого видання, терміни взято „почасти з поточної технічної літератури, а головне із записів з народних уст” [Дубровський 1926: 3]. Як і більшість тогочасних словників, це був російсько-український словник з покажчиком українських термінів. Словник Віктора Дубровського містив близько 200 видавничих і друкарських термінів, хоча не всі з них мають позначки „друкарський”. Серед цих термінів особливо привертають увагу назви, утворені на власному мовному ґрунті та з допомогою українських словотвірних моделей: абзац – відступ; брошюровочное отделение – брошурувальня; буквоотливная машина – шрифтарка; вгонка – уставка; верстатка – плянтина; верстка – плянтування; визорий – держанце; в-подбор – в-ряд; вывод – цифротекст; декель – покривка; дефис – рисочка; заключки – тискачі; интервал – промежок; касса – шрифтовня; клапани – пальці; линейка пунктирная – лінійка точкована; метранпаж – плянтар; набирать в разрядку – складати на розбивку; обкладывать форму – марзанувати; оборка – обклад; отточие – точкування; переборка – пересклад; оправная мастерская – оправня; перепускание полос – перецифрування сторінок; пиан – гнітниця; поля (книги) – криси; приемщик – формоноша; приправка – рихтування; рост букви – височінь літери; рулон – сувій; сгиб (бумаги) – залім; средник – подвійниця; талер – складівниця; типографское имущество – друкарницьке майно; тире – риска; формо-реал – складовисько; фотограф – світляр; фотографическое заведение – світлярня; шов – шво; шпонка – розділка та інші.Окремі видавничі терміни ввійшли і до „Словника технічної термінології. мунальне господарство (Проєкт)”, якого випустив 1928 року Технічний відділ ІУНМ у серії „Матеріяли до української термінології та номенклатури” (том ІХ). У передмові автори словника Кость Туркало і Володимир Фаворський звертали увагу на гостру потребу в словниках технічної термінології: „Потреба в технічних словниках під теперішню пору колосальна. Одночасно з широким розвитком промисловости й індустріялізацією країни ми маємо велике піднесення національно-культурного життя, що захопило широкі кола людности наУкраїні, а це в українізаційному процесі мимоволі потягло за собою неоднаковість лексикографічного означення того чи того технічного поняття, призводячи тим самим чи не найголовніший чинник у культурному поступованні – мову до непотрібної заплутаности й невиразности” [Туркало, Фаворський: 1928: 7]. У словнику зафіксовано загалом небагато номінацій видавничої справи, серед яких, зокрема, такі відповідники до російських термінів: гарнитура – гарнітура, картон – тектура, картон, тигель – бритналь, типография – друкарня, типо-литография – типо-літографія, переплет (книги) – палітурка, переплетная мастерская – палітурня, переплетчик – палітурник.Найбільше видавничих термінів уміщено в „Словнику технічної термінології (загальному)” інженерів Івана Шелудька й Тодося Садовського, що вийшов 1928 року в межах тієї ж серії „Матеріяли до української термінології та номенклатури” (том Х). Ця лексикографічна праця об’єднала терміни багатьох галузей знань і виробництва, оскільки „негайна потреба в українській фаховій термінології, у зв’язку з українізацією технічної школи, виробництва й цілої технічної думки примусили Технічний Відділ узятися передовсім виготовити словник загально-технічний, що має відгукнутися на вимоги техніка будь-якого фаху” [Шелудько, Садовський 1928: 7]. У словнику, мета якого – „подати найперше термінологію, спільну різним технічним наукам, а найголовніше, з тих ділянок техніки, що мають більше поширення та застосовання в промисловості країни” [Шелудько, Садовський 1928: 12] – зафіксовано серед інших друкарські терміни (позначені скороченням „тип. – типография”), а також терміни, що стосуються літографії („литогр.”), виробництва паперу („бум.”) і палітурництва („перепл.”). За приблизними підрахунками, у „Словнику технічної термінології” є понад 350 українських друкарських термінів.Сьогодні особливе зацікавлення викликають вдалі видавничі терміни, які точно передають зміст позначуваного поняття і певний час були у вжитку. Такі терміни фіксує і словник Івана Шелудька й Тодося Садовського, хоча з часом їх було витіснено численними росіянізмами та запозиченнями за посередництвом російської мови. Наведемо приклади тих термінів, які невходять до сучасної української видавничої термінології, але дають уявлення про тенденції розвитку видавничої й друкарської термінології отягом першої третини ХХ століття: бумага верже – папір вержований, бумага рольная – папір сувійний, вкладыш – вкладень, вставка – уставляння, гравировальная мастерская – ритовня, гравер – ритівник, интервал – інтервал, промежок, калька – калька, прозорівка, калька восковая – калька воскова, восківка, капитель – капітеля, крупная печать – буйний друк, линия жирная – лінія груба, машина брошюровальная – брошурувалка, машина брошурувальна, машина бумагорезная – паперорізка, машина паперорізна, мелотипия – нотодрук, мелотипія, набор – складання, наборное отделение – складальня, оправка – паля(і)турення, отточие – точковання, правильщик – виправляч, предприятие полиграфическое – поліграфництво, пунктир – крапчак, точковання, разбор – розклад, стопа (бумаги) – різа, сыпь – розсип, таблица распашная – таблиц розгорнена, титульный – титуловий, фольга – фолія, цинкография – клішарня, эскиз – 1928 року з’явився друком „Словник технічної номенклатури. Мануфактурні виробництва (Проєкт)” професора Федора Лоханька. Словник вийшов у серії „Матеріяли до української термінології та номенклатури” (том ХІV), але був фактично першим випуском із серії технологічних словників, які планувала підготувати Технологічна секція Технічного відділу ІУНМ. Тут фіксувався „той мінімум мануфактурних термінів, що допоміг-би найперше тому, хто працює коло мануфактурної справи, найти тут потрібні йому українською мовою назви головних процесів виробництва, машин, барвників, ґатунків краму тощо” [Лоханько 1928: V]. Українські відповідники до російських термінів почерпнуто найчастіше з „Російсько-українськог словника” (Київ, 1924—1928), „Словника української мови” Б. Грінченка (Берлін, 1925), „Словаря російсько-українського” М. Уманця і А. Спілки (Берлін, 1925) та „Українського технічного словника” В. Дубровського (Київ, 1926). Низка термінів має позначку С. – термін, який ухвалила секція серед інших синонімів, а також N. – новотвір.У словнику зафіксовано, зокрема, терміни, що належать до терміносистеми поліграфічної справи, а також номінації, спільні для поліграфії і видавничої справи: бумага – папір, бумага пергаментная – папір пергамено?вий; валик – валок, валець; выгравирование – виритовування, виритування (С.); выгравированный – вирито?ваний; выгравировать – виритувати, вигравірувати, вирізьбити; гофрованный – брижований (С.), гофрований, плоєний; граверная мастерская – ритовня, гравірувальня, гравірувальна робітня; гравер, гравировщик – ритівник, гравірувальник, гравер; гравюра – рить, ритина (С.), гравюра, офорта; гила гравировальная – голка ритівнича; каландрение, каландрование – каландрування (С.); киноварь – цинобра, ки?новар; коленкор переплетный – коленкор оправни?й; ярлик – на?личко та інші. Після процесу СВУ, реформування ІУНМ, арештів і репресій працівників Інституту, утворений на базі ІУНМ відділ термінології та номенклатури Інституту мовознавства ще до повного припинення українізації встигпідготувати і випустити кілька термінологічних словників. Поява 1931 року „Практичного словника виробничої термінології” Івана Шелудька зумовлена не так намаганням унормувати українську технічну термінологію, як запропонувати пересічному робітникові доступний за своїми змістом і формою порадник. У зв’язку з українізацією, поширенням української мовина підприємствах „гостро вистає потреба в кишеньковому словнику, який би в стислій формі подавав основну фахову термінологію виробництва” [Шелудько 1931: ІІІ]. Відгукуючись на потреби часу, відділ термінології та номенклатури Науково-дослідного інституту мовознавств а при Всеукраїнській академії наук випустив серію практичних словників, у межах якої вийшов і словник виробничої термінології, що містив номінації машин, приладів, їх технічних деталей, назви процесів та продуктів виробництва, а також назви професій. Основну частину термінів, зафіксованих тут, раніше було опубліковано у різноманітних технічних словниках, окрім того, додано близько 15 відсотків термінів з тих галузей, які ще не мають своїх окремих словників. Таким чином, до праці Івана Шелудька потрапило понад 250 видавничих та поліграфічних термінів (хоча лише близько 65 позначені за традицією як друкарські – „типогр.”). Незважаючи на те, що переважна більшість уведених до словника термінів уже фіксувалась попередніми лексикографічними працями чи фаховими виданнями, якщо вдавалось знайти новий влучніший і відповідніший термін, упорядник подавав його на першому місці, далі подано поширені старі назви. Часом у квадратних дужках наводяться і широко вживані, але невдалі номінації. До чужих слів подано й українські, і чужомовні відповідники – вибір кращого терміна залишали за користувачами словника.Орієнтуючись передусім на робітника, техніка, прагнучи зробити словник компактним, упорядникові Іванові Шелудькові все ж не вдалося уникнути подання синонімів: „Коли на розв’язання українською мовою російського терміна подано двоє слів, то це визначає синонімічність, рівноправність їх обох” [Шелудько 1931: V]. У „Практичному словнику виробничої термінології” на увагу заслуговують насамперед українські номінації, утворені за допомогою власно мовних морфем: абзац – уступ, абзац; брошюровочная – брошурувальня; буквоотливной – шрифтарний; бумажник – папірник; быстропечатающий (апарат) – хуткодруківний; выворотка – виворіт; выкраска – пофарблення;, гравиров(аль)щик – ритівник; гумми-арабик – ґума арабська; двукрасочный – двофарбний; заплечик – плічко, заплечина; исправление – виправа, виправляння; калька – прозорівка, калька; капитель – главиця, капітеля; картонажник, картонщик – тектурник; касса-реал – шрифтовня-реал, каса-реал; кегель – кеґель; контур – обрис, контур; копировальная машина – копіювалка; корректура (оттиск набора) – коректа; машина лощильная, каландр – каляндер, машина полискувальна; машина печатная – друкувалка; метка – (по)значка, мітка; монотип – монотип, буквовиливалка, монодрук; набор – складовина; належка (брак печатного товара) – належень [наліж]; осадить марашку – усунути ляпсу; отравка – защавлювання; папка – тека, тектура; пресс – гніт; пригонка – припасовування; приправка – рихтування; пуансонщик – вибивальник, пуансонник; разгонка – розділка; растр – сіткованка, растр; рулон – сувій; свадьба (место, набранное дважды) – подвоїна; сигнатура (рубчик на стенках литеры) – карбіж, сиґнатура; снимок – зняток; средник – подвійниця; строкоотливная машина – рядколивалка; тенакль – тримець, тенакль; фотография – світлина, фотографія; футляр – покрівець, футляр; шпация – промежник, шпація; експликация – виклад, експлікація; етикетка – наличка, етикета та інші. На жаль, чимало вдалих термінів – національних лексем, що зафіксовані в тогочасних словниках і широко використовувались у професійному мовленні, було пізніше витіснено з друкарської терміносистеми численними росіянізмами. Видані в період „золотого десятиріччя” розвитку української науково-технічної термінології, ці словники, проте, не були позбавлені недоліків, серед яких дослідники звертають увагу на поспіх у процесі укладання і фахову непідготовленість авторів. Але головною причиною невисокого рівня лексикографічних праць називають стан української мови на початку ХХ століття: „десятиліттями, а то й століттями виключена з багатьох сфер життя, вона мусіла за короткий час виповнювати утворені прогалини. Мова потребувала стандартизації/нормалізації й – до певної міри штучного – заповнення прогалин, – ситуація, типова для всіх мов у період, коли вони поширюють сферу вживання від побутової й літературної та мусять задовольняти найрізноманітніші вимоги новочасного суспільства. Словниковий запас, фразеологію й термінологію треба було устійнити, а нерідко й доповнити,використовуючи розмовну практику, діялекти, історичні джерела, іншомовні запозичення чи будувати новотвори” [Шевельов 1987: 97]. На сучасному етапі розвитку видавничої термінології спостерігається зацікавлення термінологічними проблемами, серед яких і аналіз тенденцій національного термінотворення в 20—30-х роках. Не лише мовознавці, але й фахівці галузі усвідомили важливість перегляду сучасної видавничої термінології, спільної праці над її упорядкуванням і систематизацією. Як наслідок маємо уже чимало прикладів повернення до вжитку вдалих українських лексем, що виникли на початку ХХ століття. Інститу́т мовозна́вства і́мені О. О. Потебні́ НАН Украї́ни, скорочено Інститу́т мовозна́вства — науково-дослідна установа в Києві, центр мовознавчих досліджень в Україні.Інститут мовознавства — провідна багатопрофільна науково-дослідна установа та координаційний центр, який розробляє теоретичні й методологічні засади загального, слов'янського, балтійського, германського, а також структурно-математичного та прикладного мовознавства. Головне завдання — провадити фундаментальні та прикладні дослідження з метою отримання нових наукових знань і сприяння духовному розвитку суспільства.
Очолює Інститут директор — акад. НАН України Віталій Скляренко, заступник директора — д. філол. н., проф. Віктор Брицин.
Інститут має власний друкований орган — журнал «Мовознавство»; працює аспірантура й докторантура; діє спеціалізована наукова рада для захисту дисертацій.
Створений 1930 р. на базі мовознавчих комісій ВУАН. 1945 р. присвоєно ім'я видатного українського філолога XIX ст.Олександра Потебні. Тривалий час був єдиною мовознавчою установою та центром багатоаспектного вивчення української мови, очолював і координував усю мовознавчу роботу в Україні.
Підготовлено чимало капітальних праць, що мають велике наукове та практичне значення:
· «Українсько-російський словник» (у 6 т.; 1953—1963)
· «Російсько-український словник» (у 3 т.; 1968; 3-тє вид. 1987)
· «Словник української мови» (в 11 т.; 1970—1980),
· «Етимологічний словник української мови» (в 7 т.; 1982—2012),
· «Курс історії української літературної мови» (у 2 т., 1958—1961),
· «Сучасна українська літературна мова» (у 5 кн.; 1969—1973),
· «Українська літературна вимова і наголос» (1973),
· «Історія української мови» (в 4 кн.; 1979—1983),
· «Атлас української мови» (в 3 т.; 1984—2001),
· «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966),
· «Словник мови Шевченка» (у 2 т.; 1964),
· «Словарь языка русских призведений Т. Г. Шевченко» (у 2 т.; 1985—1986),
· «Частотний словник сучасної української художньої прози» (у 2 т.; 1981),
· «Словник гідронімів України» (1979),
· «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» (1985),
· Словник-довідник «Власні імена людей» (1986),
· «Болгарсько-український словник» (1988),
· «Чесько-український словник» (у 2 т.; 1988—1989),
· «Фразеологічний словник української мови» (у 2 кн.; 1993),
· «Російсько-український словник наукової термінології» (у 3 кн.; 1994—1998),
· Енциклопедія «Українська мова» (2000; 3-тє вид. 2007),
· Словник «Фразеологія перекладів Миколи Лукаша» (2003),
· «Білорусько-український словник» (2006),
· «Знаки української етнокультури. Словник-довідник» (2006),
· «Мова і мовознавство в духовному житті суспільства» (2007),
· «Історична типологія слов'янських мов» (2008),
· «Мовна свідомість: Структура, типологія, виховання» (2012),
· «Індоєвропейська спадщина в лексиці слов'янських, балтійських, германських і романських мов» (2013),
· «Українська мова: сьогодення й історична перспектива» (2014),
· «Етимологічний словник топонімів України» (2014),
· «Етимологічний словник запозичених суфіксів і суфіксоїдів в українській мові» (2014) тощо.
Опубліковано кількасот індивідуальних і колективних монографій, збірників, понад 20 книг із серії «Пам'ятки української мови». Чимало праць відзначено високими державними нагородами.
Наукова продукція Інституту сприяла внормуванню й утвердженню української мови. Науковці довели, що своїми комунікативними можливостями вона не лише не поступається іншим слов'янським мовам, а й належить до найрозвиненіших літературних мов світу. Це стало однією з підстав надати їй 1989 р. державного статусу.
1991 р. на базі україністичних відділів Інституту мовознавства створено Інститут української мови НАН України.
В Інституті мовознавства працюють відділи загального мовознавства, загальнославістичної проблематики і східнослов'янських мов, західно- і південнослов'янських мов, російської мови, відділ романських, германських і балтійських мов, відділ мов національних меншин. Їхня робота зосереджена на п'ятьох важливих і необхідних для розвитку мовознавства напрямахяких?, що формують теоретичні засади вирішення конкретних лінгвістичних завдань, створюють базу для вишівської науки, забезпечують підґрунтя для створення нових підручників, посібників, словників тощо.
Напрям «Теорія та методологія мовознавчих досліджень» забезпечує розроблення теоретичної бази мовознавчих досліджень, а також проблем соціолінгвістики, психолінгвістики, етнолінгвістики, когнітивної лінгвістики, зокрема визначення зв'язку між мовою й національним менталітетом, мовою і процесами пізнання навколишнього світу.
Основним завданням наукових пошуків у межах напряму «Порівняльне дослідження слов'янських мов» є розробка питань походження, розвитку та функціонування східнослов'янських, західнослов'янських і південнослов'янських мов у контексті загальнославістичної проблематики, зіставне дослідження різних слов'янських мов у фонетичному,морфологічному, синтаксичному і словотвірному аспектах. Здійснюються також порівняльно-історичні, лексикологічні, етимологічні й акцентологічні дослідження української та інших слов'янських мов.
Актуальними й необхідними залишаються і зіставні дослідження таких близькоспоріднених мов, як українська і російська, що здійснюються в межах напряму «Функціонування російської мови в Україні. Зіставне дослідження російської та української мов».
Унікальним у міжнародному масштабі є одночасне дослідження романських, германських, балтійських і слов'янських мов, що проводиться в межах напряму «Порівняльне дослідження романських, германських, балтійських та слов'янських мов».
Date: 2016-07-22; view: 257; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА... |