Сучасний стан із розробкою нових вітчизняних видавничих стандартів

Не буде перебільшенням ствердити: такий, справді ненормальний, стан справ склався тому, що практично вже більше десяти років українське книговидання розвивається без власних видавничих стандартів. Прикро констатувати, але держава від початку 90х років, практично відмовившись від старого, багато в чому виправданого і потрібного, контролю в цій важливій ділянці інформаційного простору, досі не спромоглася через свій галузевий орган Держкомінформ України — запровадити взамін чогось дієвого нового.

Як відомо, в радянські роки стандарти з видавничої справи розроблялися в Москві, друкувалися там величезними, як на сьогодні, накладами (кожен стандарт виходив окремим виданням у кількості від 20 до 50 тисяч примірників; крім того, кілька перевидань витримав і збірник довідководокументальних матеріалів, виданий Всесоюзною книжковою палатою) і централізовано доставлявся через відповідні республіканські органи до кожного видавництва. У республіках деякі нормативні документи перекладалися або прилаштовувалися відповідно до їхніх мовних особливостей. Активно розроблялися матеріали рекомендаційного характеру. Варто згадати у цьому контексті неоціненний набуток головного видавництва видавничого об'єднання "Вища школа", зусиллями якого побачили світ дуже цінні посібники й довідники для видавничих працівників ("Підготовка до видання навчальної, наукової і довідкової літератури", "Довідник працівника видавничого об'єднання "Вища школа", перекладні термінологічні російськоукраїнські словнички з прикладних і природничих наук). За дотриманням кожним видавництвом стандартів прискіпливо стежив спеціальний підрозділ Держкомвидаву України Головне видавниче управління, працівники якого періодично готували тематичні огляди випущених видань. Тема стандартизації, культури видань у цілому постійно була присутньою на сторінках авторитетного на той час часопису "Друг читача".

Зі здобуттям Україною незалежності поступово усталена система почала руйнуватися. Сліпо копіювати видавничі стандарти неіснуючої держави виявилося недоцільно з кількох причин. Передусім, політичного характеру. З одного боку, Росія, дбаючи про ствердження в державі свого інформаційного простору й розширення його за допомогою своєї друкованої продукції на далеких і близьких зарубіжних теренах, не гаючи часу, взялася за створення нових, російських, видавничих стандартів. Отож, вона свідомо відмовилася від старих документів. Інша річ, що й нові стандарти, розробниками яких стали автори попередніх, багато в чому зберегли наліт зайвої зарегламентованості попередніх і тому дуже орієнтуватися на них українським видавцям недоцільно. (Майже 400сторінкове видання збірника "Стандартов по издательскому делу", що побачило світ значним накладом 1998 року, то результат інтенсивної розробки протягом 19901997 років нормативнотехнічних документів, що визначають правила підготовки до випуску всіх видань у Росії.) З іншого боку, "прилаштувати" старі радянські стандарти до нових умов, у яких розвивається українське книговидання, сьогодні практично неможливо, бо критерії й методика, на яких вони базувалися, більшою мірою мали відношення до політичної безпеки колишньої радянської імперії й аж ніяк не до інтересів авторів, читачів та видавців. Про розумне використання досвіду західного книговидання в цих документах і не йшлося.

Тому цілком закономірним було створення при Державному комітеті зі стандартизації, метрології та сертифікації України Технічного комітету за номерОхМ 101 (ТК101) "Технологія поліграфії". Перед цим підрозділом постало завдання здійснювати організацію й підготовку до затвердження державних стандартів України в галузі видавничої діяльності, формних і друкарських процесів високого, офсетного, спеціальних видів друку та брошурувальнопалітурних процесів книжкового і газетного виробництв. Базою для розгортання діяльності ТК101 та його складових став Український науководослідний інститут поліграфічної промисловості імені Тараса Шевченка у Львові.

Отож, хоч і запізно (зазначений Технічний комітет формально постав 8 серпня 1994 року, відповідно до наказу Держкомстандарту України № 202), але все ж перший крок до розробки власної бази зі стандартизації вітчизняної видавничої справи було зроблено. Структура цього Комітету включає чотири підкомітети і одну робочу групу. Варто назвати їх. Спочатку підкомітети: "Видавнича діяльність", "Технологія книжкового виробництва", "Технологія газетного виробництва", "Технологія спеціальних видів друку". Окрема робоча група має назву "Бланки цінних паперів і документів суворого обліку".

Таким чином, розробкою видавничих стандартів покликаний займатися окремий підкомітет, створений на базі Національного наукововиробничого об'єднання "Книжкова палата України". 1995 року побачило світ перше офіційне видання першого українського видавничого стандарту ДСТУ 301795 "Видання. Основні види: терміни та визначення" (введено в дію наказом Держстандарту України №58 від 23 лютого 1995 року. Авторами цього документа стали І» Лупандін, Т. Пучкова та Г. Пліса. На стадії апробації тепер перебуває другий стандарт "Вхідні і вихідні відомості".

На жаль, це й є поки що весь набуток підкомітету. Не будемо зупинятися на причинах такої малопродуктивної праці цього підрозділу. Найголовнішою з них, очевидно, є відсутність достатнього фінансування (адже мало розробити документ, треба віднайти кошти для його сертифікації, друкування). Одне беззаперечне: нині, коли механізм застосування єдиних стандартів в українській видавничій справі повністю виглядає розбалансованим, слід вжити рішучих заходів для виправлення становища. Адже якщо й надалі просто споглядати за таким повільним процесом видавничого стандартотворення (один документ за шість років), з© вищеописана ситуація триватиме ще десятки років.

У цьому контексті з прикрістю доводиться констатувати, що і в цілому спроби нашої держави ствердити свою незалежність на інформаційному полі досі виглядають в'ялими і непослідовними. Чого вартувало, скажімо, більш ніж п'ятирічне зволікання України зі вступом до Міжнарод. ного агентства І8ВМ/І8МИ і впровадженням у державі Міжнародної стандартної нумерації книжкових видань. Адже ми практично п'ять років після здобуття незалежності користувалися у видавничій справі міжнародним ідентифікатором 'Ж, працюючи таким чином на авторитет і розширення по цілому світу російського інформаційного простору, повністю виключивши на ціле п'ятиріччя свою молоду державу з міжнародного книгообміну. Остаточно ж систему І8ВИ було впроваджено лише з 1998 року. І це не одинокий випадок. Незважаючи на запізніле прийняття в масштабах держави "Положення про штрихове кодування товарів" (1996), процес маркування штриховими кодами книжкової продукції у системі БАИ/ЛСС невиправдано затягнувся. Тоді як наші найближчі сусіди Росія і Білорусь, не кажучи вже про Польщу і Словаччину, вже встигли переконатися в зручності й вигідності представлення всщ основної й додаткової інформації про конкретну книгу в штрихкоді, в Україні ця новинка приживається нині як мокре горить. Про впровадження Міжнародної стандартної нумерації періодичних і серійних видань І88И говорити взагалі не доводиться, бо Україна ще й досі не є учасницею системи І88И. Отож, уся наша журнальна періодика, як і різноманітні серійні видання, на світовому ринку такої продукції всерйоз не сприймаються, оскільки не мають для цього відповідних міжнародних "паспортних даних".

Не піддаючи сумніву кваліфікаційний рівень співробітників існуючого підкомітету "Видавнича діяльність", усе ж слід зазначити, що його можливості щодо створення нових видавничих; стандартів виглядають украй обмеженими. Консервувати й надалі такий стан було б необачно. Тому вихід із ситуації, яка склалася, бачиться в кількох напрямах:

- підсилення існуючого підкомітету фахівцями з числа провідних учених вищих навчальних закладів, де викладається видавнича справа, та видавцівпрактиків;

- створення додаткової робочої групи розробників окремих стандартів, яка працюватиме паралельно з групою Книжкової палати України.

- Щодо останнього напряму, то таку групу можна було б створити при Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де минулого року відкрито кафедру видавничої справи та редагування і де започатковано читання курсу нової нормативної дисципліни "Видавничі стандарти". За підтримки ректорату університету на цій кафедрі вже працює група вченихпрофесіоналів, завданням яких є розробка видавничих стандартів і створення першого в Україні підручника з цього предмета.