Розділ 3. Правові звичаї та правова доктрина як джерела права

Правовий звичай – санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.[23]

До основних форм санкціонування норм-звичаїв відносять:

1) судове або адміністративне рішення - санкціонування здійснюється у процесі судової або адміністративної діяльності, коли норма-звичай слугує підставою для вирішення спору і стає прецедентом (англо-американський тип правових систем).

Для визнання норми-звичаю правовим звичаєм, що захищається судом, ця норма повинна: виражати тривалу правову практику; відображати однакову практику - як дії, так і бездіяльності; втілювати природну і розумну потребу в правовому регулюванні ситуації. Необхідність застосування норми-звичаю доводиться в суді або в адміністративному органі. Так, Верховний суд Норвегії санкціонував звичаї саамів користатися правом власності на оленярські пасовища в одній з провінцій країни (2001 р.). В європейських державах стають правовими звичаї ділового обігу після набуття юридичного захисту в арбітражному (господарському) суці;

2) нормативні приписи законодавчого акта - санкціонування здійснюється введенням норм-звичаїв до законодавчих актів давніх і середньовічних держав, де вони створили найдавніший шар права - звичаєве право (романо-германська сім'я правових систем та ін.); у деяких сучасних держав, особливо країн Африки, Мадагаскарі (звичаєво-общинна група правових систем) є чинними й досі; окремі з них (звичаї ділового обігу, торговельні звичаї, міжнародні звичаї, наприклад банківських рахунків, та ін.) діють у правових системах романо-германського і англо-американського типу Наприклад, в РФ санкціоновано звернення до правових звичаїв корінних народів півночі Росії (Закон "Про гарантії прав корінних нечисленних народів РФ"). В Україні Цивільний кодекс містить норму про обов'язок судів при вирішенні цивільних справзастосовувати закон з урахуванням звичаїв ділового обігу (с. 7). Господарський кодекс України (ст. 32) таврує будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговельним і чесним звичаям, називає такі дії недобросовісною конкуренцією.[24]

Крім правових звичаїв, санкціонованих державними органами, діють звичаї, санкціоновані інститутами міжнародних організацій (міжнародні звичаї).

Правові звичаї діють у галузях права: конституційному, цивільному, морському, господарському, торговому, міжнародному та ін.

Для набуття правового характеру через санкціонування норма-звичай: має діяти в юридично значущих сферах, не повинна суперечити закону, повинна його доповнювати і ніби "оживляти" своєю моральною стороною (морально діяти необхідно так, а не інакше), не може підмінювати закон.

Звичай був найпершим, а протягом тривалого часу і єдиним джерелом права. Серед основних джерел права правовий звичай є історично першим, властивим всім правовим системам світу минулого, набув правової характеристики внаслідок тривалого застосування і визнання органами державної влади.Сучасне розуміння і місце правового звичаю в системі джерел права є результатом його еволюції, яка відбувалася по-різному у різних правових системах.Право Стародавнього Риму відносило правові звичаї до категорії усних джерел права (jus non scriptum). З посиленням законодавчої діяльності держави звичай значною мірою втратив своє значення, хоч і не перестав бути джерелом права.[25]

Римські юристи розрізняли кілька видів правових звичаїв. По-перше, звичаї secundum legem (на додаток закону), які відіграють найважливішу роль, сприяють розумінню змісту тих термінів та висловів закону чи судового рішення, які вжито в особливому, відмінному від загальноприйнятого значенні (зловживання правом, розумна ціна тощо). По-друге, звичаї praeter legem (крім закону) застосовуються у випадку прогалин у праві/законодавстві. По-третє, contra legem та adversus legem (проти закону), наявні при колізії закону та звичаю, відіграють незначну роль у правовій системі.

У Київській Русі існували різні терміни для визначення звичаєвого права: звичай, норов, закон. Так, у літописі Нестора поняття "закон" згадується поряд із поняттям "звичай": "мали звичаї свої і закони батьків своїх...". Це явище зафіксоване і в договорах київських князів з греками: "за законом і за поконом мови нашої".

В період раннього середньовіччя в романо-германській правовій сім'ї домінував звичай. Поки не були створені перші письмові збірники законів, дуже значною була роль тих, хто тлумачив правові звичаї. У давніх франків їх називали рахинбургами (pax им бур гамм), у скандинавів - лагманами тощо.

З XIV ст. мало схожі в окремих регіонах (провінціях) місцеві звичаї почали відступати на другий план підтиском правових норм (статутів, ордонансів, указів, едиктів тощо), що виходили від королівської влади, яка зміцнювала свої позиції. Застосування правового звичаю стало активно стримуватися канонічним правом і так званим правом вчених і університетів (тобто правовою доктриною, на яку як на джерело права усе більш активно посилалися суди при вирішенні справ).

У західному правознавстві новітнього часу цей процес відбувався від повного заперечення звичаєвого права в XIX ст. (ст. 7 ФЦК) до визнання звичаю як субсидіарного, а в теперішній час - джерела права нарівні із законом (Німеччина).

В англо-американській правовій сім'ї правовий звичай спочатку відігравав значну роль у системі джерел права. Англія після норманського завоювання керувалася звичаєм.

В сучасному праві Великої Британії та США звичаєві норми можуть установлювати правила, що відрізняються від положень нормативно-правових актів і прецедентів. Однак в англо-американській системі права звичай лише тоді вважається джерелом права, коли він одержав санкцію судді, тобто був підтверджений суддею хоча б в одному його рішенні по конкретній справі.[26]

В Україні ставлення до правового звичаю як джерела права у різні періоди її історії було неоднозначне. Беззаперечним є те, що державно-нормативне регулювання не охоплює всі суспільні відносини і тому звичай зберігає своє значення в окремих галузях приватного і публічного права. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але окремі акти законодавства містять такі норми. У ст. 7 Цивільного кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у певному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.[27]Звичай має велику роль у формуванні конституційного законодавства. Створення парламенту, відкриття першого його засідання, порядок голосування та деякі інші звичаї отримали закріплення у Регламенті Верховної Ради України та інших законодавчих актах. Таким чином, звичай виступає одним з факторів правотворчої діяльності.

У цілому ж використання правового звичаю як джерела права має обмежений характер в силу консерватизму і неможливості впорядкування всіх сфер суспільних відносин. З певними винятками сфера його використання може звужуватись відповідно до вдосконалення законодавства.

На сьогодні правовий звичай залишається провідним джерелом права в країнах із звичаєвою правовою системою, мусульманського права, одним з основних в країнах англосаксонської правової сім'ї.[28]

Батьківщиною правового прецеденту традиційно вважається Англія, де на ранніх етапах формування державності основним джерелом права був правовий звичай. Розвиток суспільних відносин призвів до централізації влади, що в умовах відсутності законодавчих актів викликало потребу винесення судами подібних рішень при розгляді аналогічних справ. Так виник судовий прецедент як джерело права.[29]

Правовий звичай визнається в правовій системі України. Конституція України не закріплює правовий звичай як дже­рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми:

Щодо правової доктрини, то це зумовлена характером політико-правової культури суспільства система ідей та наукових поглядів на право, актуальні напрями розвитку правової системи, які визнаються юридичною спільнотою, є концептуальною основою нормотворчої, правозастосовної, право тлумачної діяльності.
В Україні на офіційному рівні правова доктрина не визнається формальним джерелом права: правила, теоретичні конструкції, положення і принципи, що сформульовані юридичною наукою і набули ознак доктриальності, не визнаються як загальнообов'язкові норми права, вони не забезпечуються примусовою силою держави, у той час як загальнообов'язковість й гарантованість є одними з ключових ознак джерел (форм) права.[30]

У практичному плані термін «доктрина» найчастіше застосовується у зв'язку з тлумаченням правових норм, розробкою та ухваленням нових законів, інших юридичних актів, визначенні джерел права. Головним чином саме цими обставинами зумовлено вживання відповідної термінології: доктрина (наука) і похідні від неї — доктринальне тлумачення, доктринальне право. Крім того доктриною (концепцію) називають й окремі юридичні акти (документи) схвалені Президентом і парламентом України, якими визначаються напрями здійснення державної політики в тій чи іншій життєдіяльності суспільства (економічній, соціально — культурній, оборонній, системі правосуддя тощо).[31]

До того ж термін «доктрина», нерідко пов'язується з визначенням заходів впровадження державної внутрішньої і зовнішньої політики. За назвою «доктрина» на офіційному рівні визнаються сфери суспільства, які потребують реформування, у зв'язку з чим встановлюються основні цілі, засади (принципи), завдання, строки щодо їх впровадження. Акт, яким оформлюються ці доктрини, затверджується, як правило, вищими органами державної влади. Як відомо, перша «Воєнна доктрина України» була затверджена постановою Верховної Ради від 19 жовтня 1993 р. № 3529, друга (як і наступні доктрини)- указом Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004. Ця практика була продовжна схваленням «Національної доктрини розвитку освіти», Національної доктрини розвитку освіти", «Національної доктрини розвитку фізичної культури і спорту», «Доктрина інформаційної безпеки України» затвердженими указами голови держави в період з 2002 по 2009 рр.

За юридичною природою зазначені акти, зазначає Євграфова Є. П., становлять специфічний різновид нормативно-правових документів і є обов'язковими для виконання на території держави. Вони не є вченням, теорією, системою поглядів на ту чи іншу проблему держави і права, не є пізнанням державно-правової реальності, а спрямовані на вирішення існуючих у ній проблем. Усі приписи, що викладені в актах /доктринах є правовими імперативами, а не рекомендаціями, а не рекомендаціями чи пропозиціями. Тобто офіційні акти доктрини не є тотожними доктрині/науці — провідної частини в системі юридичних знань.[32]

Крім того, на відміну від доктрини/науки, яка може лише прогнозувати та пропонувати практичне використання її результатів у тій чи іншій сфері державотворення,правового регулювання, законопроектній роботі тощо,акти/доктрини прямо спрямовані на досягнення у певні строки встановлених ними цілей та завдань. Так розділ 14 Національної доктрини розвитку доктрини розвитку освіти названо: «Очікувані результати», у п. 42 якого зазначено, що «…реалізація Концепції забезпечить перехід до нового типу гуманістично-іноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. У результаті цього відбуваються потужні зміни у системі матеріального виробництва та духовного відродження, структури політичних відносин, побуті в культурі».[33]

Аналогічне міститься й в інших актах/доктринах, а обов'язок щодо їх виконання покладено на органи влади АР Крим та органи місцевого самоврядування. Водночас виконання визначених в актах/доктринах завдань, які переважно спрямовані на реформування економіки, політичної системи і системи державної влади, місцевого самоврядування, соціальної сфери, поки що залишається надто проблематичним, про що переконливо свідчить практика їх вирішення.[34]

Досить схожим з актами/доктринами є акти/концепції, ухвалені Прези-дентом, парламентом, урядом, центральними органами виконавчої влади, іншими державними установами та організаціями. Їх назва є умовною, а схожість з актами/доктринами полягає у програмовій спрямованості, цільовому і функціональному призначенні, структурі, змісті, а також обов'язковістю до виконання на території держави. Витоки цієї схожості знаходяться у визначенні термінів «доктрина» і «концепція», зокрема остання означає «систему поглядів на те чи інше явище;світогляд, світорозуміння».

У сучасних умовах розвитку акти/концепції набули великої популярності, оскільки вважається, що перш ніж прийняти те чи інше рішення державного, відомчого чи місцевого значення, необхідно визначити його концептуальні положення, надати їм належне наукове обґрунтування. Акти / концепції майже нічім не відрізняються від актів/доктрин, їм притаманні ті самі недоліки, зокрема схематизм, формалізм,необґрунтова-ність положень та ін.. Ці недоліки разом з іншими несприятливими умовами (корупція, низька виконавча дисципліна тощо)призвели до неефективного виконання акта /концепції в цілому, втрати ними авторитету в суспільстві.

Більшість з таких актів / доктрин і концепцій не витримують перевірки часом, не забезпечені фінансово-економічними ресурсами, належною організацією їх впровадження. У них або вносяться відповідні поправки, адаптуючи до існуючих умов, або скасовуються та заміняються новими актами, як це наприклад відбувалося з Воєнною доктриною, Концепцією судової реформи та ін.

Роль доктрини, як джерела права проявляється в тому, що саме вона створює словник юридичних понять, якими користується законодавець; містить закономірності, за допомогою яких законодавець знаходить право, закріплює його в законах і тлумачать нормативно-правові акти. У вказаних процесах доктрина справляє вплив передусім на самого законодавця, його свідомість та волю.[35]

Висновки

Розвиток теорії держави й права нашій країні вимагає критичного переосмислення низки її фундаментальних категорій, виходу нового рівня досліджень, покликаний з'єднати досягнення правової науку й суміжних галузей знання. До категорій, потребують поглибленої розробки, належить категорія форми (джерела) права.

Так, дослідивиши поняття джерела права, його види, ознаки та значення, можна дійти наступних висновків:

По-перше: в науці існує проблема чіткого вираження поняття джерело права, загальноприйнятим є таке, що це зовнішня форма вираження загальноприйнятих та санкціонованих державою норм (правил поведінки), але воно більш широким, адже єпевні автори включають у нього певні матеріальні та історичні умови

По-друге: інують різні види джерел права, взалежності від історичних, політичних, соціальних, економічних чинників їх формування, проте основним джерелом права в Україні є нормативно –правовий акт.

Так, нормативно- правовий акт – це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за всстановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

По- третє: існують інші види джерел права, які в інших правових системах можуть виконувати роль головних, про те в Україні вчені схиляються до думки, що вони (звичаї, судови прецидент, і тд) носять більше допоміжний характер.

На мою думку, основною проблемою у правовій науці є чітке розмежування джерел права по їх значимості, юридичній силі. Так, джерела права, насамперед, закріплюють правила поведінки, які є загальновизнаними та загальнообов’язковими, а також, що неменш важливо – актуальними. Такі джерела можна назвати первинними, тобто головними, які мають обов’язкову юридичну силу для суддів та інших правозастосовних органів.

Інші джерела – вторинні. Вони відіграють допоміжну роль та не є достатньою юридичної базою для ухвалення судових рішень. Їх використання в процесі правозастосування є факультативним та віднесено на розсуд правозастосувача.

Список використаних джерел:

1.Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкові. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

2.Костюк В.О. Основи держави і права: навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв.-К.: Вентурі., 1997. - 224 с.

3.Основи правознавства: Навч. посібник. - 3-є вид., доп. і перероб./ Кер. авт. кол.д-р юридичних наук, проф., засл. юрист України О.В. Негодченко. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 416 с.

4. Загальна теорія держави і права/ За редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. - Київ.: Хрінком, 1997. - 320 с.

5. Костюк В.О. Основи держави і права: навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв.-К.: Вентурі., 1997. - 224 с.

6. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкові. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

7. Основи правознавства: Навч. посібник. - 3-є вид., доп. і перероб./ Кер. авт. кол.д-р юридичних наук, проф., засл. юрист України О.В. Негодченко. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 416 с.

8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2004. — 656 с.

9. Теорія держави і права: Волинка К. Г..- Навч. посіб. — К.: МАУП, 2003. — 240 с.

10. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави- Навч". посібник. Вид. 6-е - X.- Консум, 2002. — 160 с.

11. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.— К.: Атіка.— 2001

12. Погорілко В.Ф.Конституційне право України: Підручник. - Видання друге, доповнене. -- К.: Наукова думка, 2000. - 373 с.

13. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник.-Харків: Консум, 2001. -- 656 с.

14. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.-К.: Каравелла, 2003. - 480 с.

15. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник.-Харків: Консум, 2001. -- 656 с.

16. Марченко М.Н. Теория государства и права» Учебное пособие. М.: Слово, 2000. - 569 с.

17. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Є. Історія держави і права України. - Львів, 2006. - 476 с.

18. Федоренко Г.О. Теорія держави і права: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. -- К.: КНЕУ, 2006 -- 232 с.

19. Веденеев Ю. А. О применении системного подхода в исследовании права / Проблемы государства и права. — М., 1994.

20. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави- Навч". посібник. Вид. 6-е - X.- Консум, 2002. — 160 с.

21. Заєць А. П.Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К.: Парламентське вид-во, 1999. - 248 с.

22. Тодика Ю.М.Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. — X.: Факт, 2003.— 328 с.

23. Заєць А. П.Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К.: Парламентське вид-во, 1999. - 248 с.

24. Васильєв А.С. Теорія права і держави: Підручник. - Х.: Одіссей, 2006. - 480 с.

25. Кельман М.С. Загальна теорія держави і права: Підручник. - К.: Кондор, 2006. - 477 с.

26. Венгеров А.Б. Теорія держави і права: Підручник. - М.: Омега-Л, 2008. - 493 с.

27. Морозова Л.А. Юридична техніка: (Огляд матеріалів науково-методичного семінару) / Л.А. Морозова // Держава і право. - 2000. - №11. - 120 с.

28. Гаврилов О.А. Стратегія правотвотворчества і соціальне прогнозування. - М., 1993. - 127 с.

29. Теорія держави і права: Курс лекцій / За ред. М.Н. Марченко - М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. - 480 с.

30. Теорія права і держави / Під ред. Проф. Г.Н. Манова. - М.: Видавництво БЕК, 1995. - 336 с.

31. Міцкевич А.В. Правотворчість в СРСР. Під ред. А.В. Міцкевича. - М.: Юрид. Лит., 1974. - 319 с.

32. Васильєв А.С. Теорія права і держави: Підручник. - Х.: Одіссей, 2006. - 480 с.

33. Марченко М.Н. Теорія держави і права: Підручник для вузів. - М.: Проспект, 2006. - 551 с

34. Морозова Л.А. Юридична техніка: (Огляд матеріалів науково-методичного семінару) / Л.А. Морозова // Держава і право. - 2000. - №11. - 120 с.

35. Бусленко Н.І. Юридичний словник - довідник. - М.: Юридична література, 1996. - 250 с.

36. Теорія права і держави / Під ред. Проф. Г.Н. Манова. - М.: Видавництво БЕК, 1995. - 336 с.

[1]Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкові. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

[2]Костюк В.О. Основи держави і права: навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв.-К.: Вентурі., 1997. - 224 с.

[3]Основи правознавства: Навч. посібник. - 3-є вид., доп. і перероб./ Кер. авт. кол.д-р юридичних наук, проф., засл. юрист України О.В. Негодченко. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 416 с.

[4]Загальна теорія держави і права/ За редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. - Київ.: Хрінком, 1997. - 320 с.

[5]Костюк В.О. Основи держави і права: навчальний посібник для абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв.-К.: Вентурі., 1997. - 224 с.

[6]Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкові. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

[7]Основи правознавства: Навч. посібник. - 3-є вид., доп. і перероб./ Кер. авт. кол.д-р юридичних наук, проф., засл. юрист України О.В. Негодченко. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 416 с.

[8]Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2004. — 656 с.

[9]Теорія держави і права: Волинка К. Г..- Навч. посіб. — К.: МАУП, 2003. — 240 с.

[10]Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави- Навч". посібник. Вид. 6-е - X.- Консум, 2002. — 160 с.

[11]Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник.— К.: Атіка.— 2001

[12]Погорілко В.Ф.Конституційне право України: Підручник. - Видання друге, доповнене. -- К.: Наукова думка, 2000. - 373 с.

[13] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник.-Харків: Консум, 2001. -- 656 с.

[14]Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб.-К.: Каравелла, 2003. - 480 с.

[15]Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник.-Харків: Консум, 2001. -- 656 с.

[16]Марченко М.Н. Теория государства и права» Учебное пособие. М.: Слово, 2000. - 569 с.

[17]Федоренко Г.О. Теорія держави і права: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. -- К.: КНЕУ, 2006 -- 232 с.

[18]Веденеев Ю. А. О применении системного подхода в исследовании права / Проблемы государства и права. — М., 1994.

[19]Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави- Навч". посібник. Вид. 6-е - X.- Консум, 2002. — 160 с.

[20]Заєць А. П.Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К.: Парламентське вид-во, 1999. - 248 с.

[21]Тодика Ю.М.Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: Монографія. — X.: Факт, 2003.— 328 с.

[22]Заєць А. П.Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К.: Парламентське вид-во, 1999. - 248 с.

[23]Васильєв А.С. Теорія права і держави: Підручник. - Х.: Одіссей, 2006. - 480 с.

[24]Кельман М.С. Загальна теорія держави і права: Підручник. - К.: Кондор, 2006. - 477 с.

[25]. Венгеров А.Б. Теорія держави і права: Підручник. - М.: Омега-Л, 2008. - 493 с.

[26]Морозова Л.А. Юридична техніка: (Огляд матеріалів науково-методичного семінару) / Л.А. Морозова // Держава і право. - 2000. - №11. - 120 с.

[27]Гаврилов О.А. Стратегія правотвотворчества і соціальне прогнозування. - М., 1993. - 127 с.

[28]Теорія держави і права: Курс лекцій / За ред. М.Н. Марченко - М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. - 480 с.

[29]Теорія права і держави / Під ред. Проф. Г.Н. Манова. - М.: Видавництво БЕК, 1995. - 336 с.

[30]Міцкевич А.В. Правотворчість в СРСР. Під ред. А.В. Міцкевича. - М.: Юрид. Лит., 1974. - 319 с

[31]Васильєв А.С. Теорія права і держави: Підручник. - Х.: Одіссей, 2006. - 480 с.

[32]Марченко М.Н. Теорія держави і права: Підручник для вузів. - М.: Проспект, 2006. - 551 с

[33]Морозова Л.А. Юридична техніка: (Огляд матеріалів науково-методичного семінару) / Л.А. Морозова // Держава і право. - 2000. - №11. - 120 с.

[34]Бусленко Н.І. Юридичний словник - довідник. - М.: Юридична література, 1996. - 250 с.

[35]Теорія права і держави / Під ред. Проф. Г.Н. Манова. - М.: Видавництво БЕК, 1995. - 336 с.