Радянський рух Опору

Причинами розгортання руху

1) окупація батьківщини іноземними загарбниками;

2) жорстокий окупаційний режим, який хотів перетворити українські землі на колонії Німеччини та її союзників, а українців частково знищити, а решту перетворити на рабів.

Форми опору були різноманітними:

— саботаж (випуск бракованої продукції, невиходи на роботу, виведення з ладу верстатів та устаткування, псування продовольства

— відмова співпрацювати з окупаційними властями;

— антигітлерівське підпілля;

В антифашистському русі Опору існували дві течії:

— радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади;

— націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української держави.

Деякі історики називають ще третю течію в антифашистському русі опору — польська (армія Людова, армія Крайова), представники якої боролися за виз волення західноукраїнських земель від німецькофашистських загарбників, приєднання їх до Польщі. Проте невелика чисельність вояків армії Людової та армії Крайової (10–20 тис.), відносна пасивність в боротьбі проти німців дає підстави вважати, що в Україні було лише дві течії в антифашистському русі Опору.

Радянський рух Опору

З перших днів війни розпочалася боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників. У червні-вересні 1941 р. На окупованій території було залишено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і групп КП(б)У. У 1941 p. для партизанської та диверсійної роботи було залишено близько 3500 груп. Проте за перші місяці окупації України значну кількість підпільних комітетів і груп було викрито і розгромлено, а партизанські загони та диверсійні групи розпалися або були знищені. Взагалі у перший рік війни партизанський рух мав мало організований характер. Загони і групи були нечисленними і погано озброєними, тому бойові дії носили епізодичний характер. Активна боротьба із загарбниками розгорнулася на північному сході республіки. У Сумській області у вересні 1941 p. розпочав бойову діяльність Путивльський партизанський загін на чолі з С. Ковпаком. На Чернігівщині успішно діяли партизани під проводом О. Федорова, а на території Сумської і Брянської областей загін О. Сабурова. У західних областях України збройний опір окупантам чинили загони і групи М. Конищука, Ю. Собесяка, П. Самчука, П. Кундіуса. Зі створенням 30 травня 1942 p. Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР), а згодом і Українського штабу партизанського руху (УШПР) (20 червня 1942 р.) на чолі з Т. Строкачем, розпочинається масовий партизанський рух. Штабам партизанського руху вдалося певною мірою виправити прикрі помилки, які були допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних антифашистських організацій напередодні окупації та стали причиною загибелі багатьох підпільників і партизанів. Штаб налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Радянських військ, організував постачання партизан зброєю, боєприпасами, продуктами харчування, тощо. Почали створюватися партизанські з'єднання. На кінець 1942 р. в Україні не було міста, району, де б не діяли підпільні організації або партизани. Велику допомогу надали радянським військам та багато шкоди завдали окупантам підпільні організації: "Партизанська іскра", "Молода Гвардія" та інші. Партизанський рух особливо активізувався у вирішальному 1943 ро ці. У той час, коли Радянська армія громила німецько-фашистських загарбників та їхніх союзників на фронтах, партизани, координую чи свої дії з планами командування регулярних військ, завдавали відчутних ударів ворогу в його тилу. Фактично боротьба партизан та підпільників стала "другим фронтом" у війні. Незважаючи на великі втрати, кількість партизан зростала і в квітні 1943 p. налічувала 30 тис. чол. У 1943 p. за наказом УШПР проводилися глибокі рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 p. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова вирушило з Сумської області у рейд по тилах противника. За 65 днів воно, здійснивши велику кількість бойових операцій, пройшло по територіях Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей, закінчило свій рейд у Білорусії. У першій половині березня в рейд на Правобережжя Дніпра вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова. Цей рейд воно завершило в червні на півночі Волинської області. У 1943 p. було також здійснено славнозвісний Карпатський рейд з'єднання С. Ковпака. Хоча він і не досяг своєї мети — активізувати партизанський рух в Західній Україні та знищити нафтові промисли Прикарпаття, проте він справив велике враження на все населення України. У першій половині 1943 p. Почали діяти Рівненський та Кам'янець-Подільський обласні штаби партизанського руху. Для проведення бойових операцій на півночі України були утворені з'єднання партизанських загонів під командуванням П. Куманька, М. Попудренка, І. Бовкуна та інші. На Київщині дуже активно діяло велике з'єднання під командуванням І. Хитриченка. Результати діяльності партизанів з кожним місяцем ставали більш вагомими. Влітку 1943 p. вони визволили велику територію в район і Новоград Волинський — Коростень — Київ — Житомир. Окупанти втратили контроль над сільською місцевістю в районі Шепетівки, Проскурова, Славути, на півночі та південному сході України. Головною формою партизанської війни в цей період було руйнування німецьких комунікацій ("рейкова війна", "шляхова війна"). Тактика "рейкової війни" під час Курської битви призвела до втрати противником сотень військових ешелонів, блокування руху на магістралях. Всього ж у 1943 р. на окупованій німецько-фашистськими загарбниками території було підірвано 3688 ешелонів, 1469 залізничних і шосейних мостів. Партизани своїми діями надали відчутну допомогу радянським військам під час наступу. Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 p. Чисельність партизанських загонів і з'єднань складала близько 60 тис. чол. У цей період партизанський рух набув нових рис. У зв'язку з визволенням військами Радянської армії значної частини України та зменшенням території, окупованої німецько-фашистськими військами, УШПР розформував частину партизанських загон ів та з'єднань, а їхній особовий склад було передано до регулярних частин. Натомість у тил німецько-фашистським військам засилалися групи спеціального призначення. Вони підпорядковувалися НКВС та Головному розвідувальному управлінню Генштабу Радянської армії. У 1944 p. практикувалися також рейди загонів та з'єднань. У цих рейдах брали участь 19 з'єднань і 25 окремих партизанських загонів. Зокрема, з січня по квітень тривав Львівсько-Варшавський рейд першої партизанської дивізії ім. Ковпака під керівництвом П. Вершигори. Партизани з боями пройшли 2100 км. територією України, Білорусії, Польщі. Під час Великої Вітчизняної війни загальна кількість осіб, що перебували в партизанах або підпіллі, за різними підрахунками становила від 180 до 500 тис. За роки війни українські партизани знищили 4959 ешелонів противника, знищили до 500 тис. німецьких солдатів та офіцерів, 1566 танків та бронетехніки. Боротьба радянських партизан та підпільників у тилу німецько-фашистських військ була важливим чинником успішного наступу військ Радянської армії, перемоги над ворогом.

Особливо активну війну у ворожому тилу вела молодь. В нацистському документі – «Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій «Південь»» відзначалося: «З молоді складалося більшість активістів боротьби за справу. Радянські банди, утворювалися переважно з молоді». Широко відомі героїчні подвиги підпільної організації «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат; «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївська область) керівник В. Моргуненком; с. Потіївка (на Житомирщині) – керівник І. Бугайченко; підпільна організація міста Ніжин (очолювана Я. Батюком) та багато інших. Найбільш успішно діяли підпільні обкоми, створені на базі партизанських загонів (Чернігівський, Полтавський, Харківський, Кіровоградський та ін. підпільні обкоми партії). Всього в діяльності підпільних організацій на 1942 рік брали участь 100 тисяч чоловік.

Форми боротьби: важливе місце у діяльності підпілля займала масово політична робота серед населення, саботаж економічних дій німців, диверсії, перешкоджання вивозу населення на роботи до Німеччини, збір розвідданих.

Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати радянську партизанську боротьбу "регулярним другим фронтом”.

Як свідчать праці сучасних українських дослідників періоду окупації України фашистами, діяльність партизанських загонів була пов’язана з такими проблемами як низький рівень дисципліни бійців і їх аморальна поведінка. Радянські партизани як і німці наводили жах на цілі райони, спалювали села, проводили каральні походи. Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. Адже, особливу проблему створювала та обставина, що партизанам треба було харчуватися та одягатися, тож часом вони здобували одяг та їжу шляхом пограбування мирного населення.

Радянське керівництво добре знало про ці порушення і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання. Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, загрози покарання і покарання, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Не зважаючи на це, мало що змінювалося, адже командири намагалися приховати непорядки від начальства.

Партизанський рух у 1941—1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись в 1942-1943 pp. у важливий фактор розгрому німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941—1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність 29,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці. Ведучи активну «рейкову війну», українські радянські партизани під час Курської і Сталінградської битв підривали в середньому 10 ворожих ешелонів на добу. "У міру того, як війна набирала затяжного характеру, а бої на фронті ставали дедалі упертішими, - писав німецький генерал Гудеріан, - партизанська війна ставала справжнім бичем, дуже впливаючи на моральний дух фронтових солдатів”.

В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків. Близько 200 тисяч партизан нагороджені орденами та медалями, в тому числі понад 127 тисяч – медаллю "Партизан Великої Вітчизняної війни” І та II ступенів, 233 відважним народним месникам присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Проблемою висвітлення діяльності партизан в роки ВВВ є неспівпадання статистичних даних про чисельність партизанських загонів, кількість бійців що брали в них участь. Абсолютна більшість радянських громадян дізнавалася про партизанський рух з мемуарів колишніх партизанських командирів, які великими тиражами з’явилися в часи, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Микита Хрущов. Створювалися вони, за підтримки влади, як частина радянської пропаганди. В той же час Хрущов був противником системних досліджень партизанського руху, розуміючи що вони розвінчають романтичний образ "радянських месників”. Українська партноменклатура прагнула показати свою республіку найбільш партизанською з усіх партизанських.

Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року – близько 48 тисяч. А за роки війни загалом, пише радянський дослідник Олександр Богун через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік.

Цифра 468 тис. солдатів вермахту які загинули від рук партизанів, що була офіційно прийнята в СРСР теж радикально завищена, американський історик Джон Армстронг, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів Вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис..

10 тис. німців, і їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в УРСР упродовж 1941-1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить О. Богун.

Отже, якщо порівняти 18 тис. убитих партизанами німців в СРСР німецького історика Клінкхаммера і 10 тис. убитих німців та колабораціоністів убитих партизанами України яку наводить російський історик О. Богун можна зробити висновок що українські партизани зробили найбільший внесок у перемогу над нацистами.

Майже 30 тис. самих учасників Руху Опору загинуло, потрапило в табори смерті, або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території звичайно були й місцеві жителі.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину.

За своїми масштабами, всенародна боротьба в тилу ворога, стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримціураїнським народом.