Загальна характеристика методі соціально – психологічного дослідження

Семінарське заняття№1 із соціальної психології

Місце соціальної психології в системі наукових знань

Дискусія про предмет соціальної психології у 20-ті роки ХХ ст.

2. Сучасні уявлення про предмет соціальної психології (3 визначення)

Завдання соціальної психології та проблеми суспільства

Експериментальний період розвитку соціальної психології

Специфіка наукового дослідження в соціальній психології

Загальна характеристика методі соціально – психологічного дослідження

1) В історії радянської соціальної психології можна виділити два етапи цієї дискусії: 20-і рр. і кінець 50-х - початок 60-х рр. Обидва ці етапу мають не тільки історичний інтерес, але і допомагають більш глибоко зрозуміти місце соціальної психології в системі наукового знання і сприяють виробленню точнішого визначення її предмету.

В 20-і рр., тобто в перші роки Радянської влади, дискусія про предмет соціальної психології стимулювала двома обставинами. З одного боку, саме життя в умовах післяреволюційного суспільства висунуло завдання розробки соціально-психологічної проблематики. З іншого боку, ідейна боротьба тих років неминуче захопила і область соціально-психологічного знання.

Як відомо, ця ідейна боротьба розвернулася в ті роки між матеріалістичною і ідеалістичною психологією, коли вся психологія як наука переживала період гострої ломки своїх філософських, методологічних підстав.

Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору Г.И.Челпанова, який, захищаючи позиції ідеалістичної психології, запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію.

Соціальна психологія, на його думку, повинна розроблятися в рамках марксизму, а власне психологія повинна залишитися емпіричною наукою, не залежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема (Челпанов, 1924).

Така точка зору формально була за визнання права соціальної психології на існування, проте ціною відлучення від марксистських філософських основ іншої частини психології (см.: Буділова, 1971).

Позиція Г.И.Челпанова виявилася неприйнятною для тих психологів, які приймали ідею перебудови філософських підстав всієї психології, включення її в систему марксистського знання (см.: Виготській, 1982. З. 379). Заперечення Челпанову прийняли різні форми.

Перш за все була висловлена ідея про те, що, оскільки, будучи інтерпретована з погляду марксистської філософії, вся психологія стає соціальною, немає необхідності виділяти ще якусь спеціальну соціальну психологію: просто єдина психологія повинна бути підрозділена на психологію індивіда і психологію колективу.

Ця точка зору отримала своє віддзеркалення в роботах В.А.Артемова (Артемов, 1927). Інший підхід був запропонований з погляду тієї, що отримала в ті роки популярність реактології. Тут, також всупереч Челпанову, пропонувалося збереження єдності психології, але в даному випадку шляхом розповсюдження на поведінку людини в колективі методу реактології.

Конкретно це означало, що колектив розумівся лише як єдина реакція його членів на єдиний подразник, а завданням соціальної психології було вимірювання швидкості, сили і динамізму цих колективних реакцій. Методологія реактології була розвинена К.Н.Корниловым, відповідно ньому ж належить і реактологічний підхід до соціальної психології (Корнілов, 1921).

Своєрідне спростування точки зору Челпанова було запропоноване і видним психологом П.П.Блонским, який одним з перших поставило питання про необхідність аналізу ролі соціального середовища при характеристиці психіки людини. Для нього “соціальність” розглядалася як особлива діяльність людей, пов′язана з іншими людьми. Під таке розуміння соціальності підходила і “діяльність” тварин.

Тому пропозиція Блонського полягала в тому, щоб включити психологію як біологічну науку в круг соціальних проблем. Суперечність між соціальною і який-небудь іншою психологією тут також знімалося (Блонській, 1921).

Ще одне заперечення Челпанову виходило від видатного радянського фізіолога В.М.Бехтерева. Як відомо, Бехтерев виступав з пропозицією створити особливу науку - рефлексологію. Певну галузь її він запропонував використовувати для вирішення соціально-психологічних проблем.

Цю галузь Бехтерев назвав “колективною рефлексологією” і вважав, що її предмет - це поведінка колективів, поведінка особи в колективі, умови виникнення соціальних об’єднань, особливості їх діяльності, взаємовідношення їх членів. Для Бехтерева таке розуміння колективної рефлексології представлялося подоланням суб’єктивістської соціальної психології.

Це подолання він бачив в тому, що всі проблеми колективів тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими і мимико-соматичними реакціями їх членів.

Соціально-психологічний підхід повинен був бути забезпечений з’єднанням принципів рефлексології (механізми об’єднання людей в колективи) і соціології (особливості колективів і їх відношення з умовами життя і класової боротьби в суспільстві).

Зрештою предмет колективної рефлексології визначався таким чином: “вивчення виникнення, розвитку і діяльності зборів і зборищ…, що проявляють свою соборну співвідносну діяльність як ціле, завдяки взаємному спілкуванню один з одним вхідних в них індивідів″ (Бехтерев, 1994. З. 40).

Хоча в такому підході і містилася корисна ідея, що затверджує, що колектив є щось ціле, в якому виникають нові якості і властивості, можливі лише при взаємодії людей, загальна методологічна платформа виявлялася вельми уразливою. Всупереч задуму, ці особливі якості і властивості інтерпретувалися як що розвиваються за тими ж законами, що і якості індивідів.

Це було данню механіцизму, який пронизував всю систему рефлексології: хоча особа і оголошувалася продуктом суспільства, але при конкретному її розгляді в основу були покладені її біологічні особливості і, перш за все соціальні інстинкти.

Більш того, при аналізі соціальних зв′язків особи для їх пояснення по суті допускалися закони неорганічного миру (закон тяжіння, закон збереження енергії), хоча сама ідея такої редукції і піддалася критиці.

Тому, не дивлячись на окремі, такі, що мають велике значення для розвитку соціальної психології знахідки, в цілому рефлексологичеськая концепція Бехтерева не стала основою достовірно наукової соціальної психології.

Особливо радикальними виявилися ті пропозиції, які були висловлені щодо перебудови соціальної психології у зв′язку з дискусією, що розвернулася в ті роки з приводу розуміння ідеології. М.А.Рейснер, наприклад, пропонував побудувати марксистську соціальну психологію шляхом прямого співвідношення з історичним матеріалізмом ряду психологічних і фізіологічних теорій.

Але, оскільки сама психологія повинна будуватися на вченні про умовні рефлекси, в соціально-психологічній сфері допускалося пряме ототожнення умовних рефлексів, наприклад, з надбудовою, а безумовних - з системою виробничих відносин. Кінець кінцем соціальна психологія оголошувалася наукою про соціальні подразники різних видів і типів (Рейснер, 1925).

Таким чином, не дивлячись на суб’єктивне бажання багатьох психологів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-і рр. не було виконане. Хоча відсіч точці зору Челпанова і був зроблений достатньо рішуче, ключові методологічні проблеми психології не були вирішені.

Прагнучи протистояти ідеалістичному підходу, дослідники часто-густо опинялися в полоні позитивістської філософії, конкретним і специфічним проявом якої з’явився механіцизм. Крім того, не було чіткості і щодо предмету соціальної психології: по суті бувальщини змішано дві проблеми, або два різні розуміння предмету соціальної психології.

З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася з вченням про соціальну детерміацію психічних процесів; з іншого боку, передбачалося дослідження особливого класу явищ, що породжуються спільною діяльністю людей і перш за все явищ, пов′язаних з колективом.

Ті, які приймали перше трактування (і лише її), справедливо стверджували, що результатом перебудови всієї психології на марксистській матеріалістичній основі повинне бути перетворення всієї психології на соціальну. Тоді ніяка особлива соціальна психологія не потрібна. Це рішення добре узгоджувалося і з критикою позиції Челпанова.

Ті ж, хто бачили друге завдання соціальної психології - дослідження поведінки особи в колективі і самих колективів, - не змогли запропонувати адекватне рішення проблем, використовуючи як методологічні основи марксистську філософію.

Результатом цієї боротьби думок з’явився той факт, що лише перша з позначених трактувань предмету соціальної психології отримала права громадянства - як вчення про соціальну детерміацію психіки.

Оскільки в цьому розумінні ніякого самостійного статусу для соціальної психології не передбачався, спроби побудови її як особливої дисципліни (або хоч би як особливій частині психологічної науки) припинилися на досить тривалий термін. Соціологія ж в ці роки взагалі опинилася під ударом, тому про існування соціальної психології в її рамках питання взагалі не піднімалося.

Більш того, той факт, що соціальна психологія в той же час продовжувала розвиватися на Заході, притому в рамках немарксистської традиції, привів деяких психологів до ототожнення соціальної психології взагалі лише з її “буржуазним” варіантом, виключивши саму можливість існування соціальної психології в нашій країні.

Саме поняття “Соціальна психологія” стало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут лише буржуазного світогляду.

Саме в цьому сенсі і говорять про “перерву”, що наступила на тривалий період, в розвитку соціальної психології. Проте термін цей може бути використаний лише у відносному значенні.

Дійсно, мала місце перерва в самостійному існуванні соціальної психології в нашій країні, що не виключало реального існування окремих досліджень, що є по своєму предмету строго соціально-психологічними. Ці дослідження були продиктовані потребами суспільної практики, перш за все педагогічної.

Так, вивчення питань колективу було сконцентроване у сфері педагогічної науки, де роботи А.С.Макаренко, А.С.Залужного мали зовсім не тільки чисто педагогічне значення. Так само ряд проблем соціальної психології продовжували розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів і груп.

Тут становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому була розглянута як складова частина марксизму. Особливо слід сказати і про те, як розвивалася соціально-психологічна думка в рамках психологічної науки. Найважливішу роль тут зіграли дослідження Л.С.Выготского.

Можна виділити два круги питань в роботах Виготського, які мають безпосереднє відношення до розвитку соціальної психології.

З одного боку, це вчення Виготського про вищі психічні функції, яке в значній мірі вирішувало задачу виявлення соціальної детерміації психіки (т.е., виражаючись мовою дискусії 20-х рр., “робило всю психологію соціальної”).

Довівши, що вищі психічні функції (довільне запам’ятовування, активна увага, відвернуте мислення, вольова дія) не можна зрозуміти як безпосередні функції мозку, Л.С.Выготский прийшов до висновку, що для розуміння суті цих функцій необхідно вийти за межі організму і шукати коріння їх в суспільних умовах життя.

Засвоєння суспільного досвіду змінює не тільки зміст психічного життя, але і створює нові форми психічних процесів, які приймають вид вищих психічних функцій, що відрізняють людину від тварин.

Таким чином, конкретні форми суспільно-історичної діяльності стають вирішальними для наукового розуміння формування психічних процесів, природних законів роботи мозку набувають нові властивості, включаючись в систему суспільно-історичних відносин.

Почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, Виготській розвинув далі думку про культурно-історичну детерміацію самого процесу розвитку всіх психічних процесів.

Дві відомі гіпотези Виготського (про опосередкований характер психічних функцій людини і про походження внутрішніх психічних процесів їх діяльності, спочатку “інтерпсихичеськой″) (Виготській, 1983. З. 145) дозволяли зробити висновок, що головний механізм розвитку психіки - це механізм засвоєння соціально-історичних форм діяльності.

Таке трактування проблем загальної психології давало солідну основу для вирішення власне соціально-психологічних проблем.

З іншого боку, в роботах Л.С.Выготского вирішувалися і в більш безпосередній формі соціально-психологічні питання, зокрема висловлювалося специфічне розуміння предмету соціальної психології. Воно виходило з критики того розуміння, яке було властиве В. Вундту, що розвивав концепцію “психології народів″.

Соціальна психологія, або “психологія народів″, як її розумів Вундт, розглядала як свій предмет мову, міфи, звичаї, мистецтво, релігію, які Виготській назвав “згустками ідеології”, “кристалами” (Виготській, 1987. З. 16). На його думку, завдання психолога полягає не в тому, щоб вивчати ці “кристали”, а в тому, щоб вивчити сам “розчин”.

Але “розчин” не можна вивчити так, як пропонує Бехтерев, тобто вивести колективну психіку з індивідуальної. Виготській не погоджується з тією точкою зору, що справа соціальної психології - вивчення психіки збірної особи. Психіка окремої особи теж соціальна, тому вона і складає предмет соціальної психології.

У цьому сенсі соціальна психологія відрізняється від колективної психології: “предмет соціальної психології - психіка окремої людини, а колективною - особиста психологія в умовах колективного прояву (наприклад, війська, церкви)” (Виготській, 1987. З. 20).

На перший погляд здається, що ця позиція сильно відрізняється від сучасного погляду на соціальну психологію, як вона була нами умовно визначена. Але насправді відмінність тут чисто термінологічне: Виготській порівнює не “загальну” і “соціальну” психологію (як це зазвичай робиться тепер), а “соціальну” і “колективну”.

Але легко бачити, що “соціальна” психологія для нього - це та сама загальна психологія, яка засвоїла ідею культурно-історичної детерміації психіки (у термінології 20-х рр. - це така загальна психологія, яка “вся стала соціальною”).

Терміном же “колективна психологія” Виготській позначає той самий другий аспект розуміння соціальної психології, який не зуміли побачити багато інших психологів 20-х рр. або щодо якої вони не зуміли знайти достовірно наукової методології дослідження.

Тому можна по праву стверджувати, що ідеї Виготського, висловлені їм в 20-і рр. і пізніше, в 30-і рр. з’явилися необхідною передумовою, що сформувалася усередині психологічної науки, для того, щоб згодом найточніше визначити предмет соціальної психології.