Загальні формально-логічні методи

59)

Газета - основний вид періодичного видання, що виходить через невеликі проміжки часу, яке містить офіційні матеріали, оперативну інформацію та статті з актуальних суспільно-політичних, наукових, виробничих та інших питань, а також літературні твори та рекламу [4].

Замовником першої газети був французький лікар і філантроп Гефраст Ренодо (1586-1653 рр.)

Традиційно газетне видання випускається у вигляді одного або декількох аркушів друкованого матеріалу визначеного формату, видавничо пристосоване до певної специфіки.

Обсяг газети може складати від 2 до 100 і більше сторінок.

62) Методологія юридичної науки — це: а) систе­ма підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також б) вчення (теорія) про їх ви­користання при вивченні державно-правових явищ.

До складу цієї методології, зокрема, входять:

- філософсько-світоглядні підходи (матеріаліс­тичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафі­зичний, визнання чи заперечення об'єктивних со­ціальних, у тому числі державно-правових, зако­номірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

- загальнонаукові методи, тобто такі, що вико­ристовуються в усіх або у більшості наук (напри­клад, структурний, функціональний методи, сход­ження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т. ін.);

- групові методи, тобто такі, котрі застосову­ються лише у певній групі наук, наприклад, тіль­ки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

- спеціальні методи, тобто такі, котрі прий­няті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) і теоретичні (способи пояс­нення, тлумачення зібраних даних, побудови по­нять, концепцій, прогнозів і т. ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, заверше­ного державно-правового дослідження: кожна зних може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути мно­жинною, плюралістичною. Проте їхня роль у на­уковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієн­тують на знаходження, відбір, накопичення ціл­ком визначених у соціально-змістовному відношен­ні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтер­претації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне.

63) Одним з основних завдань методологiї є розробка наукових пiдходiв до вивчення тих чи iнших явищ якi дослiджуються наукою. Науковий пiдхiд – особливий спосiб мислення та пiзнання об’єктивної реальностi, що формується умовами дослiдження, високим рiвнем знань i професiйної пiдготовки та цiлiсним спрямуванням.

Методологiчний пiдхiд виявляє себе саме тодi, коли необхiдно залучити в юриспруденцiю, у нашому випадку — у порiвняльне правознавство, методологiчнi засоби як фiлософського i метанаучного плану (загальна теорiя систем, теорiя моделювання, загальна теорiя дiяльностi тощо), так i iнших наук, «працюючих» на принципову методологiчну орiєнтацiю наукового дослiдження.

При цьому в науцi й науковому дослiдженнi пiдхiд виступає в трохи рiзних якостях. У науцi методологiчний пiдхiд редуцировано подає метод у виглядi принципових категорiй, що встановлюють науки предметну орiєнтацiю. У конкретному дослiдженнi пiдхiд виконує не настiльки похiдну роль. Вiн стає функцiональним елементом методу, трансльованим з iнших наук. Вiдмiтними ознаками пiдходу в проблемному дослiдженнi можна назвати такi:

- застосовуºться функцiонально — враховуº мету й завдання вивчення, вiдповiднiсть засобiв iнших наук предметовi дослiдження;

- не оформлений у виглядi теорiї, як це властиво методовi;

- включає елемент методу iнших наук.

64) Аналізуючи принципи побудови наукової теорії, Г.І. Рузавін поділяє їх на евристичні та методологічні [4, с. 164].

Евристичні принципи розуміються вченим як способи пошукового мислення, які не можуть бути точно описані аналітичними засобами. Їх головне призначення полягає в тому, щоб сприяти досягненню мети наукового пошуку, коли для цього не існує загальновизнаних методів та прийомів [4, с. 171].

Методологічні принципи він розглядає як єдність логічних та інтуїтивних; емпіричних та раціональних чинників наукової теорії.

Логічні чинники слугують для встановлення зв’язку між основними та неосновними поняттями теорії шляхом їх визначення й індуктивного підтвердження наслідків теорії, що перевіряються емпірично.

Інтуїтивні чинники відображають інтелектуальну інтуїцію, тобто дискурсію, яка не контролюється жорсткими правилами логіки, а спирається на аналогії, порівняння, образи, евристичні міркування тощо.

Емпіричні й раціональні чинники "пов’язані з оцінюванням їх ролі у побудові фактуальної теорії, яка надає цілісну й систематизовану інформацію про реальний світ" [4, с. 166]. При цьому емпіричні чинники теорії складають її експериментальний базис, що спостерігається (ту первинну інформацію, на якій ґрунтуються усі її абстрактні поняття та твердження), а раціональні слугують для узагальнення, систематизації, більш компактного та зручного подання великого масиву емпіричної інформації.

Усі означені принципи наукового дослідження можна об’єднати в групу, що охоплює методологічні принципи: інтерсуб’єктивності, історизму, достатньої підстави, детермінізму, несуперечливості, перевірюваності й відтворюваності, науковості, наступності й відповідності, цілісності й системності, доповнюваності.

Принцип інтерсуб’ єктивності відображає властивість загальнозначущості й загальнообов’язковості наукового знання. Він виявляється у прагненні дослідника досягти істинного знання, максимально абстрагуючись від своїх бажань, упереджень, переваг та індивідуальних особливостей наукового пошуку, й спрямування його на розкриття загальних закономірностей і властивостей досліджуваного об’єкта чи явища. Це виявляється у прагненні дисертанта здійснити наукове дослідження на широкій експериментальній базі з урахуванням не лише власного досвіду, а передусім, особливостей існуючої педагогічної практики.

Звернення при цьому до вітчизняного та зарубіжного історичного досвіду, аналіз його з метою виявлення найбільш цінних теоретичних і практичних набутків, які доцільно впроваджувати до навчально- виховного процесу сучасних закладів освіти, реалізує принцип історизму в дослідженні.

Принцип достатньої підстави вперше був сформульований Г. Лейбніцем: "Усе існуюче має достатню підставу для свого існування" [3, с. 22]. Сутність його виявляється в тому, що кожна висловлена думка має обґрунтовуватися іншими, істинність яких науково доведена й не підлягає сумніву. Причому, слід у тексті дисертації робити коректні посилання на конкретних авторів цих ідей із зазначенням відповідного джерела, а бажано й сторінки.

Принцип детермінізму виступає у формі причинності як "сукупності обставин, що передують в часі певній події й викликають її" [3, с. 48]. Він відображає причинні зв’язки педагогічних явищ і процесів, коли одні з них за певних умов з необхідністю виступають причиною інших. Принцип детермінізму передбачає зумовленість обґрунтованої наукової теорії усім існуючим знанням у галузі педагогіки чи психології, адже без його критичного аналізу неможливо виявити й зрозуміти визначальну суперечність між суспільною потребою та можливостями педагогічної чи психологічної теорії й практики.

Принцип несуперечливості виявляється у такій логіці наукового мислення дослідника, яка забезпечується дотриманням законів логіки, передусім, закону недопущення суперечності [4, с. 13]. Тобто чітко має спрацьовувати формула: "Якщо - То". Порушення логіки викладу матеріалу є наслідком недостатньої усвідомленості дисертантом змісту своєї наукової роботи, причинно-наслідкових зв’язків. Це виявляється у "перестрибуванні" з однієї думки на іншу, у загублюванні думок, а потім немстивованому поверненні до них після викладу значного обсягу тексту. Отже, принцип несуперечливості вимагає такої побудови наукових тверджень, за якої судження про різні аспекти досліджуваного процесу не повинні суперечити одне одному, а також фактам та досвіду, на основі аналізу яких вони виникають.

65) Методи юриспруденції являють собою певні "цеглинки" або "інструменти" методологічних підходів. Метод як засіб пізнання є способом відбиття і відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Застосування науково обґрунтованих методів є важливою умовою одержання нових істинних наукових знань. Головними елементами методу є принципи, правила, прийоми, способи і засоби. Структура системи методів може бути розглянута на горизонтальному і вертикальному рівнях.

Горизонтальну структуру складають види методів певного рівня, наприклад, до загально-наукових методів відносяться: структурний, функціональний, системний, історичний, логічний і т.д., а до конкретно-наукових - конкретно-соціологічні, психологічні, математичні та інші методи цього рівня. Внутрішню структуру кожного методу складають: його принципи, правила, прийоми, способи,засоби.

Вертикальну структуру методів утворюють:

¨ загальні методи - це вищий (філософський) рівень, до якого відносяться діалектична і формальна логіка, що використовуються не тільки в науковому пізнанні, але й у практичній діяльності (практичному пізнанні);

¨ загальнонаукові методи - наукові методи, що використовуються усіма науками (у свою чергу поділяються на теоретичні та емпіричні);

¨ конкретно-наукові методи, що використовуються окремими групами наук;

¨ спеціальні методи, що використовуються окремою наукою.

Наукові методи поділяються на:

¨ загальні методи вищого (філософського) рівня, до якого відносяться діалектична і формальна логіка, що використовуються не тільки у науковому пізнанні, але й у практичній діяльності (практичному пізнанні);

¨ загальнонаукові методи - наукові методи, які використовуються всіма науками (у свою чергу поділяються на теоретичні й емпіричні);

¨ конкретно-наукові методи, що використовуються окремими групами наук;

¨ спеціальні методи, що використовуються окремою наукою.

66) Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання. Вони називаються загальнологічними і подані всередині схеми 4. Наукове пізнання виробило також і свої спеціальні методи, головні з яких представлені вище. За браком місця ми позбавлені можливості дати пояснення до кожного з методів пізнання. Тому студентам слід буде прочитати про це у відповідних розділах рекомендованих підручників.

Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер має соціальне пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному ймовірний статистичний характер.

Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе постановку проблеми, висування гіпотез, збір фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає вирішення поставленої проблеми.

Усі наукові методи взаємопов’язані. Об’єктивною основою всього є діалектика зв’язку між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методом сучасного наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічна функція якої реалізується через систему категорій, принципів і законів. Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає змогу оцінювати перспективи пізнавального процесу.

68) Відносність методу досить тісно пов'язана з його істинністю, тобто достовірністю інформації, що отримується за його (методу) допомогою. При цьому слід враховувати, що метою наукової, а точніше будь-якої пізнавальної діяльності, є отримання істинного знання (істинної інформації) про об'єкт (предмет, явище тощо) дослідження. При цьому "є абсолютно очевидним, що достовірність фактів і висновків, отриманих дослідником, залежить від способу, яким останній дійшов до даних фактів і висновків, тобто від використаного ним методу. У повсякденному житті ми також описуємо факти, оцінюємо їх правдоподібність, виводимо гіпотетичні закономірності чи заперечуємо висновки інших людей. Однак в науці всі ці повсякденні методи отримання нового знання піддаються детальнішій розробці. У буденному житті, наприклад, ми легко використовуємо поняття "завжди", "ніколи" чи "дуже часто", але такого роду оцінки залишаються суб'єктивними і відносними доки вони повністю залежать від того, хто оцінює і які події піддаються оцінці. Частота "один випадок з двадцяти" буде оцінюватись як "дуже часто", якщо мова йде про невдалі результати хірургічних операцій (особливо, коли оцінку здійснює пацієнт), і як "майже ніколи", якщо ця частота відповідає шансам конкретного абітурієнта вступити до університету. Щоб зробити такі оцінки більш порівнюваними і об'єктивними, в науці використовуються статистичні критерії і метод статистичного оцінювання, що дозволяють судити про вірогідність реалізації певної події, про випадковий чи, навпаки, закономірний характер отриманого результату (хоча, як бачимо, в подальшому статистична значимість наукового факту не обов'язково свідчить про його соціальну і особистісну значимість)". • допустимість методу - це проблема з якою стикаються (вчені всіх без винятку галузей науки, зокрема юридичних);

• вирішення питань, пов'язаних з допустимістю методу, лежить в площині етико-моральної, естетичної, культурологічної і т.д. проблематики;

• проблема допустимості, з якою стикається дослідник, зумовлена науковими і загально-світоглядними принципами, установками та стереотипами конкретного суб'єкта пізнання, включаючи співвідношення його індивідуальних установок з тими, що панують в суспільстві, притаманні окремому етносу, соціальній групі;

• багато в чому саме позиція щодо допустимості методу зумовлює структуру методології пізнання тощо.

· 70) філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, зако­номірностей та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

· загальнонаукові методи, тобто такі, що використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад, структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т. ін.);

· групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

· спеціальні методи, тобто такі, котрі прийняті для дослідження предмета лише однієї науки (наприклад, у юриспруденції — це способи уяснення (тлумачення) норм права, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти та явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т. ін.).

Усі названі групи методів, безумовно, необхідні для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно-правового дослідження: кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте їхня роль у науковому пошуку не однозначна. Так, філософсько-світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієнтують на знаходження, відбір, накопичення цілком визначених у соціально-змістовному відношенні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне

71) Діалектичний метод. До основних загальнонаукових методів пізнання держави і права належить діалектичний, який полягає в дослідженні теорії держави і права крізь призму трьох законів діалектики.

До загальних законів діалектики належать:

• закон переходу кількісних змін у якісні (виявом дії цього закону в державно-правовій сфері є збільшення кількості норм, які регулюють відносини приватної власності, що спричинило поділ права на приватне і публічне; збільшення правопорушень у сфері комп'ютерних технологій викликало необхідність прийняття відповідних нормативно-правових актів);

• закон єдності й боротьби протилежностей (єдність і протилежність прав і обов'язків, централізація і децентралізація державної влади);

• закон заперечення заперечення (у нашій державно-правові системі існують як елементи старої системи, так і елементи нового устрою).

Перехід кількісних змін у якісні. Так, наприклад, збільшення кількості норм і інститутів, що закріплюють і регулюють відносини приватної власності, може привести до розподілу права на приватне і публічне, як це сталося в Стародавньому Римі.

Закон єдності і боротьби протилежностей. У теорії держави і права існує явище єдності прав і обов'язків, тобто немає прав без обов'язків й обов'язків без прав. Ця теза означає, що якщо в будь-кого є певне право, то є хтось, хто це право забезпечить. Наприклад, згідно зі ст. 27 Конституції України «кожна людина має невід'ємне право на життя». У той же час є хтось (у даному випадку це держава), хто зобов'язаний це життя захищати. Саме на цьому прикладі виявляється єдність прав (право на життя) і обов'язків (обов'язок держави захищати це життя). Водночас право і обов'язок є протилежностями. Домінування прав над обов'язками може врешті-решт призвести до анархії, а абсолютна перевага обов'язків створює небезпеку тоталітаризму. Боротьба між правами та обов'язками є основою для побудови справедливого, збалансованого суспільства і демократичної держави.

Закон заперечення заперечення. В українській державності є елементи минулої і зародки нової державності. Особливості переходу України від тоталітарного режиму до демократичного зумовили і становлення специфічного «змішаного» державного режиму. Деякі державознавці вважають, що в умовах сучасної України об'єдналися парламентська республіка, президентське правління і радянська влада. До залишків останньої слід віднести такі специфічні риси політико-правової свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків і пересічних громадян, як впевненість у власній непогрішності, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм, егалітаризм, догматизм, імітація елітою бурхливої діяльності, примітивізація політико-правової культури. Знищені у своїй основі на центральному інституціонально-нормативному рівні, залишки радянської влади і далі процвітають у багатьох сферах на локальному, регіональному і секторному рівнях політичної системи.

74) Цей метод зазвичай пов'язують тільки з вивченням права. Його суть полягає в тому, що право вивчається як таке: воно ні з чим не порівнюється, не узгоджується з економікою, політикою, мораллю та іншими соціальними явищами.
Предметом дослідження в цьому випадку є право в чистому вигляді - його категорії, визначення, ознаки, структура, конструкції, юридична техніка. Один із засновників «чистої» теорії права (нормативистской школи права) австрійський учений Г. Кельзен, з 1948 р. працював і жив в США, писав, що «вчення про право називається«чистим»тому, що воно займається одним тільки правом і«очищає»пізнаваний предмет від усього, що не є право в строгому сенсі».

Вважаю, що формально-юридичний метод з таким же успіхом може застосовуватися (застосовується) при вивченні держави. Як чітко визначене, що діє на основі правових норм і за допомогою їх оформлене освіту, держава може і повинна вивчатися не тільки у зв'язку з іншими соціальними явищами, але й саме по собі. Препаруючи таким чином держава як специфічний соціально-правовий феномен, можна встановити, що в ньому мають бути законодавча і виконавча влада, правоохоронні органи, що функції держави здійснюються в законодавчої, виконавчої та правообеспечітельной формах і т.д.

Пам'ятаючи про вузькоцільовий призначення формально-юридичного методу, не можна надавати йому переважне значення, і завжди результати його застосування слід пов'язувати з іншими способами дослідження держави і права. Застосування формально-юридичного методу веде до формування в правознавстві і государствоведении напряму, який називається догмою держави і права. Це складова частина теорії держави і права.

75) Порівняльно-правовий метод є одним з важливих засобів вивчення правових явищ. Завдяки його застосуванню стає можливим виявлення загального, особливого та одиничного в правових системах сучасності.

Характер і особливості порівняльно-правового методу розкриваються в процесівисвітлення, по-перше, його співвідношення з загальнонауковими методами, по-друге, його місця та значення в системі приватних методів юридичної науки.

Загальнонаукові методи дозволяють розкрити єдність та розмаїття становлення та існування різних правових систем, фіксують їх загальні закономірності, тенденції розвитку.

Дійсно, юридична наука довгий час спеціально не розробляла теорію порівняльно-правового методу. Але це аж ніяк не означає заперечення цього методу як такого.

Цілком очевидно, що, користуючись лише одним порівняльним методом, неможливо розкрити все розмаїття правових явищ, але не менш зрозуміло й те, що цей метод, по-перше, чітко визначає загальний напрямок правового дослідження, по-друге, забезпечує правильну взаємодію загальних та приватнонаукових методів у процесі наукового дослідження. Можна сказати, що він виконує роль більше стратегії, ніж тактики науки.

Отже, порівняльно-правовий метод виступає як один з конкретних способів застосування загальнонаукових методів у дослідженні правових явищ. Подібним чином порівняльно-правовий метод найчастіше й інтерпретується в юридичній науці.

Подібно до зв’язків між окремими сторонами права існує тісний, заснований на взаємодії та взаємодопомозі зв’язок й між різними методами його вивчення. Кожен окремо та всі разом узяті вони ґрунтуються на загальнонаукових методах. З одного боку, вони є гносеологічним стрижнем і орієнтиром, що дає загальний напрямок дослідженню, з іншого - всі методи завдяки отриманню з їх допомогою нових знань постійно розширюють науковий кругозір, послідовно збагачують правову теорію.

78) Математичні методи. Оскільки багатьом правовим і державним явищам властиві імовірно-статистичні закономірності, для їх дослідження можуть використовуватися математичні методи, зокрема, математична статистика, теорія множин, теорія ігор, розпізнавання образів, факторний аналіз і деякі інші. Такі галузі права як трудове, адміністративне, кримінальне право й інші пов´язані з виявленням міри суспільних відносин, що регулюються ними, тому що право регулює дані відносини шляхом встановлення деякого кількісного еталона або масштабу, а їх кількісні характеристики дозволяють використовувати для аналізу й узагальнення математичні методи. Актуальними завданнями використання математичних методів є розробка теоретичних принципів проектування автоматизованих систем обліку, аналізу і пошуку статистичної правової інформації, а також створення організаційно-технічних передумов впровадження таких систем у практику.

Статистичні методи. Кількісна сторона державно-правових явищ є предметом наукового вивчення за допомогою методів статистики. Зокрема, кримінологічна статистика досліджує різноманітні кількісні сторони правопорушень - кримінальну, цивільну, адміністративну, їх структуру і динаміку, їх причини та умови, ефективність заходів боротьби з ними.

81) Раціональний трудовий режим дослідника ґрунтується на поєднанні психофізичних функцій людини розумової праці та трудових навичок у пізнавальній діяльності.

Прищеплення трудових навичок у проведенні наукових досліджень забезпечує необхідну ефективність від роботи дослідника. Відомо, що ефективність будь-якої праці, утому числі й розумової, залежить від працездатності, ставлення людини до праці з визначеним ступенем обережності. В розумовій праці вона залежить від таких факторів:

· внутрішніх - інтелектуальних здібностей, особливостей волі, стану здоров'я, ступеня тренування в цій праці;

· зовнішніх - стану зовнішнього середовища, організації робочого місця, режиму праці і відпочинку;

· організації праці;

· розумового навантаження.

Протягом дня працездатність змінюється. Найбільш плідним є так званий ранковий пояс (з 8 до 15 год.), причому максимальна працездатність з 10 до 13 год., потім післяобідній (з 16 до 19 год.) і вечірній (з 20 до 22 год.). Ступінь уваги і ефективності запам'ятовування змінюється у бік зменшення і уповільнення на кінець кожного пояса. Тому дуже важкий для запам'ятовування матеріал необхідно вивчати на початку кожного пояса.

На початковій стадії процесу є період настроювання, входження в роботу. Саме в цей період встановлюються асоціативні зв'язки з раніше виконаними роботами за темою. Чим більшою є звичка до систематичної розумової праці, тим коротший період опрацьовування, тим скоріше настане найпродуктивніший період - "робоча установка".

На продуктивність розумової праці впливають відволікаючі, розсіюючі фактори: шум, розмови, переміщення

праці впливають відволікаючі, розсіюючі фактори: шум, розмови, переміщення сторонніх осіб, невміння дослідника довго концентрувати увагу на об'єкті дослідження. Ці фактори слід враховувати при організації праці дослідника. Велике значення має також умовний "рефлекс на час". Тому, приступаючи до роботи, слід якомога точніше визначити мету роботи, її обсяг і термін виконання. Для вироблення "рефлексу на час" необхідно систематично працювати, не чекати, коли виникне бажання трудитись, з'явиться натхнення.

84) Захист наукового дослідження – завершальний етап конкурсу наукових робіт учнів в системі МАН України. Це процедура прилюдного оголошення основних результатів підготовлених досліджень. Усі учасники конкурсу, а також усі присутні можуть виступати як опоненти.

Захист проходить таким чином:

• конкурсанти виступають з доповідями за темою дослідження;
• відповідають на поставлені запитання;
• уважно слухають виступи інших учнів, беруть активну участь у дискусії.

Готуючи доповідь, слід також мати на увазі, що за 10 хвилин, що надається під час захисту, в нормальному темпі можна проголосити 4 – 5 сторінок друкованого тексту (через 1,5 інтервали). Тому варто попіклуватися, щоб вкластися у відведений час.

Одна з важливих проблем роботи над доповіддю – композиційне оформлення майбутньої промови. Воно може містити такі елементи композиції:

• вступ;
• з’ясування предмета дослідження;
• викладання матеріалу;
• підтвердження його конкретними прикладами, фактами;
• висновки.

87) Відзив наукового керівника дослідницької роботи пишеться (друкується) за довільною формою на спеціальному бланку.

У відзиві необхідно зазначити:

· рівень підготовленості студента до виконання наукового дослідження;

· уміння працювати з джерельною базою;

· ступінь оволодіння методами дослідження;

· уміння втілювати у практику навчання теоретично обґрунтовані наукові ідеї;

· уміння логічно, послідовно, аргументовано викладати матеріал;

· здатність робити висновки;

· відповідність магістерської роботи всім вимогам щодо виконання такого роду робіт;

· ступінь самостійності студента;

· думка керівника щодо рекомендації дослідницької роботи до захисту.

Науковий керівник оцінює дослідницьку роботу за чотирибальною системою (“відмінно”, “добре”, “задовільно”, “незадовільно”).

Відзив повинен бути підписаний із зазначенням дати.

Студента необхідно ознайомити зі змістом відзиву. Без відзиву наукового керівника дослідницька робота до захисту не допускається.

Рецензію на дослідницьку роботу надає спеціаліст-практик відповідної кваліфікації. Як і відзив наукового керівника, рецензія пишеться у довільній формі, на відповідному бланку.

Рецензія складається з 3-х розділів:

· стислого аналізу позитивних сторін дослідницької роботи;

· докладного аналізу недоліків і помилок;

· висновків і оцінки роботи.

У рецензії увага звертається на:

· відповідність змісту роботи обраній темі;

· актуальність теми;

· розробку апарату дослідження: вірне визначення об’єкту та предмету, формулювання мети та завдань дослідження;

· адекватність вибраних методів дослідження меті та завданням роботи;

· якість аналізу джерельної бази

· повноту розв’язання поставлених завдань дослідження;

· новизну;

· методику дослідження;

· наявність у роботі матеріалів власних спостережень, пропозицій і рекомендацій;

· достовірність результатів і обґрунтованість висновків;

· теоретичне значення та практичну цінність роботи;

· стиль викладу матеріалу;

· орфографічну та стилістичну грамотність;

· формулювання розділів, підрозділів, окремих думок.

Рецензія повинна бути написана з дотриманням норм літературної мови. Всі зауваження мають бути написані чітко і розбірливо, без закреслень, вставок і зносок.

Рецензент оцінює дослідницьку роботу за чотирибальною системою (“відмінно”, “добре”, “задовільно”, “незадовільно”).

Рецензія повинна бути підписана із зазначенням дати, засвідчена печаткою установи, в якій працює рецензент.

Студента необхідно ознайомити зі змістом рецензії. Без зовнішньої рецензії дослідницька робота (магістерська) захисту не допускається. Для курсової роботи рецензія не потрібна.

89) Написання та підготовка доповіді на конференцію є не менш складним завданням, ніж роботи будь-якого іншого виду дослідження, оскільки передбачає використання цілеспрямованого сприйняття, обробки, закріплення та застосування знань.

Обсяг наукової доповіді становить 2-3 сторінки, адже на виступ кожному учаснику конференції відводиться 5-7хв. Доповідь повинна складатися з 3-ьох частин: вступ, основна частина та висновки. У вступі потрібно сформулювати тему, її актуальність та основні питання, які будуть висвітлені в доповіді. В основній частині потрібно викласти та аргументувати свою точку зору на обрану проблему чи описати методику дослідження, розкрити та обґрунтувати отримані результати. У висновках узагальнюють результати та підсумки. Як правило, доповідь має супроводжуватися слайдами, на яких зазвичай подають математичні постановки, метод розв'язання, алгоритми, структуру системи, схему експерименту, виявлені залежності у табличній або графічній формі і.т.ін.

До доповідача обов’язково будуть поставлені питання та /або відбудеться обговорення розглянутої проблеми.

90) Виступ на науковій конференції переслідує кілька цілей. По-перше, це апробація основних ідей і результатів дослідження в науковому співтоваристві. По суті, така мета забезпечує попередню експертизу, перевірку цінності всього дослідження або його окремих частин. Дискусія дає змогу виявити слабкі й сильні сторони дослідження.

По-друге, досить часто виступ забезпечує закріплення за автором пріоритету в отриманих результатах.

По-третє, переслідується також і комунікаційна мета, що орієнтує вченого на перетворення теми його дослідження в предмет наукової дискусії, що дозволяє одержати не тільки оцінку результатів з боку колег, а й у ході дискусії виявити нові ідеї і підходи. У цьому випадку учасники конференції використовуються автором виступу як джерела інформації. Але головне, що виступ на конференції є найбільш оперативним засобом введення результатів наукового дослідження в інформаційне поле науки. Це потрібно враховувати при побудові виступу, у якому потрібно звертати увагу, насамперед, на основну ідею, найбільш важливі результати дослідження. Виступ неможна перевантажувати деталями. Основну увагу потрібно зосереджувати на головному і цікавому. Якщо після виступу його починають активно обговорювати, то можна вважати, що сформульовані вище цілі досягнуті.

Більш розгорнутий виступ, який займає центральне місце на семінарі або конференції, називається доповіддю. Як правило, доповідь характеризується глибиною викладу й інтеграцією основної проблематики обговорення. Звичайно доповіді доручають готувати найбільш досвідченим фахівцям, визнаним авторитетам у науці, що дозволяє істотно підвищити рівень компетентності учасників конференції, симпозіуму, семінару.

61) Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз "так званий";

б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, на кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

в) кожна цитата обов'язково супроводжується посиланням на джерело;

г) при непрямому цитуванні (переказі, викладі думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і давати відповідні посилання на джерело.
69) Зміст юр. науки складається з певного блоку знань юр. спрямування до яких можливо віднести наступні:

1.
Фундаментальні, теоретичні та історичні знання, які складають основу юр. науки і в цілому забезпечують єдність юр. наук

2.
Знання методологічного хар-ру, які забезпечують можливості дослідження предмету ТДП з точки зору виокремлення способів їх дослідження, як на загальнонауковому так і на спец науковому рівні

3.
Знання галузевого хар-ру, вони надають можливість визначити основні напрямки та особливості Д-пр впливу на певну сферу сусп.. відносин

4.
Це знання прикладного х-ру, що проявляється, по-перше, у можливості застосування знань неюридичного характеру, але таких, що є важливим для пізнання Д і пр. і, по-друге, характеризують юр. ді-сть як форму сусп.. практики

73) В даний час прийнято виділяти такі етапи розвитку науки і відповідні їм типи:

Донаукові пізнавальні знання,

доклассический тип (аристотелевский),

класичний (ньютоновский),

некласичний (Ейнштейн-борівський)

і пост некласичний.
Класична картина світу виходить з принципів детермінізму і пізнаваності світу (організована простота).

У некласичної картині світу помітну роль в розвитку грають об'єктивні випадковості; допускається можливість пізнання світу з певним ступенем ймовірності (неорганізована складність).

Постнекласичної картина світу, спираючись на синергетику, відстоює принцип багатоваріантності підстав буття, звідси робиться висновок про непізнаваність світу (організована складність).

Особливо радикально ця ідея виражена в постмодернізмі.

77) Герменевтико-правовий метод.

герменевтика – це мистецтво і теорія тлумачення текстів. Застосування правової герменевтики також обумовлене специфікою об’єкту дослідження – юридичних текстів, в яких зафіксовані не тільки правові норми, а й правові догми. Правова герменевтика охоплює як раціоналістичні, так і нераціоналістичні прийоми тлумачення юридичних текстів. Зазначимо, що у випадку застосування раціоналістичних прийомів, формально-юридичний або догматичний метод, як набір способів тлумачення правових норм, є поодиноким випадком правової герменевтики.

Цікавих висновків, щодо застосування методу правової герменевтики, дійшов І.М. Грязі:

• за правовым текстом скрывается право как некий объективный феномен социального развития, а также другие тексты, созданные культурой;
• при текстуальном подходе основа права заключается в определенном способе познания общества, отличающемся от других видов восприятия социальной действительности;
• субъектом создания права является социокультурно-детерми-нированный субъект, который является и субъектом восприятия правовых текстов; следовательно – процесс восприятия права происходит в контексте всей познавательной деятельности и при помощи процедур, принятых (дозволенных, допустимых) в данной культуре и на данном уровне развития познания".

У той же час метод правової герменевтики має методологічну обмеженість текстуального підходу до пізнання права. В першу чергу, це полягає в тому, що “текстуальная форма правовых норм далеко не исчерпывает всего содержания и сущности права как чрезвычайно сложного социального феномена”
На сьогодні, цікавість до методу правової герменевтики має тенденцію до зростання. І це зрозуміло, бо добре відомо, що тлумачення правових норм, які зафіксовані в текстах нормативних актів, є однією з головних задач юриспруденції та юридично-правової науки в цілому.

Загальні формально-логічні методи

Аналіз - це уявне розчленовування цілісного предмета на складові частини (сторони, ознаки, властивості або відношення) з метою його вивчення.

Синтез - це поєднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей або відношень) предмета в єдине ціле.

Абстрагування - це виділення властивостей і відношень досліджуваного явища, до яких виявлено інтерес, а також одночасне відвертання уваги від інших властивостей і відношень, у результаті чого утворюються різноманітні абстракції - поняття, категорії, теоретичні конструкції та їх системи. Абстрагування лежить в основі типології і класифікації, моделювання, побудови теорій як систем знань.

Узагальнення - це метод, в результаті застосування якого встановлюються загальні властивості й ознаки об'єктів, шляхом переходу від конкретного або менш загального поняття і судження до більш загального поняття або судження. Розширення класу предметів і виділення загальних властивостей цього класу дозволяє будувати усе більш ширші поняття.

Індукція - це метод дослідження і спосіб міркування, у якому загальний висновок будується на основі конкретних посилань. Спочатку в процесі досвіду, експерименту, спостереження визначаються, встановлюються, збираються окремі факти, при наступному аналізі яких виділяються загальні і повторювані риси ряду явищ, що входять у визначений клас явищ. На цій основі будується індуктивний умовивід, де висновком є судження, у якому ознака приписується всьому класу.

Дедукція - це метод дослідження і спосіб міркування, за допомогою якого з загальних посилок із необхідністю випливає висновок конкретного характеру. У дедукції, на відміну від індукції, виходячи і спираючись на загальне знання, роблять висновок конкретного характеру. При використанні як посилання гіпотетичного припущення, наприклад нової наукової ідеї, дедукція є відправною точкою зародження нової теоретичної системи.

Аналогія - це метод дослідження, при якому на основі подібності об'єктів в одних ознаках, робиться висновок про їхню подібність і в інших ознаках. Умовиводи за аналогією широко використовуються в моделюванні.

Моделювання - це метод вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі). Використання методу моделювання дозволяє досліджувати ті сторони об'єктів, що неможливо осягнути шляхом безпосереднього вивчення, або невигідно вивчати у такий спосіб. Особливого розповсюдження одержав метод комп'ютерного моделювання. Моделі, що застосовуються у повсякденному і науковому пізнанні, можна розділити на два великих класи - матеріальні, що є природними об'єктами і функціонують за законами природи, а також ідеальні -ідеальні утворення (образи), що зафіксовані у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки.

50) До наукових результатів пред'являються вимоги, пов'язані з такими категоріями, як: актуальність, наукова новизна, вірогі­дність, теоретична і практична значущість.

Актуальність наукового результату означає важливість йо­го для науки і практики, наукова новизна характеризує особис­тий внесок автора у розв'язок досліджуваної проблеми. Виділя­ють три ступеня наукової новизни результатів дослідження:

1) принципово нові в даній галузі знання {вперше здійс­нено..., розроблено..., визначено..., формалізовано...);

2) науковий результат розширює або доповнює відомі тео­ретичні чи практичні положення, вносить у них нові елементи (удосконалено...);

3) науковий результат конкретизує, уточнює відомі поло­ження, поширює відомий метод на новий клас об'єктів або явищ (набуло подальшого розвитку..).

Вірогідність наукових результатів залежить від повноти і якості інформаційної бази дослідження, коректності застосуван­ня методів аналізу; точності проведених розрахунків; однознач­ності трактування результатів.

Теоретична значущість визначається тим, що дає результат дослідження для науки і подальшого її розвитку, практична - де і яким чином результати можна використати на практиці.

4. 84) Структура наукової роботи:

ВСТУП (не озаглавлюється і не нумерується!).
Актуальність теми дослідження.
Стан вивчення проблеми (хто з науковців працював над нею, що вдалося з’ясувати, що ні, які питання потребують подальших досліджень).
Предмет дослідження.
Мета.
Завдання.
Новизна роботи.
Теоретичне та практичне значення.

ГОЛОВНА ЧАСТИНА (складається з окремих розділів, параграфів, пунктів та підпунктів, які мають власні назви).
Висвітлюються теоретичні основи роботи.
Пояснюється зміст уживаних термінів.
Викладається хід дослідження.

85) Оформляється як курсова (дипломна) у вузах.

Обсяг – 30 друкованих сторінок.
Не рахуються (але нумеруються) титульна сторінка, список літератури, додатки, таблиці (якщо займають площу сторінки).

Кожен пункт плану починається з нової сторінки.

Аркуші формату А-4, текстовий редактор Microsoft Word, шрифт Times New Roman, 14 розмір, полуторний інтервал. Вирівнювання по ширині.

Абзацні відступи: 3 – 5 інтервалів (або стандартний комп’ютерний).

Поля:

§ верхнє – 20 мм;

§ ліве й нижнє не менше 20 мм (ліве можна 28, а нижнє – 20 мм);

§ праве – 10 мм.

На одній сторінці – 40±2 рядки.

Заголовки

1. відокремлюються від тексту зверху і знизу 3 інтервалами;

2. заголовки структурних частин (ЗМІСТ, ВСТУП, РОЗДІЛ, ЛІТЕРАТУРА, ВИСНОВКИ) друкуються великими літерами симетрично до тексту;

3. заголовки підрозділів друкують малими (крім першої) літерами з абзацу.