Зародження укр. козацтва: причини, соціальне походження та сутність. Реєстрове козацтво.

Центральним явищем історії України XVI— ХVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської та азійської.

Перша письмова згадка про українських козаків міститься у "Хроніці" М. Бєльського під 1489 р. Термін козак в Україні поступово набув значення особисто вільної, мужньої людини, незалежної від офіційних властей, захисника Вітчизни й оборонця православної віри. Водночас козак — дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, — став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Зародження українського козацтва було зумовлене трьома головними взаємопов´язаними причинами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

Необхідною передумовою козацької ґенези була наявність вільних земель на південному порубіжжі України. Незаселені південні території мали великі природні багатства, які вражали сучасників. Тому не дивно, що кожної весни сюди вирушали ватаги промисловців на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в´ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість Уходників поверталася додому, де збували здобич.

Спочатку уходництвом займалися а основному мешканці Придніпров´я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Угодницький промисел давав непогані прибутки, але водночас потребував великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов´язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, а й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич те визволяючи бранців. Саме це військово-промислове населення, об´єднуючи вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, й утворило основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні зі Степом.

Формування козацького стану, зростання його чисельності сприяло розширенню господарської діяльності у родючих південних степах. Основною діяльністю козаків були землеробство і промисли, помітне місце посідали ремісництво й торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами "на волості", як називали заселені простори Подніпров´я,; свідчило про зародження фермерства як форми буржуазного виробництва.

На новоколонізованих землях сформувався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об´єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, рибалити, полювати. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва — т.зв. городові, або міські, козаки — проживала "на волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "покозачення" міщан.

Зростання чисельності козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, що розглядали його як де стабілізаційний фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. В 1572 р. за наказом короля 300 козаків було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й отримали назву реєстрових козаків. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом.

Прагнучи ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію. Реєстровці звільнялися від будь-яких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що полягав у принципі "де три козаки, там два третього судять". Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, отримали військові клейноди. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів на Київщині разом зі старовинним Зарубським монастирем. Там мали розміститися арсенал та шпиталь. І хоча ці привілеї, власне, поширювалися тільки на реєстровців, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так абстрактна ідея козацької "воль-пості" набула конкретного змісту та офіційного визнання.

У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій реєстрового війська, за яким воно поділялося на 6 полків по 1000 осіб у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста. Кожний полк поділявся на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший", або гетьман, якого спочатку призначав король, а згодом обирали самі козаки.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, а з іншого — не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, за великим рахунком, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення.

№15 Запорізька Січ:суспільно-політичний устрій,та адміністративно територіальний поділ; військове, господарське та політичне життя (XVI-перша половина XVII ст.)

Поява козацтва й, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків спричинили активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти па ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Натиск панства змусив частину козацтва піти на.компроміс, зокрема погодитися поповнити загони панських "служебників". Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, а потім почали відходити на "Низ". Там, за Дніпровськими порогами, вони будували т.зв. городці та засіки, чи "січі", з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних звели одну головну — Запорізьку Січ.

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на поч. 50-х років XVI ст. заснував на о. Мала Хортиця Дмитро Вишневецький ("Байда"):— український князь зі старовинного волинського роду Ґедиміновичів. Він першим з української знаті вирушив за Дніпровські пороги, присвятивши життя боротьбі проти татарських і турецьких загарбників.

Територія, яку займали запорожці, "Вольності Війська Запорізького", — охоплювала значну частину Півдня України і змінювалася залежно від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто-фортеця. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях, мала гарні укріплення.

Усередині Січі стояли курені — великі приміщення для козаків, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. В передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів.

У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, а в т.зв. паланках — землеробством, що базувалося на фермерських засадах. Але головним їхнім обов´язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників та боротьба проти соціального й національно-релігійного гноблення.

Запорізька Січ стала місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи на своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою. За формою це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців.

Вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада, в якій мали право брати участь усі без винятку козаки і яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й. зовнішніх відносин, обирала козацький уряд — Кіш" На чолі Коша стояв кошовий отаман, який уособлював вищу виконавчу владу на Січі. До найвищих урядовців також належали суддя, писар та осавул.

Усе запорізьке військо поділялося на курені, кількість яких досягала 38. Загалом у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в середньому 10—12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобод — бл. 100 тис. осіб.

Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-факто була цілком самостійною політичною силою не тільки у внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкін. XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Уряди Кримського ханства, Московії, Персії, Туреччини, Швеції та інших країн встановлюють із Січчю зв´язки. Чимало козаків воювали в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії.

У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів різного калібру, пістолів, шабель, луків зі стрілами, довгих списів тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був т.зв. табір. Майстерністю відзначалася козацька кіннота, що, як правило, наступала "лавою". Артилерія запорожців складалася з мортир — важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також вітрильно-весловий флот із великих човнів — чайок або байдаків. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості.

В усіх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". За козацьким правом як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалося певним терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ´я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з куренів, змінюючи своє прізвище на нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. На Запоріжжі жорстоко каралися будь-які аморальні вчинки.

Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Унікальним явищем було кобзарство. Своїми піснями та думами кобзарі підіймали народ на боротьбу, пробуджу: вали й розвивали українську національну свідомість.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах "Вольностей Війська Запорізького", діяла школа, де навчали читати і писати, закону Божого, співів від 30 до 80 школярів.

Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів.

Date: 2016-07-05; view: 417; Нарушение авторских прав