Особливості та механізм застосування класичних методів управління якістю

ВСТУП

Японський менеджмент вивчають і наслідують не тільки в країнах Азії, а й Америки та Європи. Причиною цього є швидка відбудова і динамічний розвиток економіки Японії після Другої світової війні, вихід країни на передові економічні позиції в світі. Динамічний розвиток японської економіки завдячує застосуванню специфічної системи менеджменту.

Особливості системи управління виробництвом в Японії зумовлені специфікою її природних умов та економічної системи, історичними, поведінковими та культурними традиціями.

На феномені японського управління позначилися обмеженість, а то і відсутність деяких найважливіших природних сировинних ресурсів: вугілля, залізної руди, нафти та ін. За останнє століття японський народ зумів створити суспільні інститути і норми соціальної поведінки, покликані нейтралізувати дію несприятливих економічних чинників. У зв'язку з обмеженістю сировинних ресурсів нинішня економічна система Японії орієнтована передусім на виробництво послуг і знань на основі мікроелектроніки, біотехнології і технології нових матеріалів. Для такого виробництва потрібні висококваліфіковані робітники, підготовці яких тут приділяють надзвичайно велику увагу. Закінчивши обов'язкове дев'ятирічне навчання, 90% учнів продовжують учитися у трирічній середній школі, після чого 40% випускників поступають до університетів. Отже, типові працівники японських компаній є досить однорідною групою з високим рівнем кваліфікації.

Наступною передумовою стали особливості загальнонаціонального механізму регулювання економіки. В Японії неможливе превалювання приватного бізнесу чи держави у відносинах взаємного регулювання: держава і приватний бізнес — партнери, які послідовно виконують свої функції. Роль держави в розвитку економіки Японії настільки велика, що у вжиток увійшло поняття «Japan Incorporated», яке відображає погляд на японську економіку як на єдину виробничу корпорацію, очолювану державою.

Особливості та механізм застосування класичних методів управління якістю

Засновниками менеджменту якості і розробниками його класичних методів є американські учені Демінг, Джуран, Фейгенбаум. Вони працювали в Японії і створили першу наукову школу менеджменту якості. Представники цієї школи японські учені Ісікава, Тагучі і ін. внесли вагомий внесок у розвиток методів планування якості і статистичного аналізу. Класичні методи менеджменту якості базуються на технічних підходах (широке використання статистичних методів обробки інформації, фізичних методів контролю якості і ін.) і широкому вживанні методів управління.

В нових і класичних методах загальним є:

• першочерговість ролі і відповідальності керівництва;

• пряма орієнтація на замовника;

• орієнтація на безпомилкове виробництво;

• управління процесами;

• механізми мотивації, підготовки співробітників.

Проте існують принципові відмінності між класичними і новими методами управління якістю. Перша полягає в тому, що традиційно застосовувався послідовний набір спеціальних методів управління якістю, тоді як сьогодні передбачено комплексне вживання існуючих технічних, організаційних, управлінських і інших спеціальних методів. Друга відмінність полягає в тому, що класичні методи побудовані в основному за принципом організації теперішнього на підставі аналізу минулого, а в нових підходах зроблений акцент на організацію теперішнього часу на основі уявлень про ідеальне майбутнє.

Принципів Демінга

м'ям Едварда Демінга названа одна з найпрестижніших міжнародних премій –– японська премія якості. Премією Демінга нагороджують фахівців, які зробили найвагоміший внесок в розробку теоретичних основ і практику вживання методів управління якістю. Практичні премії Демінга присуджують підприємствам, що лідирують в сфері вживання методів управління якістю. Демінг одним з перших звернув увагу на організаційні аспекти управління якістю, роль вищого керівництва і управлінські аспекти забезпечення якості. Дослідження і методичні розробки Демінга покладені в основу сучасної концепції менеджменту якості. Нинішню лідируючу позицію японських фірм в сфері якості вважають заслугою Демінга. Демінг сформулював 14 основоположних принципів для керівників підприємств:

1. Ставити за мету постійне поліпшення якості продукції і підвищення продуктивності праці.

2. Наслідувати філософію неприпустимості помилок (затримки у відвантаженні, дефектної сировини, непрофесійної роботи).

3. "Вбудовувати" якість в продукт в цілях виключення необхідності масового контролю.

4. Оцінювати постачальника не тільки з погляду ціни; прагнути встановити з ним довгострокові зв'язки.

5. Знижувати витрати за рахунок підвищення якості продукції і продуктивності праці.

6. Постійно підвищувати кваліфікацію співробітників. 7. Вводити нові методи контролю, які спонукають співробітників працювати краще.

8. Розряджати напруженість, що сковує співробітників, на користь підвищення продуктивності праці.

9. Руйнувати перешкоди між різними підрозділами підприємства і застосовувати психологічні підходи при вирішенні проблем.

10. Не вимагати від співробітників такої продуктивності праці, яка не може бути забезпечена наявними засобами виробництва.

11. Відміняти кількісні норми. Застосовувати статистичні методи для постійного підвищення якості продукції і продуктивності праці.

12. Підтримувати задоволення співробітників результатами праці.

13.Забезпечувати можливість підвищення кваліфікації співробітників відповідно до вимог прогресу.

14. Вносити в свідомість вищого керівництва відповідальність за якість.

Для реалізації цих достатньо просто сформульованих принципів на підприємстві необхідно розробити і впровадити комплекс складних заходів.

1. Постійне поліпшення якості продукції. В комплексі заходів може бути щорічний перегляд і підвищення вимог діючих стандартів, вдосконалення процесів і оновлення технологій.

2. Філософія неприпустимості помилок. Впровадження системи "нуль дефектів". Основний принцип такої системи –– повернення на доробку всієї партії продукції, в якій шляхом вибіркової перевірки були знайдені дефекти.

3. "Вбудовування" якості в продукт. Розробка методик забезпечення якості на всіх етапах життєвого циклу продукції. Контроль виконання таких методик.

3. Особливості механізму державного регулювання економіки в Японії

Специфічними особливостями механізму державного регулювання економіки в Японії є:

— відносно невелика (порівняно з розвинутими країнами Заходу) частка державного сектору в економіці;

— розвинута система державного програмування економіки, яка охоплює довготермінове прогнозування, середньотермінове планування соціально-економічного розвитку країни та річне планування державного бюджету;

— наявність різноманітних важелів фінансового й адміністративного впливу;

— розвинута структура впливових дорадчих органів з питань економіки, в яких співпрацюють представники державних структур, приватного бізнесу та науки.

Державне регулювання економіки здійснюється в трьох напрямах:

1) визначення державою пріоритетних галузей промисловості, надання їм пільг і прямої фінансової підтримки;

2) створення сприятливих умов для розвитку національної економіки;

3) розвиток і підтримка організаційних структур і відносин, які сприяють підвищенню ефективності виробництва та конкурентоспроможності японських товарів.

Ефективним є механізм поєднання загальнонаціональних інтересів та інтересів приватного бізнесу на макроекономічному рівні.
Організація управління в японських фірмах суттєво відрізняється від американської та європейської моделей. Відмінності стосуються організаційної побудови фірм, визначення стратегічних напрямів управлінської діяльності, вирішення кадрових питань, уваги до якості продукції, системи соціальних відносин на виробництві та в управлінні.
Управління виробництвом більшості японських фірм основане, як і в інших економічно розвинутих країнах, на дивізіональній організації. Однак у японських компаніях управління більш централізоване, внаслідок чого виробничі відділення на перший погляд менш самостійні при вирішенні виробничих питань. Але централізованість тут поєднують з особливим стилем управління, суттєвими елементами якого є погодженість і координація дій усіх ієрархічних ланок, розроблення і прийняття рішень після їх детального обговорення та схвалення виконавчою ланкою. Внаслідок цього сформувався специфічний японський симбіоз ініціативи виконавців і твердої лінії вищого керівництва фірми, який ґрунтується на груповому прийнятті рішень і передбачає:

— участь середнього рівня у розробленні рішень шляхом погодження і обговорення проектів з керівниками і з персоналом відповідних відділень;

— дотримання принципу одностайності у прийнятті рішень;

— відсутність чітких посадових інструкцій, які визначають обов'язки працівників, оскільки зміст їх діяльності може змінюватися і вони зобов'язані вміти виконувати будь-яку роботу в межах своєї компетенції.
Пересічна японська фірма постійно адаптується до навколишнього середовища, враховуючи всі можливості для виживання в перспективі, переважно за рахунок запровадження передових техніки і технології. Отже, в основі японської моделі менеджменту — орієнтація на активізацію колективу, індивідуальний успіх, що спирається на колективні зусилля.
Особливе місце в японському менеджменті посідає стратегічне управління. Сформувалося воно тут набагато раніше, ніж в Америці чи Західній Європі, і застосовується значно ширше.
Основним у системі стратегічного управління є визначення цілей, на підставі яких здійснюють довгострокове планування. Серед них виокремлюють:

— базові цілі (обсяг продажів, прибуток і темпи їх зростання, частка на ринку, структура капіталу, дивіденди, ціна акцій, компенсація працівникам (заробітна плата), рівень якості продукції);

— базова політика (зростання, стійкість, одержання прибутку, соціальна відповідальність);

— оперативні цілі (завдання з доданої вартості, продуктивність праці, інвестиції на одного працюючого, коефіцієнт оборотності капіталу, політика щодо зниження витрат).
Довгостроковий план японської компанії (на період більше 5-ти років) досить деталізований і, як правило, передбачає: цілі компанії загалом; прогнозування середовища й аналіз конкуренції; аналіз сильних і слабких позицій компанії; прогнозування майбутнього компанії; проблеми і

можливості компанії; цілі та стратегію компанії загалом; вертикальну інтеграцію; розроблення нового продукту; проектування нового ринку; закордонну діяльність; посилення ринкової конкурентоспроможності; план зниження витрат; інформаційну систему; придбання; дослідження і розроблення; план виробництва; капітальні вкладення; інвестиції в дочірні підприємства; план матеріально-технічного забезпечення; планування праці; навчання працівників і розвиток системи управління; соціальне забезпечення зайнятих; ставлення до галузі; планування або організацію; виявлення можливих втрат і вигод; оцінку фінансових потоків; оцінку платіжного балансу; ситуаційні плани для несприятливих ситуацій.
Довгостроковий план є основою «триєдиного» плану, до якого належать середньостроковий (на 3 роки) та річний плани. Середньостроковий план містить такі показники: цілі торгівлі, прибутку і капіталу; найважливіші пункти діяльності; план якісних змін. Річний план — це конкретизація дій фірми та її підрозділів на кожен рік у межах трирічного планового горизонту. Особливістю ув'язування середньострокового і річного планів є щорічне ланцюгове пересування планового горизонту — уточнення показників наступного трирічного плану за результатами виконання річного плану у звітному періоді.