Философские идеи украинского романизма Н.Костомаров,П.Кулиш,Т.Шевченко.

Виникнення «філософії української ідеї» пов’язують із так званим «Кирило-Мефодіївським товариством» – таємною організацією, що виникла в Києві у 1845 р., до складу якого входили відомі українські мислителі та літератори того часу: Микола Костомаров (1817–1885), Пантелеймон Куліш (1819–1897), Тарас Шевченко (1814–1861) й ін. Саме у Кирило-Мефодіївському товаристві «Україна... уперше постає як самостійна філософська проблема» У творі Костомарова «Закон Божий: Книга буття українського народу» переповідається одна із частин Старого Заповіту Біблії, в якій викладено історію походження різних наро-

дів. Про український народ у Святому Письмі не йдеться, однак Костомаров «виправляє» біблійну книгу таким чином, що в ній з’являться український народ, який розуміється як окрема метафізична спільнота, що має власну історію і призначення. Окрім того, саме цьому народові у майбутньому належатиме, на думку

Костомарова, роль бути нацією-поводирем християнського світу.

Н.Костомаров.

-модель украинского национального характера:украинец выше ценит отдельного человека,нежели общее

-терпимость к иностранцам

-украинцы стремятся одухотворить весь мир

-любовь к природу

-духовная любовь к женщине

-внутренняя религиозность украинцев

-идея мессианства украинского народа

На формирование мировоззрения П. Кулиша заметно повлиял Григорий Сковорода. Это заметно по таким его взглядам: – в человеке происходит борьба двух начал (духовного и телесного); – основа познания – сердце; – украиноцентричность. Однако философская концепция П. Кулиша намного шире, чем у Г. Сковороды. Кулиш пытается осмыслить культуру и историю Украины в контексте взаимодействия прошлого и будущего, исконноукраинского и привнесенного и делает выбор в пользу Украины, защищая ее национальные ценности (культуру, язык, менталитет), что имеет оттенок националистического консерватизма и культурного изоляционизма.

В світогляді раніших років Костомарова зустрічаємо сполучення тих самих двох елементів, що і в світогляді усіх кирило-методієвців: християнства і романтизму. Якщо припустити (що є найбільш ймовірно), що «Книги» писані Костомаровим, то ця характеристика знайде повне підтвердження. Але і поза межами «Книг» маємо досить матеріялу, що підпирає таку характерис­тику. Читання молодого Костомарова - романтичне (улюблений письменник: - Е. Т. А. Гофман), зацікавлення його концентрується на містиках (Сведенборґ), він захоплюється проблемою таємни­чого в душі людській - подвоєнням «я» («Принцеса Брамбіла» Гофмана), «тваринним магнетизмом»; мабуть, і інтерес його до астрономії випливає із тієї ж цікавости до «ночної сторони» світу; він майже візіонер, галюцинатор, привиди підступають до межі його свідомости. Костомаров належить до слов'янських «шіллеріянців» - і, мабуть, як усі вони, вичитує із Шіллера думку про сполучення правди, добра і святости у вищій красі. Захоплює його і Ґете. - 3 другого боку - він глибоко релігійна людина, що шукає зустрічі в Харкові зі славетним проповідником Інокентієм (Борисовим), в Києві - з Авсеневим - представниками православної теології; він захоплюється «Наслідуванням Христу» Томи Кемпійського і навіть дарує цю книжку своїй нареченій з надзвичайно цікавим написом, в якому дає філософію любови, як почуття, що має бути лише відблиском релігійного піднесення; він захоплюється містично-теософічною літературою (читання Сведенборґа). Йому, щоправда, чужий вузький конфесіоналізм - [151] знайдемо в його і вислови симпатії протестантизму, а пізніше католицтву. Але це теж глибоко романтична риса - вияв устремління до примирення і зілляння релігій. -

Не тільки в поезії Костомарова - із цих молодих років життя і з пізніших - зустрінемо відгуки цих інтересів і ідей. Цікавим пам'ятником його романтичного світогляду є його погляди на українську пісню. Його інтерпретація народньої пісенної творчости є типова романтична символіка. Поезія є для нього вияв глибокого сенсу душі людської і світу, що людину оточує. Основа душевного життя є почуття - «Почуття є основа усякого проявлення духа, що викликає думки і вчинки, є корінь морального буття. Пізнати почуття людини - значить пізнати її заховане єство» («Сочиненія», т. XXI, 434). Тому пісні народні, що є виявом почуття, вважає Костомаров «одним із найважливіших джерел» для історика, джерелом, «без якого він ледве чи зрозуміє той людський світ, що він його хоче зображати» (там саме). З другого боку, народня поезія символізує зовнішній світ, - «об'єкти природи, що часто зустрічаються, цікавлять уяву народу не тому лише, що око їх бачить раз у раз. Треба, щоб вони існували в повному розумінні цього слова: народ шукає в них життя, а не примар, хоче з ними зв'язатися не лише фізично, але й духовно. Фізична природа просякнена творчою ідеєю, підогріта божествен­ною любов'ю, втілена в щонаймайстерніші форми. Кожне з'явише в ній не випадкове, а має свій закон, що його відкриває дух. У природі для людини заховане значіння, пристосоване до її власної істоти; у предметах, що її оточують, людина бачить не саму сирову бездушну матерію; навпаки, хоч як далеко від її істоти який-будь твір рідної планети, - в людині є таємне око, яке бачить, що і сирова матерія має зв'язок з її духовною істотою; є таємний голос, що вказує, в чому полягає цей зв'язок Таке усвідомлення духовного у фізичному і є основа усього найкращого в мистецтві. Воно є ознакою гармонії і любови, що існує між Творцем і його створінням. Людина здібна любити лише дух; фізичне саме по собі неприступне для її серця». Це зрозуміння природи, яко духа, є її символічне зрозуміння - «символіка природи» є продовження природної релігії: «Творець об'яв [152] люється у створінні, серце людини любить у з'явищах фізичного світу усюди-присутній дух». «Символ є образовий вияв моральних ідей за допомогою деяких предметів фізичної природи, при чому цим предметам надаються більш-менш означені духовні власти­вості». Єство символіки - «одуховлювання природи». Символічне зрозуміння народньої поезії - цілком в дусі романтики (від Кройцера до Бахофена) і є змістом праці Костомарова,

І в пізніший період життя Костомарова ми могли б відшукати в його світогляді багато провідних ідей його ранніх років. - Та до цих пізніших років (1861) належить і суто-філософічний твір Костомарова «Двь русскія народности» - спроба характерології українського та великоруського племен. Розход­ження психологічне між обома східньо-слов'янськими («руськими») племенами датується, на думку Костомарова, XII віком («Твори», 438). Великоруська психологія здається Костомарову «ухилом», відходом від старої психології старо-української (див. 451). Ця великоруська психологія є послідовний практицизм, який, щоправда, іноді на зовнішність перекидається в містицизм (451). Є кілька основних рис, що розріжняють українців та великоросів: 1) «повне панування загальности (Бог і цар) над особистістю» у великоросів (463); 2) із панування загального над частинами виводить Костомаров і великоруську "нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорду думку про себе" (466), - на Україні «звикли з незапам'ятних часів чути у себе чужу мову і не цуратись людей з іншим обличчям і з іншими звичаями» (467), на Україні панував «дух терпимости», неприязнь до інших народів («ще сильніша, ніж у великороса») вибухала «лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі» (468); 3) великороси «нарід матеріялістичний», тому він здібний до дійсного духовного підйому, лише цілком відірвавшись від звичайного (472), тому і народня поезія великороса або забавка, або «порив до необ'ятного» (472), - в українців основна риса фантазія, що одухотворяє весь світ, українська народня поезія «уносить душу в світ фантазії і огріває серце неземним, нетутешнім вогнем» (473); 4) з цим зв'язане і те, що «великорос мало любить природу», селяни [153] не плекають квітів, «великорос має якусь ненависть до рослин», має «холодність до краси природи» (474-5), - українець любить природу, тому «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її, робить учасницею радости і горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг - усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то участи, то надії, то осуду» (473); 5) так само матеріяльна і духовна і любов до жінки у велиісоросів і українців (473); 6) в релігії увагу і інтерес велико­роса звертає зовнішність, форма, «буква» (463, 478), - у українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви» (465), у них «міцне почуття всеприсутности Божої, душевна побожність, внутрішня розмова з Богом, таємне розумування про Божий промисел, сердечний порив до духовного, незнаного таємничого і радісного світу» (479), обряди, формули не цікавлять українця так, як зміст, обряди виконуються за приписами церкви та традицією, а спекуляції над ними немає (479); 7) в суспільнім життю у великоросів «стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих побудів під владою загальних, нерушима законність загальної волі, - - єдність родинного життя і придавлення особистої волі ідеєю "міра"» (480), і слов'янофільство і соціялізм великоросів пересякнені тим самим духом (481), - «для українця немає нічого тяжчого та неприємнішого, ніж такий порядок» (481), у великоросів панує загальність, у українців - «особиста свобода», у великоросів силоміцні політичні єднання (монархія), у українців - добровільні союзи (федерація) (410-1). - І ще кілька рис аналізує Костомаров, протиставляючи україн­ців не тільки великоросам, а і полякам, та наближуючи їх в деяких пунктах до Новгородців. - Цікава - без огляду на неясність деяких пунктів і несправедливість до великоросів в деяких питаннях (фантазія, релігійність) - сама спроба такої широкої і детальної характерології. Вона базується на уявлінні, що життя народу виникає із внутрішньої глибини його духа, що повстала вже в найдавнішій минувшині, з утворенням самого плем'я. Костомаров одного разу символізує цю глибину духа, як ніби заховану у «великій народній могилі» (273). Цей образ вічно [154] актуального, хоч би і поснулого духа народнього - теж типово романтичний і повертає нас до джерел світогляду молодих років Костомарова.

П.Кулиш

-теория об особенностях украинской души:сердце(чувства),мышление(разум)

- сердцем украинец связан только с Украиной,а разумом-с другими народами

- сущность внутренней стороны души-национальный дух и национальные чувства объединяет украинцев

- разум мешает сердцу (воспринимает лучше стороны жизни других народов)

- показатель высшей морали и целостности народной души является сохранение хуторского характера жизни украинцев

Лише недавно було звернено увагу, що доля Куліша є типова доля романтика, - «несталої», «непевної» людини з природи, що стремить до еволюції, до зміни, до того, щоб «спробувати» власним досвідом протилежне, суперечне, щоб не лишатися застиглим, нерухливим, мертвим духом. Еволюція Куліша - «еволюція в межах логічного розвитку даної ідеї». Трагедія Куліша - трагедія романтичної культури (В. Петров). Бо «через те, що гармонія - зв'язок і з'єднання суперечностей, гадає романтик до ідеалу гармонії наблизитись тоді, коли він йтиме од однієї протилежности до другої й так само швидко вертати­меться до першої»

І хіба при тому не було у Куліша внутрішньої єдности, провідної ідеї? Ця ідея, розуміється, ідея України. Все у [155] світі розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники й руїнники, своє й чуже, святе і «негідь» - чи так легко знайти лад в хаосі історичного та соціяльного буття, щоб розташувати його за цими «принципами поділу»? Шукання провідної, основної лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї, і було ніби основною темою «хитань» Куліша. Основний принцип було ним ніби знайдено в раніші роки життя. Це був принцип романтич­ний і християнський заразом, і від цього принципу Куліш не відхилився аж і в найостанні роки життя. Цей основний принцип є принцип подвійности людини, двох при­род, двоякого єства душі. Ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в людині глибоко вразила Куліша і дала провідну ідею його «еволюціям», «рухам між суперечностями», його романтично-трагічній долі.

1 - «С е р ц е» людини і «з о в н і ш н є» у ній - вони завше в конфлікті, в боротьбі між собою. Це боротьба «поверхні» і «глибини» душевної. І в художніх творах, і в листах, і в наукових працях спирається Куліш на факт цього противенства. - «Серце» «глибоке», «таємне», «невідоме нікому» - один із найулюбленіших образів поезії Куліша

Для нього «серце», «внутрішня» людина зв'язана з Україною, з рідним краєм, з батьківщиною. «Забути» про неї можливо лише, коли зовнішнє в людині бере гору над внутрішнім. - І через усе життя Куліша тягнуться спроби то з того, то з іншого пункту погляду, то там, то тут провести демаркаційну лінію між внутрішнім і зовнішнім не лише в людині, а і в світі, і в суспільстві, і в історії. - усі антитези, протиставлення, що їх так любить Куліш, базуються на цьому основному принципі - одно є зовнішнє, друге - внутрішнє («сердечне»). На внутрішньому, на «серці» можна і треба збуду­вати ідею України, «зовнішнє» треба відкинути, як їй вороже і шкідливе. Так виникають антитези - минуле і сучасність, народня мова і штучна мова, хутір і місто, Україна і Европа.

2. - Ми вже бачили, що із серця і через серце озивається до людей історія: крізь сучасність говорить до нас минуле. Минуле засипано, закидано, як скарб, як труну в могилі. «Скільки у нас добра на Вкраїні і ніхто тому добру ціни не знає! бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю.Тому (ще Шевченківський) образ «могили», в якій спить сила жива України - Убогая, низенькая забута могила, - вона мені на Вкраїні родина єдина

3. - Те ж саме джерело і в теорії культурництва Куліша. Бо «шлях хижацтва скверний», «руїну» треба залишити, щоб повернутись до культури -

4. - Тому і культурні ідеали Куліша ніби усі в минулому - від штучної, накиненої народу мови він хоче повернути до мови серця, мови народньої, від города до хутора, часами - від Европи до якогось українського примітиву.

Так щодо мови. Основна нота боротьби Куліша за мову - первісність української мови (з принципового пункту погляду досить антифілологічна теорія), мови «староруської» (не дурно ж він і українців хотів би звати «старо-руссами»). Мова - «передвічний скарб» (І, 263) народнього серця. «Велика-бо сила в простому народньому слові і в простій народній пісні, і тайна тої сили - в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили. - - Те слово розлилося по Вкраїні піснею про радість і горе, про зоряне небо, про любії гаї і луги зелені... Прийшло до нас письменництво з чужого краю з чужою мовою. - - - Не поняв (нарід) віри наставникам, котрі вмовляли його, що не рідною, простою, а якоюсь ніби поважнішою мовою треба в тузі і в радості серцем до серця озиватись, або свій розум перед людьми вихваляти. - - - Чужоземна наука - - все те никло в народі, як у морі капля. - - Простий нарід кланявся їм, як розумним головам, а в серці, сам того не знаю­чи, був од усіх їх розумніший; тим і не кидав свого рідного слова, не забував рідної пісні».

5. - Як мовні проблеми розв'язує для Куліша протиставлення серця і голови, так і «побутові» в широкому сенсі (етичні, [162] культурно-суспільні, соціяльні) протиставлення хутір - город, що з тієї ж антитези «серце - голова» виростає.

Стремління до хуторного життя є стремління до життя серця

Цінності, що реалізуються в хуторськім житті, є цінності вічні і сталі, вони були «за тисячу років до нас» і залишаються в далекому майбутньому, - в хуторськім житті [163] панує незмінність - «оту книжку читали наші предки за тисячу років до нас та й казали: правда! Цю книжку і ми читаємо та й говоримо: правда, навіки правда!... А ви (городяне) про свої книжки сто літ назад кричали: правда! ще краще од самої правди! а тепер про ті самі книжки на весь мир репетуєте: брехня, а отеє, що ми самі написали, отеє вже правда!» (VI, 529) Хуторяне, «наче дуби зелені, твердо на своїй землі стояли» (VI, 530). І тому Куліш звертається до городян - «Оставайтесь собі при своїй городянській філософії, а нам дозвольте - - - селянську філософію проповідати, взявши її прямісенько із Євангелія. - Робіть ви своє діло, панове, а ми своє робитимемо; а там уже колись у віках грядущих люди побачать, кому з нас за науку й працю дякувати - - -» (VI, 538).

6. - Цілком та ж сама тема і в принагідній сутичці Куліша-хуторянина з Европою (1856 р., див. В. Петров в «Житті і Революції», 1926, VII). В Европі його вражає «міщанство», - «в них людина по-перше за усе - міщанин». «Історія минулого їх життя дуже цікава, сучасність нікчемна до відвороту». «Шлях по Европі - безмежна вулиця». «Місто дуже вподобається еґоїзмові, це логово, в якім багатий безпечний від братських претензій бідних на його маєток». «Мало ладу в європейській цивілізації». І із цього висновок - «Треба містам розсипатися на села, на [164] хутори і з'їздитися лише до контор на засідання на короткий час, ніяк не засиджуючись у велетенських скоповишах многолюдства, не утворюючи дорожнечі, не наживаючи рівнодушности до незаможніх, не розриваючи сусідських зв'язків із селянами - лише тоді бідність як-небудь урівнялася б з багатством». І ця зустріч з Европою закінчується в листах Куліша акордом на честь українського примітивного життя - «ми повернулися на Укра­їну, ліпше якої для хахла нічого не вигадати - - -".

7. - Нарешті із тої ж антитези «серце» - «голова» розвертається і протиставлення чоловіка жінці. Не лише в особистих відносинах до жінки (пор. «Куліш і Милорадовичівна», стор. 65, пор. думку Куліша про мати Гоголя), не лише в жіночих типах своїх пізніших творів (Катруся у «Байді», Маруся Богуславка, Хадиза в «Магометі і Хадизі») виявляється цей погляд. - Кулішеві ніби уявляється певна філософія культури, в якій жіночий елемент буде стояти на першому місці, бо жінка менше живе розумом, більше серцем.

Куліш несвідомо, мабуть, для себе повертає до одного з кардинальних пунктів світогляду своїх раніших років. Бо ж це типово романтична оцінка ролі жіночого елементу у світі, як первісного, найглибшого і найсутнішого. Це одна із найважливіших думок романтичної філософії історії (Бахофен). Так міцні були в душі Куліша коріння його романтичного світогляду, що все життя пускали нові парости із-під «негіддя», мулу і забуття, принесених часом.

Т.Г. Шевченко (1814–1861 рр.) — видатний український поет,художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу,являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соціальних і економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності,боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи— центральна в його творчості.Оригінальними є погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу, пов'язаного з прогресом техніки, промисловості.Філософські погляди поета дуже складні. У центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля.Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку українськоїлітератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні.

Взгляды Шевченко характеризуются материалистичной и атеистической направленностью, что отличает его от других философов Кирилло-Мефодиевского братства. Концепцию его поэтического слова можно описать как «философию трагедии» (В.С. Горский), что означает осознание человеком драматичности жизни. Как и соратники по Кирилло-мефодиевскому братству, Шевченко полагает причиной трагичности украинской истории конфликт («проклятие»), что неразрывно связан с историческим развитием. Однако спасением может стать политическое преображение страны путем революции.

Философская позиция Т. Шевченко крайне патриотична, нравственна и «кардиоцентрична», что объясняется характерными свойствами украинской ментальности. Отличительной чертой его жизни и творчества является осознание себя и мира посредством постоянной «работы» сердца и эмоций. Отсюда и образ сердца в его поэзии как живой самостоятельной единицы в человеке.

Ему были присущи такие идеи:

- Идея глубинного родства человека с природой: в произведениях поэта человек и природа живут единым дыханием и едиными чувствами; человек укоренен в природу, а природа, в свою очередь, является не мертвой, а одухотворенной.

- Идея народа как единственного хранителя своей истории и своей жизненной судьбы: никто не может решать его судьбу, он является единственной животворящей силой истории.

- Идея веры в справедливого Бога; иногда кажется, что Шевченко или атеист, или еретик, однако в его произведениях четко проводится различание того Бога, что его рисуют в церквях и именем которого делается насилие, и настоящего Бога, как гаранта осуществления высшей справедливости.

- Идея насильственной народной революции; она иногда появляется основой для обвинения поэта в воспевании насилия; однако следует сказать, что эта идея была очень распространенной в ХІХ в...

- через все творчество Шевченко проходит своеобразный культ женщины-матери: для поэта она появляется олицетворением и силы жизни, и его волшебной красоты.

Date: 2016-11-17; view: 554; Нарушение авторских прав