Проблеми удосконалення Особливої частини кримінального права

3.1. Удосконалення структури Особливої частини кримінального права

З метою визначення можливих напрямів удосконалення структури Особливої частини проводяться різноманітні науково-практичні конференції, на яких визначаються основні напрями її розвитку, позитивні та негативні тенденції, а також можливі шляхи подолання існуючих проблем. В. Я. Тацій у своїй праці зазначив можливі напрями удосконалення структури Особливої частини.

Перший з них охоплює теоретичні розробки, пропозиції до Особливої частини кримінального права України та законодавчі новели, що стосуються окремих питань удосконалення чинного законодавства України. Це, як правило, локальні зміни та доповнення в межах конкретних норм або певних інститутів Особливої частини. Наприклад, зміни до ст. 240 «Порушення правил охорони або використання надр» (закони України від 11 січня 2005 р., 18 жовтня 2005 р., 5 листопада 2009 р.) або доповнення Розд. IX «Злочини проти громадської безпеки» статтею 265-1 «Незаконне виготовлення ядерного вибухового пристрою чи пристрою, що розсіює радіоактивний матеріал або випромінює радіацію» (Закон України від 24 травня 2007 р.). Також, на основі даного напряму пропонується доповнити Розд. IX такими статями як 257-1 «Сприяння бандитизму», 257-2 «Фінансування бандитизму» та розглянути інші можливі варіанти доповнення зазначеної статті.

Другий напрямок стосується системних змін, які зумовлені потребами більш ефективного застосування чинного кримінального законодавства або в цілому, або певних його інститутів. Незважаючи на значну кількість норм, які охоплюються такими змінами, за своєю сутністю вони не порушують концептуальних засад законодавства України про кримінальну відповідальність, а навпаки, розвивають їх. Наприклад, зміни щодо подальшої гуманізації кримінальної відповідальності, які були внесені до Кримінального кодексу України Законом України від 15 квітня 2008 р., або зміни, що були внесені до Розділу V Особливої частини «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» у зв’язку з необхідністю посилення вимог до додержання виборчого законодавства України (закони України від 23 лютого 2006 р., 15 квітня 2008 р., 21 серпня 2009 р.). Також, пропонується внести зміни до Розділу XVI Особливої частини «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» у зв’язку із гуманізацією його норм.

Третій напрямок стосується радикальних змін кримінального законодавства. На рівні теоретичних розробок та офіційних концепцій реформування національного законодавства пропонуються нововведення, які пов’язані із суттєвими відхиленнями від концептуальних засад чинного законодавства України про кримінальну відповідальність та зміною політики держави, що склалася стосовно визнання певних соціально-девіантних явищ злочинами. Наприклад, пропозиції щодо встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб або запровадження кримінальних проступків. До третього напрямку розвитку законодавства про кримінальну відповідальність слід віднести і пропозиції про перегляд чинного Кримінального кодексу України та викладення його у новій редакції, оскільки зрозуміло, що масштабні роботи по його вдосконаленню не обмежаться лише узгодженнями та поправками технічного характеру. Враховуючи досвід роботи над чинним Кримінальним кодексом України та іншими подібними за значущістю для суспільства нормативно-правовими актами, можна спрогнозувати, що через кілька років напруженої роботи буде він буде прийнятий у новій редакції – перероблений, доповнений та такий, що відповідає нормативно-правовим вимогам якості. Разом із тим в умовах існуючих механізмів законотворення, особливо в галузі кримінально-правового, не важко уявити, що орієнтовно років через п’ять-сім текст такого Кримінального кодексу знову набуде стану схожого із чинним Кримінальним кодексом України на теперішній час. Вбачається, що перехід до нової якості, якій повинно відповідати законодавство, у тому числі кримінальне, слід пов’язувати не лише з підвищенням відповідального ставлення народних депутатів України до процесу законотворення, більш виваженим обґрунтуванням необхідності змін, доповнень або прийняття нових законів, роботою фахових робочих груп над текстами законів, але й з вагомими соціальними, правовими, культурними процесами, під впливом яких можлива сутнісна зміна законотворення, зокрема: перехід України до двопалатного парламенту; значне підвищення впливу на законотворення місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства; нормативне закріплення наукового відповідального супроводження розробки та прийняття законів і інших нормативно-правових актів; обов’язковість спеціалізованих експертних висновків: щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, на предмет конституційної відповідності, з економічних, кримінологічних, антикорупційних, екологічних питань тощо; уведення мораторіїв на певний проміжок часу щодо змін та доповнень до найбільш важливих законів, у тому числі кримінальних; утворення постійно діючих парламентських комісій з контролю за ефективністю застосування законодавства у перші роки (один-три) після прийняття відповідного закону тощо.

Виходячи із соціально-політичних реалій, що склалися на теперішній час в Україні, уявляється найбільш доцільним другий напрямок розвитку законодавства про кримінальну відповідальність – шлях системних змін у межах чинного Кримінального кодексу України. При цьому перевага має надаватися інститутам Особливої частини. Відповідно до важливості та необхідності перероблення того чи іншого розділу Особливої частини КК слід створити фахові робочі групи, які б дослідили практику застосування кримінально-правових норм відповідного розділу; вивчили пропозиції науковців та практиків щодо можливості їх удосконалення та доповнення розділу новими нормами; визначили найбільш проблемні місця; сформулювали пропозиції щодо змін та доповнень; запропонували законодавцю нову редакцію розділу Особливої частини. Після завершення роботи над одним розділом слід переходити до іншого і таким чином здійснити поступову системну ревізію Особливої частини Кримінального кодексу України, не порушуючи загальних засад застосування законодавства України про кримінальну відповідальність. Вочевидь, що в процесі законотворення вдосконаленню будуть підлягати і норми Загальної частини, однак лише в межах локальних коригувань, обумовлених змінами в Особливій частині [22, с. 281-283].

Отже, поетапне здійснення обґрунтованих системних змін має стати причиною суттєвого покращення змісту та структури Особливої частини кримінального права України.

3.2. Питання криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь

Розгляду даного питання приділяла свою увагу велика кількість науковців, зокрема, Ю. В. Александров. У своїй роботі він зазначив: що саме є приводом до криміналізації; які діяння не підлягають криміналізації; способи, за допомогою яких вона може здійснюватися; сутність такого поняття як «декриміналізація».

Він зазначає, що криміналізація це законодавче визнання тих чи інших діянь злочинними, встановлення за них кримінальної відповідальності.

Однією з аксіом кримінально-правової доктрини є те, що криміналізація того чи іншого діяння має бути обумовлена певними факторами. Інколи ці фактори називають підставами визнання діяння кримінально протиправним.

Слід виділяти не лише підстави, а й приводи та умови криміналізації, які мають застосовуватися у сукупності, системно. Так, приводами до криміналізації є:

1) необхідність виконання зобов'язань за міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України. Наприклад, приводом до криміналізації такого малопоширеного діяння, як неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285 КК), стала необхідність виконання зобов'язань, взятих на себе Україною у зв'язку з ратифікацією Конвенції ООН із морського права від 10 грудня 1982 p.;

2) необхідність створення правових механізмів утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головного обов'язку держави (ст. З Конституції України), яка стала приводом до криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною (ст. 28 Конституції України, ст. 142 Кримінального кодексу), примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку (ст. 44 Конституції України, ст. 174 Кримінального кодексу), порушення права на безоплатну медичну допомогу (ст. 49 Конституції України, ст. 184 Кримінального кодексу) тощо;

3) необхідність забезпечення реалізації певних положень Конституції та інших законів України. Так, приводом до криміналізації умисного перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 Кримінального кодексу) стали відповідні положення Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»;

4) результати кримінологічних досліджень щодо динаміки та поширеності певного діяння, які обґрунтовують необхідність його кримінально-правової заборони. При цьому, як правило, не криміналізується діяння, яке не є поширеним або, навпаки,- поширеним настільки, що боротьба з ним кримінально-правовими засобами буде вкрай неефективною (наприклад, виготовлення самогону для власних потреб).

5) громадська думка. Так, ніщо інше, як громадська думка стала приводом до криміналізації у 1988 р. незаконного поміщення в психіатричний заклад. Відповідна стаття з'явилася у вітчизняному КК у часи «перебудови» після оприлюднення в засобах масової інформації відомостей про вчинення зазначених дій як засобу розправи тоталітарної влади з інакомислячими.

За наявності зазначених приводів єдиною підставою криміналізації діянь є відповідний ступінь і характер їхньої суспільної небезпеки, який характеризується їхньою здатністю заподіювати об'єктам кримінально-правової охорони (а не будь-яким іншим об'єктам) істотну (а не будь-яку іншу) шкоду.

Суспільна небезпека діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям, її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно обумовлюють необхідність криміналізації (або, навпаки, декриміналізації) того чи іншого діяння.

Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України (18%) і питомої ваги еродованих ґрунтів у складі розораних земель (32%) створили підстави для криміналізації забруднення або псування земель (ст. 239 Кримінального кодексу) і безгосподарського використання земель (ст. 254 Кримінального кодексу). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.

Вирішення питання про законодавче визнання діяння злочином обов'язково потребує дотримання певних умов криміналізації. Їх можна поділити на умови: 1) соціально-психологічного характеру; 2) кримінологічного характеру; 3) загальноправового характеру; 4) кримінально-правового характеру; 5) кримінально-процесуального характеру.

Так, відповідно до умов соціально-психологічного характеру діяння може бути криміналізоване, якщо це обумовлено його явною або відносною аморальністю чи правосвідомістю населення, представників законодавчого і правозастосовних органів. Саме явна аморальність такого діяння як сутенерство стала соціально-психологічною умовою його криміналізації (ч. 4 ст. 303 Кримінального кодексу).

Право може й випереджати мораль. Наприклад, чинним КК криміналізоване таке діяння, як нацьковування хребетних тварин одна на одну з корисливих мотивів (ст. 299 Кримінального кодексу). Це діяння в Україні не є поширеним і тому ще не встигло отримати з боку усього суспільства оцінку як аморальне, але його криміналізація була обумовлена правосвідомістю представників законодавчого органу.

Згідно з умовами кримінологічного характеру діяння може бути криміналізоване лише у разі, якщо боротьба з ним кримінально-правовими засобами може бути ефективною і прогнозовані побічні соціальні наслідки криміналізації не є негативними.

До умов загальноправового характеру слід віднести відповідність нової кримінально-правової заборони:

1) Конституції України. Наприклад, не може вважатися злочином незаконне перетинання державного кордону України, вчинене громадянином України при поверненні в Україну, або відмова свідка від давання показань щодо себе, оскільки це суперечило б статтям 33 і 63 Конституції України;

2) міжнародним договорам, ратифікованим Верховною Радою України. Наприклад, зміст ст. 209 Кримінального кодексу має відповідати вимогам ст. 6 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, від 8 листопада 1990 p., ратифікованої Україною 17 грудня 1997 p.;

3) іншим законам України. Так, недоцільною з точки зору її колізійності стала криміналізація незаконного здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 Кримінального кодексу). Адже таке саме діяння визнане ст. 164 КУпАП адміністративним правопорушенням;

4) техніко-юридичним вимогам. Тобто зміст криміналізованого діяння не повинен суперечити сам собі або бути неоднозначним.

Відповідно до умов кримінально-правового характеру не підлягає криміналізації діяння: яке не відповідає визначеним у кримінальному законі ознакам злочину, зокрема, не є власне діянням, не може бути винним і вчинюватися суб'єктом злочину; яке вже визнане злочином; криміналізація якого спричинить небажану конкуренцію норм Кримінального кодексу або іншим чином може суттєво ускладнити процес кваліфікації злочинів та сприяти помилкам у кваліфікації.

Способами криміналізації діяння є: а) доповнення Особливої частини Кримінального кодексу новими нормами чи окремими положеннями; б) зміна норм Особливої частини; в) внесення відповідних змін до норм Загальної частини Кримінального кодексу; г) офіційне тлумачення Конституційним Судом України кримінально-правової норми, яке змінює (збільшує) обсяг забороненої цією нормою поведінки без зміни її змісту (без зміни «букви» закону).

На відміну від криміналізації, декриміналізація означає виключення діяння з числа злочинних, скасування кримінальної відповідальності за них.

Як і криміналізація, декриміналізація також має бути обумовлена відповідними факторами, які створюють її підстави, здійснюватися за певних приводів і відповідати певним умовам.

Приводи до декриміналізації ті самі, що й приводи до криміналізації. Підставою декриміналізації діянь є їхня нездатність заподіювати істотну шкоду об'єктам кримінально-правової охорони.

За своїм конкретним змістом деякі з умов декриміналізації мають свої особливості порівняно з умовами криміналізації. Так, відповідно до умов кримінально-правового характеру, підлягає декриміналізації діяння, попереднє визнання якого злочином спричинило небажану конкуренцію норм Кримінального кодексу, яка суттєво ускладнила процес кваліфікації злочинів та сприяла помилкам у кваліфікації. Згідно з умовами кримінально-процесуального характеру може бути декриміналізоване діяння, що не може бути доведено кримінально-процесуальними засобами [9, с. 47-52].

Таким чином, для криміналізації діяння, так як і для його декриміналізації, мають бути істотні причини. Суспільство постійно розвивається. Оскільки з його розвитком має розвиватися й Кримінальний кодекс України, слід утворити спеціальну групу фахівців та науковців, які б займалися даним питанням. Адже його важливість є досить суттєвою.

3.3. Уніфікація кримінально-правових норм Особливої частини кримінального права

Поняття «уніфікація», з точки зору права, означає діяльність організації або компетентних органів держави чи декількох держав, спрямована на вироблення правових норм, що однаково регулюють певні види суспільних відносин. Вказана діяльність може здійснюватися як на міжнародному рівні, так і на національному.

Уніфікація кримінально-правових норм Особливої частини кримінального права України пов’язана з ліквідацією оціночних понять. Суперечливість у тлумаченні оціночних норм призводить до труднощів в процесі правозастосування, адже правозастосувач сам визначає зміст оціночного поняття, що не сприяє єдиному застосуванню кримінально-правових норм та призводить до судових помилок. У випадках, коли оціночна норма окреслює лише контури злочинного діяння, залишаючи за суддею право встановлювати його зміст, це таїть у собі велику небезпеку негативного впливу на результат здійсненої криміналізації, так як їх кримінально-правове тлумачення може зробити кордони криміналізації аморфними, розпливчастими, коли питання про злочинність (незлочинність) діяння фактично буде вирішуватися особою, що застосовує кримінально-правову норму.

Досить влучно підтверджує останню тезу аналіз ст. 296 Кримінального кодексу України «Хуліганство», здійснений М. І. Хавронюком. Вчений зазначає, що опис злочину в ній складається із суто оціночних ознак: «грубе порушення», «явна неповага до суспільства», «особлива зухвалість», що дає можливість суб’єкту правозастосування на свій розсуд вирішувати питання про злочинність діяння особи. Зазначена ситуація є неприпустимою та не може бути пояснена ні з позиції принципу законності, ні з позиції принципу доцільності. Це означає, що ознаки складу злочину, що встановлюються в законі законодавцем, повинні бути ясними, точними та несуперечливими, а повноваження правозастосувача, у тому числі суду, – розумними та достатніми (не надмірними) для реалізації своїх повноважень. Якщо оціночні поняття не мають достатньої конкретизації ні у законодавстві, ні у судовій практиці (особливо за наявності різних підходів до визначення їх змісту), то вони повинні виключатися з «термінологічного поля» Кримінального кодексу України.

Враховуючи, що кожна кримінально-правова норма повинна бути внутрішньо узгодженою, можна вважати, що максимальна уніфікація термінології кримінального законодавства стане важливим кроком для досягнення його цілей та реалізації принципу доцільності кримінального права [26, с. 60-61].

Уніфікація Особливої частини кримінального права України має проводитися наступним чином. Слід встановити конкретні межі злочинної поведінки. Тобто, визнати, наприклад, хуліганство грубим порушенням громадського порядку, що спричинило збитки у відповідних розмірах. Розміри збитків дадуть можливість суддям більш об’єктивно оцінювати діяльність, яка потенційно може визнатися хуліганством. Пропонується прийняти нормативно-правовий акт, який буде давати роз’яснення щодо спірних питань, що виникають під час застосування норм Особливої частини.

Окрім національної існує також міжнародна уніфікація, її необхідність виникає при:

1) утворенні нових держав, на території яких діють складові різних правових систем;

2) формуванні єдиної правової системи союзних держав;

3) у процесі зближення правових систем держав, які утворюють різні міждержавні об’єднання тощо.

Наприклад, скандинавські країни (Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція) уніфікували морське, торговельне, договірне, вексельне, сімейне, спадкове, зобов’язальне законодавство; законодавство про інтелектуальну власність. Це сприяє інтеграції правового регулювання у міжнародних відносинах, зближенню національного і міжнародного права, забезпеченню гармонізації правових систем. Головними методами уніфікації в праві є систематизація національного законодавства, імплементація норм міжнародного права у національне законодавство, його адаптація до вимог міжнародного права тощо.

Звичайно, повністю подолати розбіжності, що виникають під час застосування норм, є неможливим. Проте, уніфікація зможе наблизити нас до цього в притул.

Таким чином, сучасний стан Особливої частини кримінального права України має досить багато негативних рис. Саме тому він потребує удосконалення. Покращення цього стану має здійснюватися за різними напрямами. Так, структуру Особливої частини слід удосконалювати за допомогою системних змін в межах окремих інститутів. Разом з розвитком суспільства має розвиватися й процес криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь, однак для їх здійснення мають бути вагомі підстави. І звичайно, для подолання розбіжностей, які виникають при тлумаченні норм, має бути проведена їх уніфікація. Ці заходи мають сприяти стрімкому розвитку як Особливої частини, так і кримінального права загалом.

ВИСНОВКИ

Розглянуто структуру Особливої частини кримінального права України та її генезис.

Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні роки, викликано переломним періодом розвитку України і деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Щоб це законодавство було досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати. Однак для цього слід ґрунтовно вивчати це законодавство, з тим щоб добре знати і застосовувати в практичній діяльності його норми. Невід’ємною складовою вивчення кримінального законодавства є саме дослідження Особливої частини кримінального права України.

В процесі даної роботи було з’ясовано її поняття та значення. Так, Особлива частина найчастіше розглядається як структурна частина Кримінального кодексу України. У такому випадку її слід розуміти як систему кримінально-правових норм, в яких: зафіксовано видові ознаки окремих злочинів (ознаки юридичних складів злочину) та встановлено вид і розмір покарань за їх вчинення; роз’яснено кримінально-правові поняття, термінологічні звороти та ознаки, що стосуються окремих видів суспільно небезпечної поведінки; передбачено спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності за окремі злочини; встановлено винятки із загальних правил настання кримінальної відповідальності. ЇЇ значення полягає в тому, що вона встановлює законодавчі межі криміналізації суспільно небезпечних діянь, забезпечуючи тим самим реальні підстави додержання законності та прав людини.

Було досліджено процес виникнення та розвитку Особливої частини кримінального права України. Він пов’язаний з історичним розвитком території України. Його можна поділити на дорадянський, радянський та сучасний періоди, кожен з яких має свої особливості.

Проаналізовано структуру статей Особливої частини. Вона змінювалася разом із розвитком кримінального права загалом. Сучасний стан структури статей Особливої частини відображений в Кримінальному кодексі України. Прийнято вважати, що норми (статті) Особливої частини складаються з диспозиції та санкції, а гіпотеза у більшості випадків є загальною.

Також визначено її співвідношення із Загальною частиною кримінального права України. Обидві частини є нерозривними та доповнюють одна одну.

Надано загальну характеристику змісту Особливої частини кримінального права України та виявлено особливості її сучасної побудови. Її зміст характеризується наступними ознаками: по-перше, послідовність розміщення розділів визначається суспільною небезпекою злочинів, які передбачені нею, – від більш небезпечних до порівняно менш небезпечних посягань; по-друге, кримінально-правові норми об’єднуються в окремі розділи на підставі єдності родового об’єкта посягань – злочини, які посягають на один і той самий родовий об’єкт, об’єднано в одному розділі Особливої частини;по-третє, послідовність розміщення норм у межах розділу визначається суспільною небезпекою злочинів, передбачених тією чи іншою статтею Особливої частини, - від більш небезпечних до менш небезпечних посягань. Сучасна побудова Особливої частини Кримінального кодексу України має досить багато колізій, які слід поступово ліквідовувати.

Встановлено вплив правозастосовної практики на її розвиток. Важливе значення для його визначення мають постанови Пленуму Верховного Суду України.

Вивчено також проблемні питання і шляхи їх вирішення. Сучасний стан Особливої частини кримінального права України має досить багато недоліків. Покращення цього стану має здійснюватися за різними напрямами. Наприклад, структура Особливої частини потребує удосконалення за допомогою системних змін в межах окремих інститутів. Разом з розвитком суспільства має розвиватися й процес криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь, однак для їх здійснення мають бути вагомі підстави. І звичайно, для подолання розбіжностей, які виникають при тлумаченні норм, має бути проведена їх уніфікація.

Таким чином, використання наданої теоретико-правової характеристики дасть можливість для ще більш глибшого пізнання структури Особливої частини кримінального права України та її генезису. Ця характеристика є важливим підґрунтям та необхідним базисом для подальшого вдосконалення та покращення її змісту і структури. З’ясування змісту і тенденцій розвитку Особливої частини є також дуже важливим для встановлення можливих змін у майбутньому, а вирішення проблемних питань є необхідною умовою постійного розвитку Особливої частини кримінального права України.

Скориставшись наданою теоретичною базою та вирішивши поставлені проблеми, можна досягнути позитивного правового та соціального ефекту. Правовий ефект буде полягати у тому, що державні органи та посадові особи при вирішенні кримінальних справ зможуть більш ефективно застосовувати норми Особливої частини кримінального права України. Буде зменшена кількість випадків, коли результат вирішення справи буде залежати від дій конкретного державного органу або посадової особи. Соціальний ефект, у свою чергу, буде полягати у тому, що норми Особливої частини стануть більш гуманізованими.

Отже, дане дослідження є надзвичайно важливим для розвитку Особливої частини кримінального права України як на сучасному етапі, так і в майбутньому. Розвиток Особливої частини, у свою чергу, свідчить про рівень відносин, що склалися у суспільстві, а також про цінності, які панують у ньому.