Монетарна (грошово-кредитна) політика

Фіскальна політика

З державним бюджетом пов'язаний такий інструмент державного регулювання економіки як фіскальна політика.

Фіскальна політика – це сукупність заходів уряду щодо зміни державних витрат та оподатковування зі зміною економічної ситуації.

Фіскальна політика буває дискреційна й автоматична (політика вбудованих стабілізаторів).

Дискреційна політика – це свідома зміна державою витрат і податків.

У періоди спаду виробництва держава збільшує витрати і скорочує їх під час підйому у виробництві. Основні інструмент: програми суспільних робіт, проекти суспільної зайнятості, трансфертні програми, зміна податкових ставок.

Політика вбудованих стабілізаторів (автоматична) заснована на тих механізмах, що працюють у режимі саморегулювання й автоматично реагують на зміну стану економіки. До них належать, наприклад, зміна податкових надходжень (індивідуальний прибутковий податок, акцизи, податок на прибуток корпорацій), допомоги у зв'язку з безробіттям, інші трансфертні виплати залежно від економічної кон'юнктури.

Під час проведення фіскальної політики необхідно враховувати по-різному спрямовані економічні процеси і лаг часу.

Монетарна (грошово-кредитна) політика

Грошово-кредитна (монетарна) політика – стабілізаційна політика, що здійснюється за допомогою регулювання грошової маси. Це сукупність форм та засобів державного впливу на пропозицію грошей з метою забезпечення рівноваги між пропозицією грошей і попитом на них.

Грошова політика – це політика управління рівнем відсотка, величиною грошової маси та кредитів.

Основними завданнями грошово-кредитної політики є:

– забезпечення стійкості національної валюти з метою ефективного здійснення платежів і розрахунків;

– розробка правил грошового обігу, їхнє регулювання й контроль за їхнім виконанням;

– вплив на економічну кон'юнктуру шляхом зміни маси грошей, що знаходяться в обігу.

Управління рівнем відсотка здійснюється шляхом визначення рівня облікової (дисконтної) ставки відсотка.

Облікова (дисконтна) ставка відсотка – це норма відсотка, за якою ЦБ надає короткострокові кредити комерційним банкам.

Комерційні банки для здійснення своєї діяльності беруть кредит у ЦБ під певний відсоток, тобто дисконтну ставку (скажімо, 9 %). Банки надають отримані кошти своїм клієнтам під відсоток, що є вищим за обліковий (скажемо, 15 %). Якщо ЦБ підвищить дисконтну ставку відсотка, то комерційні банки піднімуть ставку відсотка своїм клієнтам. Якщо ЦБ знизить дисконтну ставку, те саме зроблять комерційні банки. Таким чином, ЦБ впливає на економіку, проводячи політику “дешевих” чи “дорогих” грошей, щоб стимулювати чи загасити ділову активність.

Управління величиною грошової маси здійснюється шляхом визначення норми обов'язкових резервів. Відповідно до закону комерційні банки частину своїх коштів зобов'язані зберігати у вигляді резерву в ЦБ. Розмір цього резерву встановлює ЦБ. За зменшення його величини в комерційних банків збільшується можливість розміщувати гроші серед своїх клієнтів, і грошова маса в країні зростає. Зі збільшенням резерву пропозиція грошей зменшується, ціна на них, тобто рівень відсотка, зростає, гроші стають “дорогими”. Політика резервів, проведена ЦБ, є найбільш твердим інструментом грошово-кредитного регулювання. Вона застосовується як засіб для швидкого стискання чи розширення кредитної маси в країні.

Управління кредитами здійснюється методом “операції на відкритому ринку”, коли ЦБ проводить купівлю-продаж цінних паперів. Якщо ЦБ продає цінні папери, то він одержує замість них кошти, кількість грошей в обігу падає, відсоток зростає, і гроші знову стають “дорогими”. Якщо ж ЦБ купує цінні папери, то це призводить до падіння норми відсотка і “здешевлення” грошей. Цей метод застосовується для проведення або експансивної (покупка), або рестрикційної (продаж) політики ЦБ щодо грошової маси.

Держава за допомогою Центрального (Національного) банка проводить грошово-кредитну політику, пов'язану зі зміною грошової маси, використовуючи наступні інструменти (табл. 15.1):

Таблиця 15.1 – Інструменти кредитно-грошової політики

Продовження таблиці 15.1

Під час проведення грошово-кредитної політики Центральний банк виходить із завдань стабілізації економічного розвитку країни. У загальному вигляді це відбувається в такий спосіб: у період економічного спаду Центральний банк проводить експансіоністську політику, розширюючи пропозицію грошей для заохочення витрат (політика “дешевих грошей”); у періоди “перегріву” економічної кон'юнктури та під час інфляції, навпаки, стримує зростання грошової маси чи зовсім скорочує пропозицію грошей (політика “дорогих грошей”).

15.6. Доходи населення та їхній перерозподіл. Соціальна політика держави

Головною ланкою в соціальній діяльності держави є політика формування доходів населення.

Дохід – це сума коштів, одержаних за певний проміжок часу, благ, що призначаються для придбання, і послуг на цілі особистого споживання.

Основними факторами, що впливають на величину доходу, є: заробітна плата, динаміка роздрібних цін, ступінь насиченості ринку товарами тощо.

Джерелами грошових доходів є: заробітна плата, доходи від власності (дивіденди, відсотки, рента), соціальні виплати – трансферти (пенсії, допомоги у зв'язку з безробіттям і т. ін.). Важливість кожного з цих джерел для різних соціальних груп є різною: для одних головним є заробітна плата і трансферні платежі (для осіб найманої праці); для інших – дохід від власності.

Дані за 2004 p. свідчать про те, що в Україні значно збільшилися доходи від власності, на долю заробітної плати припадає лише 42 % (від загальних доходів населення). Ці цифри свідчать про ненормальну ситуацію в соціальному середовищі. Для порівняння: у США структура особистих доходів складає відповідно 25 і 75 %. Як свідчить досвід країн з ринковою економікою, необхідною умовою стійкого економічного зростання є збільшення реальних грошових доходів і споживання населення.

За загальних для всіх принципів формування доходів зберігаються і постійно відтворюються умови нерівності одержуваних доходів. Для виміру нерівності в розподілі доходів використовується крива Лоренца (рис. 15.2).

На горизонталі поначені процентні групи населення, а на вертикалі –відсотки доходу, одержувані цими групами. Якби існувала абсолютна рівність, то 20 % населення одержували б 20 % усього доходу суспільства, 30 % населення – 30 % усього доходу, 40 % населення – 40 % доходу й т. ін. З'явилася б лінія ОС, що означала б абсолютну рівність у розподілі доходів. У реальному житті розподіл здійснюється інакше. Наприклад, 10 % населення одержують 50 % усіх доходів, 50 % населення – 20 % тощо. У цій ситуації на графіку виникає крива ОАВС, що називається кривою Лоренца. Чим далі ця крива від прямої ОС, тим більше розходження в доходах членів суспільства.

Рисунок 15.2 – Крива Лоренца

Ступінь диференціації доходу визначається за допомогою коефіцієнта Джини. Чим більшим є цей показник, тим більшим є відхилення фактичного розподілу доходів від ідеальної рівності. Розраховується показник шляхом розподілу площі фігури ОАВС на площу трикутника OCD.

Для оцінки рівня доходів використовуються показники номінального й реального доходу.

Номінальний дохід характеризується кількістю отриманих грошей; реальний – кількістю товарів і послуг, які можна придбати на ці гроші. Чим вищими є ціни, тим нижчий реальний дохід, і навпаки. Реальний дохід виміряється за допомогою індексу цін. Для визначення індексу цін вводиться поняття “споживчого кошика”, тобто сукупної ціни товарів і послуг певного набору.

Індекси цін використовуються для оцінки зміни темпів інфляції, динаміки вартості життя.

Індекс споживчих цін (ІСЦ) показує зміну середнього рівня цін “кошика” товарів і послуг, звичайно споживаних середньою міською родиною. Склад споживчого кошика фіксується на рівні базисного року.

ІСЦ розраховується за типом індексу Ласпейреса, чи індексу цін з базисними вагами (набором благ, фіксованим на рівні базисного року):

(15.1)

де P_i ⁰і Р_і ^t– ціни і-го блага, відповідно, у базисному (0) і поточному (t) періоді;

Q_i ⁰– кількість і-го блага в базисному періоді.

Однак, ІСЦ, де використовується споживчий кошик базисного року, не бере до уваги зміни у структурі споживання за поточний період, наприклад, заміну більш дорогих благ більш дешевими за умов зростання цін. Це призводить до завищення вартості життя, якщо в ролі оцінного показника використовується ІСЦ.

Індекс цін – неявний дефлятор ВНП, чи як його коротко називають дефлятор ВНП (ВВП), розраховується за типом індексу Пааше, тобто індексу, де як ваги використовується набір благ поточного періоду:

(15.2)

де Q_i ^t - кількість і-го блага в поточному періоді.

На відміну від індексу Ласпейреса, індекс Пааше трохи занижує зростання рівня цін в економіці, оскільки також не враховує динаміку структури ваг, але фіксує її вже в поточному періоді. Якщо з його допомогою оцінювати зростання вартості життя, то не буде врахований вплив на споживачів підвищення цін на блага, що були присутні в наборі базисного року, але відсутні в наборі поточного року.

Індекс Фішера почасти усуває недоліки індексів Ласпейреса і Пааше, оскільки усереднює їхнє значення:

(15.3)

Виокремлюють раціональний і мінімальний “споживчі кошики”. Частку населення, чиї доходи менші за вартість “мінімального кошика”, визначають як тих, що живуть за “межею бідності”.

Частка населення, що знаходиться за “межею бідності”, є найважливішим показником рівня життя.

Рівень життя – це рівень споживання матеріальних благ (забезпеченість населення промисловими товарами, продуктами харчування, житлом і т. ін.).

Більш складним показником є показник якості життя. Він містить у собі крім рівня життя такі показники, як умови й безпека праці, культурний рівень, фізичний розвиток та ін.

Оцінки рівня та якості життя змінюються в часі й у просторі: той рівень, що 30-40 років тому вважався високим, сьогодні може бути віднесений до “межі бідності”, а той рівень, що вважається високим для одних країн, є неприйнятним для інших тощо.

Соціальні заходи держави трохи пом'якшують ту нерівність доходів, що виникає на рівні первинного ринкового розподілу. В економічній теорії існує два підходи щодо соціальних програм держави: “соціальний” і “ринковий”. Перший визначає, що суспільство повинне гарантувати кожному громадянину доходи, які не дозволяють йому опинитися нижче за “межу бідності”. При цьому допомога повинна бути надана тільки тим, кому вона потрібна, і повинна бути “під силу” державному бюджету, інакше вона перетвориться на інфляційний фактор і погіршить стан незаможних. Другий підхід заснований на тому, що завдання держави – не гарантувати доходи, а створювати умови для підвищення доходів кожного члена суспільства. Перший підхід спирається на принцип соціальної справедливості, другий – на економічну раціональність. Можливе поєднання обох принципів.

Соціальна політика держави – це діяльність держави з управління розвитком соціальної сфери суспільства, комплекс соціально-економічних заходів держави, направлених на вирішення соціальних проблем.

Соціальна політика спрямована на створення умов, які забезпечують людині достойне життя та розвиток. При цьому не лише держава відповідає перед громадянином за рівень його життя, а й сама людина, спираючись на гарантовані права власності, має відповідати за свій матеріальний та духовний розвиток.

Соціальна політика держави враховує матеріальні, політичні та духовні інтереси членів суспільства.

Основні завдання соціальної політики – підвищення добробуту населення, поліпшення умов його праці та життя, здійснення принципу соціальної справедливості.

Соціальна політика ставить перед економікою такі питання:

– як задовольнити соціальні потреби людей?

– яким чином забезпечити соціально справедливий розподіл благ у суспільстві?

– як домогтися того, щоб підвищення добробуту людей відбувалося відповідно до підвищення ефективності суспільного виробництва?

Забезпечення стійкості соціально-економічної системи суспільства передбачає вирішення державою таких проблем, як:

– стабільність цін на основні предмети споживання й послуги;

– відсутність гіпертрофованої диференціації доходів населення;

– надійна система соціального захисту та соціальних гарантій для членів суспільства.

Економічна політика держави виконує соціальні функції, основною з яких є забезпечення зацікавленості працівників у підвищенні ефективності їх економічної діяльності.

Способами реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту та соціальні гарантії.

Соціальний захист – це система заходів держави із забезпечення суспільно необхідного матеріального та соціального стану всіх членів суспільства. Ці заходи мають бути направлені на відтворення кваліфікованої робочої сили, створення умов для реалізації здібностей працездатних членів суспільства до праці, нових робочих місць, а також підтримку безробітних та ін.

Соціальні гарантії – це зобов'язання суспільства перед кожним його членом задовольнити необхідні потреби: загальнодоступність і безкоштовність освіти; гарантії суспільства, пов'язані з реалізацією здатності до праці; гарантії неприпустимості примусової праці та мінімізації втрат у зв'язку з припиненням трудової діяльності тощо.

Для реалізації соціальної політики держава використовує два підходи: соціальний і ринковий.

Соціальний підхід передбачає, що суспільство зобов'язане гарантувати кожному його члену такий рівень доходів, який не дозволить йому опинитися за межею бідності.

Ринковий підхід означає зобов'язання суспільства перед кожним його членом тільки лише створити умови для здійснення його економічної активності та одержання доходу.

Основними показниками обох підходів до реалізації соціальної політики держави є показники життєвого рівня населення, серед яких: питома вага фонду споживання у ВВП і національному доході; абсолютні обсяги фонду споживання, ВВП і національного доходу на душу населення; рівень зайнятості працездатного населення; умови праці та виробництва; стан охорони здоров'я, освіти, культури; рівень відтворення населення й тривалість його життя; рівень забезпечення поліпшеним житлом та комунальними послугами; стан екологічного середовища та ін.

Сучасна соціальна політика України характеризується тим, що вона спрямована на вирішення великої кількості першочергових завдань, що виникли за умов переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової. Одним з таких важливіших питань є проблема боротьби з бідністю. Бідність – це економічний стан людей, за якого вони не мають мінімуму засобів до існування. В країні кількість бідного населення коливається залежно від того, як визначається межа бідності. Характеризують бідність такі показники, як кількість бідних, коефіцієнт глибини бідності та коефіцієнт гостроти бідності.

Кількість бідних – це показник, який змінюється зі зміною економічної кон'юнктури в країні. Коефіцієнт глибини бідності виражає середнє відхилення доходів родини від величини прожиткового мінімуму й характеризується величиною сумарного дефіциту доходу, співвіднесеного із загальною кількістю обстежуваних родин. Коефіцієнт гостроти бідності – це середньозважене відхилення доходів родини від величини прожиткового мінімуму. Поняття бідності тісно пов'язане зі статусом населення. Найбільшу кількість бідних зареєстровано серед осіб похилого віку, непрацездатних і хворих, жінок і дітей.

Події, які відбуваються у світі останніми роками, свідчать, що оздоровлення економіки та її подальший розвиток прямо залежать від збільшення частки активного населення. Люди, які працюють, мають буди стабільно забезпеченими доходом від своєї праці, незалежно від того, буде це підприємницька діяльність чи наймана праця.

ТЕМА 16. ПЕРЕХІДНА ЕКОНОМІКА: СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ. РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ