Грецького королівства в 1900-1918 рр

1. Суспільно-економічне становище Греції на початку ХХ ст.

2. Створення та діяльність Військової ліги.

3. «Мирна революція» 1911-1912 рр. Програма реформ Е.Венізелоса.

4. Участь Греції у Балканських та Першій світовій війнах.

1. Першочерговим завданням всіх грецьких урядів 80-90-х рр. ХІХ ст. була стабілізація економічного життя країни, що було тим більш важливим через потребу здійснення значних фінансових видатків для воєнних приготувань та ведення військових дій проти Туреччини. Ця проблема досить успішно вирішувалася урядом Х.Трикупіса, якому вдалося конвертувати старі борги, а також залучити нові інвестиції на суму понад 300 млн. драхм. Але отримання зовнішніх позик призводило до посилення залежності Греції від країн-кредиторів – Англії, Франції, Італії та Росії. В грудні 1897 р. ці країни навіть утворили міжнародну фінансову комісію, завданням якої стало стеження за доцільністю витрат з державної скарбниці Греції. Комісія також визначала умови отримання країною нових кредитів та виступала гарантом їх повернення. Діяльність комісії об’єктивно сприяла проникненню іноземного капіталу до Греції, і якщо в кінці ХІХ ст. лідерські позиції в країні посідав німецький капітал, то вже на початку ХХ ст. першість у цьому перейшла до Англії та Франції.

Разом з тим іноземні інвестиції причинились до позитивних зрушень грецькій економіці – збільшення парку машин, будівництва залізничних і шосейних доріг, спорудження Коринфського каналу (1893). Наявність розвинутої транспортної інфраструктури сприяло розвитку торгівлі, яка разом з судноплавством залишалася основним заняттям греків. Кошти, отримані від проведення торгівельних операцій, акумулювалися в кількох великих грецьких банках (Критському, Афінському, Народному, Торгівельному), які були створені у 1889-1907 рр. Випереджаючими темпами розвивалася легка промисловість Греції (передовсім – текстильна та харчова її галузі), які не потребували залучення великих капіталовкладень та дозволяли швидко отримати прибуток. Виділялися кошти і на соціальні програми – в країні значно збільшилася кількість шкіл, а також розпочаті роботи із зміцнення берегів рік у Фессалії, що дозволило би усунути загрозу затоплення навколишніх територій.

Попри це загальна економічна ситуація в Греції на початку ХХ ст. залишалася складною, що було значною мірою обумовлено архаїчністю й неврегульованістю земельно-майнових стосунків в аграрному секторі країни. В цей час існувало кілька типів господарств: великі маєтності турецьких поміщиків (т. зв. чіфліки, яких особливо багато було в Фессалії) обширні латифундії грецької аристократії, невеликі господарства селян-власників та дрібні наділи селян-орендарів. Переважній більшості селян гостро бракувало земель, а уряд не мав коштів для її викупу у великих латифундистів та перерозподілу серед дрібніших власників. Становище грецького села додатково ускладнилося у 1917-1918 рр., коли у Фессалії осіли греки-переселенці з Болгарії та Румунії. Обтяжливими були й державні податки (натуральний податок – десятина, яка іноді становила 1/3 усього врожаю, податок на дім тощо).

2. Значною напруженістю характеризувалося й політичне життя країни. Одним з проявів цього став виступ опозиції на о. Крит, спрямований проти деспотичних форм правління призначеного сюди верховним комісаром сина грецького короля принца Георга. У 1909 р. у грецькій столиці відбулося кілька маніфестацій, учасники яких вимагали від короля полегшення податкового тягаря, оптимізації державних видатків, реформування апарату управління тощо. У травні того ж року в Афінах була створена офіцерська організація – Військова ліга на чолі з генералом Зорбасом, до складу якої увійшли у переважній більшості молодші офіцери грецької армії флоту (близько 600 чол.). Однією з основних причин її виникнення стала Младотурецька революція та широкий реформаційний рух в Турецькій державі, який вивів її на якісно новий рівень розвитку. В цей час відставання грецької армії від турецькою стало наочним, і все більше грецьких офіцерів виступало за необхідність реорганізації збройних сил країни для забезпечення її обороноздатності.

У відповідь на вимоги офіцерів уряд вдався до обмежувальних заходів щодо членів Ліги – в липні 1909 р. було здійснено арешт 160 офіцерів за участь у несанкціонованих таємних зборах. Це підштовхнуло Військову лігу до рішучих дій – в середині серпня керівник Ліги генерал Зорбас скупчив війська афінської залоги (2 тис. солдатів і 250 матросів) на околиці столиці – в Гуді, після чого звернувся з ультиматумом до короля, в якому вимагав відставки уряду, амністії арештованим офіцерам, усунення з армії невідповідних людей (насамперед членів правлячої династії), проведення кардинальних військових реформ. Король Георг І був змушений погодитися майже з усіма цими вимогами, після чого ситуація в Афінах поступово нормалізувалася.

Військова ліга ще деякий час продовжувала суттєво впливати на суспільне життя країни, тим більше що вона користувалася підтримкою різних верств населення Греції. Але слід відзначити, що реалізація наступних вимог Ліги (збільшення кількості армії до 14 тис. чол. у мирний час, і до 150 тис. у воєнний; створення запасів зброї та амуніції на випадок війни; поповнення військово-морських сил Греції 9-ма великими кораблями та ін.) могла серйозно загострити стосунки з Туреччиною і навіть призвести до війни з нею. Тому грецька дипломатія вживала всіх заходів для заспокоєння урядів інших європейських держав, і особливо – Порти. У свою чергу Георг І завірив посланників цих країн, що ці вимоги не будуть і не можуть бути реалізовані урядом, і що зовнішня політика Греції не зміниться.

Між тим Ліга продовжувала наполягати на усуненні з армії представників королівської династії, які займали в ній вищі командні посади, але досить часто не переймалися питаннями служби. Особливе незадоволення у офіцерів викликав головнокомандувач армії принц Костянтин, який оточив себе фаворитами, своєвільно роздавав своїм наближеним старші офіцерські звання, а також критикував дії Військової ліги. Водночас Ліга не виступала проти монархії і короля Георга І – навпаки її керівники багаторазово наголошували на своїй відданості Конституції та лояльності королеві. Відсутність у Ліги продуманої програми дій обумовила зменшення її впливів на політичне життя країни вже на початку 1910 р.

3. Попри це проголошені Лігою гасла були підтримані лідером впливового політичного угруповання критян Е.Венізелосом[11], який підтримав ідею офіцерів про необхідність перегляду Конституції країни. Проте визначальним чинником для майбутнього сходження цього політика на вершину політичного олімпу стала зрозуміла пересічним грекам політична програма, одним з пунктів якої було приєднання до Греції о. Крит. Заходами Венізелоса була досягнута згода всіх політичних сил країни та короля на скликання Національних зборів, після чого Військова ліга припинила свою діяльність та самоліквідувалася (останнє було зроблено на вимогу європейських держав, які погоджувалися надати Греції нові кредити лише за умови розв’язання Ліги).

Вже навесні 1910 р. грецькому уряду вдалося домовитися з кількома комерційними банками про отримання кредиту на суму 150 млн. франків. Вибори до Національних зборів дали значну перевагу Ліберальній («Новій народній») партії, незаперечним лідером якої невдовзі став Венізелос (його було заочно обрано до парламенту в Афінах і Пиреї). Успіх партії був значною мірою обумовлений особистими якостями Венізелоса як зваженого політика та інтелектуала, а також тим, що він у цей час персоніфікував ідею національної єдності та національного відродження країни. Це у свою чергу витворило йому імідж «вождя нації». Здатного вивести країну з кризи. Важливим було й те, що старі традиційні партії, втративши підтримку своїх виборців, також були змушені підтримувати Венізелоса. На цього політика покладався і король Греції, попри те, що Венізелос у ряді своїх виступів доводив доцільність зречення Георга І від престолу на користь свого сина Костянтина, який, за словами Венізелоса, вже був просякнутий грецьким національним духом.

1 вересня 1910 р. в Афінах розпочали свою роботу Національні збори Греції, на яких з тронною промовою виступив Георг І. Проте основні події розгорнулися через п’ять днів, коли до грецької столиці прибув Венізелос. Афіняни захоплено його зустрічали, центральні вулиці були заповнені народом, який вважав цього політика народним героєм, здатним очолити загальнонаціональний патріотичний рух. Венізелос виступив перед народом з балкону готелю з палкою промовою, в якій виклав принципові положення своєї програми. Він заявив, що не має на меті проведення в Греції змін політичного характеру, і що головним йог завданням на цьому етапі є зміцнення дисципліни в армії та уникнення війни з Портою (з огляду на неготовність до неї грецької армії).

Через місяць йому було доручено сформувати уряд, і вже з 15 жовтня 1910 р. Венізелос приступив до виконання обов’язків прем’єр-міністра, залишивши за собою і портфелі військового та морського міністрів. Пропонуючи парламенту свою програму дій, прем’єр відчував прихований опір з боку тих депутатів, які були обрані за списками «старих» парламентських партій Теотокіса і Ралліса. Тому він вирішив домогтися розпуску Національних зборів та призначення нових виборів, сподіваючись заручитися в парламенті нового скликання стійкою більшістю. З цією метою Венізелос подав у відставку, яка не були прийнята королем. Зрештою, це був тонкий та вивірений маневр лідера найвпливовішої партії, покликаний забезпечити йому цілковиту підтримку депутатів.

Мешканці грецької столиці знову засвідчили повну свою підтримку главі уряду, зібравшись на маніфестацію під вікнами готелю, в якому мешкав Венізелос. В своїй промові перед маніфестантами прем’єр наголосив на підтримці королем Георгом І його програми, яка включала в себе наступні постулати: мир з порубіжними країнами, дотримання порядку і законності в державі на засадах чинної конституції, поновлення дисципліни в армії, зміцнення морального авторитету влади. На думку Венізелоса лише за умови реалізації цих вимог можна було забезпечити національне відродження Греції та реалізувати «Мегалі ідею».

Готуючись до нових виборів та намагаючись заручитися підтримкою селян, прем’єр здійснив подорож до Фессалії, під час якої оприлюднив аграрну програму лібералів. Він пообіцяв приділяти пильну увагу вирішенню проблем селянства, зокрема провести меліоративні роботи з метою осушення заболочених земель, створити на місцях позичкові каси для полегшення селянам отримання кредитів, наділення незаможних селян землею. Пропозиції Венізелоса мали конструктивну основу та передбачали вирішення проблем грецького села в рамках діючих законів з урахуванням інтересів як заможних, так і нужденних верств грецького суспільства.

Тоді ж Венізелос конкретизував й інші свої пропозиції, пообіцявши зменшити податки та митні стягнення на товари першої необхідності. З метою обмеження такого негативного явища як еміграція греків до інших країн внаслідок економічних негараздів на Батьківщині, Венізелос взяв на себе зобов’язання підвищити життя селян та фабричних робітників. Прем’єр планував скоротити кількість державних службовців, переглянути цивільне та кримінальне законодавство, збільшити термін навчання дітей у школах за умови розширення числа прикладних дисциплін.

Не підлягає сумніву, що сформульовані Венізелосом проекти реформування внутрішньої та зовнішньої політики Греції відповідали національним інтересам країни та були спрямовані на модернізацію усіх сторін її життя. Але важливим було й те, що майбутня реформаційна діяльність Венізелоса була значною мірою уможливлена завдяки створенню ним ефективної політичної структури – Ліберальної партії. Соціальною опорою якої став «середній» клас та почасти велика буржуазія разом з державними службовцями. Заснована Венізелосом партія разюче відрізнялася від вже існуючих – вона мала базові місцеві організації, її члени сплачували партійні внески та виконували завдання керівництва партії.

Завдяки цьому лібералам вдалося швидко поширити свій вплив у всіх регіонах країни та забезпечити своїм висуванцям переконливу перемогу на парламентських виборах 1910 р., яка була настільки гучною та незаперечною, що дозволяє говорити про «мирну революцію» в Греції. Її основним наслідком стало те, що національна буржуазія посіла провідне місце в політичному житті країни, зберігши при цьому інститут монархії в країні, який попри всі невдалі кроки деяких представників королівського дому, виступав стабілізуючим чинником у розбурханому суспільно-політичному житі тогочасної Еллади.

Свою діяльність кабінет Венізелоса розпочав з того, що представив на затвердження парламенту бездефіцитний бюджет країни. Щоправда для його успішного виконання уряд пропонував запровадити два нові прогресивні податки, які мали стягуватися насамперед з заможних підприємців та землевласників. Його прийняття аргументувалося й необхідністю погашення державного боргу Греції (26 млн. драхм у 1911 р.). Наступним кроком Венізелоса стала підготовка до перегляду окремих статей конституції (50 з 111). Найважливішим було те, що парламент перетворювався на постійно діючий орган (раніше він скликався за рішенням короля), значно розширювалися його повноваження (без санкції Народних зборів жоден закон не міг набути чинності; затвердження бюджету країни також було віднесено до компетенції парламенту).

Депутати парламенту мали обиратися шляхом загального, прямого і таємного голосування на чотири роки з числа громадян Греції (етнічних греків) не молодше 26 років, що свідчило про уряду Венізелоса самостійно вирішувати справи країни та продовжити реалізацію «Великої ідеї». Водночас виборчий закон не був цілком демократичний хоча б через те, що права голосувати були позбавлені жінки та військовослужбовці. За пропозицією Венізелоса було відновлено Державну раду в складі 20-25 осіб, яка мала дорадчі повноваження і почасти виконувала функції верховного суду країни (до її повноважень належав попередній розгляд законів перед їх затвердженням у парламенті, прийом апеляцій на зловживання владою, здійснення загального дисциплінарного контролю за діяльністю тих службовців, які займали свої посади довічно).

В конституції було зафіксовано недоторканість приватної власності, що унеможливлювало експропріацію великих земельних маєтностей. І хоча Венізелос під час одного виступу в парламенті висловився за можливість відчуження земель латифундистів. На практиці це не могло бути реалізоване. Конституція розширювала права особисті права греків та гарантувала їм можливість отримання початкової освіти. Більше того – оволодіння грамотою, письмом і рахунком ставало обов’язковим для всіх дітей в Греції. У свою чергу уряд пізніше подбав і про розвиток вищої освіти, виділяючи значні кошти для її зміцнення (особлива увага приділялася розширенню Афінського університету).

Нажаль Венізелосу не вдалося вирішити мовну проблему — його пропозиція про позбавлення каферевуса статусу ділового та запровадження дімотіки не знайшла підтримки у депутатів Народних зборів, відтак ця норма не була закріплена в положеннях конституції. Таким чином каферевус, який досить слабко розуміли прості греки, й надалі залишався офіційним, спричинюючи великі труднощі для переважної більшості населення Греції.

Нова конституція увібрала в себе значну кількість положень старої у цілком незмінному вигляді – зокрема було збережено прерогативи короля як глави законодавчої (спільно з парламентом) і виконавчої (спільно з урядом) влад. Греція залишалася конституційною монархією на чолі зі старим династом – Георгом І. Водночас зміни до конституції активізували процес перетворення Греції у правову демократичну державу з пріоритетом ліберальних цінностей. Нова конституція (вже п’ята з моменту проголошення Греції) набула чинності 1 червня 1911 р. після обговорення її парламентом та затвердженням королем Георгом І.

Після цього уряд і парламент (термін роботи якого був подовжений до початку 1912 р.) вдалися до енергійної реорганізації армії. Одним з перших законопроектів було встановлення посади генерал-інспектора армії, на яку Венізелос запропонував призначити спадкоємця грецького престолу принца Костянтина. Попри всю критику, яка лунала на його адресу прем’єра з боку колишнього керівника Військової ліги генерала Зорбаса з цього приводу, Венізелос знайшов аргументи для того, щоб переконати парламент у доцільності такого призначення. На його думку, це призначення поновлювало зв’язок між майбутнім королем і грецькою армією, а зроблено воно було на виконання бажання всього грецького народу, який міцно дотримується монархічного способу правління та бажає збереження та слави нинішньої династії. Водночас для модернізації грецької армії та флоту були запрошені іноземні спеціалісти (французький генерал Еду і англійський адмірал Керр), що також переслідувало ціль мінімізувати прогерманську налаштованість частини вищого офіцерства, і зокрема принца Костянтина.

4. Під час І-ої та ІІ-ої Балканських війн Венізелос спрямував всі зусилля грецького уряду на творення антитурецької коаліції балканських держав, що дозволило Елладі забезпечити собі величезні територіальні придбання за рахунок Болгарії та Туреччини. Після підписання нею у серпні й вересні 1913 р. відповідно Бухарестського та Афінського мирних договорів з цими державами до складу Греції увійшли обширні території, які збільшили загальну площу країни майже вдвічі (з 65 тис. кв. км у 1907 р. до 120 тис. у 1913 р.). Так, зокрема, до Греції були приєднані Південна Македонія (включаючи порт Салоніки), частина Західної Фракії, м. Яніна, о. Кріт та більшість островів в Басейні Егейського моря. Разом з тим вдвічі збільшилося й населення Греції (з 2,6 млн. чол. до 5 млн.).

Особливо цінним для країни стало придбання додаткових 32% орних земель, що мало велике значення для на загал аграрної за своїм характером Еллади. Важливою статтею прибутків держави стала тютюнова промисловість, що була сконцентрована на новоприєднаних землях. Торгівельний флот Греції за своїм загальним тоннажем посів 11-те місце в світі: під грецьким прапором плавало в цей час 884 вітрильника і 475 пароплавів, які можна було зустріти у всіх куточках земної кулі. Запровадження грецьким урядом з кінця ХІХ ст. протекціоністських заходів (спрямованих на захист вітчизняного товаровиробника), будівництво нових залізничних та шосейних доріг, активний приток іноземних капіталів – все це забезпечувало грецькій національній індустрії стабільний поступальний розвиток напередодні Першої світової війни та посилювало політичну та стратегічну роль країни на Балканах та Східному Середземномор’ї.

Територіальні здобутки та економічне піднесення Греції у свою чергу сприяли посиленню пан-елліністичних настроїв у греків та зміцненню уявлень про «культурну вищість» еллінів перед іншими балканськими народами, що певною мірою ускладнювало стосунки Греції з сусідніми країнами. Ситуація ускладнювалася і з огляду на актуалізацію для Греції національного питання – якщо до 1912 р. в Греції проживало лише близько 10 тис. негреків, то вже після 1913 р. 13% населення (644 тис. або навіть більше) належало до негрецької національності. Більша їх частина була скупчена у колишній болгарській частині Македонії. Греко-болгарський кордон, який простягнувся на сотні кілометрів, не був чітко розмежований, що призводило до частих непорозумінь між двома країнами. На противагу Греції болгарські правлячі кола обстоювали ідею «Великої Болгарії», плекаючи надію відірвати ці території від Еллади і тому надавали допомогу болгарським партизанським формуванням в Македонії, які вели майже перманентну боротьбу з грецькими військовими загонами.

Не було спокійно і на північно-західному кордоні Греції з Албанією, від якої грецький уряд намагався відтяти «Північний Епір». Лише під тиском великих держав Греція змушена була евакуювати свої війська з цього регіону та погодитися на делімітацію кордону. Ще одним джерелом нестабільності для Греції була приналежність їй Егейських островів. Туреччина рішуче виступала проти грецької військової присутності на найбільш наближених до малоазійського узбережжя островах. І знову арбітраж греко-турецьких територіальних суперечок взяли на себе європейські держави, які вирішили залишити ці острови за Грецією за умови надання нею гарантій мусульманському населенню та недопущення спорудження тут грецьких військових баз. Проте це рішення не зняло гостроту греко-турецьких протиріч.

Справа в тім, що після територіальних придбань Греції під час Балканських військ поза її кордонами продовжувало проживати від 1,5 до 2 млн. греків (найбільше в Туреччині). Усвідомлюючи потенційну небезпеку поновлення Грецією спроб продовжити реалізацію «Мегалі ідеї», уряд Порти активізував процес «османізації» тих греків, які мешкали в Малій Азії. Фактично піддані турецького султана грецької національності були поставлені перед вибором: прийняти іслам або залишити межі імперії. Щодо тих греків, які ухилялися робити такий драматичний вибір – організовувався бойкот (включаючи заборону мусульманам працювати на виноградниках та тютюнових плантаціях, а також відмову в придбанні товарів, виготовлених грецькими ремісниками). Врешті-решт така політика турецького уряду призвела до масового виїзду греків (до початку Першої світової війни Туреччину залишило близько 130 тис. чол.), які залишали свої господарства. Сподіваючись на майбутню допомогу грецької влади. У свою чергу грецький уряд вдався до аналогічних обмежувальних заходів щодо турків – громадян Греції, що змушувало їх масово (лише впродовж 1912-1914 рр. з Македонії виїхало понад 250 тис. мусульман).

Все це надзвичайно загострювало стосунки між двома країнами, які вже відкрито готувалися до війни Греція придбала для своїх військово-морських сил два панцерники, крейсер, шість міноносців, але не обмежуючись цим розмістила замовлення в Англії, Франції та США на будівництво нових кораблів. До середини 1914 р. були поповнені запаси палива, військового спорядження та провіанту для флоту, а всі кораблі приведені у бойову готовність. Англія намагалась запобігти черговій греко-турецькій війні, побоюючись за власні транспортні комунікації з Росією (турки могли вдатися до закриття Дарданельскої протоки для англійських суден), а також того, що збройне зіткнення з Грецією остаточно приєднає Османську імперії до австро-німецького блоку. Для цього вини ініціювали проведення греко-турецьких переговорів, на яких мав бути врегульований статус Егейських островів. Передбачалося, що на ці острови поширюватиметься турецький сюзеренітет, але управлятимуться вони грецькою адміністрацією на чолі з грецьким принцом Павлом на автономних засадах. Проте з самого початку мало хто як в Англії та, зрештою, в Греції вирів у можливість підписання угоди на таких умовах, бо таке вирішення проблеми не влаштовувало жодну із сторін.

Початок Першої світової війни активізував внутрішньополітичну боротьбу в Греції, яка точилася в країні від кількох років між двома політичними таборами, репрезентованими прем’єр-міністром Греції Венізелосом з одного боку, і королем Костянтином[12] з іншого. Дискусія тривала навколо того, чи слід Греції заявити про підтримку дій Антанти, чи зберігати нейтралітет і не наражатися на небезпеку нападу Болгарії та Туреччини. Ліберальна партія та її лідер Венізелос обстоювали необхідність продовження боротьби за реалізацію «Мегалі ідеї», і навколо цього гасла згуртувалася переважна більшість греків з усіх верств грецького суспільства. Венізелос вбачав майбутнє Греції у тісному союзі з Англією та Францією, а відтак пропонував виступити на боці Антанти проти держав Почвірного союзу.

До угруповання роялістів належали великі землевласники, вищі державні сановники, найближче оточення короля, частина старших офіцерів армії (особливо тих, хто здобув освіту в Німеччині). Король Константин, який командував грецькою армією в двох переможних для Греції Балканських війнах, користувався великою популярністю в армії. Він був одружений з принцесою Софією, яка доводилися німецькому імператору Вільгельму двоюрідною сестрою; крім того Константин у свій час закінчив військову академію в Берліні – тому не є дивним, що він дотримувався протилежної зовнішньополітичної орієнтації, але не закликав приєднуватися до Німеччини, вважаючи за доцільне зберегти для Греції нейтралітет (принаймні на початковій фазі війни). Передбачаючи, що протиборство великих держав матиме тривалий характер, король пропонував утримуватися від вступу в війну, і лише коли майбутня перемога Німеччини стане довершеним фактом, Греція могла би втрутитись в загальноєвропейський конфлікт з метою придбання південно-албанських територій, і взагалі розширення грецьких володінь в північному напрямку. Обстоюючи гасло нейтралітету, король залучив на свій бік основну частину грецького селянства, яке не мало бажання воювати за створення «Великої Греції».

На початку серпня 1914 р. після консультацій між королем і Венізелосом було прийнято рішення зберігати нейтралітет Греції, але вже 6 серпня прем’єр-міністр заявив про доцільність перегляду позиції Греції у війні та приєднанні до Антанти. Це диктувалося його побоюваннями у тому, що об’єднані сили Болгарії та Туреччини значно переважали грецькі, а також незахищеністю морських комунікацій та узбережжя Греції. На йому думку, забезпечити надійний захист морських рубежів Греції здатен лише англо-французький флот. Готуючись вступити до війни на боці Антанти, Греція сподівалась знайти в числі її учасників надійних захисників своїх інтересів.

Вірогідність розпаду Османської імперії у випадку її приєднання до австро-німецького блоку відкривала для Греції широкі перспективи в боротьбі за «Велику ідею». З огляду на це Венізелос пригнув приєднатися до Антанти ще до перших її перемог з тим, щоб Англія і Франція переконались у тому, що Греція не спекулює на їх успіхах, а готова розділити труднощі війни з перших днів. При цьому Греція зобов’язувалася виставити 250 тис. солдатів, надати у розпорядження Антанти весь свій флот та відрядити ще 50 тис. чол. для підтримання порядку в Єгипті.

Така ініціатива грецького прем’єр-міністра заскочила англійський уряд, який намагався максимально відтягнути вступ Туреччини до війни і добре усвідомлював, що виступ Греції гарантовано підштовхне Порту до відкриття збройних дій на боці Німеччини. Тому Лондон запропонував Греції і надалі зберігати свій нейтралітет і відмовитися від нього лише після приєднання Туреччини до австро-німецького союзу. Але оголосивши свій нейтралітет Греція дотримувалася його і надалі, що значною мірою сталося через діяльність пронімецьких організацій в королівстві, яким вдалося дещо послабити впливи Венізелоса та представників Антанти. Протистояння двох основних політичних угруповань в Греції призвело до урядової кризи вже у вересні 1914 р. Проте ані король, ані Англія не були зацікавлені у відставці Венізелоса, який і надалі продовжував виконувати обов’язки прем’єра.

Це засвідчило хистку рівновагу двох політичних таборів, яка була порушена у 1915 р., коли Венізелос здійснив ще одну спробу приєднатися до Антанти – запропонувавши взяти участь у Дарданелльській операції[13]. Відмова короля Костянтина підтримати його ініціативу змусила прем’єр-міністра подати у відставку, яка на цей раз була прийнята. Сподіваючись невдовзі знову очолити уряд (ліберали мали стабільну більшість у парламенті), Венізелос закликав своїх прибічників зберігати спокій, а в своєму листі до короля радив не призначати нових виборів, що могло би ускладнити внутрішньополітичне становище в країні. Король не скористав з цієї поради – і вибори, що відбулися у травні того ж року, принесли перемогу партії Венізелоса, якому знову було доручено формувати уряд. Такі підсумки виборів ще більше загострили стосунки між табором роялістів та прибічниками Венізелоса.

22 вересня 1915 р. за згодою прем’єр-міністра Греції було здійснено англо-французький десант в Салоніках, який передбачалося використати для допомоги Сербії. Фактично це було порушенням нейтрального статусу Греції з боку Антанти, після чого король Костянтин висловив свій протест, а Венізелос був змушений вийти у відставку. Греція все більше і більше орієнтувалася у своїй політиці на країни Почвірного союзу, підтвердженням чому стала передача Грецією у кінці 1915 р. Болгарії частини Егейської Македонії. Антанта вжила всіх заходів для того, щоб запобігти подальшого зближенню Греції з австро-німецьким блоком. Так, зокрема, влітку 1916 р. Антанта збільшила свою військову присутність в Греції та зажадала демобілізації грецької армії. Король виконав цю умову, але у той самий час під його керівництвом розпочалося формування Ліги резервістів – воєнної структури, яки виконувала функції армії.

Це ще більше загострило стосунки між Грецією та Антантою, яка вдалась до запровадження нових обмежувальних акцій – і насамперед економічної блокади. Небажання короля йти на зустріч Англії та Франції призвели до того, що в Салоніках постав тимчасовий уряд національного захисту на чолі з Венізелосом, що фактично розкололо грецьке суспільство. Врешті-решт 11 червня 1917 р. король Костянтин на вимогу Антанти був змушений зректися престолу, після чого він перейшов до його сина Олександра. Венізелос очолив уряд і на цей раз вже ніщо не заважало йому оголосити війну Німеччині (29 червня 1917 р.). В цей час вже мало хто сумнівався у перемозі Антанти, але досягти гучних перемог грецька армія зуміла лише в середині вересня 1918 р., коли вона спільно з іншими військами Антанти прорвала болгарський фронт та у якості переможця підписала почесне для себе Салонікське перемир’я.

Лекція 8. Соціально-політичний розвиток Греції у міжвоєнну добу