Легізм (lex) та легістська лінгвістика

- легізм і як ідеологія, і як практика стверджує і захищає монополію державної влади на право і в праві. Він є вираженням принципу етатистського патерналізму, тобто принципу опікунського відношення держави до людини, створює образ держави-благодійниці, яка нібито однаково дбає про всіх своїх громадян, знаючи краще від них, що їм треба, і видаючи їм блага, обдаровуючи всім необхідним, і правом в т. ч. В цій ідеології звучить недовіра до громадян з боку влади, стверджується підхід до людей, як таких, що “не дозріли”, “не доросли” до здатності жити самостійно, бути автономними, самодостатніми. Це ідеологія принизливо-примусового ставлення до громадян як неповноцінної сторони стосовно державної влади, її носіїв і держави як самодостатньої інституції;

33. Соціологічний напрямок праворозуміння. Концепція «живого права» Ерліха. Школа «реалістів»

Розвиток соціологічного праворозуміння, прихильники якого завжди виступали з різкою критикою легизма, значною мірою стало реакцією на посилення позицій легістского підходу до права в юридичній теорії і практиці. І хоча з погляду методології дослідження соціологічне праворозуміння, так само як і легізм, залишалося в рамках позитивістського підходу, обмежуючи сферу свого наукового інтересу лише рівнем емпіричного аналізу (тобто спостережуваним правом), право тлумачилося їм вже не як система нормативних приписів державної влади, а як факт соціального життя. Залежно від особливостей тієї чи іншої концепції соціологічного праворозуміння це могли бути фактичні норми, що визначають внутрішній порядок людських спілок (живе право Е.Ерліха), уявлення про живому праві raquo;, склалися в правосвідомості суддівського корпусу (Р. Паунд і інші представники американської соціологічної юриспруденції, школа реалістів), форма інтеграції різних спільнот, основанна на соціальної влади (соціальне право Ж. Гурвича), юридично захищений порядок суспільних відносин (С.А. Муромцев), форма розмежування соціальних інтересів (Н.М. Коркунов) тощо.

Однак соціологічне праворозуміння не дає в достатній мірі вирішення проблеми, тому що воно не дозволяє сформулювати критерії, за допомогою яких можна було б визначити, які склалися у формі звичаю соціальні норми мають правову природу і можуть розглядатися в якості джерела права, а які належать до сфери моральності, релігії, ділового звичаю і т.п. І якщо легізм взагалі заперечує правовий характер несанкціонованих законом звичаїв, то соціологічний тип праворозуміння, навпаки, схильний вважати правом будь-яку ситуацію, на практиці фактичну соціальну норму.