Особливості партійної системи в сучасній Україні

Політичні партії, що діють у певному суспільстві, як правило, утворюють певну партійну систему. Останню можна коротко визначити як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у суспільстві політичними партіями. Партійна система — це частина (підсистема) політичної системи, що, в свою чергу, являє собою в широкому розумінні певну єдність політичних інституцій, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інституцій між собою та із зовнішньою сферою політичної системи), а у вузькому, чисто інституційному розумінні — систему політичних інституцій, що беруть участь у здійсненні політичної влади.

У сучасній політичній літературі досить поширена типологія партійних систем на основі двох критеріїв: кількості існуючих партій та принципу альтернативності (можливості ротації, зміни правлячих партій). Відповідно розрізняють:

1) Безпартійні системи. Вони можуть виникати у випадках: а) панування у суспільстві такої політичної культури, що не передбачає існування політичних партій у їх сучасному розумінні (у докапіталістичну епоху таке становище було в більшості феодальних країн); б) уведення найвищою державною владою заборони на створення будь-яких політичних партій.

Приклади тимчасового запровадження безпартійної системи —африканські країни після багатьох військових переворотів у 60 —80-х роках (Дагомея, Верхня Вольта, Нігер та ін.), а приклади режиму постійного функціонування безпартійної системи — Саудівська Аравія, Оман та ін.

2) Однопартійні системи. Вони представлені двома головними і зовсім не схожими один на одного варіантами: а) системи, де, крім правлячої, решта партій офіційно заборонена або їх створення де-факто унеможливлюється; б) системи, за яких в умовах демократії, але при переважанні непартійної політичної культури існує лише одна партія, а спроби сформувати інші партії ще не робилися або зазнали поразки через неадекватні дії самих ініціаторів, а не внаслідок протидії їм з боку політичної влади.

Прикладами першого різновиду однопартійної системи є СРСР до 1989 p., сучасні В'єтнам, Куба та ін. Фактично такою ж можна було б визнати й "безпартійну" систему в Соціалістичній Народній Лівійській Арабській Джамахірії, якби не офіційна характеристика у "Зеленій книзі" М. Каддафі (одному з основних документів лівійської революції) будь-яких партій як організацій, що не відповідають духу ісламу та принципам народовладдя. Все ж таки лівійські "революційні комітети" Дуже схожі за своєю роллю та місцем у суспільстві на правлячу в умовах однопартійної системи єдину політичну партію.

Другий варіант — специфічний тип однопартійної системи, який, по суті, був різновидом безпартійної системи, зумовленої специфікою домінуючої традиціоналістської політичної культури. На початку нинішнього десятиліття на острові Мен офіційно існувала лише одна Лейбористська партія — невеличка і неправляча, але й не підпільна політична організація.

Серед класичних різновидів однопартійних систем треба розрізняти два основних стани цих систем (тобто правлячої єдиної партії): а) наявність широкої внутрішньопартійної демократії та свободи політичних дискусій; б) нав'язування офіційної одноманітності.

3) Двопартійні системи. Серед багатьох варіантів найбільш характерні такі:

а) неальтернативна, ротаційна, суто двопартійна. Так, у 1957 р. у Колумбії дві традиційні партії (Консервативна та Ліберальна), підписавши угоду про "паритетне правління", домовилися про те, що по черзі й без виборів через кожних чотири роки посада президента переходитиме від однієї партії до другої, діятиме паритетний принцип формування уряду, регіональних та місцевих органів влади. Двопартійна система Національного фронту проіснувала до 1970 p.;

б) неальтернативна, неротаційна, суто двопартійна система з партією-гегемоном. Прикладом ЇЇ була Болгарська Народна Республіка, де існувало дві легальні партії — правляча Комуністична та її "молодший партнер" — Болгарський землеробський народний союз;

в) альтернативна, ротаційна, суто двопартійна. У Нігерії через деякий час після одного з військових переворотів у 80-х роках державою офіційно декларувалося створення двох політичних партій, і на період "стабілізації демократії" у країні заборонялася діяльність будь-яких інших партій;

г) "де-факто" двопартійна при формальному існуванні багатопартійності без обмежень на чисельність партій. Приклади — США й до певної міри Велика Британія, яка нині поступово відходить від цієї моделі.

4) Неальтернативні багатопартійні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій і з інституціоналізованою роллю партії-гегемона. Раніше вони існували в Польській Народній Республіці, Чехословацькій Соціалістичній Республіці, а нині — у Китайській Народній Республіці, Іраку. Багато в чому схожими на цей різновид є ті партійні системи, які деякі дослідники називають "обмеженими". В них офіційно визнається свобода діяльності політичних партій (при цьому фактично не мають значення ні наявність законодавчих обмежень кількості або ідеологічного спектра партій, ні характер їх взаємовідносин та співвідношення сил між ними), однак усі найважливіші питання громадського та державного життя вирішуються не шляхом боротьби та співробітництва політичних партій, а прийняттям вольових рішень іншою силою, яку можна умовно назвати інституціоналізованою "безпартійною партією влади". Роль останньої можуть виконувати: а) оточення монарха або президента-автократа; б) рада духовенства; в) військова рада (хунта); г) революційний уряд тощо.

5) Альтернативні системи з обмеженою кількістю легальних політичних партій. Один з прикладів — своєрідна трипартійна формально альтернативна система, яка свого часу (в період правління А. Салата) була офіційно запроваджена в Єгипті після поділу на три частини колишньої єдиної правлячої партії — Арабського Соціалістичного Союзу. Однак фактично (нелегально або напівлегально) тут існували й інші політичні партії. При цьому одна з трьох офіційних партій набула ролі партії-гегемона, хоча така її роль не була формально закріплена у законі.

На Мадагаскарі, де в 70 —80-ті роки на підставі "Хартії Малагасійської революції" в умовах обмеженого політичного плюралізму дозволялося функціонування восьми політичних партій, також існував такий різновид партійної системи. Там роль партії-гегемона не була формально інституціоналізована, а час від часу "проходила перевірку" на загальних виборах.

6) Де-факто неальтернативні, але з юридичної точки зору альтернативні плюралістичні партійні системи з наявністю партії-гегемона. Така система тривалий час існувала у Мексиці, Італії, Японії, її намагався створити в СРСР М. Горбачов після скасування положень статті 6 Конституції про «керівну та спрямовуючу роль КПРС» у радянському суспільстві.

7) Двоблокові багатопартійні системи, в яких жодна з партій не може самостійно здійснювати владу, а основне політичне суперництво йде між двома групами політичних партій (приклад — Малайзія). Така система може характеризуватися як наявністю постійного блоку-гегемона, так і періодичною ротацією правлячих блоків.

8) Багатополюсна система багатопартійної роздрібненості, за якої правлячі коаліції політичних партій не є стабільними і часто змінюють одна одну (прикладом є Таїланд).

У чітко структурованому суспільстві партійна система (й відповідно політична система в цілому) поділяється на такі головні соціально-політичні блоки (які не слід плутати з партійними блоками): а) правлячі сили; б) опозиційні сили; в) проміжні та нейтральні сили. Однак у певних ситуаціях — за тих чи інших (як демократичних, так і авторитарно-автократичних) форм майже загального соціального консенсусу — опозиційний блок на деякий час може практично зникати. А при максимальному посиленні конфлікту між правлячим і опозиційним блоками та відносній рівновазі їх сил може зникнути єдина партійна система (і єдина політична система в цілому), розпадаючись на дві або цілу низку повністю відокремлених систем. При цьому деякі з компонентів старої, спільної партійної системи на всій або частині території країни нерідко перетворюються на нелегальні, підпільні. Результатами такого розколу (й навіть атомізації) часто бувають громадянська війна (в тих чи інших її формах), перемога сепаратистських або іредентистських рухів тощо.

Наявність (або відсутність) єдиної партійної системи є показником як конкретного стану, стадії розвитку того чи іншого суспільства, так і певного типу суспільства й існуючої у ньому політичної системи.

Питання функціонування партійної системи України, а тим більше напрямків її розвитку є надзвичайно складним і дискусійним. Це обумовлено невизначеністю самого поняття „ партійна система України ”.

Якщо під нею розуміти сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм інституціалізації згідно з чинним законодавством, то в Україні існує партійна система. Але інші наукові визначення в узагальненому вигляді дають об’ємніше уявлення про партійну систему як політичний простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин партій між собою та з іншими складовими політичної системи суспільства. Крім того, переважна більшість українських партій не відповідає критеріям класичних партій, якими є: наявність керованої організації, що пронизує суспільство, має ідеологію, яка привертає потенційних прихильників, і лідера, який уособлює партію і здійснює реальне керівництво нею; ефективна діяльність цієї організації з відстоювання інтересів своїх членів і ймовірних прихильників; достатня кількість прихильників, які легально підтримують своїми діями цю організацію.

Внаслідок особливостей історичного і політичного розвитку, насамперед, утворення держави при незавершеності формування політичної нації, поєднання надзвичайно широких владних повноважень Президента при фактичному переважанні мажоритарної виборчої системи, в Україні сформувались дуже специфічні партії і партійна система. Основними її відмінностями від класичних партійних систем є велика кількість партій, які постійно знаходяться у процесі перетворень, розпаду, об’єднання, реорганізації, що обумовило крайню нестійкість партійної системи. При цьому самі партії формувалися „зверху” і слугували переважно для імітації демократії. Ідеологічні засади партій постійно розмивалися, тривав відхід від лівих і національно-демократичних течій, зміщення балансу між ідеологією і регіональною приналежністю на користь останньої. Особливо ці процеси прискорилися після виборів 1998 р., коли у партійному будівництві активну участь почали брати представники бізнесу. Це у свою чергу обумовило посилення впливу на партійне життя особистісних, фінансово-економічних і регіонально-культурних, а подекуди – етнічних факторів, що, врешті, призвело до перетворення партій на структури, основна функція яких полягала в просуванні у владу або збереженні у владі представників окремих малих і великих фінансово-політичних груп – фактичне перетворення на складові частини цих ФПГ, або бізнес-проекти. Як наслідок – структурна слабкість більшості партій, оскільки політична діяльність їх лідерів носила вторинний характер в умовах, коли для багатьох партій визначальним було саме одноосібне лідерство. Характерною для більшості українських партій була відсутність стратегічної поведінки, за наявності якої партії починають керуватися стратегією в повсякденній діяльності і в будь-яких політичних конфліктах переслідують перш за все довгострокові, головні, державні цілі, а не вузькокорпоративні або взагалі особисті цілі окремих лідерів. Партії не мали широкої соціальної бази („диванність” або віртуальність партій) і внутрішньо були розділені на групи за інтересами. „Масовість” українських партій сильно відрізняється від того уявлення про масові партії, яке склалося на Заході. Якщо для Заходу масова партія – це партія, що має широку підтримку у суспільстві і акумулює різні інтереси, то в Україні „масовість” досягалася шляхом найму у жорстку корпоративну структуру працівників-виконавців, що мали забезпечувати „спущені” з центру рознарядки по прийому нових членів, і, як правило, членство в партіях співпадало з роботою в пов’язаних з тією або іншою партією групах. Все це обумовило розірваність зв’язків між партіями і суспільством та суспільством і владою. Важливим недоліком партійної системи загалом і партійного будівництва зокрема є відсутність серйозної, науково обґрунтованої програми підготовки партійних кадрів як складової частини партійного будівництва (як це було у КПРС). Натомість домінуючою тенденцією партійного будівництва протягом останніх років стало неухильне зростання ваги політичних технологій, і особливо – наявності медіа-ресурсів, бажано електронних.

Отже, про партійну систему України на сучасному етапі можна говорити умовно. Станом на 2006 р. українські партії у класичному, або наближеному до нього розумінні, перетворилися на другорядних учасників політичного процесу. Реальними його учасниками стали ФПГ з їх фінансовим і медійним потенціалом. Роль партій зведено до інструментів у боротьбі ФПГ за владу і подальший перерозподіл ресурсів країни. Виходячи з цього, існуючі на сьогодні в Україні партії доречно класифікувати не за ідеологічними, а швидше за функціональними ознаками. Можна виділити три такі умовні групи.

Першу складають так звані квазіпартії. Характерною їх рисою є експлуатація решток лівої або національно-демократичної ідеології. Найбільші з них (КПУ і СПУ) мають визнаних лідерів і розгалужену мережу організацій, але їх ідеологія, взята з минулого, не привертає нових прихильників.

Другу групу становлять партії, що є політичними складовими провідних ФПГ. До них насамперед відносяться Партія регіонів, НСНУ і БЮТ. За умов відходження у минуле лівих і націонал-демократів, зараз визрівають два нові полюси партійної системи. Один формується більш інтенсивно – це Партія регіонів. За інший полюс йде боротьба, але вже очевидний лідер – це БЮТ, який претендує на лідируючі позиції в Західній і Центральній Україні.

Інша важлива тенденція, яка зараз домінує – це конкуренція партійних проектів і проектів блоків, коаліційних проектів.

Третю групу становлять суто технологічні проекти, які зазнали нищівної поразки під час останніх виборів. До таких можна віднести „ЕКО + 25%”, Республіканську партію України. Як підвид технологічних партій можна розглядати партію залізничників „Відродження” – свого роду політичний релікт, утворений за галузевим принципом.

Результати соціологічних опитувань кінця 2006 р. свідчать про зростання недовіри до всіх політичних сил, і особливо до партій, які перемогли в 2006 році. Причому, ця недовіра нової якості – адже суспільство втратило загальнонаціональні сили. В очах більшої частини виборців ті політичні сили, які працюють зараз в парламенті, представляють або якийсь обмежений корпоративний фрагмент суспільства, або обмежений вже регіонально і економічно соціальний його компонент. Але ніхто не сприймається як загальнонаціональна сила.

Результати виборів 2006 р. фактично сформували ядро майбутньої партійної системи України. Те, яких форм вона набуде, залежить від самих партій, і насамперед від позиції їх політичної і бізнесової складових, від подальшого ходу конституційної реформи, а також від перебігу політичного життя країни. Зважаючи на економічні складнощі, зростання соціального невдоволення населення цілком ймовірним є проведення дострокових парламентських виборів навесні. З певною долею упевненості можна прогнозувати, що за їх результатами Україна отримає прообраз двопартійної системи з можливим «молодшим партнером».

Таким чином, у середньостроковій перспективі українська партійна система має прийти до якоїсь із європейських моделей. У противному випадку – на Україну чекає випадання із загальноєвропейського демократичного простору.