Особливості зв'язку техніки з культурою. Технічна складова культури та культурна складова техніки

У сучасній філософії техніка постає в таких її характеристи­ках, як об'єкт, знання, діяльність та волевиявлення люди­ни. Отож при розгляді техніки доцільно враховувати її:

*природний вимір (об'єкт);

*людський вимір (психологічні, етичні та інші характеристики);

*соціальний вимір (економічні, правові, політичні, історичні та ін.).

Звідси випливає, що людина, пізнання і техніка нерозривно по­в'язані між собою, що в певному аспекті пізнання (завдяки якому продукуються знання) є нічим іншим, як технікою інтелектуаль­ного прояснення буття (принаймні - наукове пізнання): йдеться про те, що в пізнанні людина за допомогою фіксованих та осмис­лених інтелектуальних дій, кінцевих та визначених за змістом та функціями (такі інтелектуальні дії називають дискурсивним мис­ленням) намагається засвоїти космічне, природне, безмежне, цілісне. Певна річ, що культура і наука виникають і розвива­ються у зв'язку із розвитком техніки. Але водночас ми повинні зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки, техн­іки та культури. Техніка, як підкреслювалось, знаменує собою існування людини на певному полюсі буття і сама є виразом цьо­го полюса, тоді як знання і пізнання намагаються охопити буття в усіх його проявах і використовують для того різні форми, тоб­то технічна сторона є лише однією стороною знання та пізнання. І тому в історії, а також у різних видах пізнання наголос може падати переважно або на технічну, або на цілісно-образну його сторону. Відповідно і зв'язок пізнання з розвитком техніки не є прямим. І все ж ми можемо з достатньою мірою достовірності стверджувати, що сутність людського пізнання вимушено пов'я­зана з технічною діяльністю. Вихідним актом і технічної діяль­ності, і пізнання є закладення у бутті, що протистоїть людині та людському розуму, певної межі, яка починає виконувати функцію точки або системи відліку, що надалі орієнтує людину в її теоретичній чи практичній діяльності. Наприклад, коли первісна людина починала виготовляти кам'яні знаряддя праці, то світ поставав перед нею поділеним на предмети, якими можна діяти, і на предмети, котрі підлягають дії. Ця, здавалося б, суто архаїчна класифікація і нині залишається вихідним орієнтиром у людській діяльності.

Отже, поза технікою (у філософському її розумінні) не­можливе людське відношення до дійсності, діалог людини із світом, переведення характеристик природно-космічної дійсності у форми розумового осмислення та, врешті, куль­турного творення.

Відповідно, навряд чи можна відірвати людську духовність від техніки та радикально протиставити її технічним вмінням та технічній діяльності. З іншого боку, буде великою помилкою їх ототожнювати: духовність - не лише складне явище, що перед­бачає єдність інтелекту із почуттями, емоціями, цінностя­ми та ідеалами, а й дещо принципово цілісне, самоконцентроване, самодостатнє. Техніка, як зазначалося, є явищем ком­плексним, таким, що передбачає певні схеми поєднання багатьох елементів. Вона завжди і принципово є фрагментарною, кінце­вою. Внаслідок того суперечливо окреслюється її відношення до культури: тою мірою, якою культура постає явищем матеріаль­но-тілесним, явищем, що підпорядковане законам природного бут­тя, властивостям природних матеріалів, із яких виготовляються артефакти, вона пов'язана із технікою, технічною та майстер­ною діяльністю, вимагає вмінь, певних фіксованих технологій (на­приклад, фарбування тканин, виготовлення художніх фарб, ке­рамічних виробів, музичних інструментів та ін.). Більше того, Певні суттєві зрушення в галузі технологій можуть також суттє­во впливати й на стан культурної творчості. Наприклад, поява нових інженерних рішень суттєво позначається на успіхах архі­тектури, кінематограф взагалі зобов'язаний своїм народженням технічному прогресу, а сучасна музика просто неможлива без технічних засобів запису та відтворення звуку.

Ще одна сторона співвідношення техніки та культури полягає в тому, що культурі притаманні не лише і не просто результати виразу душевних станів та поривань у фізичному матеріалі, а й обов'язково доведення форм такого виразу до максимально мож­ливої, найвищої досконалості, що, очевидно, вимагає розвитку та вдосконалення техніки в усіх значеннях цього терміну. Звідси випливає висновок про те, що існує більш глибокий зв'язок техн­іки та культури, оскільки прагнення досконалості очевидно по­в'язане із певними духовними виявленнями людини. Придивимось до цього моменту більш уважно.

Сучасні психологія та епістемологія стверджують, що для нор­мального функціонування людської свідомості в ній повинні ут­ворюватись певні еталонні, ідеалізовані виміри дійсності, що відіграють роль первинних систем відліку та оцінок для дій свідо­мості. Якщо людська свідомість в чомусь не володіє остаточни­ми визначеннями, в ній все набуває характеру невизначеності. Саме еталонні виміри дійсності штовхають людину прагнути дос­коналості, оскільки ці виміри свідомості протистоять реальній (недосконалій) дійсності та перевершують її (наприклад, ідеаль­не коло, по-перше, є справжнім колом, а, по-друге, таким, що у відношенні до реальних кіл постає недосяжним ідеалом). Отже, саме духовна складова людини зумовлює те, що і в технічних діях процесу культуротворення людина отримує можливість по­рівнювати свої ідеалізовані еталони із реальним станом справ та прагне максимальної досконалості. Звідси випливає, що техніч­на діяльність сама по собі не є серцевиною, осереддям культури, а виконує у відношенні до неї допоміжну роль. Йдучи за Аристо-телем, ми можемо стверджувати, що є сенс розрізняти інстру­ментальний розум, що спрямований на відкриття механізмів дії тих чи інших природних законів, на пошуки оптимальних шляхів втілення отриманих знань у технічні засоби, на пошуки оптималь­них умов використання такого роду засобів, та людську ро­зумність, що максимально зближена із духовністю. Адже духов­ному началу людини притаманні характеристики, не інструмен­тальні за своєю сутністю, такі, як внутрішня цілісність, єдність, самототожність, саморефлексія. Розумове (духовне) сприйняття дійсності людиною зумовлює певну трансформацію, зміну реаль­ності, введення будь-яких характеристик реальності у порівняння із духовними еталонами, прагнення вдосконалювати дійсність, переводити її із наявного стану у належний, підпорядкування оц­інок дійсності духовним ідеалам. Самоспостереження людського розуму приводить до того, що він усвідомлює свої переваги над будь-яким реально виявленим сущим, прагне реалізувати те, чого він не знаходить у дійсності в готовому вигляді, тобто - прагне творити. Отже, культуротворчість розгортається через супе­речливе поєднання інструментального (технічного) розуму та людської духовності (розумності). Слід сказати, що Аристотель був правий і в тому, що не інструментальний розум надає людсь­кому інтелекту його найперших якісних особливостей, адже пев­ну "технічну" винахідливість проявляють і тварини. Саме ро­зумність як єдність внутрішньої цілісності та саморефлексивності людської свідомості виводить її за межі тваринного інтелекту, ос­кільки вона протиставляє реальним характеристикам сущого іде­алізовані, еталонні, завершені і досконалі окреслення дійсності. Це значить, що свідомість спрямована до буттєвої повноти, заверше­ності, самодостатності, тож не дивно, що всі справжні творці вид­іляють такого роду прагнення як один із найпотужніших чинників творчості. В цьому ж можна побачити й імпульс до технічного про­гресу, до нескінченного вдосконалення техніки.

Отже, техніка не вирішує завдання культурної твор­чості, а лише забезпечує її засобами здійснення. Більше того, сама техніка черпає стимули свого розвитку в людській ду­ховності, яка складає найперші засади культуротворчого процесу.

Іншими словами, не культура виростає із технічного процесу, а навпаки, технічний процес набуває стимулів здійснення, виправдання та осмисленого спрямування в культурі та завдяки культурі.

Оскільки інструментальний розум не покриває всієї людської розумності, він не лише не збігається із нею, а й може протистоя­ти їй. Винахідливість заради винахідливості, ефективність "без меж", продуктивність будь-якою ціною, - все це є прояви деформації технічної діяльності, розриву її проявів із її ж сутні­стю, що негативно позначається й на стані культури. Наприк­лад, технократичні схильності сучасного суспільства західного типу приводять до того, що культура починає набувати вигляду деякого роду екзотики, предмету туристичного бізнесу та ін. Ще більш очевидним негативним впливом росту техніки та технокра­тизму на культуру постає спроба перетворити культурну творчість із виявлення людської духовності на різновид технічної винахідли­вості (наприклад, в графіці, скульптурі); при цьому відбувається певна механізація не лише форми, а й змісту культури, її стандар­тизація, шаблонізація, обездуховлення. Оскільки в культурній творчості знаходять найбільш яскравий та повний прояв прихо­вані потенційні можливості людської сутності, культура завжди є ширшою від технічної діяльності, більш об'ємною, багатоманіт­ною, багатогранно пов'язаною із екзистенціальними началами людини. Відповідно, культуротворчість включає в процеси свого здійснення дуже різні людські здібності й можливості, в той час як технічна творчість, при всій повазі до неї, вимагає перш за все ком­бінаторних та математичних вмінь і навичок. Ось чому деякі тра­диційні культури Сходу протиставляють шлях духовного пошу­ку та духовного людського самовдосконалення шляху технічного прогресу, в який залучається лише незначна частина населення і який передбачає не стільки внутрішній розвиток людини, скільки посилення таких її інтелектуальних здібностей, які підпорядковані матеріально-фізичним характеристикам дійсності.

Техніка та технічна діяльність постають, відтак, внутрішнім явищем культури. Вони підпорядковані культурному розвитку за джерелами, сутністю та смисловим спрямуванням. Супереч­ності між ними та культурою виникають тоді, коли вони відри­ваються від своїх культурно-історичних коренів. З іншого боку, розвиток технічної діяльності породжує ще одну специфічну су­перечність: техніка та технологія працюють на основі алгорит-мізованих, стандартних та о днозначних механізмів. Вони ви­магають точності, суворості, акуратності в діяльності людини, озброєної технікою. Людина ж, як відомо, супротивиться стан­дартизації та механізації; культурна творчість передбачає сво­боду, оригінальність, унікальність, неповторність. В цьо­му плані та особливо на тлі чіткості дій механічних засобів куль­турна діяльність постає спонтанною, н ерегламентованою, довільною, такою, що відхиляється від заздалегідь заданих канонів, норм, шаблонів. Виходить, що людина технічної цивілі- зації опиняється в ситуації конфлікту між вимогами технічної дисципліни та екзистенціальними засадами культурної творчості. Саме відхилення від стандартів (так звана "девіантна" поведін­ка) починає розглядатись як ознаки творчої оригінальності. Хоча насправді поза дискурсивною роботою людського розуму не можна отримати уявлення про протилежність порядку та хаосу, про належне, правильне та неправильне. Тому в реальному фун­кціонуванні людської життєдіяльності спостерігається складне поєднання стандартного, унормованого та довільного, непередбачуваного.

Технічна цивілізація лише загострює та ставить дещо по-ново­му одну із глибинних суперечностей людського способу буття - суперечність між порядком та хаосом, між розумним та нерозум­ним, між нормою та патологією, між довільним та стандартизо­ваним, між необхідністю та свободою. Техніка збільшує ступінь свободи людини, проте вона надає проявам людської свободи жорстко регламентованого характеру. Тому можна вважати, що означена фундаментальна суперечність людського буття постає також одним із джерел культуротворення. Виходячи в процесах культуротворення на нові горизонти освоєння дійсності, людина закріплює свої досягнення в технологіях, правилах та рецептах майстерності, проте в подальшому вона неминуче долає ці пра­вила, - і все повторюється спочатку. Тому навряд чи можна вва­жати виправданими ті судження, які виносять техніку за межі культури, протиставляють її культурі, наполягають на тому, що техніка та культура є несумісними.

Отже, технічна діяльність з огляду на загальні особли­вості людського становища в світі постає органічною скла­довою культурного творення, проте імпульси для свого роз­гортання і свого смислового виправдання вона може отри­мати лише тоді, коли вона не буде протистояти людській духовності та сутності культури. Технічна діяльність є умовою перетворення природних явищ та процесів у куль­турні, але вона, своєю чергою, черпає свої стратегічні зав­дання, екзистенціальні та гуманістичні виміри лише в куль­турних ідеалах та цінностях.