Самостійне вивчення №3

«Античність: міфи і реальність. Античність та українська культура»

Фантастичні й напівфантастичні оповідання передують тому, що можна назвати історією. По-грецькому historia — це розпитування, дослідження, розвідування, оповідання про події, розповідь, історія (в сучасному розумінні) і, взагалі, наука, знання.

Фантастичні оповідання про виникнення світу, народження богів, появу людей на землі, про початки культури — вміння використовувати і добувати вогонь, про стосунки людей і тварин, про всякі чудеса, про все «надприродне» — це міфи, що в своїй сукупності складають міфологію. Коли йдеться про первісний, донауковий світогляд далеких предків сучасного людства, то цей світогляд можна назвати «міфологічним». Між поетичним і міфологічним світосприйманням багато спільного. Для обох є характерними метафори. Проте, якщо в поезії метафора — це просто вияв образного мислення, зближення явищ за якимись їхніми ознаками, в міфології схожі явища не зближуються, а ототожнюються. Серед ночі на безхмарному небі чітко вимальовується Молочний, або Чумацький, шлях. Уже в самих наших назвах виявляється метафора.

Давньогрецький міф пояснює: коли в Алкмени, жінки тірінфського владаря Амфітріона, народилися близнята — Іфікл від Амфітріона і Геракл від самого Зевса, — Гера, божественна Зевсова дружина, хотіла нагодувати своїм молоком дітей Алкмени, але, довідавшись про зраду свого чоловіка, відірвала маленького Геракла від грудей і її молоко потекло небом з Олімпу на землю. Це було виникнення Молочного шляху (по-грецькому галаксіас, а звідси і назва Галактика). Якщо райдугу (веселку) можна порівняти з мостом, що сполучає небо і землю, то в міфі вона стає справжнім мостом. Якщо її порівнюють із змієм, то в міфі вона — справжній змій. У давніх греків веселка, сполучаючи небо — країну богів — із землею — країною людей, — була вісницею богів Ірідою. Морські хвилі не просто уподібнюються живим істотам, а стають морськими божествами — нереїдами, дочками одного з богів моря — Нерея, або океанідами, дочками іншого морського бога — Океана (за уявленням давніх греків, Океан — це велика ріка, що обтікає всю землю, весь суходіл).

Звідки походять живі істоти? Птахи вилуплюються з яєць... У первісних людей з’являється думка: все живе — з яйця. Мабуть, і весь усесвіт — з початкового яйця? В багатьох космогонічних міфах саме так розповідається про початок світу. У прихильників релігії Орфея (орфіків) існував міф про народження з світового яйця, яке плавало в морі, творця світу Фанеса, що сяяв, як сонце. Треба зауважити, що всі нам відомі етноси мали міфи про початок світу, про його виникнення, про його, сказати б, народження, але далеко не всі мають міфи про можливий кінець світу, про якусь кінцеву катастрофу. Є такі міфи в давніх германців, у давніх ацтеків, у давніх індійців, є в християнській релігії («страшний суд»). У давніх греків і римлян таких міфів не було, хоч існували міфи про світові катастрофи («катаклізм», або «всесвітній потоп»). У більшості космогонічних міфів — міфів про виникнення світу — цей процес уявляється в такому порядку: спершу був «Хаос» («світова безодня»), де не існувало жодного ладу, згодом утворилися небо і земля («суходіл», на відміну від первісного всесвітнього моря), після цього — сонце («світло»), місяць і зорі, після них — рослини і тварини, нарешті перші люди («прапрапредки») і все, що створили люди, їхня матеріальна культура.

В грецькій міфології космогонія пов’язується з теогонією, з міфом про народження чи походження богів та інших надприродних істот. Так, у найдавнішому міфологічному творі, в «Теогонії» Гесіода, розповідається про те, що насамперед виник Хаос (щось протилежне до світового ладу — до Космосу), який, не маючи певної форми, посідав властивості живої істоти. Водночас із ним виникла Гея — уособлення землі, богиня-Земля, фундамент майбутнього космосу, а всередині Геї утворюється порожнява передвічного мороку — Тартар. Разом із ними з’являється Ерос, «найпрекрасніший із безсмертних богів, який звільняє від смутку всіх богів і всіх людей», а крім того, «перемагає в грудях і розум, і розсудливу раду». Його поява необхідна для перетворення передвічного Хаосу на Космос, світовий лад, для запровадження гармонії в ще безладному світі. Ерос поділяє стихії на чоловічі та жіночі, запалює їх коханням одну до одної. Виникає кохання як запорука життєдайної творчості світових стихій.

Первісний Хаос дає початок Еребові і Нікті (уособлення ночі, богині ночі). Ереб і Нікта — стихії темряви, які виникли до появи Світла, мусять відступити перед ним. Від шлюбу Ереба і Нікти народжуються Ефір (по-грецькому Айтер, чисте горішнє повітря, що здіймається над Аером, туманним долішнім повітрям, змішаним із випарами води й землі) та Гемера (уособлення дня, денного світла). Могутня Гея народила Урана (Уранос — по-грецькому небо, а в міфі — бог неба), який став її чоловіком. Слід зазначити, що внаслідок антропоморфічного сприйняття явищ природи в міфотворчу епоху розвитку людського суспільства їх уявляли собі як живі істоти, здатні народжувати нащадків, і водночас як власне природні явища без якостей живих істот. Узявши це до уваги, можна зрозуміти, чому, згідно з Гесіодом, Гея народжує «високі гори», «безплідне море» і Понт. Їх вона родила «без бажаної любові». А згодом від Урана у Геї з’являється Океан. Від Геї та Урана народилися також титани — старше покоління богів, шість братів і шість сестер (згаданий Океан, а також Кронос, Кей, Крій, Япет, Гіперіон, Тейя, Рея, Феміда, Мнемосіна, Феба, Тетія). Крім титанів, вони дали життя кіклопам (див. Арг, Бронт, Стероп), однооким ковалям, що викували для Зевса «громи та блискавки», і сторуким велетам гекатонхейрам.

Батько Уран не був задоволений із народження таких дітей, як кіклопи й гекатонхейри, що своєю незмірною силою загрожували позбавити його влади над світом (у «Міфологічній бібліотеці» Аполлодора: «Уран перший почав володарювати над усім світом») і як в’язницю для них використав лоно своєї дружини Геї — похмуре підземелля Тартар. Гея страждала від цього і, побоюючись народження ще жахливіших потвор від свого чоловіка, замислила позбавити його верховної влади й унеможливити йому надалі продовжувати свій рід. Вона озброїла свого сина титана Кроноса залізним серпом, щоб той оскопив батька. Навіть і в цьому виявляється подвійна натура давнього божества: з одного боку, це обожнюване небо, а з другого — це цілком антропоморфна постать. Від відтятої частини Уранового тіла, що впала в море, народилися еринії — богині, які карають убивць, велетні із зміями замість ніг — гіганти і «мелійські» (меліа — по-грецькому ясен) німфи, а з піни, що утворилася в морі біля південного узбережжя острова Кіпр, вийшла прекрасна богиня Афродіта (Кіпріда).

Ніхто не заперечує схожості міфічних сюжетів античного світу з міфічними сюжетами інших епох та інших народів. Проте відомі нам ще з дитячих років міфи давніх греків і давніх римлян значно відрізняються від міфів аборигенів Австралії, племен Нової Гвінеї, зулусів Південної Африки, індіанців Бразілії та Британської Колумбії, інуїтів Гренландії й маорійців Нової Зеландії. Різниця між давньогрецькими й римськими міфами та міфами названих племен, очевидно, пояснюється не лише географічним фактором. Свого часу Карл Маркс звернув увагу на цю різницю: «Передумовою грецького мистецтва є грецька міфологія, тобто природа і самі суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народною фантазією. Це його матеріал. Але не всяка міфологія, тобто не всяка несвідомо-художня переробка природи (тут під природою розуміється все предметне, отже, включаючи і суспільство). Єгипетська міфологія ніколи не могла б бути грунтом або материнським лоном грецького мистецтва. Але, в усякому разі, якась міфологія. Отже, зовсім не такий розвиток суспільства, який виключає всяке міфологічне ставлення до природи, всяке міфологізування природи, який, таким чином, вимагає від художника незалежної від міфології фантазії». А перед тим сказано: «Відомо, що грецька міфологія становила не тільки арсенал грецького мистецтва, але і його грунт».

Навіть і для сучасної культури європейських народів антична греко-римська міфологія є певною культурологічною нормою. Це саме підкреслив Карл Маркс щодо грецького мистецтва та епосу: «...вони все ще дають нам художню насолоду і в певному розумінні є нормою і недосяжним зразком». За його ж словами: «Бувають невиховані діти і по-старечому розумні діти. Багато з стародавніх народів належить до цієї категорії. Нормальними дітьми були греки. Принадність, яку має для нас їх мистецтво, не стоїть у суперечності з тим нерозвинутим суспільним ступенем, на якому воно виросло».

Антична міфологія є певним еталоном для порівняння з міфологіями інших племен і народів. У грецьких міфах є пережитки сивої давнини: відгуки ритуального людожерства (канібалізму), мотиви кровозмісних зв’язків (інцестів), розповіді про вбивства дітьми батьків і батьками дітей, братовбивчі поєдинки, ворожнечу родів, криваві війни племен, людські жертвопринесення, про гомосексуалізм, ритуальне скотолозтво тощо. Але всі ці прослідки епохи первісної дикості засуджуються творцями міфів, які керуються гуманною мораллю. Незаперечні заслуги давніх греків перед культурою європейських, а якоюсь мірою і всіх інших народів сучасного світу.

Іноді доводиться читати й чути розмови про «грецьке чудо». Звичайно, не слід забувати, що воно стало можливим унаслідок існування культурних зв’язків так званих мінойських племен давнього Кріту, протоахейців або мікенців, а згодом пізніших грецьких племен із Єгиптом, Малою Азією, Близьким Сходом, Месопотамією. Без сумніву, і саме розташування «грецького світу» на півдні Балканського півострова, на західному узбережжі Малої Азії і на островах Егейського й Іонічного морів, на стику континентів Європи, Азії й Африки сприяло розвиткові культурних зв’язків і створенню власної досить оригінальної культури, в якій концентрувалися досягнення сусідів і попередників. Фрідріх Енгельс у своїй «Діалектиці природи» писав про різноманітні досягнення «того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечили йому в історії розвитку людства місце, на яке не може претендувати жоден інший народ».