Втрачене покоління” у творах письменника

“Ми хотіли було воювати проти всього, всього, що визначило наше минуле, - проти брехні і себелюбства, користі і безсердечності; ми озлобилися і не довіряли нікому, крім найближчого товариша, не вірили ні у що, крім таких ні цього вийшло? Усі валилося, фальсифікувалося і забувалося. А тому, хто не умів забувати, залишалися лише безсилля, розпач, байдужість і горілка. Минуло час великих людських і мужніх мрій. Торжествувались ділки. Продажність. Злидні.” Цими словами одного з своїх героїв Е. М. Ремарк висловив сутність світосприймання своїх - людей “втраченого покоління”, - тих, хто прямо із шкільної лави ішов у окопи Першої світової війни. Тоді вони по-дитячі ясно беззастережно вірили всьому, чого їх вчили, що чули, що прочитали про прогрес, цивілізації, гуманізм; вірили дзвінким словосполученням консервативних чи ліберальних, націоналістичних чи соціал-демократичних гасел і програм, всьому, що їм розтлумачували в рідному домі, з кафедр, зі сторінок газет...[2,48]

Але що могли значить будь-які слова, будь-які промови гуркоті і смороді ураганного вогню, у смердючій бруду траншей, залитих туманом ядушливих газів, в у тісноті бліндажів і лазаретних палат, перед нескінченними рядами солдатських могил чи купами трупів, - перед всім страшним, потворним різноманіттям щоденних, щомісячних, безглуздих смертей, каліцтв, страждань і тваринного страху людей - чоловіків, юнаків, хлопчиків...?

Усі ідеали розлетілися у прах під невідворотними ударами дійсності. Їх спопеляли вогняні будні війни, їх топили у багнюку будні повоєнних років. Тоді, після кількох коротких спалахів і довгого вгасання німецької революції, на робочих околицях тріщали залпи карателів, розстрілюваних захисників останніх барикад, а в кварталах “шиберів” - нових багатіїв, нажившись на війні, - не припинялися оргії. Тоді у громадському житті і в усьому побуті німецьких міст і містечок, ще недавно гордилися бездоганною охайністю, суворим порядком і бюргерської добропорядністю, запанували злидні, розпутство, наростали розруха і негаразди, спустошувалися сімейні скарбнички і людські душі... Несподівано виявилося, що війна і перші повоєнні роки знищили не тільки життя мільйонів, а й ідеї, поняття; були зруйновані не тільки промисловість і транспорт, а й найпростіші уявлення про те, що добре що погано; було розхитано господарство, знецінювались гроші й моральні принципи.

Ті німці, які зрозуміли справжні причини і справжній війни і викликаних нею лиха й були досить мужні, пішли за Карлом Лібкнехтом і Розою Люксембург, за Кларой Цеткін і Ернестом Тельманом. Але й вони були в меншості. І це стало однією з причин наступної трагічної долі Німеччини. багато з німців не підтримали і навіть не змогли зрозуміти революційної боротьби пролетаріату. Одні щиро, але бездіяльно співчували і співчували, інші ненавиділи чи боялися, а переважна більшість розгублено і спантеличено дивилося з на те, що здавалося їм продовженням братовбивчих кровопролить великий війни, вони не розрізнялиправих і винних. Коли загони спартаківців і червоногвардійців вели відчайдушні бої за право жити, на працю й щастя всього німецького народу, борючись проти багаторазово переважаючих сил реакції, багато німці разом героєм роману Ремарка лише скорботно відзначали: “Солдати воюють проти солдатів, товариші проти товаришів”.

Особливо гостро і болісно виявляється цей трагічний нейтралізм у свідомості і світовідчуттітих мислячих і чесних колишніх солдатів, які після страшного досвіду війни і перших повоєнних років втратили довіру до самим поняттям “політика”, “ідея”, “цивілізація”, не уявляючи собі навіть, що буває чесна політика, що є шляхетні ідеї, що можлива цивілізація, не ворожа людині.

Вони постаріли, не знаючи юності, їм дуже важко жилося і пізніше: в роки інфляції, “стабілізації” і нового економічної кризи з його масової безробіттям і злиднями. Їм важко було скрізь - й у Європі і в Америці, великих містах гучних, строкатих, метушливих, гарячково діяльних і байдужих до страждань мільйонів маленьких людей. Не легше й у селах або на фермах, де життя була більш повільне, монотонне, примітивне, але такою ж байдужою до бід і страждань людини.

І багато хто з цих мислячих і чесних колишніх солдат із презирливим недовірою один відверталися усіх великих і складних громадських проблем сучасності, але вони не хотіли бути ні рабами, ні рабовласниками, ні мучениками, ні мучителями.

Вони йшли по життя душевно сплюндровані, але уперті у забезпеченні своїх простих, суворих принципів; цинічні, грубі, вони були віддані тією дещицею істин, до яких зберегли довіру: чоловічий дружбу, солдатському товариству, простий людяності.

Їм втовкмачували відразу високопарні слова про нації, батьківщині, державі, і вони так і не доросли до поняття класу. Вони жадібно хапалися за будь-яку роботу і трудилися й сумлінно, - війна і роки безробіття виховали в них надзвичайну жадібність до виробничоїпраці. Вони бездумно розпутничали, але вміли бути і суворо - ніжними чоловіками і батьками; могли скалічить випадкового противника в шинкарської бійці, але могли без зайвих слів ризикувати життям, кров'ю, останнім майном заради товариша і просто заради людини, порушив миттєве почуття приязні чи співчуття. Їх всіх називали “втраченим поколінням”. це були різні люди - різні були їх соціальне становище особисті долі. І літературу “втраченого покоління”, яка в двадцяті роки, створювала творчість також різних письменників - таких, як Хемінгуей, Дос-Пассос, Олдингтон, Ремарк.

Спільним для цих письменників було світовідчуття, яке визначалопристрасним запереченням війни і мілітаризму. Але в цьому запереченні, щире і шляхетний, відчувалося повне нерозуміння соціально - історичної природи бід і каліцтв дійсності: вони облачали суворо і непримиренно, але без якою то було надії на можливість кращого, в тоні гіркого, безвідрадного песимізму.

Проте відмінності ідейного і творчого розвитку цих літературних “ровесників” були дуже суттєві. Вони позначилися в наступних долі письменників “втраченого покоління”. Хемінгуей вирвався за межі трагічно безмежного кола його проблем і його героїв завдяки участі в героїчної битві іспанського народу проти фашизму. Попри всі вагання і сумніви письменника, живе, гарячий подих народної боротьби за свободу додало нові сили, новий розмах його творчості, вивело його за межі одного покоління.

Навпаки, Дон-Пассос, який потрапив під вплив реакції, раз у раз протиставляючисебе передовим громадським силам, безнадійно старів, також і творчо. Він не тільки не зумів перерости своє злощасне покоління, але опустився нижче його. Усе скількись значне в його попередній творчості пов'язано з проблемами, які хвилювалисолдатів Першої світової війни.Олдингтон у пошуках рішень старих і нових питань зайнявся переважно публіцистикою.

Ремарк довше інших намагався триматися в руслі, намічене вже в початку його творчого життя, і зберегти в роки нових великих потрясінь нестійку рівновагу трагічного світовідчуття своєї молодості. Еріх Марія Ремарк народився 1898 р. у Оснабрюке в сім'ї палітурника. Минув війну рядовим солдатом. Був учителем початкової школи, торговим службовцям, комівояжером, репортером, намагався писати бульварні романи. У 1928 р. вийшов його перший роман про Першої світової війні “На західному фронті без змін”. У цій книзі з повнотою і художньої проникливістю втілилося безпосереднє сприйняття страшних буднів війни, таких, якими їх відчули люди “втраченого покоління”. Вона принесла Ремарку світову популярність. Наступний роман “Повернення” (1931 р.) був присвячений першим повоєнним місяців. У ньому значною мірою виявився безвихіднийрозпач, безнадійна туга людей, не знали, не бачили шляхи, аби вирватися знелюдяної, безглуздо жорстокої дійсності; в ньому виявилося, разом тим, відразу Ремарка до будь-якої політиці, у тому числі революційної.

Після захоплення влади гітлерівцями, у 1933 році, Ремарку довелося залишити батьківщину. Певний час він у Швейцарії, потім у Франції, потім переїхав в США, де й залишився жити. Нацистські пропагандисти скажено цькували його, звинувачуючи насамперед у “підриві військового духу”, в дискредитації німецької солдатчини.

Вже в еміграції було видано роман “Три товариша” (1938 р.). У 1941 р. вийшли романи “Люби свого ближнього” і “Флоттзам” про життя емігрантів -антифашистів. Тієї ж теми присвячено роман “Триумфальная арка” (1946 р.). У книгах “Час жити й час вмирати” (1954 р.) - про Другої війні і “Чорний один обеліск” (1956 р.) - про роки інфляції - все виразнішою відчувається ціленаправлення, непримиренна ненависть письменника до фашизму і мілітаризму.

Cвіт зображено без поблажливості. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні, безвихідні злидні, самогубства-часто всією родиною, відчай, глухий кут. Голодні перед вітринами, повними наїдків. Повна самотність і приреченість - проходить скрізь роман.[4,29]

“На західному фронті без змін”, “Повернення” і “Три товариша” - перші книги Ремарка - з'явилися своєрідним художніми документами епохи, поетичними літописами і маніфестами покоління. У них відбилося світовідчуття письменника, стримано пристрасного, сором’язливогоі тому суворого у своїй ніжності, сумного в веселою насмішкуватості, цинічного в доброти. Найбільше він уникає красномовства, риторики, бридливого усувається з дзвінкі патетичних слів. Його ідеться скупа, шершава, але тепла, як солдатська шинеля; уривчаста і грубувато -насмішлива, але задушевна, потаєнно-лагідна, як нічний розмова в бліндажі, як некваплива розмова старих друзів-фронтовиків за пляшкою рома.

Строга, часом навіть на навмисної, об'єктивність розповіді Ремарка разом тим пронизана глибоким ліризмом. У “Трьох товаришів”, так само як у перших двох романах, розповідь тягнеться з першого особи. І це не просто штучний літературний прийом, а природно необхідне вислів справжнього ставлення художника до того, що він пише, оскільки Роберт Локамп - це насамперед ліричний герой, який бачить світ і сприймає людей, думає і відчуває багато в чому, як сам автор. Це анітрохи не послаблює індивідуального своєрідності його характеру і психології. І, зрозуміло, стомлений і безнадійний цинізм Локампа, обмеженість і вузькість його духовних інтересів істотно відрізняють ліричного героя від його автора. Він не дзеркальне відображення самого Ремарка, але дуже близький йому чоловік, одноліток друг.[14,230-232]

Письменник дуже стриманий, небагатослівним в описах людей і подій, зрідка ледь помітно, тим більше порівняно виразно розфарбовуючи їх іронією, жартом; він стенографічно точно відтворює діалог та кількома скупими штрихами чітко зображує місцевість і предмети. Немов несподівано виникає картина природи: квітуче дерево, сад, поля, гірничий ландшафт; вони такий лаконічністю й водночас поетичної густотою і яскравістю фарб, такий музикальністю мови, - останнє, на жаль, найважче відтворено в перекладі, - що звучать як своєрідні молитви натхненного пантеїста. У записи душевних станів, у внутрішніх монологах своїх ліричних героїв Ремарк створює патетичну піднесеність суворої і сором’язливої чоловічий ніжності, грубуватого, але справжнього цнотливості...

Він нікуди не кличе, нічого не хоче навчати. Він просто розповідає про своїх однолітків, про думках, відчуттях, страждання і радощах; просто згадує про боях і солдатських дозвіллях, про жінок, вини, про зустрічах на фронті, в тилу, збентежена повоєнних років.[5,290]

Безцільна і беззмістовна життя його героїв. Але автор хоче лише оповідачем, а не моралістом-проповідником. Він не засуджує їх безперервного пияцтва, легкого, навіть цинічне ставлення до любові. Ремарк намагався в усьому залишатися нейтральною спостерігачем. На щастя, це йому не вдавалося, - на щастя для його письменницької долі, на щастя для художньої правди. У “Трьох товаришів” - останньому з романів, написаних до Другої війни, - він розповідає про долю своїх друзів - ровесників під час світового економічної кризи 1929-1933 рр.[4,27-28]

У цьому романі він усе зберігає спочатку обрану позицію. Усе ще хоче лише художником - літописцем. Нікого не судити. Не брати участь у боротьбі громадських сил, дивитися з і чесно й без зайвої дипломатії запам'ятовувати образи людей і подій. У “Трьох товаришів” це особливо відчувається. Описуючи Берлін в роки напружених політичних боїв, напередодні гітлерівського перевороту, автор старанно уникає прояви яких б то було політичних симпатій чи антипатій. Він навіть не називає тих партій, на зборах яких бувають його герої, й дає яскраві замальовки деяких епізодів; він не вказує, хто саме були ті “хлопці в високих чоботях”, які вбили Ленца. Цілком очевидно, що це були гітлерівські штурмовики, але письменник начебто навмисно підкреслює своє самоусунення від політичної злоби дня. І помста друзів за Ленца для нього не розправа з політичними ворогами, а просто особиста відплата, наздогнавши конкретного, безпосереднього вбивцю. Проте, хоча Ремарк безперечно цілком щирий своїх прагненнях до повної “нейтральності”, раніше чесний художник-гуманіст. І тому всупереч усім болісним нашарування йому невід'ємно властиві в кінцевому підсумку здорові моральні принципи, здоровий глузд і живі почуття простої людини, яка ненавидить війну, лицемірство і хиже користолюбство і палко, схвильовано полюбляє людей, полюбляє їх такими, які вони є, - нещасливими, грішними, змученими і навітьпонівечених життям.

Тому книги Ремарка, всупереч усім суб'єктивних намірам автора, стали зброєю в боротьбі прогресивного людства проти сил реакції. Тому письменник мусив залишити батьківщину, щоб уникнути розправи гітлерівців. Тому його романи викидали з бібліотек спалювали на міських площах коричневорубашечники. А в СРСР книга “На західному фронті без змін” витримала кілька масових видань.

У “Трьох товаришів” Ремарк ще намагався зберегти позиції художника, що стоїть “над схваткою”. У наступних книгах - про життя німецької еміграції “Люби свого ближнього”, “Триумфальная арка”, в романі про Другої війні “Час жити й час вмирати”, в п'єсі про останні дні гітлерівського рейху “Остання зупинка” і в романі “Чорний обеліск”, присвяченим доль колишніх солдатів Першої світової війни в роки інфляції, - письменник все рішучіше визначає своє ставлення до політичним проблем. Він раніше відображаємо світогляд кілька відверненого, за всієї своєю образною конкретності, пацифістського індивідуалістичного гуманізму, світогляд скептичного, навіть іноді цинічного, але глибоко щирого самотнього людинолюбця. Він раніше позбавлений якою то було позитивної програми, позитивного громадського ідеалу. Зате він усе більш точно висловлює свою ненависть і презирство до фашизму і мілітаризму у всіх їхніх проявах в минулі роки і в сучасній Західній Німеччині.

Для всього тридцятирічного творчого шляху письменника особливе значення має роман “Три товариша”. У ньому Ремарк надовго прощався з героями своїх перших книжок - друзями військових років. Згодом до них на зміну прийшли люди інших поколінь, інших доль. Але, в “Чорному обеліску” він знову повертається до ровесникам, неначе для того заповнити прогалина у художній літопису покоління - розповісти про останньому етапі повоєнного кризи. У сюжеті цієї книги багато нагадує роман “Три товариша”. Почасти вона цинічніша, в ній явно відчутні і декадентські і натуралістичні нашарування, у відомій мірі навіть порушують художню цілісність розповіді. Але, в той же час в “Чорному обеліску” політична боротьба автора більш зрозуміла: вже “відкритим текстом”, без літературного шифру виказує він ті лиховісні сили, які визначили всю трагедію “втраченого покоління”. І тому звучить мелодія надії, яка сприймається як заклик до опору, до боротьбі проти шовінізму і вояччини.

У “Трьох товаришів” провідна мелодія трагічно сумна. Вона особливо виразна, оскільки звучить на жартівливому, іронічному, навіть бешкетному тлі строкатих буднів авторемонтній майстерні, у веремії дорожніх і трактирних пригод, автомобільних перегонів, бійок, непоказного побуту берлінських околиць, нічних барів, убогих “мебльованих кімнат” і гірничого санаторію для туберкульозних.

На перший погляд може видатися, що в останніх розділах книги втілено лише безнадійність і розпач, лише немічна печаль: безглуздо гине славний “останній романтик” Ленц; продано з торгів майстерня, яка тільки підтримувала існування трьох друзів; ледь випробувавши радість великої, справжньої любові, вмирає несподівано здобута героєм подруга... Смерть, злидні, безвихідна туга, розпач...

Так, все ж не так. Тому що любов і дружба сильніше за смерть; оскільки світла печаль мужніх і упертих людей. Немає жодних зримих хоча б гаданих надій на краще, але вже у самій сутності людських характерів героїв роману, їхньому грубуватої сердечності, яку не похитнув весь гіркий досвід, вся бруд і всі каліцтво їхнього життя, жевріє обережна, але жива надія на силу вірної дружби доброго товариства справжньою любові.У цій надії - чарівність Ремарка- художника. Нам багато в чому чужі, навіть прямо протилежні політичні, філософські погляди і моральні ідеали Ремарка.

Проте в все одно час книгах Ремарка відкриваються перед нами правдиві картини буржуазної дійсності. Ми бачимо живих людей, чуємо їх ідеться, стежимо за їх долями, думками про відчуттями, співчуваємо їх бід і страждань. І пізнаючи цей чужий нам світ, - а пізнання завжди необхідно, - ми в той самий час знаходимо в його різноманітних проявах і насамперед тому, як розповідає про нього правдивий і чуйна художник, - близькі й дорогі нам риси живого людинолюбства. Так сила художньої правди долає обмеженість свідомості самого художника. Його книги стають суворим обличчям, обвинувальним актом проти понівеченоїбуржуазної дійсності.

Питання 30. Маленький принц

«Мале́нький принц» (фр. Le Petit Prince) — найвідоміший твір Антуана де Сент-Екзюпері.

Загальні відомості[ред. • ред. код]

«Маленький принц» стоїть окремо в творчості письменника-льотчика. Маленька книжка, що написана незадовго до загибелі Екзюпері, зовсім не схожа на інші книжки-казки. «Дитяча» казка Екзюпері мудра і людяна. А її автор не тільки поет, але і філософ.

Опублікована в 1943 році як дитяча книжка, ця поетична казка — про мужність і просту мудрість дитячої душі, такі важливі «недитячі» поняття, як життя і смерть, любов і відповідальність, дружба і вірність. Малюнки до книги виконані самим автором, й не менш славні, ніж сама книга. Важливо, що це не просто ілюстрації, а органічна частина твору в цілому: сам автор і герої казки весь час посилаються на малюнки і навіть сперечаються про них.

«Прообразом» літературної казки «Маленький принц» можна вважати фольклорну казку з бродячою фабулою: прекрасний принц через нещасливе кохання покидає рідну домівку й мандрує по нескінченних дорогах у пошуках щастя та пригод. Він намагається здобути славу і підкорити, тим самим, неприступне серце принцеси.

«Адже дорослі спочатку були дітьми, лише мало хто з них про це пам'ятає.» — Антуан де Сент-Екзюпері, з присвяти до книги.

Книжка присвячена Леонові Верту, другу Екзюпері.

Авторське право на даний твір французькою мовою належить видавництву Ґаллімар.

Образ «Маленького принца»

Образ Маленького принца одночасно і глибоко автобіографічний, і як би відсторонений від дорослого автора-льотчика. Він народжений з туги за вмираючому в собі маленькому Тоніо — нащадку зубожілого дворянського роду, якого в сім'ї називали за його біляве волосся «Королем-Сонце», а в коледжі прозвали сновида за звичку подовгу дивитися на зоряне небо.

Одна з ключових філософських тем казки;— буття, яке ділиться на реальне буття — існування і ідеальне буття — сутність. Реальне буття тимчасове, минуще, а ідеальне — вічне, незмінне. Сенс людського життя полягає в тому, щоб осягнути, максимально наблизитися до сутності.

Маленький принц — це символ людини — мандрівника у Всесвіті, що шукає прихований сенс речей і власного життя. Це не просто казка-притча у традиційному вигляді, а модернізований, пристосований до проблем нашого часу її варіант, що містить безліч деталей, натяків, образів, взятих з реалій XX століття.

«Маленький принц» — це «дитяча» книга для дорослих, в якій відкривається справжнє бачення світу.

Сюжет

Пилот совершает вынужденную посадку в пустыне Сахара и встречает одного необыкновенного и загадочного мальчика — принца с другой планеты — астероидаБ-612. Маленький принц рассказывает о своих приключениях на Земле, говорит об удивительной розе, которую оставил на своей малой планете, о своей жизни на астероиде, где есть три вулкана и роза. Он проводит время, приводя в порядок свой астероид, выпалывая баобабы, которые всё норовят глубоко укорениться и заполонить всю планету. Маленький принц любит наблюдать закаты, которые на его малой планете можно увидеть несколько десятков раз в день. В один день Маленький принц улетает, чтобы изучить и познать другие места Вселенной. Посетив несколько других астероидов, он встречает много странных взрослых: короля, которому кажется, что он правит звёздами, честолюбца, который хочет, чтобы окружающие им восхищались, пьяницу, который пьёт, чтобы забыть, что ему совестно пить, делового человека, который постоянно считает звёзды, думает, что владеет многими из них и хочет купить ещё больше, фонарщика, который, верный своему слову, каждую минуту зажигает и тушит фонарь, географа, который записывает в книгу рассказы путешественников, но сам никогда никуда не путешествует. По совету географа Маленький принц посещает Землю, где, кроме пилота, потерпевшего аварию самолета, встречает и других персонажей и, общаясь с ними, узнаёт много важных вещей.

Прообразы героев «Маленького принца»

Маленький принц

Образ Маленького принца одновременно и глубоко автобиографичен, и как бы отстранён от взрослого автора-летчика. Он рождён из тоски по умирающему в себе маленькому Тонио — потомку обнищавшего дворянского рода, которого в семье называли за его белокурые (сперва) волосы «Королём-Солнце», а в колледже прозвали Лунатиком за привычку подолгу смотреть на звёздное небо. Само словосочетание «Маленький принц» встречается ещё в «Планете людей» (как и многие другие образы и мысли). А в 1940 году в перерывах между боями с нацистами, Экзюпери часто рисовал на листке мальчика — когда крылатого, когда верхом на облаке. Постепенно крылья сменит длинный шарф (какой, кстати, носил и сам автор), а облако станет астероидом Б-612.

Роза

Прообраз капризной и трогательной Розы тоже хорошо известен - это, безусловно, жена Экзюпери Консуэло — импульсивная латиноамериканка, которую друзья прозвали «маленьким сальвадорским вулканом».

Лис

Насчет Лиса споров о прообразах и вариантах перевода было побольше. Вот что пишет переводчица Нора Галь в статье «Под звездой Сент-Экса»: «Когда „Маленький принц“ печатался у нас впервые, вышел жаркий спор в редакции: Лис в сказке или Лиса — опять-таки, женский род или мужской? Кое-кто считал, что лисица в сказке — соперница Розы. Здесь спор уже не об одном слове, не о фразе, но о понимании всего образа. Даже больше, в известной мере — о понимании всей сказки: её интонация, окраска, глубинный внутренний смысл — всё менялось от этой „мелочи“. А я убеждена: биографическая справка о роли женщин в жизни Сент-Экзюпери понять сказку не помогает и к делу не относится. Уж не говорю о том, что по-французски le renard мужского рода. Главное, в сказке Лис — прежде всего друг. Роза — любовь, Лис — дружба, и верный друг Лис учит Маленького принца верности, учит всегда чувствовать себя в ответе за любимую и за всех близких и любимых».

Можно добавить ещё одно наблюдение. Необычно большие уши Лиса на рисунке Экзюпери, скорее всего, навеяны маленькой пустынной лисичкой фенек — одно из многочисленных существ, прирученных писателем во время службы в Марокко.