Полезное:

Категории:

Архитектура Астрономия Биология География Геология Информатика Искусство История Кулинария Культура Маркетинг Математика Медицина Менеджмент Охрана труда Право Производство Психология Религия Социология Спорт Техника Физика Философия Химия Экология Экономика Электроника

Соціальний захист населення

Стр 1 из 6Следующая ⇒

Статистика освіти

При аналізі соціально-економічного розвитку будь-якої країни важливим є дослідження освітнього рівня суспільства як одного з факторів впливу на різноманітні сфери громадського життя.

Освіта є ключовим елементом забезпечення сталого розвитку людського потенціалу. Вона готує людину до сучасного життя, забезпечує свободу інтелектуального, професійного та соціального вибору. Рівень освіти є чинником формування процесу якісного відтворення робочої сили, зростання продуктивності праці, вдосконалення суспільних відносин, визначає якість життя як суспільства в цілому, так і окремої особи.
Освіта — це певна сукупність систематизованих знань, навичок і переконань, одержаних на тому чи іншому рівні діючої системи навчання або самоосвіти.
Головні завдання статистики освіти полягають у:

· вивченні процесів формування, диференціації та використання освітнього рівня суспільства;

· стані, розвитку й результатах діяльності мережі освіти.

Мережа освіти — це структура закладів з відповідними ресурсами. Статистика вивчає кількість, склад, розміщення установ системи освіти тощо. Згідно з міжнародною класифікацією, прийнятою ЮНЕСКО, а також керуючись чинним законодавством України «Про освіту», рівні освіти населення підрозділяються на такі:

Нульовий рівень освіти — освіта, яку населення набуває у віці до шести років у дошкільних дитячих закладах, тобто це — дошкільна освіта.

Перший рівень освіти — освіта, яку населення набуває у віці від шести до десяти років, навчаючись в 1—4 класах загальноосвітніх шкіл, тобто це — початкова загальна освіта.

Другий рівень освіти — починається з 10 років і триває до 17—18 років. Виділяють наступні ступені освіти другого рівня:

— базова загальна середня освіта, яку населення набуває у віці 10—16 років, навчаючись у 5—10 класах загальноосвітніх шкіл;

— повна загальна середня освіта, яку населення набуває у віці 17—18 років, навчаючись в 11 класі загальноосвітніх шкіл, у 12 класі вечірніх шкіл.
До осіб, що мають освіту другого рівня, прирівнюються випускники гімназій та ліцеїв, а також професійно-технічних і інших типів закладів, що надають робітничі професії.

Третій рівень освіти починається з 17—18 років, і набуття її може тривати до 35 років залежно від закладу, в якому відбувається навчання. Виділяють два ступені освіти третього рівня:

— базова вища освіта, яку надають технікуми, духовна семінарія, коледжі, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади, що дають освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр» та «молодший спеціаліст»;

— повна вища освіта, яку надають академія, духовна академія, університет, інститут, консерваторія, що дають освітньо-кваліфікаційний рівень «спеціаліст» і «магістр».

Розрізняють ще такі види освіти, як післявузівська (аспірантура, докторантура), спеціальна (для осіб, що мають фізичні й розумові відхилення), додаткова позашкільна (спортивні секції, музичні школи, гуртки за інтересами тощо).
Джерелом інформації про рівень освіти є перепис населення. Згідно з програмою перепису одержують дані про рівень освіти кожної окремої людини, що дозволяє не тільки робити висновки про рівень освіти населення в цілому, а й проводити порівняльний аналіз освітнього рівня різних соціальних груп: за віком, статтю, місцем проживання, видами економічної діяльності тощо.

Матеріали перепису також є джерелом інформації про типи навчальних закладів, в яких навчається або закінчила навчання кожна окрема особа, що дозволяє визначати рівень попиту і пропозиції щодо окремих освітньо-кваліфікаційних рівнів населення на ринку праці. Проте недоліком використання даних переписів є періодичність їх проведення — один раз на 10 років. Інформація, яка використовується напередодні нового перепису, потребує істотного уточнення.

Іншим джерелом інформації про рівень освіти є дані вибіркових обстежень економічної активності населення, які проводяться щороку Державним комітетом статистики України. На підставі таких даних узагальнюється інформація про статево-вікову структуру населення, що має певний рівень освіти, про обсяги та рівні економічної активності, зайнятості і безробіття за освітою як по країні в цілому, так і в регіональному розрізі.

У системі показників освіти прийнято виділяти дві групи характеристик кожного рівня освіти: показники, які характеризують мережу освіти, та показники, які характеризують досягнутий населенням рівень освіти і доступ населення до професійної діяльності.
Перша група показників складається з таких характеристик:

1) стану й розвитку системи освіти, її матеріально-технічної бази:

— кількість навчальних закладів у цілому і за їх типами;

— розміри площ навчальних закладів за функціональним призначенням та в розрахунку на одну особу, що навчається;

— забезпеченість гуртожитками і площа гуртожитку в розрахунку на одну особу, яка в ньому проживає;

— забезпеченість технічними засобами навчання (комп’ютерами, бібліотечним фондом тощо).

2) забезпеченості та якості рівня викладацького складу:

— чисельність викладацького, допоміжного та адміністративного персоналу;

— вікова структура і структура за рівнем освіти викладацького персоналу;

— середня кількість викладачів у розрахунку на навчальний заклад та особу, що навчається;

3) фінансової забезпеченості системи освіти:

— обсяги й структура фінансування за джерелами надходжень;

— капітальні вкладення і поточні витрати з поділом за цільовим призначенням та в розрахунку на одну особу, яка навчається;

— витрати держави на одну особу, що навчається;

— розміри заробітної плати викладачів і стипендії осіб, які навчаються.

4) контингенту осіб, які навчаються, та ефективності роботи системи освіти:

— чисельність і структура (вікова та статева) відповідного контингенту за формами й напрямками навчання;

— середня кількість осіб в одному класі (академічній групі);

— частка тих, кого навчають, переведених до наступного класу (курсу);

— відсоток другорічників та відрахованих із системи освіти в розрізі підстав;

— кількість і структура випускників за формами й напрямками навчання.

Друга група представлена такими показниками:

1) коефіцієнт охоплення освітою певного рівня населення відповідної вікової групи;

2) коефіцієнт грамотності населення;

3) рівень освіти населення;

4) освітній потенціал суспільства;

5) середня тривалість років навчання;

6) ступінь імовірності підвищення рівня освіти.

Серед наведених характеристик у статистиці освіти особлива увага приділяється визначенню показників останньої групи, які є також індикаторами ефективності роботи всієї системи освіти.

Рівень освіти населення — чисельність населення, яке має закінчену освіту на тому чи іншому ступені чинної системи освіти. Показники рівня освіти можуть бути абсолютними (чисельність осіб, що мають початкову, неповну середню, повну середню, базову вищу і т. д. освіту) та відносними (чисельність осіб, що мають неповну середню, повну середню, базову вищу і т. д. освіту в розрахунку на 1000 осіб віком 15 років і старші).

Освітній потенціал суспільства характеризується засвоєним і нагромадженим населенням обсягом і якістю знань та професійних здібностей. Сумарний час, витрачений населенням на навчання, є кількісною характеристикою освітнього потенціалу (О р). Він визначається як добуток чисельності населення, що має l -рівень освіти LS, на кількість років навчання, необхідну для здобуття l -рівня освіти NS:
.

Середня тривалість років навчання — показник, який характеризує середню кількість років навчання, що припадає на одну людину й визначається шляхом зіставлення освітнього потенціалу з чисельністю населення країни, старшого за певний вік (відповідно до міжнародних стандартів це — населення віком 15 років і старші):
.

Показник ступеня ймовірності підвищення рівня освіти як один з індикаторів доступу до професійної освіти населення визначається на підставі співвідношення двох характеристик: чисельності осіб, які в минулому періоді здобули певний рівень освіти, та кількості осіб, які мали на початок цього періоду рівень освіти, що передує здобутому.
Окремі з уже розглянутих показників рівня освіти є також складовими узагальнюючої характеристики соціально-економічного розвитку країни та її регіонів — показника «Індекс людського розвитку». Індекс освіти — один з трьох складових елементів індексу людського розвитку, серед яких виділяють індекс середньої очікуваної тривалості життя, індекс освіти, індекс ВВП на душу населення. Методика обчислення індексу освіти розглядається в темі 2.
Термінологічний словник

Індекс людського розвитку — показник, який дозволяє проводити міжнародні порівняння щодо досягнення країни у галузі рівня життя і використовується як інструмент для оцінювання досягнення держави у забезпеченні можливостей для розвитку людського потенціалу.

Індекс освіти — показник, що є складовим елементом визначення індексу людського розвитку й визначається як сукупний показник досягнутого рівня писемності дорослого населення і сукупної частки учнів у загальній чисельності населення віком від 6 до 22 років.

Освітній потенціал — характеризується засвоєним і нагромадженим населенням обсягом та якістю знань і професійних здібностей. Кількісною характеристикою освітнього потенціалу є сумарний час, витрачений населенням на навчання.

Розподіл населення за освітою — провадиться на базі чинного Закону України «Про освіту» (з урахуванням змін та доповнень) та залежно від того, який навчальний заклад найвищого рівня акредитації закінчила особа.

Рівень освіти населення — рівень освіти визначається з урахуванням того, коли одержала особа освіту — до чи після 1993 року.

Рівень грамотності населення — характеристика тієї частини населення, яка вміє читати і писати, у загальній чисельності населення країни, як правило, старше 15 років.

Ступень підвищення рівня освіти — індикатор доступу до професійної освіти населення. Визначається на підставі співвідношення двох характеристик: кількості осіб, які в минулому періоді здобули певний рівень освіти, та чисельності осіб, які мали на початок цього періоду рівень освіти, що передує здобутому.

Соціальний захист населення

Забезпечення достатнього життєвого рівня кожному громадянину гарантовано Конституцією України. Саме тому соціальний захист населення як інструмент підвищення рівня життя є найважливішою ланкою діяльності уряду й індикатором ефективності соціальної політики держави.

Система соціального захисту являє собою комплекс державних та суспільних соціально-економічних заходів, які законодавчо закріплені і є гарантіями матеріального забезпечення певним категоріям населення у випадку відсутності чи втрати ними постійних джерел доходу. Ці заходи гарантують також матеріальну підтримку малозабезпеченим групам населення [5, 16, 59].

Завданням соціальної статистики під час вивчення соціального захисту населення є одержання та аналіз даних щодо:

· чисельності і структури населення, яке потребує соціального захисту;

· діючої системи соціального захисту й рівнів охоплення цією системою різних груп населення;

· розмірів виплат різним категоріям населення, охопленого заходами соціального захисту;

· відповідності виплат соціальним нормативам споживання.

Серед заходів, спрямованих на соціальний захист населення, основними є ті, які спрямовані на:

1) матеріальне забезпечення економічно активного населення через соціальне страхування на випадок безробіття та тимчасової непрацездатності;
2) пенсійне забезпечення непрацездатних осіб, які мають право на пенсію;
3) матеріальну підтримку домогосподарств (сімей) з дітьми;
4) соціальну допомогу малозабезпеченим домогосподарствам (сім’ям);
5) соціальне обслуговування пенсіонерів, інвалідів і самотніх непрацездатних осіб у будинках-інтернатах і центрах соціального обслуговування, а також самотніх непрацездатних громадян відділеннями соціальної допомоги вдома;
6) надання компенсації та пільг населенню, яке постраждало від техногенних, екологічних і природних катастроф;
7) одержання пільг і гарантій особами, які мають статус ветерана війни, праці та військової служби;
8) підтримку життєвого рівня в умовах інфляції шляхом своєчасного підвищення мінімальних розмірів заробітної плати, пенсії, стипендії та грошової допомоги населенню з мінімальними доходами.

Соціальний захист населення може бути реалізований у вигляді соціального забезпечення і соціальної допомоги.

Соціальне забезпечення населення є гарантованим. Інструмент його здійснення й матеріальну основу становить загальнообов’язкове державне соціальне страхування громадян. Воно являє собою комплекс заходів, обов’язків і гарантій, що передбачає надання соціального захисту населенню за рахунок грошових фондів (через страхові внески, які сплачуються роботодавцями й громадянами) та із бюджетних і інших джерел, передбачених законодавством. Обов’язковий характер соціального страхування забезпечується обов’язковістю страхових платежів, держконтролем за правильністю та своєчасністю надходження платежів. Він полягає також у забезпеченні населення певними видами соціального захисту на умовах і за нормами, встановленими законодавством.
Відповідно до законодавства в Україні передбачені такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування:

· пенсійне страхування;

· медичне страхування;

· страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, зумовленими народженням і похованням;

· страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності;

· страхування на випадок безробіття.

Соціальне забезпечення за рахунок фондів обов’язкового соціального страхування здійснюється у випадках тимчасової непрацездатності; вагітності та пологів, догляду за малолітньою дитиною; інвалідності, хвороби; досягнення пенсійного віку; смерті годувальника; безробіття; нещасного випадку на виробництві; професійного захворювання. Крім того, за рахунок цих фондів надаються соціальні послуги й інші матеріальні виплати, пов’язані із соціальним захистом населення [34, 59].

Соціальна допомога на відміну від соціального забезпечення не є гарантованою. Вона надається за рішенням відповідних органів з урахуванням існуючих у суспільстві критеріїв для призначення такої допомоги. Надається соціальна допомога в індивідуальному порядку найменш захищеним категоріям населення за рахунок коштів із державного і місцевих бюджетів.

Розрізняють такі види соціальної допомоги: пенсії, допомоги, субсидії, пільги.

Пенсія є основним видом матеріального забезпечення літніх і непрацездатних громадян. На пенсійне забезпечення непрацездатного населення припадає значна частина соціального захисту. Нині в Україні ведеться робота з реформування всієї системи соціального захисту, насамперед пенсійного забезпечення, з урахуванням міжнародних стандартів, що сформувалися в умовах ринкової економіки. Основною метою реформування пенсійної системи є забезпечення належного рівня життя людей похилого віку на засадах соціальної справедливості, гармонізації відносин між поколіннями та сприяння економічному зростанню [35].
Чинним законодавством встановлено два види пенсій — трудові й соціальні.
На трудову пенсію мають право особи, зайняті суспільно корисною працею, з урахуванням виробничого стажу. Трудові пенсії поділяються на:

· пенсії за віком, які призначаються в разі досягнення особами верхньої межі працездатного віку і наявності виробничого стажу роботи від 25 років для чоловіків та 20 років — для жінок. Для окремих категорій населення, що працюють в особливих умовах, у зв’язку з установленими пільгами верхня межа призначення трудової пенсії знижується на певну кількість років;

· пенсії за вислугу років, які призначаються незалежно від досягнення пенсійного віку громадянам, зайнятим на державній і військовій службі, у правоохоронних органах, інших установах, робота в яких призводить до втрати професійної працездатності або непридатності до настання пенсійного віку;

· пенсії за інвалідністю, які призначаються особам, що мають стійке порушення здоров’я у зв’язку з розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, унаслідок травм або вроджених дефектів, які призводять до обмеження життєдіяльності і, як наслідок, до необхідності соціальної допомоги та захисту. Залежно від ступеня зниження життєдіяльності встановлюються три групи інвалідності, згідно з якими визначається розмір пенсії за інвалідністю;

· пенсії, які призначаються через втрату годувальника. Ця пенсія є одним з видів соціального забезпечення непрацездатних членів сім’ї у випадках, коли сім’я втрачає годувальника.

Соціальні пенсії призначаються непрацездатній частині населення, яка не має права на призначення трудової пенсії.
Допомоги як вид соціального захисту являють собою грошові виплати, що призначаються в разі настання певних обставин. За тривалістю виплати допомоги поділяються на разові, щомісячні й періодичні. За цільовим призначенням розрізняють:

· допомоги, які виплачуються замість утраченого з поважної причини заробітку протягом нетривалого періоду часу в розмірі, що дорівнює чи наближений до втраченого заробітку. Право на одержання такої допомоги мають переважно працюючі громадяни.

· інші види допомоги, які являють собою додаткову допомогу до основних джерел доходу з метою покриття додаткових витрат домогосподарства (сім’ї).

З усіх видів допомог, які є засобом соціального захисту населення, виділяють три групи:
1) допомога з тимчасової непрацездатності внаслідок хвороби, трудового каліцтва або професійного захворювання;
2) значна кількість допомог, спрямованих на надання допомоги сім’ям з дітьми;
3) допомоги з безробіття.
Іншим видом соціальної допомоги є державна допомога малозабезпеченим сім’ям. Вона являє собою щомісячну допомогу, яка надається малозабезпеченим сім’ям у грошовій формі в розмірі, який залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім’ї. При цьому малозабезпеченою є сім’я, яка з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий за прожитковий мінімум для сім’ї [16].
Величина сукупного доходу сім’ї для призначення соціальної допомоги визначається за допомогою коригувального коефіцієнта розміру сім’ї. Для коригування значень розміру сімей використовується таблиця (шкала) еквівалентів, запропонована Організацією економічного співробітництва і розвитку, яка базується на розрахунку душового доходу на сім’ю з урахуванням економії від спільного користування товарами та послугами, що дозволяє одержати більш точну картину матеріального стану сімей.

Поряд з виплатою пенсій та допомог важливим елементом системи соціального захисту є соціальне обслуговування людей похилого віку, непрацездатних і дітей-сиріт. Люди похилого віку й інваліди, включаючи дітей-інвалідів, одержують комплекс соціальних послуг під час їх перебування в будинках-інтернатах. Ці медико-соціальні установи призначені для постійного проживання старих та інвалідів, які потребують догляду, побутового і медичного обслуговування. У період перебування в будинках-інтернатах їм надається житло, харчування, одяг, медична і лікарська допомога, соціально-побутове обслуговування.
Іншою суттєвою послугою є безкоштовне утримання дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, у лікувально-профілактичних та навчально-виховних установах, а також у дитячих будинках сімейного типу. Нині дедалі більшого поширення набуває соціальна допомога вдома й у територіальних центрах медико-соціального обслуговування.

Субсидії є однією з форм грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям. Основним призначенням їх є відшкодування витрат сімей на оплату окремих послуг. Згідно з програмою житлових субсидій, яка нині діє в Україні, малозабезпечені верстви населення (переважно сім’ї, у складі яких є пенсіонери, інваліди, багатодітні сім’ї та ін.) отримують субсидії на житлово-комунальні послуги і використання газу й твердого палива.

Пільги — важлива форма соціального захисту. Вони установлюються у законодавчому порядку певним категоріям населення, які мають спеціальний соціальний статус: ветерана війни (учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни), ветерана праці або ветерана військової служби. Усі види пільг, встановлених законодавством для ветеранів, можна поділити на такі групи:

· пенсійні пільги;

· пільги з праці та працевлаштування;

· пільги з медичного обслуговування, протезування, санаторно-курортного лікування й забезпечення допомогами за тимчасової непрацездатності;

· житлово-комунальні пільги (субсидії);

· пільги з податків і зборів;

· пільги з проїзду у громадському транспорті.

Статистичне спостереження за функціонуванням системи соціального захисту є необхідним для оцінки ефективності заходів щодо соціальної підтримки населення. В нинішніх умовах в Україні склалися сприятливі умови для проведення такого роду досліджень, оскільки категорії населення, види, форми та норми соціального захисту чітко визначені й регламентовані законодавством і можуть бути кількісно виміряні, а до інформації, здобутої в результаті статистичного спостереження, можна застосувати різні статистичні методи аналізу.
Джерелами інформації про соціальний захист населення є:

· переписи і поточний облік населення;

· обстеження домогосподарств;

· дані медичної статистики про загальну й професійну захворюваність, виробничий травматизм, про інвалідність;

· дані служб соціального захисту про чисельність літніх осіб, непрацездатних і дітей, що потребують повної опіки з боку держави; чисельність і склад населення, що одержує пенсії, допомоги та інші види соціального забезпечення і соціальної допомоги; про розміри допомоги тощо.

Інформацію стосовно видів пенсій, допомог і інших форм надають органи соціального захисту, а також різноманітні фонди соціального страхування. Для оцінювання стану й ефективності політики соціального захисту населення соціальна статистика забезпечує органи управління і суспільство в цілому інформацією щодо:

· чисельності, складу і динаміки населення, яке потребує соціального захисту, у тому числі державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям;

· чисельності та складу населення, основним джерелом доходів якого є виплати із соціального забезпечення й соціальної допомоги, а також відповідності доходів цього населення чинним соціальним нормативам;

· частки виплат із соціального захисту в сукупному доході всього населення, у соціальних групах і групах з різним розміром середньодушового сукупного доходу;

· обсягу витрат на соціальний захист населення в цілому і за його окремими видами та джерелами витрат.

Бюджет часу населення і дозвілля
Особливою характеристикою способу життя населення є бюджет часу і його розподіл. Раціональна структура використання часу населенням — запорука високої якості життя кожної окремої людини й суспільства в цілому.
Розподіл добового фонду часу всього населення або окремих соціально-демографічних груп за напрямками його використання являє собою бюджет часу населення. Статистичний аналіз бюджетів часу проводиться з метою обліку витрат часу населення на здійснення різних видів діяльності, пов’язаних з виконанням своїх трудових обов’язків, задоволенням фізіологічних, побутових і культурних потреб та потреб у відпочинку. В свою чергу, це дозволяє визначити час, використання якого суспільству необхідно відповідним чином забезпечувати й організовувати.
Завданнями статистики бюджету часу населення та дозвілля є:

· аналіз обсягу, структури бюджетів часу різних типів соціальних суб’єктів (особистих і групових, регіональних і загальнодержавних) для оцінки закономірностей розвитку суспільства;

· визначення оптимального співвідношення між окремими складовими бюджетів часу населення для виявлення його раціональної структури;

· вивчення зв’язку бюджету часу населення з бюджетами його доходів і витрат;

· оцінка впливу характеру трудової діяльності й розвитку соціальної інфраструктури на способи організації дозвілля населення [39].

Джерела інформації про бюджет часу населення та дозвілля становлять вибіркові обстеження, які періодично проводяться органами статистики і соціологічними групами. Дані таких обстежень мають важливе значення для вивчення способу життя, впливу підвищення рівня життя на структуру бюджету часу населення.
Відповідно до законодавства про працю і вільний час при дослідженні добового фонду часу застосовується наступна класифікація:

1) робочий час і час, пов’язаний з роботою;

2) позаробочий час.
Робочий час і час, пов’язаний з роботою, характеризується діяльністю людини щодо здійснення трудового обов’язку. Він включає робочий час за основним видом діяльності, час на здійснення позанормованої та додаткової роботи, а також час пересування до місця роботи і назад (з урахуванням тривалості пересування й очікування транспорту).
Позаробочий час характеризується витратами часу на: ведення домашнього господарства (приготування їжі, прибирання квартири, ремонт побутових приладів та ін.), роботу в особистому підсобному господарстві (у садку, на дачі, на іншій земельній ділянці), догляд за собою (дотримання особистої гігієни, користування лікувальними закладами, перукарнею тощо), виховання дітей (перевірка і допомога у підготовці уроків, читання, прогулянки та ін.), задоволення фізіологічних потреб (приймання їжі, сон), інші витрати часу. Специфічною складовою позаробочого часу є вільний час.

Вільний час являє собою найважливішу частину бюджету часу населення. Соціальна категорія «вільний час» має безпосереднє відношення до розвитку особистості й суспільства в цілому, оскільки становить основу культурного, інтелектуального, фізичного розвитку і відпочинку населення. Дослідження обсягу та структури вільного часу необхідне для комплексної оцінки способу життя населення.
Класифікація витрат вільного часу включає наступні основні підгрупи:

· витрати часу на інтелектуальний розвиток (самостійне навчання, відвідування курсів підвищення кваліфікації, лекцій, музеїв);

· витрати часу на соціальну діяльність (виконання суспільних обов’язків, участь у конференціях, мітингах, зібраннях);

· витрати часу на фізичний розвиток (заняття фізкультурою, спортом, прогулянки, туризм);

· витрати часу на дозвілля.

Дозвілля — це специфічна форма витрат вільного часу. Залежно від його основного характеру воно може бути активним, масовим або у вигляді розваги [39].
Активним є дозвілля, в якому людина займається творчою діяльністю і діяльністю, спрямованою на фізичний розвиток (заняття фізкультурою, спортом; прогулянки; туризм).
До масового дозвілля можна віднести перегляд телепередач, прослуховування радіо, читання газет, журналів, художньої літератури; відвідування закладів культури (театрів, кіно, концертів, інших видовищних заходів).

Розваги поєднують у собі зустрічі; візити; відвідування кафе, нічних клубів, дискотек тощо.

Окремим видом дозвілля є бездіяльний відпочинок.
Витрати вільного часу на відпочинок як елемент позаробочого часу можна охарактеризувати за тривалістю. Розрізняють щоденний відпочинок, щонедільний, відпочинок у святкові дні, відпочинок у черговій відпустці.

Статистичне вивчення вільного часу проводиться за системою показників, об’єднаних у такі групи:

1) показники обсягу та структури використання вільного часу (в тому числі з урахуванням соціально-демографічних характеристик населення);

2) показники, що визначають закономірності використання вільного часу;

3) показники, які характеризують засоби проведення дозвілля;

4) показники обсягу й структури витрат на проведення дозвілля.
Дослідження розподілу вільного часу в соціальній статистиці проводиться з урахуванням статево-вікового складу населення, для окремих соціальних груп і за типами місцевості. При цьому застосовується низка показників, які дозволяють одержати узагальнюючу оцінку розбіжностей у структурі різних груп населення.

Крім статево-вікового складу, істотний вплив на розподіл вільного часу населення чинить сезонний фактор, який обмежує можливості людини, зокрема в галузі дозвілля. Тому доцільним є вивчення структури вільного часу окремо для літнього і зимового періодів для чоловіків та жінок з урахуванням їх соціальної приналежності.
У статистичній практиці, крім показників оцінювання розбіжностей в окремих структурах витрат вільного часу за допомогою методу групувань, розраховуються такі показники використання вільного часу [4]:

· середнє значення витрат часу на певний вид діяльності в розрахунку на одну особу;

· частота витрат часу на певний вид діяльності.

Слід зазначити, що наведені показники є характеристиками лише тих осіб, чиї бюджети вільного часу були обстежені, проте результати розрахунків можуть бути поширені на все населення за умови дотримання методів побудови вибіркової сукупності.
Показник середнього значення витрат часу на певний вид діяльності в розрахунку на одного обстежуваного визначається як відношення суми витрат часу на певний вид діяльності всіма обстеженими до загальної кількості обстежених бюджетів вільного часу NT:
.

Показник частоти витрат часу на певний вид діяльності характеризує кількість або повторюваність випадків витрат часу на певний вид діяльності серед усіх обстежених осіб. Він може бути розрахований як частка у бюджеті вільного часу, у складі якого є витрати на даний вид діяльності серед усіх обстежених бюджетів вільного часу.
Про особливості розподілу вільного часу можна судити також на підставі розрахунку загальновідомих характеристик ряду розподілу, таких як мода, медіана, середнє квадратичне відхилення, коефіцієнт варіації. До показників, які визначають закономірності використання вільного часу, можна віднести багато факторів, зумовлених не лише соціально-демографічними характеристиками населення, а й природно-кліматичними умовами життя, фізіологічними особливостями окремих людей, рівнем матеріального забезпечення населення тощо. Розподіл напрямів витрат вільного часу пов’язаний також зі структурою добового фонду часу і часткою витрат у ньому на домашню роботу (виконання якої забирає більшу частину позаробочого часу людини).

Оцінка ступеня впливу окремих факторів на розподіл вільного часу населення проводиться за допомогою методів кореляційного аналізу.
Оцінку зв’язку між атрибутивними ознаками доцільно проводити на підставі аналізу таблиць взаємного сполучення.

Статистичне вивчення вільного часу на підставі показників, які характеризують засоби проведення дозвілля, передбачає оцінку показників стану і діяльності установ та організацій, що надають населенню послуги в сфері інформації, культури, мистецтва, спорту, відпочинку. Це — і кількість місць у закладах культури, і тираж друкованої продукції, і кількість телевізійних каналів, і таке інше, що забезпечує населенню максимально корисне використання вільного часу (детально див. про це у розд. 2.5.3).

Основними кількісними показниками, за допомогою яких визначаються витрати на проведення дозвілля, є обсяги і частка внутрішнього валового продукту, який припадає на витрати у галузі дозвілля, та розміри й частка приватних витрат на товари та послуги щодо організації відпочинку і розваг для населення.
Вивчаючи бюджет часу населення, слід пам’ятати, що інформація про специфіку використання вільного часу різними соціальними групами населення є необхідною для розвитку системи освіти, охорони здоров’я, рівня соціального обслуговування та інших складових, що формують якість життя суспільства.

12 3 4 5 6 Следующая ⇒

Date: 2016-05-16; view: 513; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.034 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию