Консульське представництво в міжнародному цивільному процесі

У міжнародному цивільному процесі широко застосовується також представництво іноземців у судах консулами відповідних держав. Ідеться про процесуальне представництво консулами як іноземців і осіб

без громадянства в судах України, так і громадян України в іноземних судах. Таке представництво передбачено і внутрішнім законодавством України, і укладеними нею міжнародними угодами, в першу чергу консульськими конвенціями.

Відповідно до Консульського статуту України консульські устано-ви України захищають за кордоном права та інтереси України, юри-дичних осіб і громадян України (ст. 1). Згідно із ст. 26 цього статуту

консул має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.

Представництво іноземців консулами. Національний режим цивільного судочинства, поширений на іноземців, надає останнім право вести цивільні справи в суді особисто або через своїх представників (ст. 110 ЦПК) незалежно від місця їх проживання та перебування, їх представниками в суді можуть бути адвокати (як громадяни України, так і іноземці), а також інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва (пп. 4 і 5ст. 112 ЦПК).

Процесуальними представниками як іноземців в судах України, так і громадян України в іноземних судах можуть бути консули. Право консула здійснювати представництво громадян своєї держави в країні свого перебування передбачено міжнародними угодами, консульськими конвенціями, укладеними колишнім СРСР з Францією, ФРН, Австрією, Фінляндією, США, Великобританією, Японією, Швецією, Італією, Монголією, Кубою та іншими країнами, які мають юридичну силу для України відповідно до ст. 7 Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України», згідно з яким наша держава визнала себе правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції та інтересам республіки. Україна уклала Консульські конвенції з Угорщиною, Китаєм, Польщею, Румунією, Російською Федерацією, Казахстаном, В'єтнамом, Молдовою, Литвою. Відповідно до норм консульських конвенцій консул здійснює представництво від імені громадян своєї країни в судових та інших органах держави свого перебування, якщо вони відсутні або з інших поважних причин самі не в змозі захищати свої права та інтереси. Так, Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. (Україна не є її учасницею) покладає на консула захист в державі його перебування інтересів держави, яку він представляє, і його громадян в межах, які допускаються міжнародним правом (ст. 5).

Конвенція держав — членів СНД встановила, що у справах про спадкування, в тому числі й у спорах про спадкування, дипломатичні представництва або консульські установи кожної з договірних сторін компетентні представляти (за винятком права на відмову від спадкоємства) без спеціального доручення в установах інших договірних сторін громадян своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника (ст. 49). Аналогічні правила передбачені у договорах СРСР з Албанією, Болгарією, КНДР, Монголією та ін., які мають силу для України відповідно до Закону «Про правонаступництво України».

Згідно з міжнародно-правовими актами (конвенціями, договорами) процесуальне представництво консулом конкретного громадянина своєї держави характеризується такими ознаками: 1) здійснюється в іноземній державі місця свого перебування; 2) виникає не на підставі волевиявлення довірителя за договором доручення, а на підставі міжнародного договору, тобто є офіційним представництвом; 3) припиняється на підставі юридичного факту, тобто взяття на себе заінтересованою особою захисту своїх прав та інтересів особисто чи через призначеного нею представника; 4) здійснюється без спеціального доручення. Останнє положення не узгоджується зі ст. 113 ЦП К, відповідно до якої повноваження процесуального представника повинні бути стверджені зазначеними в ній документами. Однак ця норма до процесуального представництва, здійснюваного консулами, не застосовується в силу дії правила ст. 428 ЦПК, згідно з яким, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містить її законодавство про цивільне судочинство, застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

Виходячи з того, що представництво консула в цивільному процесі здійснюється без спеціального доручення, а на підставі норм міжнародних угод в літературі з міжнародного цивільного процесу набула поширення думка про те, що консулу не потрібні спеціальні повноваження на виконання процесуальних дій для яких необхідне застереження в дорученні, зокрема, щодо зміни підстави і предмета позову, передбачених ст. 115 ЦПК11. Інші автори вважають, що міжнародні договори не скасовують норми внутрішнього законодавства про межі повноважень представників, якщо ними є консули, і що суть договірних норм про представництво консулами громадян своєї держави без спеціального доручення дістає вияв у наданні їм можливості вжиття своєчасних заходів для захисту прав та інтересів громадян12. Дійсно, міжнародними конвенціями і договорами не визначений обсяг повноважень консула, як процесуального представника, а лише передбачено загальне правило, згідно з яким консул здійснює представництво громадян своєї держави за місцем свого перебування. Отже, обсяг повноважень консула як цивільного процесуального представника визначається внутрішнім законодавством України. Колізія між міжнародним договором України та її внутрішнім законодавством відсутня. А тому відсутні підстави для застосування ст. 428 ЦПК, яка надає перевагу нормам міжнародного договору.

Цивільні процесуальні функції консула як представника в цивільному процесі України відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 p., можуть виконувати призначений іноземною державою і визнаний урядом нашої держави в особі Міністерства закордонних справ України генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент (п. 19 ч. 3). Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків, в тому числі й у цивільному процесі, після видачі йому Міністерством закордонних справ України консульської екзекватури (п. 20 ч. І)13.