Зародження економічних знань та стан їх розвитку

„Економіка” - це мистецтво ведення домашнього господарства. Вперше цей термін ввів в обіг Аристотель (III ст. до Р.Х). Термін „політекономія” ввів у 1615 р. французький економіст Антуан Монкретьєн у праці „Трактат політичної економії”.

У сучасних умовах поняття економіка застосовують у чотирьох значеннях:

1) народне господарство певної країни, групи країн або всього світу;

2) сфера господарської діяльності людини, у якій створюються, розподіляються і споживаються життєві блага;

3) економічна наука, що вивчає різноманітні економічні явища і процеси, які відбуваються в суспільстві;

4) сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг.

Маржиналізм (від англ. marginal — граничний) — теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсаль­ної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність са­мих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослі­дження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних процесів і явищ індивідом. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

У сучасній західній економічній науці існують різні напря­ми, течії, школи, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослідження. Кон­цептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чо­тири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інститу­ціоналізм, неокласичний синтез. Основні напрями сучасної економічної теорії показано на рис. 1.

Рис. 1. Основні напрями сучасної економічної теорії

Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної політ­економії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегу­льовану економічну систему, здатну самостійно встановити не­обхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засновники теорії—А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники — Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейган та ін.

Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію економіки пропозиції, теорію раціо­нальних очікувань та ін. Особливою популярністю користуєть­ся концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є амери­канський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен.

Монетаризм — сучасна економічна теорія, згідно з якою гроші та грошову систему розглядають як вирішальний фак­тор зростання валового національного продукту і головну причину інфляції, а грошово-кредитну політику — як найважливіший інструмент здійснення економічної політики держави. Сучасний монетаризм виник у середині 50-х років XX ст. у США. Його засновник — професор економіки Чи­казького університету М. Фрідмен. Основні положення вик­ладено у збірнику «Дослідження у галузі кількісної теорії грошей» (1956). Теоретичними засадами сучасного монетаризму є ідеї представників раннього меркантилізму, які про­голошували гроші (у XV— XVI ст. — золото і срібло) єдиною формою багатства, а державне регулювання зводили до за­ходів щодо надходження їх у країну.

Ґрунтуючись на кількісній теорії грошей, монетаризм виступає проти активного і широкомасштабного державного регулювання економіки і надає вирішального значення об­меженню темпів приросту грошової маси на рівні 3 — 5 %. На думку М. Фрідмена, втручання держави в економіку по­рушує сталість ринкового механізму і принцип вільного ціноутворення. Монетаристські рекомендації є найпрості­шими серед численних сучасних методів регулювання еко­номіки і водночас антигуманними, оскільки спрямовані на скорочення соціальних витрат держави. Ці рекомендації взяли на озброєння експерти Міжнародного валютного фон­ду, їх значною мірою враховано у програмах економічного розвитку України, розроблених керівниками Національно­го банку України та окремими урядами в 90-х роках під егі­дою цієї міжнародної організації з метою отримання кре­дитів.

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, на про­тивагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність ак­тивного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929—1933рр.), яка поставила еко­номічну систему капіталізму на межу повної катастрофи. Ідеї Дж.М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна тео­рія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко застосовува­лися провідними країнами світу в практиці регулювання ринко­вої економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати кри­зові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання і динамічної рівноваги.

Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа, А. Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регу­лювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль та ін., роз­глядають економіку як систему, в якій відносини між господа­рюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психоло­гічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін.

Неокласичний синтез — узагальнююча концепція, пред­ставники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон, Л. Клейн та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і держав­ного регулювання економічних процесів, наголошують на необ­хідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напрямів економічної теорії.

Неолібералізм — концепція, в основу якої покладено ви­могу невтручання держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного зв'язку між індивідуаль­ною свободою, приватною власністю та економічною ефек­тивністю суспільства. Головними теоретиками лібералізму XX ст. є Л. Мізес і Ф. Хайєк.

Розвиток економічної думки в Україні. Економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток, як «Русь­ка правда» Ярослава (XI ст.), «Повчання» Володимира Мономаха (XII ст), «Слово о полку Игоревім» (XII ст.), літопису «Повість временних літ» (кінець XI — початок XII ст.), «Киї­вський літопис» (XII ст.), «Галицько-Волинський літопис» (XII — XIII ст.), «Моління Даниїла Заточника» (XIII ст.). Ці тво­ри містять окремі елементи суспільно-економічної думки, що відображають ідеологію пануючого класу феодалів, його на­магання зміцнити феодальний лад та обґрунтувати прагнен­ня давньоруської держави відігравати самостійну роль у міжнародному житті.

У 50 — 60-х роках XIX ст. виникає революційно-демократична течія економічної думки, видатним представником якої в Україні був Т. Г. Шевченко. У своїх творах він рішуче осудив кріпосництво, панщину і закликав народ до боротьби проти феодального гніту, за створення нового суспільства, «сім'ї вольної, нової».

У середині XIX ст. панівним напрямом в економічній думці України була класична політична економія. Найвідоміші пред­ставники класичної школи в Україні — професор Харківсь­кого університету Т. Ф. Степанов (1795—1847), професори Київ­ського університету І. В. Вернадський (1821 —1884), М. X. Бунге (1823 —1895), професор Новоросійського (нині Одеський) уні­верситету М. М. Вольський (1834 — 1876). Вони були лідерами економічної науки в Російській імперії. Наприклад, Т. Ф. Степанов склав перший підручник з політичної економії, за яким навчалися не лише студенти Харківського і Київського, а й Московського та Петербурзького університетів.

З початку 80-х років ідейною течією в Україні стає мар­ксизм. Значну роль у поширенні марксизму в Україні відіграли твори М. І. Зібера, Г. І. Петровського, Е. І. Квірінга, О. Г. Шліхтера, М. О. Скрипника, В. Я.Чубаря та інш. В останнє десятиріччя XIX — перші 20 років XX ст. сфор­мувалася українська школа неокласичного напряму, найвідомішими представниками якої були Р. М. Орженцький, Д. І. Піхно, О. Д. Бішмович, Є. Є. Слуцький. Зокрема, Є. Є. Слуцький започаткував теорію поведінки споживача, опублікував­ши в італійському економічному журналі працю «До теорії збалансованого бюджету споживача» (1915), в якій поєднав аналіз функції корисності з грошовими доходами і спожив­чим бюджетом. У цей же період значно вплинув на розви­ток економічної думки М. І. Туган-Барановський (1865 — 1919) — видатний економіст, організатор науки, педагог. У своїх дослідженнях він розробляв проблеми ринків, промис­лових криз, розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму, кооперації тощо.

У радянський період значним внеском у розвиток еко­номічної теорії були твори П. М. Першина, Л. І. Кухаренко, А. А. Чухна, А. К. Покритана та ін.

Головними центрами економічної науки в Україні є Інсти­тут економіки НАН України, Інститут економіки промисло­вості НАН України, Інститут аграрної економіки УААН, Інститут регіональних досліджень НАН України, Інститут економіко-правових досліджень НАН України, Рада з вивчен­ня продуктивних сил України. Економічні дослідження про­водяться також в економічних секторах, лабораторіях, інших підрозділах неекономічних науково-дослідних установ та на економічних кафедрах вузів України.

Об’єктом економічної теорії є економіка в цілому на мікро-, макро- та глобальному рівнях.

Економіка характеризується:

1) економічними продуктивними відносинами;

2) продуктивними силами (факторами виробництва).

На мікрорівні суб’єктами економіки є домогосподарства, фірми (підприємства), окремі галузі й підсистеми національної економіки (агропромисловий, торгівельно-промисловий комплекси, тощо).

Саме вони є основною ланкою економіки.

Макрорівень охоплює господарство цілої країни, тобто національну економіку.

Мегарівень (глобальний) - міждержавні економічні об'єднання та світове господарство.

Економічну діяльність здійснюють не просто члени суспільства, а економічні агенти, до яких відносяться рядові працівники у всіх сферах національного господарства, менеджери, банкіри, власники будинків і квартир, акцій і облігацій, земельних ділянок, фермери, генеральні директори підприємств і т.д. Усі вони можуть приймати необхідні рішення в рамках своєї господарської компетенції і реалізовувати їх різними методами і засобами.