Закон України Про природні монополії

В Україні Закон «Про природні монополії» обговорювався 5 років – з 1995 до 2000 року. Під тиском впливових сил, зацікавлених у збереженні неконтрольованості цієї сфери, закон довго не хотіли приймати. Бувало таке, що для його прийняття не вистачало лише декількох голосів і розгляд переносився на інше засідання. При цьому, звучали різні аргументи. Зокрема, дехто вважав, що закон настільки зарегламентовує діяльність суб'єктів природних монополій, що унеможливить надходження інвестицій на їхній розвиток і взагалі суперечитиме ринковому принципу побудови економіки. Інші доводили, що закон зобов'яже природні монополії постачати продукцію й надавати послуги неплатоспроможним споживачам. Декого турбувало, що після прийняття цього закону природні монополії більше не зможуть перекладати тягар витрат з неплатоспроможних споживачів на платоспроможних. Дехто стверджував, що закон взагалі не потрібен і достатньо буде надати додаткові повноваження Антимонопольному комітету, що фактично означає суміщення функцій захисту конкуренції і функцій регулювання.

Закон України про природні монополії визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в Україні.

Метою цього Закону є забезпечення ефективності функціонування ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі збалансування інтересів суспільства, суб'єктів природних монополій та споживачів їх товарів.

Законодавство України про природні монополії складається з цього Закону, Повітряного кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства України, законів України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про Антимонопольний комітет України", "Про транспорт", "Про зв'язок", "Про трубопровідний транспорт", "Про залізничний транспорт", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про електроенергетику", інших законів України, що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій. Треба зауважити, що якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон, то застосовуються правила міжнародного договору.

У світовій практиці склалося декілька шляхів формування системи органів регулювання природних монополій, за якими таке регулювання можуть здійснювати:

- відповідні галузеві міністерства (транспорту, зв'язку, енергетики тощо);

- органи захисту конкуренції (антимонопольні комітети і подібні їм структури);

- незалежні регулюючі комісії.

В Україні досі не обрано модель такого реформування. Існує практика регулювання першого типу – галузевими відомствами, які одночасно є і суб'єктами регулювання, і органами, які безпосередньо керують підприємствами сфери природних монополій та суміжних ринків. Перехрещення регулювальних і господарських функцій, поєднання управління й підприємницької діяльності часто призводить до того, що ці відомства мимоволі намагаються допомагати і сприяти окремим суб'єктам, а це призводить до дискримінації інших учасників ринку і порушення принципу рівності всіх у середовищі конкуренції. До того ж, міністерства і відомства несуть відповідальність за стан справ у підвідомчій їм галузі, вони політично зацікавлені у його покращенні навіть методами швидкого й прямого впливу, тому вони не можуть контролювати фактично своїх колег по службі, що просто унеможливлює ефективну політику державного регулювання природними монополіями.

По суті антимонопольні органи повинні здійснювати функцію контролю – контролювати дотримання конкурентного законодавства, попереджати і припиняти монополістичні дії та сприяти розвитку конкуренції, яка, в свою чергу, вже виконує регулюючі функції. Покладання на антимонопольні органи повноважень регулювання окремих параметрів виробництва у сфері природних монополій відволікає їх від основного завдання і унеможливлює ефективне виконання ними безпосередніх обов'язків – захисту конкуренції.

В зв'язку з цим в Україні необхідно створювати незалежні регулюючі комісії у сферах природних монополій, що забезпечить високий рівень спеціалізації фахівців, концентрацію зусиль та обмежених ресурсів на виконання безпосередніх регулюючих функцій.

Таким чином, було фактично розмито й розпорошено систему державного регулювання природними монополіями (зокрема, і в сфері житлово-комунальних послуг), унеможливлено єдину державну політику в цій сфері та ефективні важелі регулювання і контролю за її суб'єктами. В результаті в Україні досі не створено необхідної мережі національних галузевих комісій з регулювання природних монополій. Працюють лише Національна комісія регулювання енергетики та Національна комісія регулювання зв'язку, яка, як свідчить практика, не в змозі ефективно обмежувати монопольне право «Укртелекому» встановлювати тарифи у сфері зв'язку і, навіть, підіграє інтересам й прагненням цього природного монополіста.

Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно Закону. У випадках, встановлених законом, регулювання діяльності суб'єктів природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Державний контроль за додержанням антимонопольного законодавства у сферах природних монополій здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції.

Предметом регулювання діяльності суб'єктів природних монополій згідно з цим Законом є:

· ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

· доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

· інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством.

Регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється на основі таких принципів:

· гласності та відкритості процедур регулювання (на попередньому прикладі можна побачити, що дії та рішення АКУ є відкритими для широкого кола населення, тобто жодна інформація не приховується, а це, в свою чергу стає прикладом для інших організацій та установ, які використовують свою монопольну владу на власну користь);

· адресності регулювання, його спрямованості на конкретний суб'єкт природної монополії (знову звернемося до попереднього прикладу: ії Комітету спрямовані на органи місцевого самоврядування; тобто всі пропозиції та зауваження є конкретними та потребують обов’язкового вирішення і не можуть залишитися без уваги);

· самоокупності суб'єктів природних монополій (надлишкові кошти були повернуті споживачам за рахунок адміністрації);

· стимулювання підвищення якості товарів і задоволення попиту на них;

· забезпечення захисту прав споживачів – це взагалі можна вважати одним з найголовніших аспектів регулювання монополій. Дуже цікавою, та, на жаль, дуже типовою та поширеною в наш час є наступна ситуація, що склалася в нашій країні у 2006 році:

Цей приклад дає нам яскраву можливість побачити, що права споживачів дійсно охороняються державними органами (а саме антимонопольним комітетом).

При регулюванні цін (тарифів) на товари суб'єктів природних монополій також враховуються: витрати, які згідно з законами про оподаткування відносяться на валові витрати виробництва та обігу; податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів; вартість основних виробничих фондів, амортизаційні відрахування, потреби в інвестиціях, необхідних для відтворення основних виробничих фондів; очікуваний прибуток від можливої реалізації товарів за різними цінами (тарифами); віддаленість різних груп споживачів від місця виробництва товарів; відповідність якості товарів, що виробляються (реалізуються), потребам споживачів; державні дотації та інші форми державної підтримки.