Формула Сонця Миколи Руденка

Іван Власенко

Постать Миколи Руденка, на мій погляд, в українській літературі стоїть осібно. Його не можна, як це зазвичай робила радянська критика, заточити в якийсь письменницький ряд, за тодішньою термінологією, "обойму", що кінчається обнадійливим "та інші". Оцих "та інших" за ним не було, як не було й тих, що стояли попереду. Він ішов, як криголам у замерзлому морі, що самотужки пробивається до тільки йому відомої мети. І це не просто красива фраза, це - твереза оцінка життя й творчості цієї мужньої, безкомпромісної людини, майстра слова, який вільно почувався в поезії, прозі, драматургії, філософії, науковій публіцистиці. Ще недавно я вважав, що порівняно добре знаю творчість Миколи Даниловича (прочитав бо практично все, що опубліковано), та й саме його життя, бо немало було переговорено, а він був людиною відкритою і аж до хворобливості правдивою та щирою. Тепер я таким знавцем себе не вважаю. У житті цієї людини, самій появі її в українській літературі було й залишається багато загадкового. Чимало подій нагадували ланцюг випадків, де дія відбувається всупереч логіці і здоровому глузду. Не намагатимусь ці загадки розгадати, хоча на деякі з них увагу читача зверну.

Микола Данилович Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр'ївка на Луганщині в шахтарській родині. Власне це була напівшахтарська, напівселянська сім'я, бо такими були майже всі сім'ї в селах Донбасу, неподалік яких почали добувати "чорне золото". Чоловіки працювали на шахтах, а жінки займалися сільським господарством, яке тоді ще не встигли колективізувати. А от вибухи метану в шахтах тоді, як і нині, не були рідкістю. Саме від такого вибуху на шахті Сутоган і загинув батько, коли Миколці не було ще й семи років. Зі смертю батька в хаті надовго поселилися злидні й скрута, а до них додалося ще й лихо. Не знати, звідки пішла ця традиція, але в ті часи бійки дітей (а часом і дорослих) шахти з шахтою, вулиці з вулицею спалахували досить часто. В одній з таких "війн" кинутий кимсь камінь влучив Миколці в обличчя і перебив зоровий нерв лівого ока. Відтоді лівим оком він не бачив, бо в ньому збереглося тільки 0,03 відсотка зору. Запам'ятаймо цю випадкову бійку і її сумний наслідок, бо ми до нього ще не раз повернемось.

Як не дивно, але своїм каліцтвом Миколка переймався не дуже: правим оком бачив добре, і воно виручало його у всіх випадках. Тож ріс життєрадісним, допитливим, до всього цікавим і вчився добре. А оскільки римувати й складати популярні в ті часи в шахтарському середовищі частівки призвичаївся ще змалку, то тепер, здобувши сяку-таку грамоту, уже й записував їх у зошит. Віршування було настільки успішним, що він насмілився надіслати свої твори до піонерської газети. А коли побачив їх на шпальтах, то вирішив підкорити й комсомольську пресу. І теж мав успіх. Навчаючись у сьомому класі, він регулярно друкувався в юнацькій пресі, а один з його віршів потрапив навіть на сторінки газети "Комуніст". У школі він став знаним поетом.

Коли Микола Руденко навчався у восьмому класі, Наркомос України оголосив конкурс на кращий літературний твір серед школярів-старшокласників та учнів технікумів. Якою ж була Миколина радість, коли під час літніх канікул його викликали в Київ і вручили диплом та премію за перше місце у цьому конкурсі. А премією була щомісячна стипендія розміром 150 крб, яка видаватиметься, як сказав нарком, аж до закінчення вищого навчального закладу, до якого його приймуть без екзаменів. Отак, неждано-негадано восьмикласник став одним з основних годувальників сім'ї. А ще в Києві він познайомився з відомим поетом Леонідом Первомайським. Письменник сам попросив секретарку наркома прислати до нього здібного хлопця. Довго розмовляв з ним, розпитуючи про домівку та навчання. Просив надсилати свої нові вірші. Миколка був розчулений такою увагою і до кінця днів своїх зберіг у серці найтепліші почуття до Леоніда Соломоновича. Здавалося, сама доля, схаменувшись, прослала перед хлопцем рушник щастя і тепер досить лише ступати по ньому, щоб досягнути в житті і матеріальних гараздів і слави. Тим більше, що шахтарі вирішили дати йому й свою, як вважали, найнадійнішу путівку в життя - на партійних зборах прийняли здібного сина загиблого товариша в кандидати у члени КП(б)У.

Влітку 1939 року, закінчивши школу, вихований у дусі комуністичних ідеалів юний партієць з атестатом відмінника в кишені прибув до Києва, щоб зайняти обіцяне місце в університеті. Для подальшого навчання обрав українське відділення філфаку. Але за два роки, які минули від дня пам'ятного конкурсу, катівська сокира "батька всіх народів" добряче погуляла по головах української інтелігенції. Володимира Затонського, який вручав премію юному поету, на посаді наркома освіти вже не було, його відправлено в "сталінські санаторії" на "перековку", де й докували до смерті. Новий нарком Миколи не прийняв, а запопадливі чиновники відмовили не тільки в стипендії, але й у обіцяному зачисленні до університету.

Отак сповнений високих сподівань юнак враз опинився біля розбитих ночов. Залишалася єдина надія - Леонід Первомайський, який незважаючи ні на що, прихильно ставився до юного Руденка, вбачаючи в ньому майбутнього побратима по перу. До нього й звернувся за допомогою. Та навіть за втручання Леоніда Соломоновича на українську філологію Руденка не прийняли, пославшись на те, що всі місця вже зайняті. Запропонували російське відділення. В той час Київський університет уже піддавався відчутному тиску русифікації, тож розрахунок був простий: навряд щоб український поет-початківець, п'ять років проштудіювавши російську філологію, продовжував писати українською мовою. Іншого виходу не було. Микола Руденко став студентом російського відділення філфаку. Та вчитися йому судилося тільки місяць. Прошу запам'ятати і цей алогічний випадок. Адже людина, яка піднялася у своїх соціологічних і філософських працях до вершин людського мислення, на студентську лаву більше не поверталася. Як вона здобувала свої знання? Самотужки. Правильно, але не цілком.

Восени 1939 року студентів, яким виповнилося 18 років, було покликано до армії. Разом з товаришами пішов і Микола, хоча міг би спокійно продовжувати навчання. Адже, пригадаймо, для армії він був непридатним: зовсім не бачив лівим оком. Яким же чином він, фактично інвалід, туди потрапив? Заради точності відповіді надамо слово самому Миколі Даниловичу. "Я потрапив до армії тільки тому, що схитрував. Коли треба було дивитися на таблицю правим оком, я бачив добре, а коли лівим - я, закриваючи праве, залишав щілинку і таким чином "виручав" незряче око. Мені соромно було залишатися в університеті, коли всіх хлопців забирали. Не міг я залишитися один серед дівчат. А крім того - комуніст. Тоді я вже відчував себе комуністом з відповідними обов'язками, найперший з яких - не ховатися за спини товаришів". Отак та сама Доля, яка привела Миколу Руденка до університету, не дала йому можливості пройти перший курс русифікації.

Служити молодому солдатові випало в Москві, у кавалерійському полку НКВС дивізії ім. Ф. Дзержинського. Тут, мабуть, зіграло позитивну роль його пролетарське походження та довіра шахтарів, які прийняли його в лави більшовиків, адже кандидати в ці війська проходили дуже суворий відбір. Це були елітні війська, гордість і надійна опора всесоюзного ката Лаврентія Берії. Це вони завжди красувалися перед мавзолеєм Леніна під час військових парадів, це їм доручали охорону найвищих партійних бонз, це з їхніх рядів у часи війни добирали керівників "смершівців", це вони з нелюдською жорстокістю проводили депортацію чеченців, інгушів, німців Поволжя, кримських татар. Але Доля порятувала Миколу Руденка від пролиття невинної крові. Правда, ціною пролиття крові власної.

Коли почалася війна з Німеччиною, вірний своєму принципу - не ховатися за спини товаришів - рядовий Руденко почав бомбардувати своє командування рапортами з проханням відправити його на фронт. Та оскільки з ситих військ "дзержинців" добровільно на фронт ніхто не рвався, то його патріотичних намірів ніхто й не розумів. Аби рядовий Руденко трохи охолонув і прийшов до тями, його посадили в карцер. "Сиджу, - розповідав Микола Данилович у одному з інтерв'ю авторові цих рядків. - Через кілька днів приходить комісар. "Ну як, - питає, - не передумав з фронтом?" - "Ні, - кажу, - не передумав". Комісар невдоволено хмикнув і по деякій паузі продовжив: "Нам надійшла рознарядка -виділити певну кількість бійців на курси політпрацівників. Після закінчення курсів - на фронт. Тебе це влаштовує?" - "Влаштовує" - "Тоді йди, збирайся, поїдеш".

Послали його на курси політпрацівників у Новий Петергоф під Ленінградом. Але з навчанням Миколі Даниловичу явно не щастило: на шестимісячних курсах провчився лише два місяці, як училище в повному складі було відправлене на фронт. Там, на передовій, йому, без зайвих балачок, і запропонували посаду замполіта роти Першої червоногвардійської дивізії. Зі справжньою гвардією ця рота не мала нічого спільного, але робітники-добровольці, з яких вона складалася, воліли називати себе саме так.

Воювати новоспеченому замполітові теж довелося недовго - менше місяця. В одному з боїв його було тяжко поранено. Розривна куля розтрощила кістки тазу, крижі і частину спинного хребта. Рухатися він не міг. Лежав пластом. Поблизу нікого з своїх не було, бійці відступили. Виразно чулися голоси ворогів, що наближалися. Жодних ілюзій на порятунок не було. Приготував гранату, щоб підірвати себе разом з нападниками. І раптом там, де хвилин десять тому зникли бійці, шелеснув кущ, із-за нього виповз немолодий робітник-доброволець і без зайвих слів потягнув свого політрука на новий рубіж, де залягла рота. Хто послав бійця на залишене поле бою, щоб винести пораненого? На землі такого наказу ніхто не віддавав. Знову випадковість? У житті Миколи Руденка вона була не останньою.

В госпіталі заблокованого ворожим кільцем Ленінграда лікарі, оглянувши жахливу рану, одностайно висловили думку, що про ходьбу йому доведеться забути і призвичаїтись до інвалідного візка. Але він сказав собі: "Я мушу ходити!". І врешті-решт не тільки встав з ліжка, а й залишився в строю. Правда, вже не замполітом роти, а політруком фронтового шпиталю, разом з яким і дійшов аж Пруссії. Демобілізувався тільки 1946 року і тоді ж повернувся до Києва.

Так детально зупиняюся на деяких моментах "дописьменницької" біографії Миколи Даниловича тому, що саме в ці, воєнні, роки, не без впливу згаданих подій, формувався, набирав стійкості й витривалості той кістяк характеру, що дав йому змогу знести всі подальші тортури брежнєвсько-сусловських "гуманістів". Пізніше він не раз говорив, що не витримав би тих знущань, яким постійно піддавали в'язнів табірні сторожові пси "соціалістичних прав і свобод", коли б не пройшов гарт у буднях війни.

Повернувшись до Києва, він за місяць (!) написав поетичну збірку "З походу". Українською мовою. 1947 року вона, відредагована добрим шанувальником його таланту Леонідом Первомайським, вийшла друком і відразу своєю свіжістю образів і барв привернула увагу письменників і читацького загалу. Так народився український поет, якого одностайно визнали колеги, прийнявши до Спілки письменників. Того ж таки року його призначили відповідальним редактором журналу "Дніпро", а письменники обрали заступником секретаря, а через рік секретарем парткому Київської організації СПУ. А відтак він був обраний членом районного і Київського міського комітетів партії. Як бачимо, письменницька біографія Миколи Руденка почалася досить успішно, книжки виходили майже одна за одною, утверджуючи його поетичне реноме. Звісно, не все в них було рівнозначним в оцінці сьогоднішнього читача. Поміж справді глибоких з філософським підтекстом віршів були й такі, що оспівували велич партії і її геніального вождя, світлу комуністичну мету і т. ін. У диктофонному записі в мене збереглися такі слова Миколи Даниловича з цього приводу: "Довго я залишався дуже партійним. Довго я залишався з глибокою вірою у велику справу Комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато писав присвячених вождеві віршів, була навіть поема про Сталіна". Принагідно скажемо, що серед письменників тодішньої доби майже всі, хто з доброї волі, а хто, керуючись інстинктом самозбереження, "піснею про Сталіна починали день", але серед них знайдемо дуже небагато таких, котрі так відверто розповідали б про своє минуле, визнавали свої хибні кроки. Можливо, саме завдяки цьому (адже каяття - шлях до духовного очищення) Микола Руденко й став непохитним правозахисником знедоленого народу, його совістю і провісником.

Отже виходили книжки, за них платили гонорар, Микола Данилович мав пристойну квартиру в Києві, дачу в Кончі-Озерній, машину. Одне слово, жив хоча й не в розкошах, але й не бідував. Конча з її віковими дубами, квітучими луками, глибокими чистими озерами та могутнім Дніпром припала синові степів до душі, тут йому добре писалося й відпочивалося. Він вважав, що провів тут кращі роки свого життя. В Кончі-Озерній у житті Миколи Даниловича трапилася й подія, для якої принаймні я не знаходжу логічного пояснення. Як уже згадувалось, у бою під Леніградом він був тяжко поранений. І хоча всупереч лікарям, які спрогнозували йому нерухомість, звівся на ноги і, будучи двічі інвалідом, завдяки мужності й титанічній витривалості залишався в строю до кінця війни, це не означало, що він був практично здоровим. Остеомієліт, що розвинувся внаслідок поранення і перейшов у хронічну форму (отже, став невиліковним), нагадував про себе не тільки постійним болем, а й раз, а то й двічі на рік на тривалий час укладав його в ліжко.

І ось одного разу невідомо звідки Миколі Даниловичу приходить думка-наказ: як тільки скресне крига, купатися в Дніпрі. Він не був послідовником загартування-тренування, яке проповідував тоді Порфирій Іванов, і в ополонку не стрибав, не обтирався ні снігом, ні холодною водою, а тут раптом зануритися в крижані хвилі Дніпра. Але думка була така настирлива, що він не зміг їй опиратися. Сів у машину і водій повіз його до Дніпра Там, роздягнувшись, зайшов у воду, ухопився за крижину і віддався на волю хвиль. Проплив два кілометри, а звідти вже машиною повернувся додому. І так щодня, аж поки та ж сама думка не шепнула йому, що купання пора припинити.

Лікар був ошелешений, коли на черговому огляді не виявив остеомієліту, а як почув про спосіб лікування, його ледь не вдарив правець, адже таке, на його переконання, могло завершитися найгіршим. Цікаво, що коли наступної весни Микола Данилович, під'юджуваний колегами, на кілька хвилин скочив у Дніпро, то застудився й захворів на грип. Тут же, у Кончі-Озерній, з ним сталася ще одна дивовижна подія, але про те свого часу.

Перший грім над його головою прогримів 1949 р., коли він не погодився з партійною думкою про злочинну діяльність так званих космополітів (партійна формула, яка прикривала і виправдовувала гоніння на єврейських письменників, що почалося відразу ж після розправи тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Кагановича з "українськими буржуазними націоналістами"). "Мудра" партія всі брудні справи намагалася робити чужими руками. Скажімо, для того, щоб заарештувати письменника, особливо комуніста, на нього повинна була поступити вкрай негативна характеристика з первинної організації. Тож виходило, що письменники самі просять "очистити свої лави" від непевних елементів. Руденко таких характеристик не давав. Тоді Риву Балясну, Матвія Талалаєвського, Григорія Полянкера та інших заарештували без характеристик, а некерованого секретаря парткому потурили з усіх посад. Цей протест був продиктований, сказати б, сумлінням письменника, а не його усвідомленням людиноненависницької суті сталінізму, ідей, які його породили. Він ще вірив у нетлінність вчення Маркса-Леніна-Сталіна і гордо йшов під "серпасто-молоткастим" стягом до примари, що називалася перемогою комунізму. Винні, вважав він, несумлінні провідники безсмертних ідей, а не самі ідеї і їхні творці.

Втрата посад збентежила його не дуже. Певною мірою це пішло письменнику навіть на користь. Він самотужки надолужував брак університетської освіти, тож багато працював над собою, читав спеціальну літературу, їздив по Україні, спостерігав, аналізував життя. Для цього потрібен був час. І тепер він його мав. Нагромаджений таким чином життєвий досвід він уже не міг повністю реалізувати в поезії, бо масштаби й проблеми, що перед ним відкрилися, поезією вже не охоплювались. Виник задум прозової книжки, а незабаром роман "Вітер в обличчя" зустрівся з читачем. Річ писалася тоді, коли в нашій літературі жорстко панував метод так званого соціалістичного реалізму. Та письменнику це не заважало. Він вірив, що іншого методу просто не може бути, а тому слідував йому з чистою совістю. Якось, коли зайшла мова про цей роман, він сказав: "Ніколи не робив того, у що не вірив. Так і тоді. Я вірив, що така повинна бути література, що вимоги партії до неї справедливі, вірив, що так належить писати".

Якщо ж ми порівняємо з цим твором роман "Остання шабля", то помітимо, що автору недавно свято сповідуваний метод став муляти його письменницьку совість, іноді він намагається навіть порушити його, скажімо, показуючи засилля партбюрократії, але робить це несміливо, з оглядкою, наголошуючи, що це не система, а окремі прояви. Та тріщина, яка б вона маленька не була, ніколи не зникає сама собою, з часом вона тільки розширюється. Так сталося і в цьому випадку. Поштовхом до того, що вона переросла в прірву, яка назавжди відокремила Миколу Руденка від людиноненависницької політики партії, став ХХ з'їзд КПРС і розвінчання на ньому культу особи Сталіна.

Для Миколи Руденка, за його словами, це було "страшне потрясіння". "Я все життя вважав, - говорив він в одному з інтерв'ю, - що йду правильним шляхом, що все наше суспільство йде правильним шляхом. Я шанував Сталіна, вважав, що йду під його проводом, і подвиги ми звершуємо з його іменем і дорога в нас ясна. А коли Хрущов показав, кого ми маємо в особі Сталіна, це для мене був страшний удар. Я сказав собі: тут щось неправильно, тут справа не в Сталіні. Як міг параноїк, садист опинитися на такій висоті, здобути таку владу і сформувати державу? На ці запитання у Хрущова відповіді я не знаходив. Для себе я на них відповів так: значить, вчення, яке лягло в основу цієї системи, хибне. Чим же воно хибне? І ось це питання повело мене через увесь "Капітал" Маркса...". Так, фактично, почалася робота над романом "Формула Сонця". Сам Микола Данилович називав цей твір книгою життя. І це цілком справедливо. Адже відтоді, як привид комунізму почав блукати по Європі, а потім шляхом жахливого терору здобув собі плоть і кров на 1/6 частині земної кулі, ніхто, крім Руденка, не завдав марксизмові такого нищівного удару, науково довівши, що це вчення - дорога до земного пекла, бо воно порушує космічний закон розподілу енергії прогресу. А такого Творець не прощає. Сказано це було за тридцять років до падіння Радянського Союзу, а разом з ним і марксистської ідеології. Тому з цілковитою підставою "Формулу Сонця" можна назвати епохальним твором, книгою століття.

Цього твору не можна оцінити належним чином, не взявши до уваги, коли і в яких соціально-економічних умовах він був написаний. То був час, коли новий генсек Леонід Брежнєв та його сірий кардинал Суслов, поваливши Хрущова, повели жорстокий наступ на інтелігенцію, запроторюючи її туди, де й Макар телят не пас, ба навіть почали тихенько відбілювати Сталіна. В Україні на посаді першого секретаря ЦК КПУ замість ще вчора "вірного ленінця" П. Шелеста, який в очах кремлівських партбонз раптом став ледь не буржуазним націоналістом, запанував ще вірніший ленінець В. Щербицький. Почалися масові арешти працівників культури й мистецтва, насильницька русифікація сягнула свого апогею. Ось у такій атмосфері 1971 року у видавництві "Радянський письменник", де я працював тоді старшим редактором відділу прози, і з'явився рукопис роману "Формула Сонця".

Роман мене приголомшив. У ньому писалося про речі, які здавалися на той час неймовірними: головний архітектор комунізму Карл Маркс помилився в обгрунтуванні своєї теорії абсолютної додаткової вартості, яка вважалася основоположним вченням марксизму-ленінізму і підвалиною побудови комунізму в СРСР. Додаткову вартість Маркс виводить як неоплачену частину праці робітників, що давало змогу капіталістам нарощувати своє багатство. Звідси випливало, що, знищивши капіталістів шляхом усесвітньої революції, робітничий клас, встановивши свою диктатуру, справедливо розподілятиме плату, тобто фактично знищить додаткову вартість. І настане земний рай - комунізм.

Автор заперечував таку ідилію, що народиться через жорстокість і насильство: робітник нездатний продукувати додаткову вартість, недаремно ж бо економіст-фізіократ ХVІІІ ст. Франсуа Кене називав робітників мануфактур безплідним класом. А один з героїв "Формули Сонця", вбачаючи докорінну різницю між працею ткача й хлібороба, говорив так: "Ткач, виготовивши певну кількість тканини, не збагатить біосферу (отже, й людство) новою біологічною енергією. Він лише витратить її певну кількість, котра була закладена в вовні (то ж бо продукт фотосинтезу!) та в їжі, яка надала йому сили для праці. Отже, промисловий робітник не створює додаткової біологічної енергії на планеті - навпаки, він лише її витрачає на власну працю і працю машин (вугілля, нафта), аби виробляти нову форму: із дерева виготовляти меблі, із металу - автомобілі тощо.

Тепер поглянемо на працю землероба: кинувши в землю одно зернятко кукурудзи, він отримує сотні нових зерен, яких раніше не було в природі. Так нагромаджується на земній кулі все нова й нова біологічна енергія, що забезпечує працю мільйонів людей.... Такий шлях, на відміну від Марксового, робить земну цивілізацію безсмертною".

Отже, світло, яке з глибин Космосу щороку приходить на землю і, завдяки фотосинтезу, матеріалізується в злаках, фруктах, овочах, іншій сільськогосподарській продукції, і є тією абсолютною додатковою вартістю, яку дає нам Сонце. Вона не залежить від волі ні буржуа, ні робітника. Це незнищенна енергія прогресу, завдяки якій, вкусивши тіла Божого, тобто хліба, робітник може працювати, воїн воювати, цар царювати, а Маркс продукувати свої хибні теорії. А здобути цю енергію для поступу може тільки селянин, матеріалізуючи сонячний дар у злаки.

Тут, мабуть, доречно згадати, що сталося не з літературним, а справжнім перевідкривачем закону Кене, коли він став міркувати над системою розподілу енергії прогресу. "І тут я подумав, - розповідав Микола Данилович, - що п'ять одиниць Кене - це ті ж п'ять хлібин Христових, якими він нагодував п'ять тисяч люду, ще й багато залишилось. Отже, це космічний закон, який відкрив Кене і якого нікому не можна порушувати! Інакше - катастрофа. І тільки-но я згадав про п'ять хлібин Христових, як на мою голову впав стовп вогню, скроні стисло, наче лещатами, а сам ніби роздвоївся: сидів у своєму кабінеті і в той же час шестикрилим ангелом літав десь у небі. Мені було дозволено задавати будь-які запитання, і на всі я одержав відповіді". Тоді ж йому було дано й програму на подальше життя - пакет знань чи інформації, які потрібно було через письменницьке слово донести людям. Очевидно, ця програма значною мірою стосувалася "Формули Сонця" та "Сили Моносу" - наукового роману, про який ми поговоримо трохи згодом. Ця дивовижна подія засвідчує, що за певних умов дехто може одержувати знання не тільки в університетах.

Роки жорстокого переслідування виявилися для письменника надзвичайно плідними. За цей час, окрім "Формули Сонця" та численних віршів, він написав роман "Орлова Балка", поему "Хрест", "Економічні монологи" -цей своєрідний судовий вирок Марксовому вченню про додаткову вартість, який навряд чи хто візьметься оскаржувати. Окремою книжкою "Економічні монологи" з підзаголовком "Нариси катастрофічної помилки" вийшли 1978 р. в США з передмовою відомого дисидента генерала Петра Григоренка. З гнітом комуністичного режиму Микола Руденко боровся не тільки письменницьким словом. 1976 року він разом з Олесем Бердником та Оксаною Мешко організували Українську групу сприяння виконанню гельсінських угод. Незабаром до них приєдналися Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Олекса Тихий та інші сміливці. Як згадує нинішній керівник Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва, таких людей на теренах Радянського Союзу найжорстокіше карали саме в Україні, і перші арешти відбулися саме в Українській Гельсінській групі. Терміни українцям давали найбільші. І найбільше загиблих у радянських концтаборах було саме серед членів Української Гельсінської групи.

Та Микола Данилович знав, на що йшов, знав, що швидше рано, ніж пізно опиниться за колючим дротом: він часто передбачав свою долю.

Завдяки діяльності групи за кордоном почали з'являтися матеріали про політичні репресії, які відбувалися в Україні, про закриті судилища над патріотами, які не мають нічого спільного з судами. Терпіння кремлівських "світлочолих демократів" лопнуло. 27 січня 1977 року скликається засідання секретаріату ЦК КПРС, в якому беруть участь Кириленко, Андропов, Пономарьов, Соломенцев, Катушев, Долгих, Земянін, Рябов. На ньому розглядається записка голови КДБ СРСР Ю. Андропова та генерального прокурора СРСР Р. Руденка "Про заходи щодо припинення злочинної діяльності Орлова, Гінзбурга, Руденка й Венцлова". Зокрема, стосовно Руденка було прийнято рішення:

"Руденка М. Д., який проживає в Києві, арештувати і притягнути до карної відповідальності за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР, але слідство провести не в Києві, а в Донецьку, для чого є процесуальні підстави". Сказано - зроблено. У сестри Миколи Даниловича Таїсії та Олекси Тихого, що проживав у м. Дружківці Донецької області, проведено обшук. Ходили чутки, що, крім писаної "зоологічної антирадянщини", у стрісі старої хати Олекси Тихого знайдено гвинтівку. З нею "вороги народу" буцімто збиралися чи то захопити будівлю ЦК на вул. Орджонікідзе (нині Банкова) в Києві, чи то штурмувати Кремль.

Судилище в Дружківці, звичайно ж, величалося справедливим і гуманним судом. Так уже велося в ті часи. Миколі Руденку "вділили" сім років таборів суворого режиму і п'ять років заслання. До речі, судив його обласний суд, головою якого був товариш Бойко, той самий, що в незалежній Україні в іпостасі пана Бойка стане головою Верховного суду України. Слідом за ним за "колючкою" опиняються Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович та інші члени Української Гельсінської групи.

На стрічці мого диктофона збереглася розповідь Миколи Даниловича про ті часи, яку я, дещо скоротивши, відтворюю. "У таборах за сім років я написав багато. Точніше, за 5 років, які я пробув у Мордовії, а коли перекинули на Урал, такої можливості вже не було. У Мордовії як інваліда Вітчизняної війни ІІ групи на важку фізичну роботу мене не посилали. Я був днювальним і міг писати. Це давало мені певність, що я не марную часу, що я творю. Це був той поплавок, за який я тримався, щоб не потонути, в розумінні психологічному, звичайно. Треба віддати належне ще й моїй дружині Раїсі Панасівні, яка своїми приїздами, своїми листами підтримувала мене. Коли в нас випадало побачення, я готував їй невеличкий "контейнер" з мікрописьмом, де на цигарковому папері була записана ціла книжка віршів. Вона виносила їх, хоча це було надзвичайно складно. При вході в зону і при виході з неї наших рідних роздягали наголо, прощупували кожний рубчик на одязі. І все ж дружина виносила. На волі вона вірші передруковувала, давала в самвидав, вони потрапляли за кордон і там виходили друком. Ясно, що це мене гріло, надавало снаги й сил.

У таборі ми продовжували боротьбу, викрадали й передавали на волю документи, влаштовували різні політичні акції -страйки, відмовлялися від праці, зривали з себе нашивки, не дозволяли стригти себе. Звичайно, нас карали, практично ми не вилазили з ШІЗО та ПКТ (приміщення камерного типу).

Тоді ж мене позбавили ІІ групи інвалідності і перевели на важку фізичну роботу. Було вже не до писань. Хоча писати мені й не забороняли, але все написане відбирали".

Кілька слів про науковий роман "Сили Моносу". Мабуть, ніхто з нас не пригадає іншого художнього твору, де були б фізичні формули. І це не ті формули, що, буває, беруться з товстих монографій визнаних наукових світил і вводяться в художній твір для антуражу. Це оригінальні формули, крім роману, їх немає більш ніде. Вони вказують шлях до того, як заглянути за межу, де вичерпується сучасна фізика і вступає в права те, що йде після неї, тобто метафізика. А останньої радянська наука не визнавала. Отже, формули Миколи Руденка - то не довільний набір цифр і латинських літер, це відкриті ним і коротко записані космічні закони світобудови. Це свого часу підтвердив канадійський фізик-теоретик професор Стенфордського університету Роман Татчин. Ознайомившись з рукописом, він написав автору: "Перевіривши ваші рівняння, я бачу, що вони дійсно правильні. Додавши ще пару ліній, я дійшов до ще двох сталих. Потрібно вам знати, що ті дві сталі є добре знані в сучасній ядерній фізиці, вони називаються "довжина Планка" і "маса Планка".

Коли роман "Сила Моносу" був оприлюднений у журналі "Вітчизна", я попросив свого доброго знайомого доктора фізико-математичних наук професора Михайла Курика прочитати твір. Через деякий час він зателефонував мені й сказав, що річ надзвичайно цікава не тільки в художньому, а й науковому відношенні. А ще додав, що з двох наведених там фізичних формул можна вивести ряд фундаментальних констант, які визначають будову Всесвіту. І пошкодував, що в романі немає виводів цих формул, вони подаються, так би мовити, в готовому вигляді.

Зустрівшись з Миколою Даниловичем, я запитав, чому він не оприлюднив виводів формул і похідних із них? Його очі примружилися у мудрій посмішці:

- Над цим хай фізики потрудяться. Я написав те, що було мені дано і велено передати людям.

Не пригадую чому, але ми цієї розмови не продовжили. Очевидно, він думав, що я знаю, хто й коли дав йому ці формули. Можливо, це був Той, хто з'явився йому в стовпі вогню, що впав на голову в Кончі-Озерній? А може, й не там, бо то була перша, але не остання зустріч зі Світлом чи Світовим Розумом.

1987 р., не добувши на засланні лише року зі свого дванадцятилітнього терміну "перековки", Микола Данилович з дозволу властей разом з дружиною, яка теж відбувала заслання, виїздить на лікування до ФРН, а невдовзі до США, де подружжя знайшло політичний притулок. Звідти він регулярно виступає по радіо "Голос Америки" та "Свобода", розвінчуючи горбачовську "перебудову" і пророкуючи їй безславний кінець.

1990 року його запрошують в Україну для участі в Міжнародному фестивалі української поезії "Золотий гомін", який відбувався у Києві та Львові. Зустрічали його тріумфально. Але велика радість незабаром спричинила для нього велике горе: повернувшись зі Львова, він буквально через кілька днів осліп на єдине видюще око. Лікарі сказали, що це наслідок колишніх стресів та недавніх приємних емоцій. Микола Данилович, звичайно, не бажав змиритися з вічною темрявою. Поїхав до Одеси в знаменитий інститут Філатова. Там його ретельно оглянули, і професор Олександр Новохацький пообіцяв хоча б не повністю, та все ж повернути зір давно сліпому лівому оку. Може, мовляв, перебитий колись нерв оживе.

Він сконструював для пацієнта спеціальні окуляри, які радше нагадували собою пристрій для роботи в шкідливих середовищах, і показав, як тренувати сліпе око. І ось одного дня, глянувши на монітор комп'ютера, письменник побачив літери. Боячись повірити в таке щастя, він заплющив очі, а розплющивши, глянув ще раз. Літери не зникли! Він негайно зателефонував до свого рятівника в Одесу, щоб поділитися радістю. Олександр Сергійович ще чи не того ж самого дня виїхав до Києва, не забувши прихопити свою апаратуру. Він довго й на всі лади розглядав око Миколи Даниловича, попросив його прочитати слово на моніторі комп'ютера, потім самому щось написати і нарешті знічено сказав:

- Не знаю, Миколо Даниловичу, як ви можете бачити. Нерв вашого ока не ожив, як я сподівався, він, як і раніше, мертвий...

Однак око з мертвим нервом бачило. Воно було письменникові вікном у світ впродовж усіх його подальших років життя. Хто дав йому це світло? Щиро сповідаючись у своїх спогадах, він писав: "Хто мав зустріч з Богом, той справді не називає його ім'я всує. Коли тебе палитиме космічним полум'ям впродовж трьох діб, на язиці не часто з'являтиметься ім'я Бога; зате весь ти будеш наскрізь перебудований і налаштований на живий Космос. Він стане для тебе тим, ким був для Ісуса Христа - Батьком. Отож і я подумки кликав на допомогу Небесного Батька. Не раз він рятував мене від неминучої смерті, двічі рятував від клінічної непорушності - вперше після поранення, коли я наперекір прогнозам лікарів звівся з ліжка і почав ходити, вдруге - через сімнадцять років, коли підказав мені, як належить врятуватися від остеомієліту, що через рік-два мав здійснити прогнози лікарів і відібрати в мене здатність рухатися. Те ж саме сталося з очима і з хворобою сечового міхура, котру досвідчений лікар визнав невиліковною".

Іноді мені здавалося, що Микола Руденко наперед знає програму свого життя, знає навіть, коли поставить у ній останню крапку. Такою була ця незвичайна людина, саме життя якої, її місія на Землі залишається нерозгаданою загадкою.

Його творчість і правозахисна діяльність були високо поціновані міжнародною громадськістю і в незалежній Україні. Йому присвоєно високе звання Герой України, він дійсний член Української вільної академії наук (Нью-Йорк), почесний член французької та японської секцій ПЕН-клубу, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та літературної премії ім. Володимира Винниченка, нагороджений бойовими нагородами.

Помер Микола Данилович Руденко 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві.