Міжкультурна комунікація

1. Мова як символічний код культури

Соціальна взаємодія реалізується через різні форми соціальної комунікації — мовної комунікації у світі повсякденності.
Мова являє собою знакову систему, що є засобом спілкування і мислення. Мова є засобом пізнання світу, збереження і передачі інформації. Тому знання мов і їхнє практичне використання говорить про культуру особистості. Розвиненість національної мови, тобто її багатомірність, словниковий склад, внутрішня розчленованість на одиниці різних рівнів свідчать про рівень національної культури. Функціонально вона забезпечує вираження певних почуттів, настроїв, емоцій. Ми розглядаємо мову, насамперед, як ту частину культурного менталітету, що складає сферу духу, цінностей і значень.
Особистістю стають у процесі праці і спілкування. Особистість у слов'янській православній літературі розуміється як єдність тіла, духу і душі, як феномен визначення культури і релігії: «индуист — человек, стремящийся к должному, к радости; конфуцианец — человек действия и долга; христианин — человек любознательный и риторический; мусульманин — человек любовный и деятелъностный; иудей — стремится к знанию и мудрости; буддист — самоуглублен и некорыстен». При цьому зовсім зрозуміло, що «кожна мовна особистість у спілкуванні наділена комунікативними, соціальними і психологічними ролями, сукупність яких створює варіанти мовної поведінки, що втілюються в нескінченній розмаїтості висловлень і текстів».
Міжкультурне спілкування є моделлю всякого спілкування, умовами якого є наявність деякої єдності, а також наявність розбіжностей — якби не було розбіжностей між людьми, не виникла б потреба в спілкуванні чи обміні інформацією, почуттями, думками, що супроводжуються оцінкою співрозмовника і самооцінкою.
У науці вже більш двохсот років дискутується питання про співвідношення мови й етносу. И. Гердер і В. Гумбольдт надавали мові провідного значення у формуванні національної специфіки, В. Боас порушував питання про «глибоке вивчення психології народів світу» засобами лінгвістичного аналізу, Е. Сепір вважав модель соціального поводження залежною від специфіки відображення і позначення в знаках мови. Але існували і протилежні точки зору: для Б. Бауера мова була «посередником» між нацією і культурою, Карлаццо-Амарі вважав націю результатом містичної долі, узагалі заперечував будь-яку роль мови у формуванні нації.
Функція національної мови полягає в тому, що в мові представлена нація чи народність як цілісність, а в ній — етапи історичного розвитку з культурними традиціями, нормами, системою цінностей, рівнем духовного надбання. Слід зазначити, що в більшості випадків національна мова і національності збігаються. Але існують і протиріччя: за етнічним походженням — людна однієї національності, а по мові й культурі, якою користується — інша. У масштабах суспільств, що формуються з представників різних етносів, постають проблеми асиміляції ряду мов або функціонування двомовності, тримовності як норм демократичного державного правління. Часом питання рівноправності найбільш розповсюджених мов набувають політичного характеру.
Практичними соціологічними задачами стають не тільки чисто мовні проблеми, але й освіта, потреби, інтереси, ціннісні орієнтації в їхньому взаємозв'язку з мовною компетентністю, тобто етнокультурний вигляд нації у всій його повноті.
На межі XX і XXI ст. загострилися проблеми мовної комунікації, вивчення засобів комунікативного впливу, вони стали найбільш актуальними. Змінився «мовний смак епохи»: на зміну «тоталітарній мові» прийшла «вільна» мова засобів масової інформації, спілкування на різних рівнях; зросла роль мовної особистості.
Серед сучасних засобів масової комунікації, що творять загальний простір міжкультурного спілкування, формуючи в людей загальні реакції і поширюючи доступну для всіх інформацію, у плані нашого розгляду ми виділяємо раціональну і логічно аргументовану мову. Основними факторами, які визначають ефективність комунікації, виступають:
адекватність сприйняття переданої інформації;
- здатність викликати позитивні почуття співпереживання і схвалення;
- установлення тривалих контактів на базі досягнутого взаєморозуміння;
- взаємне збагачення учасників комунікації, збагачення двох культур, що вступають у діалог.
Важливо враховувати, що ефективність комунікації, у першу чергу, пов'язана з успіхом мовної взаємодії, що завжди відбувається в деякому соціальному і культурному контексті, який багато в чому визначає форму і зміст повідомлення. Ці форма і зміст зумовлені тією культурою, у якій відбувається даний процес комунікації. Якщо спілкування здійснюється в Японії, то його супроводжує відповідне культурне середовище, що визначає його рамки і можливості.
Ми звертаємо на те, що мова - це ментальний феномен, що виступає безумовним стрижнем комунікації. Умові закодовані знання людини, її уявлення про світ у цілому, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картина світу всього соціуму. У процесі комунікації той, хто говорить спрямовує того, хто слухає, до деякої інформації, що зберігається в його голові, що там структурована й організована в глобальну картину світу.
Не викликає сумніву, що саме в національній мові (особливо в її прислів'ях і анекдотах) відбиваються культурні, моральні та естетичні цінності соціуму. Без володіння інформацією про ці цінності та базові уявлення, що утворюють концептуальну картину світу співрозмовника, неможливе розуміння тексту як комплексу вербальної і невербальної інформації, незважаючи на знання семантики мовних одиниць, складових тексту.
Наприклад, у різних типах культури превалюють різні тиші асоціативних зв'язків. Так, у вербальному поводженні бурятів різні порівняння (голова кучерявенька... як у барана, чорна... як ніч, розумна... як у собаки, кругла... як земля) будуються на використанні реалій природного характеру (вони флористичні, фауністичні, зодіакальні).
Таким чином, мова виступає як функціональна система елементів, пов'язаних визначеними відносинами, а головна його функція — комунікативна.
Зрозуміло, що в міжнаціональній комунікації діють загальні закони спілкування. Перш ніж приступати до спілкування, ми дивимося на потенційного співрозмовника, намагаємося визначити, про що ми зможемо з ним говорити, а також наскільки щирою може бути наша розмова. Усі ці питання виникають і в процесі міжкультурної комунікації.
Успіх мовної взаємодії між представниками різних культур багато в чому визначений не логічною аргументацією, а ступенем взаємної симпатії та довіри. У результаті вже першого знайомства складається психологічна установка, у рамках якої відбувається все подальше спілкування.
Різні люди становлять різний інтерес як партнери по спілкуванню. У різних культурах існують різні критерії вибору партнерів по спілкуванню. Адже не можна не погодитися, що такі характеристики як стать, вік, заняття, освіта, статус, влада, талант і краса можуть приваблювати чи відштовхувати. Причому культура впливає і на вибір теми спілкування, на ступінь його відвертості. Те, що одні культури вважають правильним (розмову про релігію, політику, расові відносини, секс), інші — аморальним. Кожна людина має своє коло проблем і своє коло людей, з якими вона може їх обговорювати. Фінансові питання, наприклад, вона воліє обговорювати з батьками, сексуальні проблеми — тільки з друзями.
Таким чином, можна говорити про систему переваг за трьома параметрами: вибір партнера, вибір теми, а також ступінь відвертості спілкування. Найважливішим фактором вербального спілкування є довіра. Комунікативний ефект від впливу слів людини, яка викликає довіру, принципово відрізняється від ефекту тих же самих слів, але вимовлених іншою людиною. Довіра пов'язана з дотриманням правил комунікації, прийнятих в даній культурі.
При спілкуванні між представниками різних культур цих правил не завжди дотримуються, особливо якщо вони різні. Наприклад, у різних культурах прийнято додержуватися різних дистанцій між співрозмовниками. Мінімальна дистанція у арабів і латиноамериканців, максимальна — у північноамериканців. Тому для латиноамериканця спілкування на дистанції, до якої звиклії їхні північні сусіди, здається надто холодним і надто офіційним, а для північно-американця зона спілкування латиноамериканців здаватиметься надто нав'язливою, агресивною і небезпечною. Офіційна зона спілкування в українців та росіян визначається звичайно довжиною двох рук, простягнених для рукостискання, а зона дружня — довжиною двох зігнутих у лікті рук.
Розрізняються два рівні вербального спілкування — інтимний і офіційний. Деякі люди дозволяють іншим довідатися про себе дуже багато чого — вони діляться своїм почуттями і думками, тоді як інші ховають свій внутрішній світ. Вони можуть розмовляти цілком відверто лише на окремі теми, найбільш безпечні для себе, але будуть більш обережними, коли розмова переходить у небезпечну Для них зону.
Різні люди не однаково чесні з усіма своїми знайомими, оскільки ступінь нашої зручності залежить від того, з ким ми спілкуємося — з батьками чи незнайомими людьми.
Культури, як і люди, відрізняються по ступеню відвертості у спілкуванні, що залежить від теми розмови: єретичні міркування про релігію були заборонені в середині століття так само суворо, як сьогодні в Південній Африці засуджуються розмови про расові проблеми.
Для вивчення рівня відвертості використовують таку схему, у якій позначені різні партнери по спілкуванню: Мати, Батько, Друг тієї ж статті, Сексуальніш друг протилежної статі, Непереві-рений знайомий, Незнайомий.
Мовний етикет — це сукупність правил, принципів і конкретних форм спілкування, синонім культури спілкування, а стосовно до сфери соціальної роботи — це сукупність норм культурного ділового спілкування. Зрозуміло, що ділове спілкування повинне відповідати ряду вимог. Серед них орієнтація на конструктивний результат, прагнення розв'язати конфлікт, спірне положення, прагнення досягти домовленості, угоди.
Альтернативою конструктивного стилю, на наш погляд, виступає деструктивний стиль, що зводить спілкування до конфронтації, конфлікту, міжособистісного протистояння. У діловому спілкуванні ставлення до обговорюваної проблеми не залежить від ставлення до партнера по обговоренню. Це припускає виявлення проблеми в «чистому вигляді», оцінку спірного питання, що виходить з об'єктивних критеріїв, незалежну експертизу ситуації, формулювання висновку, виходячії з принципової рівності, толерантності, допустимості права іншої сторони на власну думку. Мовний етикет у діловому спілкуванні передбачає лояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурних норм спілкування, судження, форми вираження.
Важливим елементом мовного етикету виступає вітаная. З нього починається будь-який вид мовного спілкування, незалежно від того, були до цього представлені один одному співрозмовники у минулому чи ні. Золотим правилом для представників будь-якої нації є те, що вітає, здоровається першим той, хто першим помітив партнера. Вихованість і моральний етикет не вбачають у черговості вітання приниження своєї чи чужої гідності. Однак при зустрічі знайомого, старшого за віком чи положенням, передбачається, що молодший вітає старшого першим. Вербальні форми типу «здорові будьте», «вітаю вас» можуть бути доповнені невеликим уклоном.
Рукостискання у вітанні, не будучи обов'язковим, звичайно символізує визначені відносини між людьми. При цьому молодший за віком чи положенням не повинен робити спроби першим простягнути руку. В арабській культурі це представляється крайньою невихованістю. При вході в приміщення, привітавшись за руку з одним, потрібно зробити це і з іншими (у товаристві не можна виділяти людей). Якщо в приміщенні знаходяться незнайомі, потрібно акт вітання супроводити коротким знайомством. При рукостисканні необхідно дивитися в очі тому, кому простягається рука. Непристойно подавати ліву руку, якщо права зайнята, треба звільнити її. Відвідувач, входячи в приміщення, першим вітає присутніх. Це стосується всіх, незалежно від віку чи посадового положення. Присутні в приміщенні, у яке увійшов відвідувач, відповідають не хором, як у класі, а по черзі, починаючи з того, хто ближче чи кому це зручно. Але якщо, припустимо, у нашій культурі люди, зайняті терміновою роботою, віддаючи належне загальному вітанню відвідувача, можуть обмежитися просто кивком голови, що сигналізує про те, що відвідувача помічено і його вітання прийняте, то для носіїв арабської культури таке мінімальне вітання неприпустиме. Відсутність же прояву уваги для представників будь-якої культури до вітання відвідувача — акт зневаги, приниження його гідності, невиконання вимог мовного етикету і в кінцевому підсумку поганий стиль ділового спілкування.
Важливим елементом мовного етикету, пов'язаним з початком спілкування, виступає звертання, що виражається в адресації до співрозмовника по імені, по батькові, прізвищу, посадовій чи професійній ознаці.
З нашого погляду, звертання має кілька цілей. По-перше, це звичайне вираження ввічливості і виказування поваги до співрозмовника. По-друге, вказівка на те, що конкретна інформація буде адресована тому, кому адресоване дане звертання. По-третє, звертання знімає знеособлювання, тобто надання уваги даній людині показує зацікавленість до особистості як до суб'єкта ділового чи іншого спілкування. По-четверте, звертання викликає позитивні емоції у співрозмовника і відповідно задоволення від них. По-п'яте, звертання формує атракцію (почуття взаємної симпатії, прихильності, залучення).
Таке функціональне різноманіття звертання дає підстави трактувати його не просто як елемент мовного етикету, а і як виконання обов'язку ввічливості та психологічний прийом керування спілкуванням. У зв'язку з цим звертання ми трактуємо як «власне ім'я», що містить у собі і звучання власного імені (Д. Карнегі стверджує, що звучання власного імені — найприємніша мелодія для людського вуха), і увагу до особистості, і визнання особистості, і почуття задоволення, і позитивні емоції, і атракцію як взаємну симпатію та прихильність.
Своєрідним актом взаємного самовизначення в спілкуванні між людьми, раніше не представленими один одному, виступає знайомство. Як елемент ділового і побутового спілкування та частина мовного етикету, знайомство переслідує кілька основних цілей. У першу чергу це інформація, що дається співрозмовнику (і одержувана відповідно від нього) про ім'я, по батькові та прізвище. Різні контексти спілкування накладають свої обмеження на взаємне знайомство. Службово-адміністративний контекст передбачає повне відрекомендування, а побутовий комунікативний контакт може обмежуватися тими елементами інформації, що вимагаються в цьому контексті. Фактично знайомство виражає прагнення поінформувати співрозмовника з наступних питань: хто, з якою метою, яке місце і які стосунки має з партнером, який рекомендується. У ситуації знайомства ми виділяємо явні і неявні контексти взаємодії. Явні, на нашу думку, припускають відповіді на питання, поставлені в явному вигляді й обговорені раніше. У неявних контекстах знайомство — не просто взаємний обмін обговореною вище інформацією, але і процес формування уявлень про вигляд, характер, імідж людини. Тому в процесі знайомства відіграють роль усі компоненти спілкування: одяг, вимога стилю, смаку, відповідність обстановці та ситуації, досвід поводження, дотримання розмовного етикету, досвід почуттів, коректність.
Особливі функції мовного етикету виконує запрошення. Це пропозиція щодо зустрічі, установлення відносин, що виходять за рамки службової субординації, чи ж, навпаки, щодо визначення цих рамок, із кроком назустріч для вирішення конфлікту чи досягнення угоди. Запрошення повинне формулюватися відкрито, без «еківоків», але одночасно не прямолінійно. Прямолінійне запрошення не залишає вибору співрозмовнику, а запрошення, зроблені у витіюватій, вигадливій формі, просто можуть бути не зрозумілими.
Особливе функціональне навантаження несе комплімент. Це елемент мовного етикету, у якому міститься деяке перебільшення позитивних якостей людини. По своїй сутності комплімент містить у собі психологічний механізм уселяння, створення атракції, тобто взаємної привабливості. Механізм компліменту містить у собі проголошення приємних слів, що перебільшують якості співрозмовника, викликаючи в нього почуття задоволення, позитивних емоцій, створення позитивного ставлення до себе чи до обговорюваного питання. Найефективнішим буде комплімент, зроблений на тлі антикомпліменту собі самому. Такий контрастний метод спонукує співрозмовника до компліменту у відповідь, до прагнення сказати люб'язність, а обмін люб'язностями — гарніш початок будь-якої розмови.
При усій своїй банальності комплімент містить у собі ряд змістів і визначену технологію, яку не можна порушувати без небезпеки перетворити комплімент у звичайну «шпильку» чи глузування. По-перше, комплімент повинен містити тільки один зміст, уникати якої-небудь багатозначності. По-друге, не повинен перебільшувати можливі протилежні властивості. По-третє, комплімент повинен однозначно спиратися тільки на власну думку. По-четверте, у компліменті не повинно міститися ні грана менторства, дидактики. І, нарешті, по-п'яте, комплімент не повинен містити в собі тієї «ложки дьогтю», що може зіпсувати «бочку меду». Стиль компліменту може бути різним. Він залежить від об'єкта (підлеглий, начальник, відвідувач, жінка), від характеру (комплімент про особисті чи ділові якості), від ситуації і техніки, що передують контексту розмови й у цілому від всієї історичної перемінної даного питання чи специфіки особистих взаємин з об'єктом компліменту.
Елементом етикету мовного спілкування, що містить у собі похвалу, комплімент, вираження заслуг і якостей співрозмовника, як правило, є поздоровлення. Це своєрідне підкреслення позитивних сторін, успіху, згадування про знаменну дату в його житті чи виробничій і творчій біографії. До поздоровлення пред'являються ті ж вимоги, що й до компліменту. Але на відміну від компліменту поздоровлення завжди прив'язане до визначеної події, дати, явища. Тому воно повинно бути, насамперед, своєчасним, доречним. У побутовому і діловому спілкуванні представників різних культур поздоровлення є індикатором того, що особистість, яку поздоровляють, становить інтерес і значення для того, хто робить поздоровлення. Відсутність такого індикатора говорить або про неуважність, черствість, або про те, що у відносинах між ними з'явилися такі сюжети, що ускладнюють використання даного елемента мовного спілкування. Формальне чи службове поздоровлення просто підтверджує наявність сформованих відносин. Вираження формального поздоровлення особі, відносини з якою перейшли на рівень неформальних (дружніх, приятельських), може бути сприйняте як «похолодання» у відносинах. З іншого боку, впровадження в службові відносини невмотнвованих неформальних виражень симпатії, вдячності чи прихильності може бути неправильно витлумачено. Стосовно особи, що стоїть на більш високій сходинці службової ієрархії, це може бути сприйняте як звичайне підлабузництво чи догідництво, а стосовно підлеглого — як виділення його з рядів колег. Коректна тональність поздоровлення — гарний стиль службової субординації.
Будь-який вид мовного спілкування завершується таким елементом мовного етикету як прощання. Вітання і прощання виступають як спарені види діалогової гри, причому в рамках міжсуб'єк-тного розуміння. Так само як і у випадку з вітанням, першим прощається той, хто іде, залишає приміщення чи кому це зручніше зробити. Форми прощання, як і форми вітання, можуть бути вербальними («До побачення», «Усього доброго (найкращого)» тощо) і не-вербальними, пов'язаними з доповненням сказаних слів легким уклоном, жестом руки та ін. Аналогічні вимоги пред'являються і до рукостискання: першим простягає руку старший молодшому, прощальне рукостискання, у якому занадто енергійно демонструється сила, долоня затримується в долоні, — типове порушення етикету. Інша крайність теж недоречна: не варто простягати мляву, безжиттєву долоню «човником»: усе це говорить про недостатню вихованість. Вихід відвідувача зі службового приміщення після рішення того чи іншого ділового питання взагалі не припускає простягання через стіл на прощання руки співрозмовнику. Гарним стилем соціального працівника, який провів бесіду зі старшим за віком чи з жінкою, вважається наступне: коли відвідувач підвівся для прощання і виходу, підвестися, старого відвідувача чи інваліда і жінку потрібно провести до дверей, відкривши їх для полегшення дій співрозмовника.
Міжкультурне спілкування — це обмін інформацією, почуттями, думками представників різних культур, саме мова являє собою символічний код культури.
Ресурс міжсуб'єктного розуміння забезпечують елементи мовного етикету: звертання, знайомство, запрошення, комплімент і поздоровлення, через які виявляється соціокультурна специфіка партнера в акті комунікації.

2. Невербальна комунікація

З метою повного всебічного вивчення особливостей міжкуль-турної комунікації ми зосередили увагу на ціннісних аспектах не-вербальної взаємодії, адже, відомо, що люди спілкуються один з одним не тільки за допомогою вербальних (словесних), але і невербальных (зовнішність, колір, запах, міміка, жести тощо) засобів. Установлено, що «шляхом вербальних засобів передається лише 7% інформації, за рахунок звукових засобів (включаючи тон голосу, інтонацію звуку) — 38%, невербальними засобами — 55%».
У свій час ще М.М. Сперанський писав про те, що оратор «повинен викликати на допомогу іншу мова — мову руху, тону і зовнішнього вигляду. Він повинен доповнити обличчям, рукою й інтонацією, чого не може виразити словом... Рука доповнює думки, яких не можна виразити мовою, і, отже, рух її тоді тільки необхідний, коли оратор більше почуває, ніж скільки може сказати, коли серце нагріте пристрастю і коли мова його не може встигати за швидкістю його почуттів. Звідси можна вивести важливе правило, що рука тоді тільки повинна діяти, коли нудно доповнювати поняття. Рука рухається тільки тоді, коли вдарить у неї серце, тобто в місцях жагучих, спекотних і живих».
Засновник теоретичної системи символічного інтеракціонізма Дж.Г. Мід аналіз процесу формування індивідуальної свідомості в ході взаємодії починає саме з поняття жесту. Жест, на його думку, припускає наявність референта, «ідеї», співвіднесеність з деякими елементами досвіду індивіда і викликає у свідомості сприймаючого той же відгук, що й у свідомості здійснюючого жест.
Тотожність сприйняття жесту «приймаючим» і «передавальним» припускає «прийняття ролі іншого», що Мід називає установкою «узагальненого іншого».
Світ символів, на нашу думку, — це проміжний світ відповідностей (correspondence). Освоєння та символічне збагнення цього проміжного світу вимагає особливих творчих здібностей і такту. Символічні мови — це мова музики, танцю, живопису і, нарешті, мова жесту.
Питання семантики жестів стають особливо значущими при міжнаціональному спілкуванні. Помилки в інтерпретації відбуваються в основному при формальному збігу: подібному жесту надається те значення, яким він володіє у своїй культурі. Хрестоматійний приклад невірного тлумачення при формальному збігу жестів — діаметрально протилежний розподіл рухів голови в українців і болгар.
Нерідкі випадки, коли однаковим жестам у різних культурах надається різне значення. Наприклад, відкрита долоня в Греції означає образу. Для іспанців, греків і італійців образливим є жест доторкання до мочки вуха. А в Португалії цей жест означає, що людина не розчула сказаного.
Дослідження в галузі еволюції людських систем спілкування дозволяють з достатнім ступенем упевненості припускати, що історично мова жестів передувала словесній мові. Спостереження над способами спілкування дозволили виявити у вищих антропоїдів цілу групу жестів і поз, що мають відповідність у поводженні людини, таких як обійми, уклін, кивок головою (запрошення йти разом), пози погрози та ін. Швидше за все, ці жести закладені в генетичному коді дії матері по навчанню дитини ходити, переносу його на спині, грі в «хованки» (свого роду тренування на дізнавання в мавп) і навіть звичай збирання букетів, близький до збирання рослин для прокорму в тих же мавп.
Як би то не було, у культурі з традиційною системою засобів спілкування (не говорячії вже про архаїчну) жести грали незрівнянно більшу роль, ніж ми це можемо уявити на основі власного життєвого досвіду. У багатьох культурних традиціях існували відпрацьовані системи жестів (наприклад, у деяких чернечих орденах і дервішів, які давали обітницю мовчання), що не поступаються сучасній мові жестів глухонімих.
Не секрет, що культурі традиційного типу взагалі властива перевага візуальних засобів спілкування над іншими. Ця перевага особливо характерна для ритуалу. Мова значимих рухів лежить в основі ритуального поводження.
Вторинність словесної мови виявляється, зокрема, у тому, що в деяких ритуалах взагалі передбачалося обов'язкове мовчання, чи мовне поводження зводилося до вигуків, призивань божества. Дотепер можна спостерігати, що при проголошенні лікувальної змови хворий не сприймає її як зв'язну мову, а чує деякий ритмічно організований мовний потік, у якому уловлює лише окремі слова; усе це в сукупності з обстановкою справляє заворожливу дію.
Мовою жестів, поз, за допомогою особливого поводження з речами в ритуалі передається найбільш значима інформація, що має ключове значення для всього соціуму.
В історії комунікативного поводження особлива роль належить руці, Коли ми говоримо про жести, у першу чергу маються на увазі значимі рухи рук. Багато жестів рук, які використовуються в сучасному спілкуванні, мають дуже давнє походження. У ретроспективі їхнє значення тісно зв'язано з ритуально-міфологічною символікою руки.
В індійській традиції багаторукі боги і богині мали знак багаторазового посилення своєї могутності та сили. Відомі шаманські зображення в культурі ескімосів, де рука виступає як аналог крил птахів. Внутрішня сила шамана символізується зображенням людських рук і ніг, розташованих по чотири сторони від людського обличчя. З цим можна порівняти зображення рук з розчепіреними витягнутими пальцями на ритуальному одязі в деяких індійських племенах. Ця інформація вже давно зіставлена та часто зустрічається в багатьох народів як спосіб огородження від нечистої сили за допомогою жесту — висуванням уперед руки з розчепіреними пальцями. Цей знак широко розповсюджений і в інших культурних ареалах, зокрема, на Середземномор'ї і Близькому Сході, де зображується на дверях і татуюється на обличчі. Приміром, у Магрибі використовується магічний жест правої руки, що охороняє від пристріту.
Рука може утримувати не тільки матеріальні об'єкти, що доводить відомий вислів «узяти владу у свої руки». Влада руки часто зустрічається на хетських державних договорах, де руки обіймають союзника, що близько до сучасного знака — підняттю руки як жесту голосування. У доколумбовін Мексиці парні зображення рук того ж типу, що зустрічаються на ескімоському одязі, виявляють головним чином зв'язок з культом богині Землі в ацтеків. її відмінний знак — симетрично розташовані кисті рук.
У Єгипті жінка-богиня зображується символом священної руки, що особливо показово у випадку Ісиди, культ якої позв'язаний з міфом про відрізану нею і кинуту у воду руку сина Гора після того, як він був опоганений своїм зв'язком із Сетом. Причому Сет виступав у ролі жінки, і обидві його руки стали синами Гора.
Останній вавілонський цар Валтасар, син відомого Навуходоносора в ніч узяття Вавилона улаштував святкування, на якому увесь час прославлялися язичеські боги. У розпал святкування, де настільними чашами служили дорогоцінні судини, захоплені в ієру-салимському храмі, з'явилася рука, що начертала таємничі слова. «За це і послано від Нього кисть руки, і написане це писання. І от це написано: міні, міні, упарсин». їх не змогли розгадати присутні на святкуванні мудреці. Слова витлумачив Данило і пророчив загибель Вавилона.
Три руки Будди — це пізні символи. Порівняно недавній сувенір — рука Будди —датується 1800 роком.
Аналіз літератури дає можливість стверджувати, що нараховується більш 2 тисяч символічних жестів руки. Руки — найрозумніший орган, який говорить символічною мовою. Вони скаржаться, плачуть, проклинають, проганяють, б'ють, пестять. Коли людина нервує, її майже завжди видають руки: то тремтять пальці, то їх мнуть, то нікуди діти кисті.
Рука на емблематичному рівні «рука, роздряпана колючою рослиною». Латинський напис на малюнку говорить: «Не рви моє листя, інакше твої нечестиві руки пораняться моїми колючками».
Традиція руки існувала на Русі. Є повір'я про «славну руку», мрію квартирних злодіїв. Це засушена рука мерця, що наводить на тих, хто не спить, непробудний сон. Просити руки чгг відмовити в руці було у весільному кодексі символом майбутнього одруження.
У словесних вираженнях слово «рука» теж отримує символічне звучання: наприклад, кажуть, «рука руку миє». Це зв'язано з ритуальним обмиванням рук, де процедура миття рук знімала винність і виражала небажання брати провину на себе. Звідси вираження Понтія Пілата «я умиваю руки».
«Рука Москви» трактується як таємні шляхи влади. З погляду владного вираження цікавий жест диктатора: Йосип Сталін часто зустрічається на фотографіях з виставленим пальцем. Іноді розмір пальця батька народів не влаштовував, і його подовжувала гвинтівка. Це зневажливий жест Юпітера.
Популярне зображення з'єднаних рук, символу союзу і дружби, так зване рукостискання, уперше з'явилося в компанії «Hand in Hand Fire Office», заснованій в 1696 p. Подвійне рукостискання зустрічається і як пожежний знак у компанії «Union Assurance society», заснованій в 1714 р. Сильний наказовий жест руки використовується для залучення уваги до адаптованого компанією IBM вис-лова Альбера Камю, який закликає «віддавати усе в сьогоденні».
Жест розкритої руки (п'ятірня) — до відмовлення; розчепірені пальці, витягнуті прямо на глядача — архаїчний жест відлякування нечистої сили, Зображення п'ятірні в якості магічного оберега зустрічається в різних культурних традиціях: на церемоніальному одязі в американських індіанців, на дверях будинків і навіть на обличчі (татуювання) у народів Близького Сходу. Ще кілька років назад стилізовану п'ятірню можна було бачити за склом легкових автомобілів. В арабів Передньої Азії і Магриба цей жест позначає прокляття. При цьому вважалося, що «середній і безіменний палець закривають ворогу ока, мізинець і вказівний — затикають вуха, а великий палець замикає вуста. Захисним амулетом від подібного прокльону служить так звана «долоня Фати-ми» — зображення відкритої руки з оком на долоні.»
Архаїчний характер має і знак руки як символ влади, високого положення в суспільстві. «Божа рука — владика»; «Під рукою царевою народи і землі» тощо. Зв'язок руки із символікою соціального статусу добре відчувається в таких висловах, як «він — моя права рука» (головний помічник), «довгі / короткі руки» (багато мало влади) та ін.
В основі символіки руки, як знаку влади, лежить ідея приналежності. У логіку традиційних представлень доторкнутися до чого-небудь у багатьох випадках означало «вступити у володіння» (порівн. у дитячому «праві»: «Я: першим доторкнувся»). Значимість цієї дії підвищувалася, якщо мова йшла про об'єкт, наділеним особливим статусом, наприклад, про деякий сакральний предмет, що втілює основні цінності колективу. У багатьох народів людина, яка доторкнулася до тих чи інших деталей вогнища, автоматично вступала під заступництво господарів будинку. У народів Кавказу навіть ворог, якщо доторкнувся до ланцюга над вогнищем, ставав недоторканим. Немає нічого дивного в тому, що російські селяни не хотіли, щоб іноземці торкалися руками їхніх ікон.
Картина світу людини будується за допомогою визначеного набору протиставлень, таких як життя — смерть, щастя — нещастя, чоловічий — жіночий та ін. Серед них фундаментальне значення мають просторові опозиції (верх — низ, внутрішній — зовнішній, правий — лівий), що лежать в основі всієї багатоаспектної (не тільки просторової) системи орієнтації людини в навколишньому світі. Одна з особливостей просторових опозицій полягає в тому, що вони можуть набувати оцінкового сенсу. Це особливо характерно для протиставлення правий лівий.
Жестова комунікація, невербальні форми взаєморозуміння виражають відносини і моральні норми. Праве асоціюється з правдою, правильним, правотою, у той час як ліве — з неправдою (кривдою), неправильним, неправотою. Правому приписується найчастіше позитивне, а лівому — негативне значення.
Характер опозиції «праве - ліве» безпосередньо визначається нерівноцінністю правої і лівої руки. Біологічні передумови для пра-ворукости обумовлюються функціональною асиметрією людського мозку. Культурні установки підтримують праворукість, з одного боку, і ґрунтуються на ній — з іншого. На цьому фундаменті ґрунтується опозиція «праве — ліве», багато визначальних особливостей ритуального й етикетного поводження.
У багатьох народів суворо розмежовувалися дії, які потрібно робити правою і лівою рукою. За уявленнями монголів, права рука — «рука благодаті», і тільки цією рукою можна було вручати і приймати дарунки, доїти худобу, віддавати що-небудь. У деяких народів функції лівої руки обмежувалися буквально з колиски. Наприклад, серби залишали несповитою тільки праву руку дитини, «щоб вона мала змогу захищатися нею від чорта». Мусульмани вважають праву руку ритуально чистою, тому нею можна було вітати людину, брати їжу, торкатися «чистих» частин тіла.
У плані нашого розгляду надзвичайно важливо проаналізувати жестову мову і її зв'язок з мовленням. Замість того, щоб сказати «так» чи «згодний», ви можете кивнути головою. Замість того, щоб сказати «здрастуйте», можна простягнути руку чи нахилити голову. Коли вам треба особливо підкреслити якусь думку, ви піднімаєте вгору вказівний палець. Вказівним пальцем ви погрожуєте пустотливій дитині, і цей жест цілком заміняє наказ «перестань!». Таким чином, можна сказати, що мова жестів (принаймні, по своїй функції) еквівалентна звуковій (вербальній) мові, але, на жаль, не всі розуміють, що жестова мова не є загальнолюдською мовою і переносять символіку жестів, прийняту в культурі А, у культуру Б, у результаті чого комунікація чи не має місця, чи утруднюється.
Наведемо кілька прикладів розбіжності «російських» і «іноземних» жестів. Росіяни, прощаючись, махають рукою (як, до речі, і люди інших національностей, наприклад англійці чи італійці), розвертаючи долоню від себе і розгойдуючи нею вперед і назад, тоді як англійці розгойдують нею з боку вбік, а італійці розвертають долоню до себе і розгойдують нею вперед та назад. Італійський жест по-російськи означає «йдіть сюди», тому легко зрозуміти, яким чином виникають непорозуміння.
Український школяр чи студент, що бажає виступити на за-нятгі, піднімає руку, витягнувши кисть; у німців піднімають два пальці. Українські студенти, якщо хочуть виразити схвалення викладачу, що блискуче прочитав лекцію, починають аплодувати; західноєвропейські студенти в тій же ситуації стукають кістками пальців по столі. В Індії й у деяких інших азіатських країнах знайомі при зустрічі складають руки човником, притискаючи їх до грудей, і злегка схиляють уперед голову, а не вітаються за руку. Говорячи про себе, європеєць показує рукою на груди, а японець — на ніс. Китаєць чи японець, розповідаючи про своє нещастя, посміхається, щоб «слухачі не засмучувались»; у європейському культурному ареалі цього не роблять.
Деякі «іноземні» жести просто не мають у нас еквівалентів. Наприклад, американський жест перемоги не має в нас ніякої відповідності. Не має відповідності і жест, відомий у США, який означає щось начебто «удачі тобі», «будь здоровий». Характерно, що жести, які не мають еквівалентів, як правило, інтерпретуються невірно: скажімо, жест може сприйнятися як жест погрози, а не доброго настрою, тобто в протилежному значенні.
У методологічному плані надзвичайно важливо враховувати наступне. За словами французького семасіолога А. Греймаса, які ми наводимо у викладі Т.М. Ніколаєвої, варто розрізняти «практичне» і «міфічне» значення жестів. «Так, у «практичній» інтерпретації про людину, що схилила голову вперед і виставила верхню частину корпусу, можна сказати, що «вона нахиляється», на «міфічному» ж рівні — що вона «вітається». Не будемо сперечатися щодо придатності термінів, якими користується А. Греймас (хоча вони обтяжені відтінками значення, що перешкоджає їхньому нейтральному розумінню): часто виходить, що іноземець, який потрапляє в умови нової для нього культури, буває здатен тільки до «практичного» розуміння жестів, тоді як комунікація можлива тільки за умови «міфічного» тлумачення.
Крім жестів, що несуть визначене значеннєве навантаження, є жести, що супроводжують мову, але які нездатні заміняти мовні вислови. Вони не несуть конкретної мовної інформації, тільки передають визначені зведення про те, що йдеться; зокрема, якщо людина говорить російською мовою, а жестикулює по-італійському, то, хоча зміст його мови буде зрозумілим правильно, то за жестом не удасться сховати, що він іноземець. Ще кілька прикладів неко-мунікативних жестів. Коли українцю або росіянину доводиться рахувати на пальцях «один, два, три», він загинає в кулак пальці лівої руки і використовує при цьому праву руку. У ряді західноєвропейських країн в аналогічній ситуації пальці розгинаються зі стиснутого кулака, а друга рука не використовується. Цікаво помітити, що українці та росіяни починають рахувати з мізинця, а європейці — з великого пальця: росіяни та українці, «підпираючи мовлення», жестикулюють тільки однією — правою чи лівою — рукою. Деякі іноземці, особливо жителі Європи, жестикулюють двома руками, причому обидві руки рухаються завжди симетрично.
На закінчення викладемо класифікацію жестів, що наводять автори книги «Мова і культура»: 1) жести, що заміняють мову (наприклад, жест «вітання» чи «прощання»); 2) жести, що супроводжують мову (наприклад, жест «виділення важливого в мові»); 3) символічні умовні жести (наприклад, жест «віддавання честі» у військових); 4) експресивні жести (наприклад, жест «погрози»); 5) описові жести (наприклад, зображення гоління, запалювання сірника).
Досліджуючи невербальні засоби міжкультурної комунікації, важливо розкрити етикетну роль фізичних контактів у міжосо-бистісному спілкуванні. їхній соціологічний зміст полягає в тому, щоб з'ясувати статусно-рольові відносини, а також ступінь близькості осіб, що спілкуються. У поводженні людини важливе значення мають фізичні контакти, дотики. Як відомо, діти, позбавлені материнської ласки, позбавлені можливості постійно стикатися з тілом матері, відстають у своєму розвитку від однолітків. Однак не тільки маленьким, але і дорослим дотик винятково важливий для повного щиросердного благополуччя. А інакше, навіщо б люди обіймалися, цілувалися при зустрічах, розлуках, тобто в момент найвищої напруги емоцій? «Відомий фахівець в галузі сімейних відносин у США Вірджинія Сатир вважає, що кожному з нас для щиросердного благополуччя необхідно від 4 до 12 обійм у день. Мається на увазі, що обіймаються близькі люди. І це не примха, це найважливіша людська потреба».
Для всіх людей дотик виражає інтимну схильність і ніжність, а також і владу. Вираження влади, наприклад, можна визначити по тому, що це особливий дотик, доступний лише одному з двох учасників процесу спілкування і не має негативних наслідків.
Спостереження показали, що люди, які хочуть у чому-небудь переконати інших, часто доторкаються до них. Але це ще не свідчить про те, що своїм дотиком Ви когось переконали: це може викликати і роздратування.
Так само, як будь-якій людині необхідна визначена дистанція, їй приємні дотики, але тільки у визначеній мірі і не від кожного співрозмовника.
Помічено, що жінки більше схильні до дотиків і вираження своїх почуттів з їхньою допомогою. Однак у діловому спілкуванні це іноді приводить до деяких труднощів, тому що чоловіки часто сприймають дотики як натяк на сексуальні, інтимні стосунки чи запрошення до них. В арабських країнах дотик є невід'ємною частиною для двох учасників процесу спілкування. Представники Марокко, Сирії та Лівану, вітаючи один одного, доторкуються по черзі лівою і правою щокою, таким чином підкреслюючи довірливе, родинне ставлення один до одного.
Дотики залежать від ситуацій, умов і настроїв. Часто вони служать вираженням нашого відношення до іншого людині.
З погляду етикету спілкування найбільш важливо розглянути специфіку використання рукостискань та поцілунків у міжосо-бистісних контактах. Рукостискання — один з найбільш звичних усім етикетних жестів, використовуваних переважно при зустрічі, знайомстві, прощанні. Однак у країнах Східної та Південної Азії рукостискання не було відомо до знайомства з європейською культурою. І не тільки рукостискання, усякий дотик під час зустрічі чи бесіди розцінювався як порушення правил спілкування, як утрата самоконтролю, або як вираження недружелюбності й агресивних намірів. У той же час араби, латиноамериканці та представники Південної Європи торкаються один одного під час вітань і діалогу дуже активно. Замість рукостискання часто використовують обійми, поцілунки в щоку. У слов'янських народів сфера застосування рукостискання не обмежувалася етикетом вітання. Воно входило в багато інших ритуальних дій. Так, наприклад, і в наші дні зберігся звичай подавати один одному праву руку при якій-небудь домовленості («бити по руках»), торговій угоді. Рукостискання застосовувалося у всіх випадках, коли було потрібно підтвердження умов домовленості. Тому народні вираження, що існують дотепер, «закласти праву руку», «викупити праву руку» означали відповідно «дати слово» і виконати обіцянку». Звідси і роль руки в клятві, божінні («щоб рука відсохла»). З давніх часів відомий звичай рознімання рук третьою людиною (суддею), яка ставала порукою справедливого виконання умов. Рукостискання було і залишається центральним моментом примирення.
В усіх співтовариствах, де рукостискання використовуються для вітання, розходження стосуються декількох моментів: хто першим подає руку (старший чи молодший); потискують чи ні руку людині протилежної статі; варто тиснути руку всім присутнім чи не всім.
Здавна прийнято, по-перше, подавати для вітання праву руку. (Слов'яни звичайно супроводжували цей жест словами: «Права рука, ліве серце», підкреслюючи тим самим «сердечність» відносин, щирість). По-друге, рукостискання завжди здійснювалося голою рукою. Раніш, знявши рукавицю, чоловік показував, що в нього в долоні немає зброї, а також що він довіряє партнеру і не боїться «псування» від нього. Ці особливості рукостискання зберігаються й у сучасному спілкуванні.
На Русі спочатку рукостискання були прийняті тільки серед чоловіків, причому першим подавав руку старший, хазяїн, начальник. При дворі московських царів рукостискання застосовувалося винятково при спілкуванні з європейськими послами, та й то рідко. Воно осмислювалося як різновид «царської милості»: гостям дозволялося «потримати царську руку». Пізніше рукостискання перейшло в повсякденну практику як жест рівних. Однак дотепер прийнято, щоб ініціатором була старша людина чи начальник.
«Рукостискання між чоловіком і жінкою ввійшли в повсякденне спілкування порівняно недавно. Раніше на таку форму спілкування накладалася заборона, що, мабуть, зв'язано з уявленнями про те, що рукостискання — любовний жест. Є навіть свідчення, що в XVI-XVII ст. у росіян не дозволялося братися за руки в хороводах».
В даний час при зустрічі, знайомстві, прощанні жінка перша протягає руку чоловіку в знак особливої прихильності. Вона може не знімати рукавички, рука ж чоловіка повинна залишатися оголеною. Вітатися і подавати руку жінка може сидячи, чоловік же повинен неодмінно встати.
Якщо доводиться вступати в контакт із невеликою групою людей, можна обмінятися рукостисканням з усіма. У великій компанії людина, яка щойно прийшла, може обмінятися рукостисканням тільки з двома-трьома старшими чи з хазяїном, а іншим адресувати загальне словесне вітання.
Останнім часом психологи встановили, що техніка виконання рукостискання може додати цьому жесту визначене психологічне значення, передати характер взаємин. Є так зване «владне» рукостискання, коли рука захоплює руку іншої людини мовби зверху вниз, демонструючи при цьому перевагу, бажання очолювати в процесі спілкування. Рукостискання, у якому демонструється покірність, бажання віддати ініціативу припускає, що людина подає руку, розгорнувши її відкритою долонею нагору. Коли рукостисканням обмінюються два владних чи рівноправних партнери, то долоні обох залишаються у вертикальному положенні. У такий же спосіб передається і почуття поваги, взаєморозуміння.
Рукостискання із застосуванням обох рук виражає особливу щирість і любов, довіру і безкорисливість стосовно співрозмовника.
Як правило, техніка виконання рукостискання вибирається людьми інтуїтивно, неусвідомлено. Але очевидно, що в деяких випадках етикетного спілкування можна спробувати застосувати те чи інше рукостискання цілеспрямовано.
Своєрідною формою спілкування є поцілунки. У міфології вони символізують злиття людських душ і посідають місце в одному ряді з такими формами встановлення штучного споріднення, як змішання крові та ін. Імовірно, саме таке значення несуть усі поцілунки між родичами, нареченою і нареченим, а в деяких випадках — поцілунки, якими росіяни (звичайно, господарка дому) вітали почесних гостей.
Сама назва поцілунку (про що свідчить етимологія слов'янського кореня «ЦІЛИЙ») несе побажання бути цілим, цільним, здоровим. Раніше був розповсюджений звичай цілувати дітей (у губи, у чоло, у голову), щоб захистити, уберегти від «псування». Для того, щоб утішити дитину, «зцілити», їй дотепер цілують забите місце чи дмуть на нього.
Із часів прийняття християнства поцілунок вітання у слов'ян зближається з поцілунком шанування, коли один із партнерів наділяється високим статусом чи високим ступенем престижності. У цих випадках більш розповсюджений поцілунок рук чи поцілунок у плече, але не в губи. Такі, наприклад, поцілунки руки священика, цілування панської чи державної руки (чи навіть туфлі), цілування руки батьків чи почесних людей похилого віку та ін. Звичай цілувати жінці руку під час вітання і на знак особливої поваги на Русі в цілому не отримав широкого поширення. О. Куприн писав У романі «Колесо історії: «... Поцелуй руки — это высшая интимная ласка. С какой статн мы мусолим руку каждой женщине без смысла для не и для себя?» Може бути тому не прийнято цілувати руки дівчинам, а жінкам — під час їжі і на вулиці. У великому суспільстві варто поцілувати руку лише гостинній господарці.
«У давнину поцілунок як жест вітання був розповсюджений ширше, ніж у наші дні. У деяких країнах був розроблений навіть «церемоніал поцілунків». У Давньому Римі були прийняті три варіанти вітань — відповідно до прийнятого порядку державного старшинства. Близькому оточенню імператора дозволялося цілувати правителя в губи, звичайним сановникам — цілувати руки імператора, слугам надавалися для поцілунку ноги. Надалі, при ускладнені ієрархії римського суспільства, церемоніал цей настільки ускладнився, що його скасували.
В Англії, наприклад, на початку XVI століття, у роки правління Генріха VII, етикет вимагав, щоб гість, який прийшов на обід, поцілував хазяїна, господарку, а також домашніх тварин.
У багатьох країнах звичай цілувати руку жінкам тепер практично не вживається. Однак у деяких країнах він зберігся. У Польщі досить широко розповсюджений цей звичай. Поцілунок руки є там знаком особливої поваги до жінки і додає урочистості будь-якій зустрічі. В Австрії жінкам цілують руку лише в особливо урочистих випадках». В Україні та Росії цілують руку жінці на знак особливої поваги, в урочистих випадках, а також — в інтимній обстановці.
В українській традиції прощання чи розставання розповсюджене взаємне прощення гріхів, що супроводжується поцілунками, як серед чоловіків, так і серед жінок. Поцілунок також скріплював прощання з померлими чи вмираючими і «вибачення» їх.
Особливий звичай, що існує тільки у східних слов'ян, — обряд великоднього цілування, «Христосування» зі словами: «Христос воскрес!» — відповідь: «Воістину воскрес!» і трикратним поцілунком у губи чи щоки. Цей обряд має загальний характер і затверджує рівність усіх людей перед лицем уселюдської радості — воскрешениям Христа. Дотепер звичай цей викликає в іноземців подив і здивування.
Варто помітити, що етикетні та ритуальні поцілунки, як правило, супроводжуються іншими формами контактів: дотиками, обіймами, рукостисканнями.
У цілому описані невербальні засоби спілкування є показниками статусно-рольових відносин, ступеня близькості осіб, що спілкуються. Вони являють собою «безмовні знаки» людини. Нам представляється, що до їхніх функцій можна віднести наступні: - по-перше, вони несуть для співрозмовників інформацію про емоційні стани, почуття і відносини один одного, про ступінь їхньої близькості;
- по-друге, доповнюють, уточнюють, а іноді і заміщають мову;
- по-третє, саме вони є показником статусно-рольових характеристик партнерів;
- по-четверте, невербальні засоби спілкування можуть служити засобом міжособистісного впливу в спілкуванні, регулювати відносини;
- по-п'яте, вони є засобом створення й обігравання визначеного образу.
Особлива «цінність» невербальних засобів у порівнянні з мовою полягає в тому, що вони більш природні й у меншому ступені знаходяться під контролем свідомості, тому бувають більш правдиві в плані відображення почуттів і відносин. Це надає право говорити про можливий пріоритет невербальних засобів над мовними в передачі характеру спілкування, відносин домінування — підпорядкування, соціального статусу «вище — нижче», які звичайно словами не позначаються.
Необхідно відзначити, що найбільше «схвалювані» у тому чи іншому суспільстві моделі невербального поводження завжди відбивають морально-естетичні цінності даного суспільства.
3. Толерантність і смпатія як специфічні риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу
Велике методологічне значення для з'ясування особливостей міжкультурної комунікації представників різних націй мають категорії «толерантність» і «емпатія». Толерантність (від лат. Toleran-tia — терпіння) — це терпимість до іншого роду поглядів, вдач і звичок. Зрозуміло, що толерантність необхідна стосовно особливостей різних народів, націй і релігій. Вона є ознакою впевненості в собі її усвідомлення надійності власних позицій, ознакою відкритої для всіх ідейної течії, що не боїться порівняння з іншими точками зору і не уникає духовної конкуренції.
Одне з найбільших досягнень цивілізації позв 'язано з умінням знаходити контакт між представниками всіляких культурних світів. Одна справа — мати представлення про іншу культуру, знати її мову (у широкому значенні вмішуючу всю систему символів і символічних дій) і інша справа — спробувати зрозуміти інший світ і визнати всі наслідки усвідомлення факту універсальності людської природи, що виявляється в створенні різних унікальних культур а власним поглядом на світ, з особливими традиціями і ритуалами, зі своїми цінностями.
Людям, що попадають в інший культурний світ, потрібні роки для того, щоб освоїтися в «новому» для них символічному просторі. При цьому кращу пристосованість демонструють індивіди, які представляють ті культури, у яких є досвід міжкультурного спілкування і, навпаки, представники більш замкнених культур сутужніше освоюють культурну символіку «інших» світів. Багато емігрантів, що прожили половину життя за кордоном, виявляються не в змозі зробити остаточний ціннісний вибір, метаються між «далекою своєю» і «близькою чужою» культурами.
У цьому розумінні українські люди як представники багатонаціональної культури України та Росії з її тисячолітнім досвідом спілкування з різними типами культур (як Сходу, так і Заходу), мають найбільш високий рівень толерантності. Прийнято умовний розподіл людей на інтровертів і екстравертів. Перші живуть мовби з «себе у світ», а другі — «зі світу в себе». Інакше кажучи, інтроверти звернені на самих себе і зосереджені на собі, а екстраверти представляють їхню повну протилежність. Ця розповсюджена градація застосовна до типології, системному чи структурному аналізу з метою ідентифікації та більш великих об'єктів, у тому числі і масштабному комплексі питань про російський національний характер. Слов'янський тип цивілізації — інтровертний. При зовнішній відкритості до впливу інших культур вона внутрішньо залишається несприйнятливою до них. Найбільший знавець російської культури, академік Дмитро Ли-хачов проводить межу між Росією і Заходом на принциповій різниці в типі цивілізацій. Росія, як вважав Лихачов, це «... цивілізація Слова і Духа, Душі, а не цивілізація Справи, як на Заході».
Формування толерантності виступає метою багатьох інших культур (як Заходу, так і Сходу), хоча є різні типи індивідів по ступені пластичності та здатності до навчання. Багато чого залежить і від віку. Молоді більш відкриті для культурних впливів і навчання. Туристи чи представники колоніальної адміністрації, в силу свого споконвічно відчуженого положення, не піддаються навчанню, що включає такий необхідний елемент міжкультурного спілкування як повага і бажання зрозуміти. «Дотепер люди, що представляють одну культурну групу, мають труднощі з визнанням того факту, що представники інших культурних груп теж люди». Інший автор, В. Освальд пише: «Ми називаємо групу диких племен, що живуть у Північній Америці, ескімосами. Ця назва означає «той, хто їсть сиру рибу». Однак ескімоси називають себе «інупук», що означає «дійсні люди». Своїм ім'ям вони підкреслюють протиріччя, що існує між собою і всіма іншими людьми, що можуть бути реальними, але «не дійсними».
Така практика відношення до індивідів зі своєї культури як «до людей», а до інших індивідів як «не зовсім людей» характерна і донині для деяких (а, може, багатьох) культурних груп незалежно від того, чи є вони представниками етнічної культури чи національної, традиційної культури чи модерна. Це ставлення виявляється і в поглядах латишів на росіян, росіян на чукчів, слов'ян на албанців, білих на чорних. Це ставлення симетричне, хоч воно і називається шовінізмом. У широкому змісті, усі форми придушення, насильства, експлуатації людини людиною засновані на примітивному первісному трайбалізмі, що поділяє світ на «своїх» і «чужих», і твердженні про власну моральну перевагу і неповноцінність інших людей.
Такі відношення між культурними групами зародилися в давні часи, коли внутрішньогрупова солідарність виступала основою виживання виду. Але в умовах сучасних суспільств, що володіють могутнім знаряддям масового знищення, тенденція заперечувати повну людяність інших людей складає серйозну загрозу людству як виду. Це головна причина необхідності виховувати м'яке ставлення до інших культур, формувати індивідів дійсно толерантних, які не дивуються «дивинам» «не таких як ми» людей і усвідомлюють свою подібність з іншими людьми.
Здатність уявити себе на місці іншої людини і зрозуміти її почуття, бажання, ідеї і вчинки визначається категорією «емпатія». Використання емпатії є важливою частиною методів психологічного консультування, запропонованих американським психологом Карлом Роджерсом.
Нам представляється, що поняття емпатії ширше, ніж поняття жалю, оскільки воно вміщує не тільки співчуття в біді, але і співпереживання радості. Емпатія — це здатність до співчуття у всьому емоційному спектрі. Це, в підсумку, здатність поставити себе на місце іншого в його ситуації. Це здатність перебороти рамки своєї життєвої ситуації, а також перебороти ті рамки, що обмежують поведінку людини в традиційному суспільстві.
Не можна не визнати, що засоби масової інформації {включаючи фільми різних країн) роблять більш відкритими для нас інші культурні світи і формують у сучасної людини здатність до розуміння інших культур як основу для появи жалю і емпатії. Сучасним людям, якщо їх порівнювати з представниками традиційних культур, властива велика відкритість як передумова більшої здатності до емпатії. У замкнених співтовариствах традиційних культур існувала більш жорстка система регуляції поведінки людини (ритуал), місце індивіда в суспільстві і все його поводження було чітко визначене його соціальним статусом. Наявність твердих ієрархічних рамок усередині культурного спішування робило складною можливість міжкультурного спілкування як сфери, недоступної для традиційних способів регуляції. Культура Нового часу виробила свої, більш універсальні способи регуляції усередині культурного спілкування (етикет), що досить успішно регулюють міжкультурне спілкування на всіх рівнях (дипломатичний етикет, повсякденний, святковий, дтовий етикет, етика бізнесу і міжнародних контактів тощо.). Модернізація суспільства привела до трансформацій характеру спілкування як усередині національної культури (між представниками різних соціальних шарів, різних субкультур,