Список літератури до всіх модулів

1. Воробйов, Є. М. Економічна теорія [Текст]: курс лекцій / Є. М. Воробйов, А. А.Триценко, В. М. Лісовицький, В. М. Со­болев- X., 2005.

2. Воробьев, Е. М. Экономическая теория в вопросах и отве­тах. - X., 2002.

3. Воробьев, Е. М., Гриценко А. А., Ким М. Н., Лисовицкий В. Н. Экономическая теория [Текст]: навч. посібник / Е. М. Воробь­ев, А. А. Гриценко, М. Н. Ким, В. Н. Лисовицкий. — X., 2006.

4. Аналітична економія: макроекономіка і мікроекономіка. В 2 кн. [Текст]: навч. посібник. / за ред. С. Панчишина, П. Ос­троверха. — К., 2006.

5. Экономическая теория [Текст]: учеб. пособие / под ред. А. И. Добрынина, Л. С. Тарасевича. - СПб, 2004.

6. Ватаманюк, 3. Г. Вступ до економічної теорії [Текст]: навч. посібник / 3. Г. Ватаманюк. — 2-е вид. — Л., 2005.

7. Гукасьян, Г. М. Экономическая теория [Текст]: учеб. пособие для студ. гуманит. спец. / — СПб.: Питер, 2004.

8. Економічна теорія [Текст]: навч. посібник / за ред. В. Д. Бази-левича. - К., 2006.

9. Економічна теорія: макро- та мікроекономіка [Текст]: навч. посібник / за ред. 3. Ватаманюка, С. Панчишина — К., 2001.

10. Линдерт, П. X. Экономика мирохозяйственных связей [Текст]: пер. с англ. — М., 1992.

11. Липсиц, И. В. Экономика Текст]: учеб. пособие / И. В. Лип-сиц. - М., 2004.

12. Макконел, К. Р., Брю, С. Л. Экономика: принципы, пробле­мы и политика. В 2-х т. [Текст]: пер. с англ. / К. Р. Макконел, С. Л. Брю. - М.: Инфра-М, 2001.

13. Мочерніш, С. В. Економічна теорія [Текст]: навч. посібник / С. В. Мочерніш, М. В. Довбенко. - К., 2004.

14. Мэнкью, Н. Г. Принципы экономики [Текст]: пер. с англ. / Н. Г. Мэнкью. - СПб., 2002.

15. Основи економічної теорії [Текст]: навч. посібник / за ред.

A. А. Чухна.-К., 2001.

16. Основи економічної теорії [Текст]: навч. посібник / за ред.

B. Г. Федоренка. - К., 2005.

17. Основи економічної теорії. Політекономічний аспект [Текст]
/ відп. ред. Г. Н. Климко. — К., 2002.

Список літератури

18. Самуэльсон, П. Экономика [Текст]: пер. с англ. / П. Самуэль-сон, В. Нордхаус. — М., 2003.

19. Фишер, С. Экономика [Текст]: пер. с англ. / С. Фишер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензи. — М., 1995.

20. Экономическая теория [Текст]: учеб. пособие / под ред. В. Д. Камаева. - М„ 2002.

21. Экономическая теория [Текст]: учеб. пособие / под общ. ред. В. И. Видяпина, А. И. Добрынина. — М., 2002.

Додаток 1

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величез­ний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти а й плідно розвивають його ідеї. Глибоко обізнаний із різними західноєвро­пейськими економічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став прямим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політскопоміч-них шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марк­систської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової економічної думки.

У даному виданні ми наводимо першу главу, першого розділу книги М. Туган-Барановського «Основи політичної економії».

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО НАРОДНЕ ГОСПОДАРСТВО

Предмет політичної економії

/. Загальна характеристика політичної економії. — II. Виз­начення господарської діяльності. Господарство з погляду виду потреб, які воно задовольняє. Господарський принцип. Об'єктивні і суб'єктивні характерні ознаки господарської діяльності. — III. Політична економія і природознавство. Економія і техніка. Відмін­ність поглядів біологічних наук і політичної економії. — IV. Одинич­не і народне господарство. Чому неможлива економічна наука про одиничне господарство. Політична економія і психологія. Народне господарство. Визначення політичної економії. Господарство як культурна єдність. Гносеологічні причини вивчення народного госпо­дарства політичною економією.

/. Загальна характеристика політичної економії. Політична економія вивчає народне господарство — у яких відношеннях, в якому розумінні та з якою метою, це стане зрозумілим з подальшого викладу.

Становище політичної економії серед інших суспільних наук надз­вичайно своєрідне, оскільки жодна інша суспільна наука не викликає такого живого зацікавлення серед людей сьогодення і водночас на­стільки часто не заперечується у своєму науковому авторитеті, не зустрічає такої ворожої критики з різних боків. І те, й інше, до певної міри, зумовлене загальною причиною. Вивчаючи господарські відно­сини, політична економія втручається в галузь господарських інтере­сів, що є найпотужнішими і домінуючими інтересами сучасності. Однак при наявності глибокої і неминучої суперечності господарських інтересів, що характерні для існуючого господарського ладу, виснов­ки політичної економії не можуть не вступати у конфлікт з госпо­дарськими інтересами тих чи інших груп населення. Через те нашій науці дуже важко завоювати загальне визнання — відомо, який опір чинить ворожий інтерес навіть найзрозумілішим і, здавалося б, 6e3j заперечним доводам. Ось чому авторитет політичної економії такий

хиткий в суспільній думці, — що глибше захоплює ця наука природу суспільно-економічних відносин, то завзятіше відкидаються її виснов­ки тими, інтересам яких ці висновки суперечать.

Друга причина сили і слабкості політичної економії полягає в тому, що вона є єдиною серед усіх суспільних наук, яка ставить собі за мету не опис конкретних явищ і навіть не причини виникнення кожного з них зокрема, а встановлення загальних закономірних причинних співвідношень відповідних явищ. Досягає політична економія цієї мети чи ні, — у всякому випадку вона ставить її перед собою і цим суттєво відрізняється як від правничих наук, які складаються, як правило, з опису діючого права, історії його розвитку та критики з точки зору його доцільності, так і від загальної науки історії, яка описує і пояснює історичну зміну суспільних явищ, але не доводить своїх узагальнень до встановлення загальних закономірностей суспільних явищ. Остан­нє завдання випадало б на долю соціології, але такої дисципліни поки що, по-суті, не існує, і ми все ще не вийшли з малоуспішних спроб створити цю відсутню науку.

За своєю метою політична економія наближається, таким чином, до такого абстрактного пізнання, взірцем якого може служити абстрактне природознавство. Але, звичайно, сучасна економічна наука з точності й загальнообов'язковості своїх висновків стоїть далеко позаду природознавства. І тому, ставлячи перед собою вищу і важкодосяжну мету, вона стає вразливішою для критики, ніж інші суспільні науки, які в більшій чи меншій мірі зводяться до простого опису конкретних фактів.

Відкриття законів причинних чи функціональних залежностей є вищим завданням науки. Але це завдання можна розв'язати далеко не завжди і не при кожному рівні знань. Зокрема, в політичній економії довший час переважало захоплення загальними формулами, в яких сучасники бачили прояв незмінних і вічних законів господарства; однак згодом, багато з цих, так званих, законів виявилися поверхневими, а деколи навіть і неправильними — узагальненнями окремих і перехід­них явищ. Надмірна схильність до широких узагальнень і абстракції призвела до того, що економічна теорія поступово втратила зв'язок з реальним життям. Багато побудов економічної теорії набуло схолас­тичного характеру — суто словесних визначень, які крутилися в колі умовних термінів, ні на йоту не збагачуючи нашого знання дійсності.

Такий стан справ не міг не викликати реакції. І ось ми бачимо, що захоплення теорією змінюється захопленням фактами. Розча­рувавшись у досяжності вищої мети наукового пізнання, багато еко­номістів почали презирливо ставитися до теорії. Місце попередньої абстрактної теорії займають докладні описи фактів конкретної еко­номічної діяльності и історії господарства, — і економічна наука, у працях учених цього напряму, перетворюється на просте нагро­мадження величезної маси емпіричного матеріалу з украй недо­статнім теоретичним висвітленням.

Воробйов Є. М. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ. Модульний курс

Палиця була перегнута в інший бік. Але страх прихильників фактів перед теорією так само не відповідає духові справжньої науки, як і надмірне захоплення теорією попередніх економістів. Якщо теорія, відірвана від фактів, пуста, то і факти, не освітлені теорією, — сліпі.

Науковий курс політичної економії повинен уникнути обох край­ностей. Він повинен бути просякнутий від початку до кінця стрункою теорією, яка покликана вкладати в систему і ставити на своє місце кожен окремий факт, який матиме в ньому місце; але й сама теорія повинна викладатися у безпосередньому зв'язку з фактами. І тео­рія, і факти повинні бути органічним цілим, в якому одна частина передбачає іншу.

Теорія, яка випливає з фактів, і факти, як основа теорії — таким повинен бути зміст курсу, що стоїть на вершині сучасної науки.

//. Визначення господарської діяльності. Політична економія вивчає народне господарство. Однак цим сказано ще дуже мало. Насамперед потрібно точно визначити саме поняття народного господарства. Потім слід встановити, в якому значенні, у яких відносинах та з якого погляду економічна наука досліджує народ­не господарство, бо господарська діяльність людини є предметом вивчення багатьох інших наук, крім політичної економії.

Центральним поняттям нашої науки є поняття господарства. Понад сто років тому великий Кант іронічно зауважив стосовно на­уки права, що юристи все ще сперечаються про те, що таке право. Ці суперечки тривають досі. Економісти мало сперечаються або не сперечаються взагалі щодо поняття господарства, але не тому, що стосовно нього панує цілковита згода. Більшість економістів просто не відчуває потреби в точному визначенні центрального поняття своєї науки. Поза тим, незрозумілість в цьому висхідному пункті повинна внести невизначеність у все наступне. Щоб точно встановити пред­мет вивчення політичної економії і цим зробити неможливим вторгнен­ня в її галузь інших наукових дисциплін, так само як і безплідне полювання економіста на чужих полях, потрібно якнайстрогіше окрес­лити межі тієї наукової території, яку економіст може і повинен вважати своїм законним володінням. Тільки це зможе забезпечити плідну мир­ну співпрацю окремих наук, замість домінуючої міжусобної нині сварки між ними, спричиненої невизначеністю їх взаємних кордонів.

Найбільшою популярністю серед економістів користуються дві групи визначення поняття господарства. Перша група виходить з кінцевої мети господарської діяльності, з виду потреб, яким ця діяльність служить; друга — з характеру господарської діяльності, з її внутрішніх властивостей.

Визначення господарства першого роду має, очевидно, більше прихильників серед економістів. Представники цього погляду на природу господарства (Шмоллєр, Енгельс, А. І. Чупров) розрізняють два види потреб — нижчі, — необхідні, фізіологічні потреби підтриман­ня життя нашого організму (зазвичай їх називають матеріальними

або зовнішніми потребами) і вищі потреби духовного чи куль­турного характеру. Згідно з цим поглядом господарство — це така діяльність, яка спрямована на задоволення першої групи потреб.

Однак, таке розуміння сутності господарської діяльності наштов­хується на непереборні труднощі при його застосуванні на практиці. Передусім, зовсім неможливо точно розмежувати так звані нижчі, фізіологічні, і вищі, культурні, потреби. Куди зарахувати, скажімо, потреби в гарному одязі, дорогоцінностях тощо? Безумовно, це не є необхідні потреби. Однак, виготовлення одягу всімаекономістамизараховується до господарства. Далі, якщо б і була можливість відмежувати «госпо­дарські потреби» від «негосподарських», це ще не дало б нам точного критерію для розрізнення господарства від діяльності іншого роду. Справа в тому, що майже кожен предмет може служити найрізноманітнішим потребам, а, отже, виходячи з такого погляду, абсолютно неможливо встановити, чи є дана діяльність господарською чи ні. З цегли можна побудувати і фабрику (яка служить для мети господарства) і храм (який не служить господарській меті); з полотна виготовляють міш­ки для хліба, але на полотні пишуть і картини. Отже, межа між гос­подарством і негосподарством, таким чином, повністю стирається.

З уваги на те, що неможливо визначити господарську діяльність з її кінцевою метою, багато економістів почали шукати відмінних ознак у характері цієї самої діяльності — не в тому, що робиться, а в тому, як робиться.

Господарством, згідно з цим визначенням (Рошер, Вагнер, Ісаєв), є будь-яка діяльність, що відповідає господарському принципу, під яким слід розуміти прагнення досягати з найменшими затратами найбільш корисного результату.

Таке визначення господарства здається більш науковим і таким, шо глибше проникає у природу господарської діяльності, ніж визна­чення попередньої групи. Воно зовсім відмовляється від думки, що господарська діяльність задовольняє лише одну групу потреб. Яка б потреба в людини не виникла, нижча чи вища, діяльність, спрямована на її задоволення, повинна бути визнана господарською, якщо тільки вона здійснюється у відповідності з господарським принципом. Сам же господарський принцип є не що інше, як вимога якомога береж­ливішого витрачення сил.

У центрі цього визначення господарства лежить поняття госпо­дарського принципу, яке відіграє дуже велику роль у сучасній еконо­мічній теорії нашого часу. Немає найменшого сумніву, що цей принцип, справді, властивий господарській діяльності, і що господарська діяль­ність тим повніше досягає своєї мети, чим більше вона його дотри­мується. Ми називаємо господарство добрим чи поганим залежно від того, наскільки воно побудоване відповідно до цього принципу.¹

' На грунті такого розуміння природи господарства стоїть і Бюхер у своїх знаменитих етюдах про походження народного господарства. Дикун, який не знайомий з господарським розрахунком, не може вести, з цього пог­ляду, господарства. Тому Бюхер був цілком послідовним, стверджуючи,

Проте, і господарський принцип теж мало придатний для виді­лення специфіки господарської діяльності з ряду інших, як і вид потреб, які ця діяльність задовольняє. Будь-яка розумна цілеспря­мована діяльність повинна слідувати цьому принципу. Ми думає­мо згідно з господарським принципом, намагаємось з найменшими затратами наших розумових зусиль вирішити питання, яке нас ці­кавить, і за тим самим принципом визначаємо цінність продукту нашої розумової творчості. Абстрактне поняття, яке закріплює в загальній формулі необмежену кількість окремих конкретних вра­жень, тому є таким необхідним знаряддям нашого мислення, що, завдяки йому, економізуються наші розумові сили; так само есте­тична цінність витворів мистецтва залежить від можливості їх з найменшою затратою зовнішніх засобів досягати найбільшої суми естетичних вражень і т.д., і т.п. Наші потреби набагато перевищу­ють засоби їх задоволення, які є у нашому розпорядженні. Тому ми повинні економізувати свої сили, а також інші засоби задоволення наших потреб, щоби забезпечити собі максимум задоволення ос­танніх.²

Отож, прагнучи знайти характерну рису господарства, економісти зіткнулися з принципом ширшого значення — на основний принцип усякої розумної діяльності взагалі. І саме тому цей принцип не може бути тою ознакою, яка б визначала поняття господарства. Господарс­тво, яке не задовольняє вимога цього названого принципу, звичайно, є поганим господарством; але погане господарство, все-таки госпо­дарство. З іншого боку, творча діяльність справжнього художника, яка здійснюється з суворим дотриманням принципу економії сил, не приймає завдяки цьому характеру господарства.

Отже, і перше і друге визначення господарства повинні бути визнані як такі, що не встановлюють конститутивних ознак госпо­дарської діяльності. Розглянуті визначення шукають відмінні оз­наки господарства лише в суб'єктивній сфері переживань господа­рюючої особи; визначення першої групи — у сфері потреб індивіда, визначення другої групи — в характері його діяльності. Але госпо­дарство є актом двостороннім, актом взаємодії між людиною і оточу­ючою її природою. Саме в цьому і криється об'єктивна ознака, яка найчіткіше відрізняє господарську діяльність від усіх інших. Будь-яка цілеспрямована діяльність повинна мати певний предмет, на

що господарство — результат історичного розвитку, і що первісні народи зовсім не знають господарства, бо діяльність дикуна після здобування їжі і задоволення своїх потреб майже позбавлена елементів розрахунку і передбачення. (Бюхерь. Возникиовеніе народного хозяйства. Пер. под ред. І. М. Кулишсра. 1907 г. С 24) ² «Економія думки найбільше розвий) га в тій науці, яка досягла найвищо­го формального розвитку і до послуг якої так часто вдається природоз­навство, тобто в математиці... Фізика є економічно впорядкований до­слід» (Махь Ернесть. Популярно-научные очерки. Пер. Г. Котляра. 1909. С. 158-159).

який вона спрямована. Таким предметом може бути або людина, або навколишнє середовище. Діяльність, безпосереднім предметом якої є людина, ніколи не включається нами в поняття господарства. Господарська ж діяльність безпосередньо спрямована на зовнішню природу. В цьому і полягає перша об'єктивна ознака господарства.

Наприклад, лікар не займається господарством, коли він лікує хворого, як не є господарем і вчитель, зайнятий навчанням, музикант, який виконує музичну п'єсу, чи суддя на судовому засіданні. Навпаки, обробіток землі, результатом якого є отримання їжі, або виготовлення одягу чи будівництво житла всі зараховують до сфери господарства. В усіх цих випадках безпосереднім об'єктом діяльності людини є зовнішня природа, її видозміна і пристосування до нашої мети.

Проте не потрібно вважати, що ми впливаємо на природу лише для задоволення наших необхідних фізіологічних потреб. Найвищі наші потреби, так само як і найнижчі, потребують для свого задово­лення попередньої видозміни природи нашою працею.

Релігійна потреба веде до будівництва храмів, і навіть уся почат­кова архітектура виникла із будівництва храмів. Естетичні потреби викликають найрізноманітніші види господарської діяльності — при­стосування зовнішнього середовища до наших потреб. Одяг слу­жить не лише для захисту нашого тіла від холоду, але і є предметом прикраси, а виготовлення одягу є однією з найважливіших галузей господарської праці. Задоволення потреби в музиці вимагає вироб­ництва музичних інструментів. Для скульптури потрібні мармур і брон­за, для живопису — полотно і фарби. Швидко зростаючі в нашому суспільстві потреби пізнання, призводять до того, що більша частина суспільної праці витрачається на виробництво книг, паперу, чорнила, пер, наукових інструментів тощо. Прагнення до влади і панування над собі подібними є одним з суттєвих стимулів мілітаризму, який призводить до того, що сотні тисяч і навіть мільйони людей зайняті виготовленням різних предметів озброєння, одягу і продовольства для солдатів. Отже, не існує жодної суспільної потреби, від найвищої до найнижчої, яка б не вимагала для свого задоволення впливу людини на довкілля, пристосування його до своєї мети.

Однак господарська діяльність не завжди полягає у зміні зовніш­нього середовища. Обмін, торгівля теж відносяться до галузі госпо-;дарства. Проте в цьому випадку від однієї особи до іншої переходить ^: лише володіння предметами зовнішнього світу, — самі ж предмети не відчувають змін. При обміні змінюється ставлення людини до зовнішньої природи, — дістаючи потрібний їй матеріальний пред­мет, людина, яка вступає в обмін, створює для себе матеріальну можливість задоволення своїх потреб. Отже, і в випадку обміну господарська діяльність спрямована на створення матеріальної об­становки, необхідної для задоволення потреб господарюючої особи, скеровується на зовнішню природу — однак не на видозміну її, а на заволодіння нею в інтересах даної особи.

Отже, перша відмінна ознака господарської діяльності — це те що безпосереднім предметом її є зовнішня природа, а не людина. Це вища, об'єктивна ознака господарства. Але цієї однієї ознаки мало. Господарська діяльність дуже відрізняється від гри, художньої твор­чості і, взагалі, від усякої діяльності, яка є не засобом для чогось іншого, а лише метою в собі. Якщо навіть зовнішні результати діяль­ності одні й ті ж, діяльність є господарською чи ні залежно від того, чи є вона засобом, чи метою. Господарська діяльність ніколи не є самометою, а лише засобом для досягнення іншої мети. У цьому полягає друга, суб'єктивна ознака господарства.

Мисливець-спортсмен, рибалка-любитель не зайняті господарс­твом, хоча вони так само вбивають дичину і ловлять рибу, як і мисли-вець-промисловець чи звичайний рибалка, які без сумніву зайняті господарською працею. Художник, який малює вивіски, зайнятий гос­подарською працею як і будь-який маляр, але творчість справжнього художника ми ніколи не зараховуємо до господарства. Чому ж? Тому, що естетична творчість є самоціллю: художник творить, підкоряється внутрішньому потягові до цієї діяльності, що дає йому вищу насоло­ду, а зовсім не заради збільшення свого чи чужого комфорту. І тому найбільшим осудом праці художника для нас є порівняння її з господарською діяльністю: назвати поета чи живописця ремісником — значить визнати відсутність в нього справжнього художнього таланту.

З цієї ж причини вся галузь споживання вилучається нами зі сфери господарської праці, бо споживання є метою нашої діяльності, а не засобом для чого-небудь іншого.

Приготування їжі є господарством; але їжа не є господарством, воно закінчується в той момент, коли ми приступаємо до споживання. Завдання господарства якраз полягає саме в тому, щоб зробити мож­ливим споживання, яке є кінцевою метою господарства, а не саме господарство. Якщо б ми стали включати і споживання до сфери господарства, то господарство охопило б всю нашу життєдіяльність, яка зводиться до задоволення наших потреб, тобто до споживання.

Отже, господарська діяльність характеризується двома відмін­ними рисами: об'єктивною, яка полягає в тому, що безпосереднім зовнішнім об'єктом господарської діяльності завжди є не людина, а зовнішнє середовище, і суб'єктивною, яка полягає в тому, що госпо­дарська діяльність завжди є засобом, а не метою в собі. Поєднуючи ці дві риси в одне ціле, ми одержуємо таке визначення господарства, як діяльності: господарство — це сукупність дій людини, спрямо­ваних на зовнішню природу, і які мають на меті не насолоду самою діяльністю, а створення матеріальної обстановки, яка необхідна для задоволення наших потреб.

ПІ. Політична економія і природознавство. Визначивши, ШР таке господарство, ми зробили перший крок до визначення пред­мету вивчення політичної економії. Але тільки перший. Річ у тім, шо господарство вивчає не тільки економічна наука, а й значною мірою

прикладне природознавство. Промислова технологія, інженерне мистецтво, агрономія, зоотехніка — це природничі науки, які близь­ко стикаються за своїм предметом вивчення з економічною наукою. І технік, і економіст досліджують ту ж галузь господарського ви­робництва, але з зовсім різних точок зору.

Цю розбіжність поглядів економії і техніки вперше відзначив Герман. На думку цього видатного теоретика, техніка зосереджує увагу на якісних змінах оброблюваного матеріалу. Техніка вказує, як надати матеріалу ті властивості, що роблять його придатним для людського споживання. І навпаки, економія є кількісним контролем виробництва, підведенням балансу між величиною витрат і виторгом. Господарський розрахунок визначає, скільки необхідно виготовити продукції, якість якої визначається технікою. Отже, точкою зору техніки є точка зору якості, економії — кількості.

Розмежування економії і техніки в Германа, по-суті, відтворює

ідею господарського принципу, як відмінну ознаку господарства. Але

саме тому воно і повинно бути визнане неспроможним. Насправді

техніка немислима поза кількісним обліком. Розробляючи машини,

технік не може не брати до увага затрат механічних сил при роботі цієї

машини і її корисної дії. Техніка, яка не виходила б у своїх розрахунках

із принципу економії сил, інакше кажучи, з господарського розрахунку,

була б непридатна для будь-якої практичної мети — і, звичайно,

реальна технологія не характеризується тими рисами, які приписує їй

Герман. Точка зору економії, справді, глибоко відрізняється від точки

зору техніки, але ця розбіжність криється не там, де вказує Герман,

який лише усвідомив відповідну теоретичну проблему, але аж ніяк не розв'язав її. Проте у розв'язанні цієї проблеми немає жодних труднощів. Господарський процес, як показано вище, має двоякий характер: він відбувається між двома полюсами — людиною і природою. Звідси і випливає двоїстий характер наук про господарство: оскільки наша увага зосереджується на одному полюсі господарського процесу — на людині, — ми стоїмо на позиції економіста; оскільки ми звертаємося до іншого полюсу господарства — до природи, — ми переходимо на точку зору техніка. Для техніки процес господарського виробництва є не що інше, як низка послідовних фізико-хімічних змін у певному матеріальному субстраті під впливом дії певних фізико-хімічних сил. Сама людина для техніки є не що інше, як механічна сила, що нічим принципово не відрізняється від інших механічних сил, які беруть участь в процесі виробництва. Навпаки, економіста ж матеріальні процеси виробництва не цікавлять; вони набувають для нього значен­ня лише настільки, наскільки вони впливають на добробут людини, яка для економіста представляє єдиний предмет інтересу.

З погляду агронома, поле, на якому плуг проводить борозну, сам цей плуг, кінь, який його тягне, і робітник, який веде коня, — однаковою мірою механічні сили, результатом взаємодії яких є процес орання. Для економіста ж, навпаки, і поле, і плуг, і кінь є засоби, за допомогою

Воробйов Є. М. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ. Модульний курс

яких людина досягає своєї мети. Людина — не засіб виробництва, як поле, плуг і кінь, а мета усього процесу, який має своє значення лише стосовно інтересів людини.

Отже, погляд економіста — це погляд інтересів людини, розцінка об'єктивних процесів, які відбуваються у зовнішньому середовищі, з боку їх впливу на добробут людини. Цим політична економія цілком впевнено відмежовується від технології, для якої людина не протистоїть природі, а є її складовою частиною, однією з багатьох сил, що вплива­ють на фізико-хімічні і біологічні процеси, які вивчають технічні науки.

Але не тільки економічна наука вивчає людину в процесі госпо­дарської діяльності. Людину вивчає і медицина; фабрична і, взагалі, промислова гігієна досліджує вплив на людину саме умов госпо­дарської праці. Різниця поглядів господарської теорії та гігієни по­лягає, однак, в тому, що гігієна, подібно до технології, є галуззю при­родознавства. Для цієї науки людина є живим організмом, подібним до інших живих організмів. Увага медицини і гігієни спрямована тільки на біологічні процеси людського організму. Тоді як економічна наука теж мало цікавиться цими останніми, як і фізико-хімічними про­цесами зовнішнього середовища; і те й інше для неї набуває значення лише через вплив цих процесів на добробут людини, на її психічні переживання. Для економічної науки важлива лише людина, але не просто як живий організм, а як суб'єкт психічних переживань. Гос­подарський процес, що вивчається економічною наукою, зводиться, отже, до психічних переживань людини — ось та точка зору, з якої політична економія досліджує господарський процес.іосьякимчином політична економія може бути відмежована від технології та гігієни.

IV. Одиничне і народне господарство. Економічна наука вивчає господарську діяльність людини з погляду її впливу на добробут людини, як суб'єкта психічних переживань. Однак, усунувши зі сфе­ри економічної науки всю галузь техніки і гігієни, ми залишили для нашої науки, очевидно, дещо доволі убоге. Візьмемо ізольоване одно­особове господарство — наприклад, господарство селянської сім'ї, яка нічого не продає і не купує, а існує тільки за допомогою про­дуктів власної праці. Успіх такого господарства суттєвим чином за­лежить від того, наскільки раціонально в технічному плані ведуться у ньому операції виробництва і наскільки раціонально, в плані ме­дицини і гігієни, виконується праця. Але що суттєво цінного може додати до цього економіст? Інакше кажучи, чи є в межах ізольова­ного одиничного господарства місце для окремої — економічної на­укової дисципліни? Адже увесь господарський процес, оскільки він виражається у психологічних переживаннях людини, у цьому випадку надзвичайно простий. Потреби господаря визначають напрямок гос­подарської діяльності; успіх цієї діяльності залежить від зовнішніх умов виробництва і від рівня технічного знання. Причинні співвід­ношення господарства в цьому випадку належать переважно до сфе­ри зовнішнього середовища і життєдіяльності організму — а, отже,

можуть бути предметом вивчення лише природознавства. Що ж сто­сується господарського процесу в сфері психічних переживань, то ці процеси як такі, є предметом спеціальної науки — психології.

Увесь господарський процес в цьому випадку визначається свідо­мою волею і думкою людини. Господарство потребує певного плану, певного розподілу праці між різними сферами її застосування. План Цей може бути встановлений лише на основі розрахунку корисності кожного окремого продукту і трудової вартості їх виробництва. Ство­рення такого плану необхідне для кожного господарства, але це — га­лузь не теоретичної науки, а практичного мистецтва. Оскільки мова йде про теоретичне вивчення психічних процесів господарюючого суб'єкта, це вивчення складає законну галузь психології, в її прикладній частині.

Таким чином, для окремої теоретичної наукової дисципліни, яка виходить за межі психології, у цьому випадку не має місця. Отож ми приходимо до дивного результату: виключаючи зі сфери економічної науки послідовно, одне за одним, все, що є сферою інших наук, ми ніби нічого не залишили для нашої науки і, таким чином, її скасували.

А й справді, на основі ізольованого одиничного господарства не може виникнути особливої господарської науки, — матеріалу для цього дуже мало. Однак порівняємо з ізольованим одноосібним гос­подарством групу одноосібних господарств, які володіють свободою своїх господарських дій і юридично незалежні одне від одного, але пов'язаних між собою обміном. У цьому випадку кожен окремий власник, в більшій чи меншій мірі, працює на інші господарства; і хоча кожен формально є незалежним, насправді всі залежать один від одного. Кожен виробляє все, що хоче, але ринок приймає не будь-який продукт і не у будь-якій кількості, і якщо виробник хоче знайти збут для свого продукту, то він повинен підкорятися умовам ринку. Від ціни продукту залежить господарський добробут виробника, ціна ж виз­начається не бажанням виробника, а законами ринку. Вона є результа­том взаємодії усіх власників, які вступають між собою у відносини об­міну, і, при чому, результатом не створеним їх планомірними угодами, атаким, який виникає стихійно, яксама собою визначається рівнодіюча кількох механічних сил, які прішалежні до однієї і тієї ж точки. Ціна виникає як результат зіткнення багатьох інтересів протилежного ха­рактеру, через що кожен окремий інтерес безсилий визначити ціну.

Перед нами своєрідне явище у сфері суспільного життя, яке Вундт назвав «гетерогенією мети» і яке полягає в тому, що в ре­зультаті взаємного впливу доцільних дій багатьох людей, які не­залежно одні від одних переслідують свою особливу мету, вини­кають результати, які зовсім не залежать від волі кожної окремої людини і не входять у сферу її мети. Весь хід історичного процесу є одним з прикладів такої гетерогенії мети³.

³ «В історії, — говорить Енгельс, — рідко стається тс, чого бажають; в біль­шості ж випадків численні цілі, яких бажають, зіштовхуються між собою і протидіють одна одній... Таким чином, зіткнення нескінчених одинич-

Завдяки взаємозалежності індивідуальних господарств, фор­мально вільних у своїх господарських діях, але фактично пов'язаних одне з одним вузлами обміну, результат господарської діяльності визначається не тільки господарськими розрахунками кожного ок­ремого власника і не тільки фізико-хімічними і біологічними умо­вами праці, але і умовами суспільного ладу. Ці останні умови є чи­мось таким, що виходить за межі як психічних переживань окремих власників, так і матеріальних умов господарської праці. На грунті цих суспільних умов вільного мінового господарства виникають причинні і функціональні співвідношення свого особливого порядку, виникає своя закономірність, яка має стосовно одноосібного госпо­дарства, яке входить до складу мінової груші, такий же примусовий характер, як і закони зовнішнього середовища.

Хоче чи не хоче окремий власник, але він змушений підкорятися тим цінам, які диктує йому ринок. Ці ціни можуть бути дуже збитко­вими для окремого власника — навіть для їх сукупності — і все-таки вони не можуть бути змінені, поки не будуть змінені економічні умови, шо їх викликали, як не можуть бути змінені явища природи, якщо діють сили, що породжують їх.

Ця специфічна закономірність вільного мінового господарства і є новою теоретичною проблемою, яка вимагає для свого вирішення відповідної особливої науки. Ні природознавство, ні психологія не можуть відкрити законів взаємодії одноосібним господарствам, що пов'язані між собою путами обміну. Через наявність цих невидимих, але цілком реальних пут, одиничні господарства окремої мінової групи стають у своїй сукупності зв'язаним цілим, суспільним організмом, в якому кожне одноосібне господарство виконує роль елемента, який не тільки визначає цей організм, але водночас і визначається ним. Ця сукупність юридично вільних, але пов'язаних обміном одиничних господарств, є тим, що ми називаємо народним господарством.'¹

Народне господарство тим суттєво відрізняється від одноосіб­ного господарства, що одноосібне господарство регулюється волею і свідомістю окремого господаря. Народне ж господарство, навпа­ки, не має власника, воно є стихійний і несвідомий продукт взаємодії всієї множини регульованих індивідуальними свідомостями одно­осібних господарств. Народне господарство не підкоряється у своїй життєдіяльності якомусь певному плану, але воно функціонує так, ніби такий план є. Дослідження цієї внутрішньої закономірності народного господарства, цього невидимого механізму, який під-

лих бажань і одиничних дій створює в галузі історії стан, цілком ана­логічний стану несвідомої природи. Мета дій є предметами бажань, але результати пес предметами бажань, або ж, «оскільки вопи відповідають бажаній меті, вони мають цілком інші, а не бажані наслідки» (Engels. Lud-wig Feucrbach. 2-re вид.. 1895. С. 44). ¹ У нас навіть існує поговірка «Бог ціни будує», яка яскраво виражає стихійну і не підпорядковану людському впливу закономірність цін.

тримує зв'язок між всіма одноосібними господарствами, визначає їх взаємодію і є дуже важливим завданням політичної економії.

У будь-якому реальному народному господарстві діють сили двоякого роду: по-перше, несвідомі, стихійні сили взаємодії одиничних господарств, які, як вже говорилося, складають важливий предмет вивчення політичної економії; по-друге, свідоме і цілеспрямоване регу- лювання господарських процесів суспільною владою. Народне госпо- дарство — це не тільки стихійний комплекс одноосібних господарств: в ньому діє і регулююча сила органів суспільної влади — перш за все держави. Держава в більшій чи меншій мірі обмежує свободу дій одноосібних господарств, підкоряючи їх діяльність певному плану, перед­баченому самою державою. Однак, наука політичної економії виникла на основі вивчення не цих свідомих регулюючих сил народного господарства, а саме на несвідомій закономірності вільного обміну.

Оскільки держава регулює народногосподарські процеси, вона уподібнюється до окремого власника. В основі державного регулю­вання народного господарства лежить свідома воля, тверезий розраху­нок, які присутні і в окремому господарстві. На основі такого свідомо- го регулювання державою народногосподарських процесів виникає наука економічної політики, яка має зовсім інший гносеологічний характер, аніж теоретична політична економія. І подібно до того як з державної політики в інших сферах народного життя — криміналь­ної політики, цивільної, міжнародної і т.д. — не виникло окремих наук про незалежні від волі людини причинно-наслідкові зв'язки від­повідних явищ, так само і з економічної політики не могла б виник­нути наука про незалежні від волі людини прігчинно-функціональні співвідношення економічних явищ.

Політична економія складається в особливу науку порівняно недавно — з другої половини XVIII сторіччя — разом з розвитком предмету її вивчення, вільного мінового господарства, між тим як держава з її втручанням в економічні відносини існує вже кілька тисячоліть. Але допоки вільний обмін був малорозвинутим, підґрунтя для політичної економії не існувало.

Порівняймо, наприклад, будову цін при пануванні суспільної регламентації цін (такс на продукти, як в епоху цехів) і при вільно­му обміні. В першому випадку ціна продукту, оскільки вона залежала від сваволі громадської влади, встановлювалася у відповідності до інтересів, які бажала охороняти суспільна влада. Ціна не виникає сама собою, помимо волі зацікавлених осіб. Вона є продуктом свідо­мої діяльності людини, як і будь-який закон чи правило, що встанов­люється суспільною владою. Навпаки, ціна, що створилася у резуль­таті вільного обміну, не є встановлена чиєюсь волею, а виникає так само природно і неминуче, як природно випадає дощ при певно­му стані атмосфери. На грунті таксування продуктів повинно було виробитися відповідне практичне мистецтво, як галузь економічної політики. На грунті вільного ціноутворення повинна була виникну-

ти наука про незалежні від волі людини причинні закони, які керу­ють ціноутворенням.

Отже, політична економія вивчає стихійну закономірність вільного мінового господарства не лише тому, що ця система господарства панує в наш час. Існують глибокі, гносеологічні причини, тому політич­на економія повинна була виникнути на основі вивчення саме цієї господарської системи.⁵

Але тому, що мінове господарство не є застиглою і незмінною господарською системою, а перебуває у процесі безперервного роз­витку, то, вивчаючи мінове господарство, економічна наука вивчає і ці процеси розвитку. Стихійні сили народного господарства є не що інше, як суспільні відносини людей, які беруть участь в міновому господарстві. Завдяки умовам цього господарства, кожен його учас­ник, досягаючи своєї мети, вступає у взаємодію з іншими учасника­ми; ця взаємна залежність одних членів мінового господарства від інших і є суспільними відносинами мінового господарства. Отже, ми можемо визначити політичну економію в широкому розумінні, як науку про суспільні відносини між людьми в межах їх господарської діяльності, і, в більш вузькому розумінні, — сучасну політичну еко­номію — як науку про суспільні відносини між людьми в межах їх господарської діяльності, яка відбувається в середовищі мінового господарства, яке постійно історично розвивається.

Англійські економісти, зазвичай, виходять не з поняття господарства, а з поняття багатства, і визначають політичну економію як «науку про багатство». Французи в більшості випадків наслідують англійців, і лише німці висувають на перший план поняття господарства. Але поняття багатства вже тому непридатне для такої центральної ролі в економічній науці, що під ним розуміють зовнішній результат господарської діяльності — сукупність цінних (господарських) предметів — між тим як політична економія вивчає саму цю діяльність і суспільні відносини, які виникають у її межах. Визначаючи політичну економію як науку про багатство (інакше кажучи, як науку про речі), ми затушовуємо відмінність цієї науки від технічних наук і не висуваємо на перший план суспільного характеру нашої науки. Ось чому потрібно визнати суттєвим покращенням точку зору німецьких економістів, яка має усі шанси стати панівною.

Однак, хоча майже у всіх німецьких теоретиків можна знайти те чи інше визначення господарства, не можна сказати, що завдання дати наукове визначення центральному поняттю економічної науки було успішно розв'язане німцями. Крім розглянутих вище визначень, у німецькій літературі ми зустрічаємо і багато інших. Дуже поширеним

⁵ «Те, що складає дотепер економічну науку, обмежується майже виключно генсзою і розвитком капіталістичного способу виробництва» Engels. Herrn Eugcn Duhringc Umwalzung der Wissenschaft. З вид. 1894. С. 153.

є визначення Дітцеля. «Господарство, — говорить цей видатний те­оретик, — це сукупність дій, за допомогою яких суб'єкт покриває свою потребу в матеріальних благах».⁶ Подібні визначення ми зна­ходимо у Філіповича, Платтера, В. Я. Желєзнова. Пріоритетом цього визначення є наголос на об'єктивній ознаці господарства — того, що господарська діяльність спрямована на зовнішній матеріальний світ. Недолік цього визначення в упущенні суб'єктивної риси госпо­дарської діяльності — того, що господарство завжди є засобом, а не метою. А це означає, споживання є господарством — і, справді, Діт-цель навіть дихання називає господарським актом. Але при такому розумінні господарства вся життєдіяльність людини перетворюєть­ся у господарство. Безумовно, тут має рацію Візер, який стверджує, що «процеси задоволення потреб у всіх своїх проявах, від найпри-мітивніших до найвищих, так само як і будь-яка діяльність, яку ми розпочинаємо не як господарську роботу, з розрахунком на її зовніш­ній результат, але в якій розвивається і розкривається сама людська особистість, не носять господарського характеру».⁷

Визначення господарства, подане в тексті, відноситься до гос­подарства, як до діяльності, а не до господарства, як до культур­ної єдності. В цьому останнюму розумінні ми можемо визначити господарство, як сукупність пристосувань та установ, які служать господарській діяльності, разом з результатами останньої. У цьому розумінні ми говоримо про господарство тієї чи іншої особи, як про певну культурну єдність і зовнішнє ціле, незалежно від особистості свого господаря. Власник помирає, але його господарство, як куль­турна організація, залишається. У цьому розумінні ми говоримо і про народне господарство.

Цікаві міркування про сутність господарського духу ми знаходимо у Мюнстерберга. Мюнстерберг наполягає на тому, що господарс­тво має свою власну самостійну цінність, «яку не можна звести до почуття задоволення, яке ми отримуємо від споживання предметів господарства». Сучасний підприємець-капіталіст керується у своїй невтомній діяльності не стільки жагою матеріальних насолод, скіль­ки почуттям задоволення, яке дає йому свідомість створюваного блага. На думку Мюнстерберга, господарство має свій пафос, свій ідеальний бік, який особливо рельєфно проявляється у сучасному гі­гантському капіталістичному господарстві. Цей пафос випливає з ус­відомлення тих грандіозних об'єктивних змін у природі, у значенні все більшого її пристосування до потреб людини, які створюються господарством. При тому пафос господарського успіху слід строго відрізняти від того почуття гордості, яким переповнюється сучасна людина, коли оцінює промисловий процес сучасності з чисто техніч­ного погляду. В останньому випадку почуття захоплення викликане

⁶ Deutzel. Theorotische Socialokonomik. С. 159.

⁷ Wiener. Ueber den Ursprung des wirtschaftlichen Wertec. 1884. С 77.

підкоренням природи людині. Господарський пафос іншого харак­теру — в ньому природа не є підкореною, а ніби розгортається у всь­ому багатстві своїх незчисленних сил. Людина тут є не повелителем природи, а її слугою, помічником, її наймогутнішою силою. Завдяки господарству, природа досягає ніби свого власного завершення, і в цьому полягає самостійна цінність господарства.⁸

Не можна не погодитися з Мюнстербергом в тому, що господарс­тво, як і усяка інша культурна справа, має свій пафос. Але і в цьому випадку господарська діяльність залишається засобом, а не метою в собі, — метою в собі є зовнішні результати господарської діяльності, які створюють цією діяльністю багатство, навіть якщо б власник цим багатством і не користувався. Таким чином, і при наявності охарак­теризованого Мюнстербергом господарського пафосу (якого може і не бути, і зазвичай не буває, — Мюнстерберг описує психологію не звичайного власника, а, так би мовити, артиста господарства) госпо­дарська діяльність зберігає ті типові риси, які вказані в тексті.

З іншого боку, саме вникнувши в сутність господарського пафосу, ми зрозуміємо глибоку принципову різницю господарства і мистецтва. В господарстві ніби розкривається природа, а в мистецтві — людина.

Одиничне господарство протиставляється народному, як частин­ка цілому. Поняття народного господарства, як «комплікації одиничних господарств», було введено в науку, головним чином, Карлом Менге-ром. «Явища народного господарства, — говорить він — зовсім не є безпосередніми життєвими проявами даного народу, безпосередні­ми результатами господарюючого народу, а результуюча (Resultante) всіх незліченних одиночно-господарчих бажань в народі».⁹ Оди­ничні господарства Адольф Вагнер поділяє: 1) за особою господа­рюючого суб'єкта і 2) за метою господарювання. За першим принци­пом одиничні господарства поділяються на: 1) господарства фізичних осіб, 2) господарства юридичних осіб, і 3) господарства проміжного типу. З господарською метою одиничні господарства поділяються на: 1) приватні господарства, які відображають інтереси лише власника, і 2) суспільні господарства, які відображають суспільні інтереси. Останні в свою чергу поділяються на: 1) добровільні господарства (наприклад, споживче товариство, кредитне товариство, робітнича спілка) і 2) примусові, серед яких найважливішим є державне гос­подарство.'"

Народне (вільне мінове) господарство є лише однією з багатьох історичних колишніх господарських систем. Яка ж господарська система повинна лягти в основу економічної теорії? Це питання

⁸ Munsterberg. Philosophis tier Wcrtc. 1908. С. 351 і наст.

⁹ Карл Менгер. Изследование о методах социальных наук. Перевод с нем.
1894. С. 82.

¹⁰ A. Wagnen. Allgemeine odcr theoretische Volkswirtschaftslehrc. 2 вид. 1879.
§§52,121,151,154.

в методологічно ясній формі було поставлене лише в наш час Діт­целем.

Менгер, обговорюючи це питання, розв'язує його в тому розумінні, що економіст-теоретик повинен зупинитися на вивченні якогось одного господарського устрою, і саме сучасного, з міркувань практичного інтересу — при чому для пояснення явищ інших типів господарсько­го устрою повинні вводитися відповідні поправки і обмеження." Рі­шення Менгера є абсолютно незадовільним; з цього погляду теоре­тично можливе існування стількох різних економічних наук, скіль­ки типів господарського устрою знала історія, а поміж тим політична економія склалася в науку тільки на основі вивчення сучасного мінового господарства. Для цього повинні бути свої глибокі гносе­ологічні причини, зовсім не відзначені Менгером.

Однак уже Фурьє відчув, що є гносеологічні причини для вивчення саме мінового господарства.¹² Проте, цілком зрозуміло це питання було поставлене і блискуче вирішене лише зараз Дітцелем в його праці «Beitrage zur Methodik der Wirrschaftswissenschafr», в якій автор дійшов до висновку, що, з гносеологічних міркувань, економічна наука повинна вивчати не якесь інше, а саме вільне мінове господарство. Низкою міркувань Дітцель доводить «неможливість (для економіч­ної науки) встановлювати загальні закони інакше, аніж при наяв­ності вільного обміну (Verkehrsfreiheir)».¹³

Надалі Дітцель дещо змінив свій погляд у тому плані, що допус­тив можливість існування двох різних економічних теорій — од­нієї такої, що вивчає «систему колективності (Kollectiv system), й іншої — що вивчає «систему конкуренції» (Konsurrenz system), однак, він продовжував наполягати на тому, що з гносеологічного погляду найбільший інтерес становить саме ця остання система, бо нона є найважчою для розуміння.

Важко зрозуміти, чому Дітцель вважав за необхідне ввести обмеження у свій попередній погляд, який зводився до визнання гносеологічної неможливості виникнення економічної науки кау­зального типу на основі якої-небудь іншої господарської системи, окрім системи конкуренції. Адже, якщо і можлива економічна тео­рія на основі «системи колективності» — системи підпорядкування господарських процесів регулюючій владі суспільства — то теорія ця матиме зовсім інший характер, аніж теорія стихійних процесів вільного мінового господарства. Дуже сумнівно, щоб економічна

" Менгер, 101.

¹² «Механізм цивілізації, — говорить він, маючи на увазі під «цивілізацією»
сучасний капіталістичний лад, — є найцікавішим зі всіх, бо при ньому
спостерігається найбільше ускладнення діючих сил». Charles Fourier
Theorie ties qarte mouvements. Вид. 1841 p. С 408.

¹³ Dictzcl. Beitrage zur Methodik der Wirtschaftswissenschaft. Jarhbucher fur
Nationalokonomie. N. F. IX. С 237, 245.

Воробйов Є. М. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ. Модульний курс

теорія, що вивчає «систему колективності», могла досягнути ви­щого наукового рівня, ніж деяка інша галузь теорії політики. Те, шо відрізняє економічну науку від інших суспільних наук — вста­новлення нею системи причинно-функціональних залежностей економічних явищ — викликано саме характерними особливос­тями її сучасного предмету вивчення — вільного мінового госпо­дарства, як видно з поглядів Дітцеля. Отже, економічна теорія, яка вивчає «систему колективності», не може вкластися в точну науку про причинно-функціональні співвідношення господарства так, як сучасна політична економія. І тому є всі підстави визнавати, що доля політичної економії, як своєрідної науки про причинно-фун­кціональні співвідношення господарських явищ, тісно пов'язана з сучасним народним господарством. Разом з ним вона виникла і розвинулася, і разом з ним вона повинна зійти зі сцени. В соціаліс­тичному ладі для цієї науки місця не буде, хоча саме в цьому ладі практичні знання, які відносяться до галузі економічної політики, і всі необхідні для цього допоміжні наукові дисципліни — напри­клад, статистика — повинні набути надзвичайного розвитку. Полі­тична ж економія частково перетвориться в теорію економічної політики, а частково ввійде до складу більш загальної науки про суспільство — соціології.¹'¹

Туган-Барановський М. І. Основи політичної економії / М. І. Туган-Бараповський; пер. з рос. С Злупко, Я. Злупко; наук, ред., автор передмови і вступ, ст. С. М. Злупко. — Львів: Видав, центр Львівського нац. ун-ту імені Івана Франка, 2003. - С 44-61.

«При строго соціалістичному суспільному устрої політична економія, побудована на принципі причинності, була б цілковитим безглуздям» (Sombart. Dcr moderne Kapitalismus I.