Правове регулювання зобов’язань з безпідставного збагачення згідно законодавства України

Слід почати з того, що за Цивільним кодексом України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Ці положення застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Вони застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналізована норма передбачає можливість виникнення недоговірних зобов’язань (котрі іноді називають “кондиційними зобов’язаннями”) двох різновидів: а) внаслідок безпідставного набуття майна за рахунок іншої особи; б) внаслідок безпідставного збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого).

Умовами виникнення даних зобов’язань є:

1) набуття (збереження майна, яке мало бути витрачене) однією особою;

2) відповідна втрата майна (або неотримання майна) іншою особою;

3) відсутність достатньої правової підстави для цього (угоди сторін, вказівки закону тощо). При цьому до відсутності правової підстави ч.1 ст.1212 ЦК України прирівнює ситуацію, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (наприклад, договір купівлі–продажу визнаний недійсним).

Суб’єктами таких зобов’язань можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також суб’єкти публічного права відповідно до ст. 2 Цивільного кодексу. Кредитором є особа, за рахунок якої безпідставно збережене або набуте майно (потерпіла особа). Боржником є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно.

Змістом даних зобов’язань є право кредитора (потерпілої особи) вимагати від боржника повернення безпідставно отриманого або збереженого майна і обов’язок боржника виконати цю вимогу й повернути безпідставно одержане майно.

Варто звернути увагу на те, що положення глави 83 застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна (протиправне присвоєння чужого майна), самого потерпілого (наприклад, мешканець комунальної квартири помилково оплачує комунальні послуги за сусідів), інших осіб (помилкове повернення боргу не кредитору, а члену його сім’ї) чи наслідком події (внаслідок повені майно з подвір’я потерпілої особи вода переносить у двір сусіда) тощо. Звідси слідує й той висновок, що у тих випадках, коли безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, провина останнього правового значення не має. Цим кондиційні зобов’язання відрізняють від зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, які передбачені главою 82 ЦК України.

Цивільний кодекс України передбачає також низку конкретних випадків застосування положень глави 83 ЦК, вказуючи, що норми останньої застосовуються до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Як зазначалося вище, змістом даних зобов’язань є право потерпілої особи (кредитора) вимагати від набувача майна (боржника) повернення безпідставно отриманого або збереженого майна і відповідний обов'язок боржника виконати цю вимогу й повернути безпідставно одержане майно. Загальним правилом є повернення набувачем потерпілій особі безпідставно набутого майна в натурі.

У разі неможливості повернути в натурі потерпілій особі безпідставно набуте майно боржник має відшкодувати вартість цього майна. При цьому вартість набутого майна визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. Варто звернути увагу на те, що вказана норма більш вдало вирішує це питання, ніж ст. 469 ЦК УРСР 1963 р., котра передбачала, що вартість безпідставно набутого майна має визначатися на момент його придбання. Таке вирішення цього питання є більш справедливим, оскільки більш повно захищає інтереси потерпілої особи. Адже в умовах навіть невеликої інфляції зростання проміжку часу, який проходить від порушення права до його захисту, тягне відповідні зниження вартості майна, а відтак – порушення прав потерпілої особи. З цих позицій визначення вартості набутого майна на момент розгляду судом справи про повернення майна є оптимальним рішенням, оскільки саме суд має повно і всебічно оцінити шкоду, що її зазнала потерпіла особа.

Крім цього, особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які
вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов’язана повернути доходи.

У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними.

Аналізуючи ці положення, слід звернути увагу на такі обставини.

По–перше, якщо боржник зобов’язаний відшкодувати повністю всі доходи, які він одержав або міг одержати від безпідставно набутого майна, то зустрічне відшкодування можливе лише у межах зроблених боржником необхідних витрат на це майно.

По–друге, боржник не лише має повернути отримані від безпідставно набутого майна доходи, але й відповідає також за допущене ним погіршення майна. При цьому коментована норма не ставить покладення обов’язку відшкодувати погіршення майна у залежність від провини боржника. Отже, останній несе відповідальність перед потерпілою особою незалежно від наявності або відсутності його вини

Крім того, варто звернути увагу на момент, з якого провадиться стягнення доходів від безпідставно набутого майна, настає відповідальність набувача за погіршення майна, виникає право відшкодування необхідних витрат на майно. Цей момент визначається часом, коли набувач майна дізнався або міг дізнатися про те, що володіє майном без достатньої правової підстави

Таке рішення ґрунтується на тому, що ст. 1212 та 1214 ЦК України не надають вирішального значення наявності провини набувача майна: останній може бути винним у придбанні чужого майна, а може й не знати про те, що майно набуте ним безпідставно (наприклад, у випадках, коли підстава, на якій майно було набуте, згодом відпала).

Отже, існує декілька варіантів:

1) набувач відразу знав, що майно ним набуте без підстав;

2) набувач не знав, що майна набуте безпідставно, але дізнається про це з моменту повідомлення про це з боку потерпілої особи, подачі останньою позову тощо);

3) набувач припускав, що мав підстави стати власником певного майна. Проте, коли таке припущення не підтверджується, він узнає про безпідставність набуття і його посилання на те, що до нього не було пред’явлено претензії, позову тощо, невиправдані – він не знав, але мав знати про відсутність правових підстав володіння майном.

Таким чином досягається мета стимулювання суб’єктів цивільного права до обачності, розважливості, сумлінності у випадках придбання майна з підстав, що здаються сумнівними.

Аналогічну мету переслідує правило, встановлене у частині 2 ст. 1214 ЦК України, яка передбачає, що у випадку безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними. Слід зазначити, що ця стаття розмір процентів не визначає, а відсилає до ст. 536 ЦК України.

Однак і ст. 536 ЦК України розміру процентів за користування чужими грошовими коштами не вказує, зазначаючи, що він встановлюється договором законом або іншим актом цивільного законодавства. Оскільки кондиційні зобов’язання за своєю сутністю є недоговірними правовідносинами, то розмір процентів за користування безпідставно придбаними чужими грошовими коштами угодою сторін тут може встановлюватися лише у вигляді винятку.

Натомість, у випадку спору він визначається судом з використанням аналогії закону. Зокрема, може бути використана аналогія із законодавчими актами, які регулюють відносини позики, банківського кредитування тощо.

У ЦК України також встановлений перелік майна, яке, не зважаючи на відсутність підстав для його набуття, не підлягає поверненню особі, що його втратила.

Пункт 1 ст. 1215 ЦК України містить досить об’ємний перелік конкретних видів такого „безповоротно втраченого” майна. Це – заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування.

Ця ж норма визначає умови, за яких перелічене вище майно не підлягає поверненню.

По–перше, виплата вказаних сум заробітної плати, пенсії, допомоги тощо має бути проведена фізичною або юридичною особою добровільно.

По–друге, необхідно, щоб така виплата не була наслідком рахункової помилки з боку фізичної або юридичної особи, яка виплатила ці суми набувачу.

По–третє, виплата таких сум має бути проведена за відсутності недобросовісності з боку набувача.

По–четверте, грошові суми, мають бути надані фізичній особі як засіб до існування. Тобто, суб’єктом даних відносин у цьому випадку може бути лише фізична особа – юридичних осіб правило, встановлене пунктом 1 ст. 1215 ЦК України не стосується взагалі.

Натомість, правило, встановлене пункт 2 аналізованої статті має універсальний характер, хоча і відсилає до інших норм цивільного законодавства. Вона передбачає, що не підлягає поверненню будь–яке інше (крім вказаного у п.1 ст. 1215 ЦК України) майно, якщо це встановлено законом. Наприклад, не підлягає поверненню майно, передане на виконання зобов’язання до настання строку виконання, не має права вимагати повернення виконаного особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Слід зазначити, що у юридичній літературі питанням правового регулювання зобов’язань з безпідставного збагачення було приділено певну увагу, однак і досі у судовій практиці у справах цієї категорії зустрічаються помилки, пов’язані з питаннями співвідношення інституту безпідставного збагачення з іншими, подібними до нього, інститутами цивільного права. Особливо це стосується зобов’язань, що виникають з ведення чужих справ без доручення, з відшкодуванням шкоди. Зобов’язання із безпідставного збагачення (безпідставного набуття або збереження майна) істотно відрізняються від вимог, що випливають із ведення чужих справ без доручення.

Зазначені правовідносини, як справедливо вказував В.О.Рясенцев, мають безперечну подібність, яка полягає у тім, що їх зовнішня, об’єктивна сторона виявляється у зменшенні майнових благ у сфері однієї особи і їх збільшення у сфері іншої особи за відсутності при цьому угоди між ними на таку зміну майнового становища.

Разом із тим, слід мати на увазі, що зазначена подібність є характерною не лише для відносин, що порівнюються, але й для зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої незаконним заволодінням чужим майном.

Тому абсолютизувати цю подібність як таку, що притаманна лише зобов’язанням з безпідставного збагачення та зобов’язанням із ведення чужих справ без доручення, не можна.

Так само не можна погодитися і з твердженням В. О. Рясенцева, що розходження між цими правовідносинами поряд з іншими елементами, нібито полягає в тому, що в зобов ’ язаннях з поверненню безпідставно придбаного відсутня правова підстава для одержання однією стороною майнових вигод за рахунок іншої, тоді як у вимогах з ведення чужих справ без доручення дії особи, що веде чужу справу без відповідних повноважень, у силу спрямованості його волі на користь іншому не суперечать закону, беруться під його захист, а, отже, і одержання вигоди зацікавленою особою має під собою правову підставу.

У зобов ’ язаннях по поверненню безпідставно набутого відсутність правової підстави для переходу майна від однієї особи до іншої свідчить про те, що переміщення майнових благ, що відбулося, суперечить одночасно справедливому, з погляду моралі, розподілу матеріальних благ у суспільстві і цілям правового регулювання майнових відносин.

Відносини ж з ведення чужих справ без доручення, перебувають у повній відповідності з морально–етичними поглядами суспільства і загальними засадами цивільного законодавства. У зобов ’ язаннях з безпідставного збагачення (заощадження майна) перехід його від однієї особи до іншої відбувається в силу різного роду причин: дій набувача, потерпілої особи, третіх осіб, різного роду подій, і т.п.

У відносинах же по веденню чужих справ без доручення такий перехід майна відбувається тільки в результаті дій особи, що веде чужі справи без доручення.

Оскільки ведення чужих справ без доручення можливо лише з волі особи, що веде чужі справи, то з цими правовідносинами зобов ’ язання з безпідставного збагачення (заощадження майна) подібні лише у випадках, коли придбання (заощадження) відбувається в результаті дій особи, що має майнову втрату по цій же самій причині.

У цьому плані розмежування розглянутих правовідносин, як представляється, варто проводити за ознакою вольової спрямованості дій особи за розпорядженням приналежним йому майном.

Якщо особа діє свідомо, виявляючи за рахунок свого майна турботу про ті чи інші майнові інтереси іншої особи, але розраховує надалі одержати від неї відповідну майнову компенсацію, то відношення, що виникають, слід кваліфікувати як ведення чужих справ без доручення. Такі свідомі, спрямовані на надання майнової вигоди іншій особі дії, є правомірними діями, тобто юридичними актами.

Якщо ж перехід майна від однієї особи до іншої відбувся, хоча й внаслідок дії особи, що понесла збитки, але не мала наміру діяти з метою надання майнової вигоди іншій особі, то такий перехід слід розглядати як безпідставне збагачення (заощадження майна). У цьому випадку дії особи, що своєю волею позбулася майнових благ на користь іншої, завжди виявляються спрямованими на виникнення таких правових наслідків, що у дійсності не можуть виникнути в силу того, що відповідно до закону має наступити інший правовий результат, ніж той, котрий прагнула викликати ця особа. Такі дії з огляду спрямованості волі на досягнення правових наслідків є, як уже зазначалося, юридичними вчинками, а сам перехід майна, що суперечить дійсній волі тієї особи, у результаті дії якого він відбувається, має бути визнаний таким, що не має правової підстави, тобто неправомірним.

Таким чином, за своєю правовою природою кондикції та negotiorum gestio подібні і мають багато як спільних, так і відмінних рис. Вони вплинули на подальший розвиток вказаних видів зобов ’ язань. В одних випадках були спроби зазначену групу правовідносин регулювати лише інститутом ведення чужих справ без доручення (Франція у ХІХ сторіччі), або навпаки, дію зобов ’ язань з безпідставного збагачення поширювали і на відносини, які безумовно мали характер negotiorum gestio (наприклад, законодавство більшості республік колишнього Радянського Союзу).

Окрім цього, слід зазначити, що зі змісту норми частини 1 ст. 1212 ЦК України 2003 р. (так само, як і зі змісту раніше чинних частини I ст. 469 ЦК УРСР 1963 р. та аналогічних норм цивільних кодексів інших колишніх радянських республік), відповідно до якої особа, що одержала без встановлених законом чи угодою підстав майно за рахунок іншої особи, зобов ’ язана повернути останній безпідставно придбане майно.

Стаття 1212 ЦК зобов’язуючи набувача повернути безпідставно придбане майно потерпілому, зовсім не ставить обґрунтованість вимоги потерпілого до набувача в залежність від характеру переходу майна від третіх осіб до набувача, вважаючи такий перехід для відносин з власником юридично байдужним у всіх тих випадках, у яких він не створює права власності в особі набувача. Отже, з погляду закону, сумлінний набувач, у відношенні якого в іншої сторони виникло право на віндикаційний позов, завжди є особою, що безпідставно збільшила своє майно за рахунок власника, крім, зрозуміло, тих випадків, коли річ збереглася в натурі й може бути віндикованою.

Разом із тим, факт оплатного придбання майна сумлінним набувачем від неправомочного відчужувача, навіть коли він не спричиняє жодного впливу на правову регламентацію відносин власника із сумлінним набувачем, має правове значення у відносинах між сумлінним набувачем і неправомочним відчужувачем і тягне пред ’ явлення першим вимоги про відшкодування збитків до іншого. Підставою такої вимоги є або евікція майна у набувача, або відшкодування ним власнику вартості майна, що не збереглося в натурі. Очевидно, що при цьому у набувача не тільки не відбудеться збільшення майнової сфери, але, більш того, він несе збиток, який і зобов ’ язаний відшкодувати йому неправомочний відчужувач в порядку регресної вимоги, що випливає з факту відшкодування набувачем вартості безпідставно придбаного і спожитого майна власнику.

Так само і несумлінність неправомочного відчужувача, що розпорядився незаконно чужим майном і завдав майновий збиток, є підставою для покладання на нього відповідальності перед власником у порядку ст. 1266 ЦК України.

Проте, коли зобов’язання з безпідставного збагачення (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави) з’являється як результат порушення такого абсолютного права, яким є, наприклад, право власності, то не виникає сумніву, що особа, яка одержала майно за рахунок власника, з яким вона до цього не була зв’язана зобов’язальним правовідношенням, зобов’язана повернути безпідставно отримане. Тут відсутність правової підстави придбання майна зовні виглядає так само, як вона виглядає й в інших суміжних правовідносинах. Усяка дія особи, що порушує правомочності власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном, є неправомірною, а придбання майна в результаті цих дій таким же безпідставним, яким воно є в правовідносинах по витребуванню майна власником з чужого незаконного володіння, про відшкодування заподіяного власнику матеріального збитку, що виник унаслідок споживання чи відчуження його майна.

Інакше зовні виглядає відсутність правової підстави майнового переміщення в тих випадках, коли зобов’язання по поверненню безпідставно отриманого виникає як результат трансформації відносного цивільного правовідношення. В усякому відносному цивільному правовідношенні і, зокрема договірному, перехід майна від однієї особи до іншої звичайно має під собою ту чи іншу правову підставу і нічого протиправного не містить. І якби це відносне правовідношення не трансформувалося в зобов’язання з безпідставного набуття (заощадження) майна, то не виникло б і обов’язку повернути безпідставно отримане.

Таким чином, сам по собі перехід майна від однієї особи до іншої ще не створює обов’язку повернути його, а отже, не містить правової необґрунтованості майнового переміщення. Для того, щоб вихідне відносне правовідношення трансформувалося в зобов’язання по поверненню безпідставно отриманого, а перехід майна був визнаний безпідставним, необхідно, щоб до вихідного правовідношення приєдналися інші юридичні факти, наявність яких призвела б до його припинення й одночасного виникнення зобов’язання з безпідставного отримання (заощадження) майна. Такі юридичні факти, іменовані найчастіше відпаданням правової підстави набуття, не тільки трансформують вихідне відносне правовідношення в зобов’язання, з повернення безпідставно отриманого, але і ліквідують правову підставу набуття майна з моменту його виникнення, перетворюючи тим самим законний спосіб придбання майнових прав у безпідставний.

Нарешті, існує точка зору, згідно якої під безпідставним отриманням майна варто розуміти не тільки безоплатний перехід його від однієї особи до іншої, але і усяке взагалі відчуження майна по різко невідповідній йому ціні, тобто будь–який нееквівалентний обмін матеріальними благами між контрагентами.

Тим часом термін „за рахунок іншої особи” є специфічним не тільки для інституту безпідставного збагачення (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави), але міститься й у низці норм інших інститутів цивільного права, що регулюють різноманітні цивільні відносини, підставою виникнення яких є як правомірні, так і неправомірні юридичні дії, а також інші юридичні факти.

До таких правовідносин належать, по–перше, правовідносини, пов'язані з впливом на майнову сферу суб'єктів цивільного права, що вчинили правопорушення, а тому зобов'язаних ліквідувати майнові наслідки цих правопорушень безоплатно, тобто, за термінологією закону, „за свій рахунок”. Ліквідація шкідливих наслідків правопорушення здійснюється або самим правопорушником безоплатно, або уповноваженими особами за рахунок правопорушника.

Так, правовим наслідком невиконання зобов’язання виконати визначену роботу є право кредитора виконати цю роботу за рахунок боржника або вимагати відшкодування збитків.

При постачанні продукції неналежної якості в тих випадках, коли недоліки можуть бути усунуті без повернення її постачальнику, покупець вправі зажадати від постачальника усунення недоліків у місці перебування продукції або усунути їх своїми коштами, але за рахунок постачальника.

Неважко помітити, що зазначені майнові наслідки є санкціями, що підлягають застосуванню у зв’язку зі скоєними правопорушеннями, вплив яких на правопорушника пов’язаний зі зменшенням його майнових прав без одержання якого–небудь зустрічного задоволення.

По–друге, існує низка цивільних правовідносин, що виникають із правомірної, дозволеної законом діяльності однієї особи в майнових інтересах і за рахунок іншої. Така правомірна діяльність здійснюється з метою охорони чужого майна і управління ним або для придбання чи реалізації майнових прав і обов'язків шляхом встановлення цивільних правовідносин у тих випадках, коли власник чи інший титульний володілець майна за якимись причинами не в змозі сам здійснювати цю діяльність. При цьому маються на увазі не тільки різноманітні види представництва, але і деякі інші правовідносини, що хоча за юридико–фактичними підставами виникнення і нагадують представництво, однак такими не є. До останніх можна віднести такі правовідносини, як ведення чужих справ без доручення, дії виконавця заповіту по його виконанню тощо.

Очевидно, що в подібних правовідносинах закон, надаючи право діяти одним особам у майнових інтересах інших, якщо їхня діяльність узгоджується з їхвимогами, не може в силу об’єктивної природи таких правовідносин покладати на них будь–які витрати по веденню чужих справ. Ці витрати за прямою вказівкою закону компенсуються з майна тих осіб, в інтересах яких такі дії здійснюються.

Викладене дозволяє стверджувати, що вислів „за рахунок іншої особи”, уживане в цивільному законодавстві, означає правовідношення, у якому одна сторона надає іншій певну майнову цінність, не одержуючи при цьому від останньої якої–небудь компенсації.

У світлі сказаного представляються неспроможними спроби не тільки заперечувати безоплатний характер переходу майна в зобов’язаннях по поверненню безпідставно придбаного чи заощадженого, але й обґрунтувати виникнення розглянутих правовідносин при всякому взагалі нееквівалентному обміні матеріальними благами між контрагентами.

Крім цього, особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які
вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов’язана повернути доходи.

У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними.

Аналізуючи наведені положення, слід звернути увагу на такі обставини.

По–перше, якщо боржник зобов’язаний відшкодувати повністю всі доходи, які він одержав або міг одержати від безпідставно набутого майна, то зустрічне відшкодування можливе лише у межах зроблених боржником необхідних витрат на це майно.

По–друге, боржник має не лише повернути отримані від безпідставно набутого майна доходи, але й відповідає також за допущене ним погіршення майна. При цьому коментована норма не ставить покладення обов’язку відшкодувати погіршення майна у залежність від провини боржника. Отже, він несе відповідальність перед потерпілою особою незалежно від наявності або відсутності його вини

Крім того, варто звернути увагу на момент, з якого провадиться стягнення доходів від безпідставно набутого майна, настає відповідальність набувача за погіршення майна, виникає право відшкодування необхідних витрат на майно. Цей момент визначається часом, коли набувач майна дізнався або міг дізнатися про те, що володіє майном без достатньої правової підстави

Таке рішення ґрунтується на тому, що ст. 1212 та 1214 ЦК України не надають вирішального значення наявності провини набувача майна: останній може бути винним у свідомому придбанні чужого майна, а може й не знати про те, що майно набуте ним безпідставно (наприклад, у випадках, коли підстава, на якій майно було набуте, згодом відпала).

Отже, існує декілька варіантів:

а) набувач відразу знав, що майно ним набуте без підстав;

б) набувач не знав, що майна набуте безпідставно, але дізнається про це з моменту повідомлення про це з боку потерпілої особи, подачі останньою позову тощо);

в) набувач припускав, що мав підстави стати власником певного майна. Проте, коли таке припущення не підтверджується, він узнає про безпідставність набуття і його посилання на те, що до нього не було пред’явлено претензії, позову тощо, невиправдані – він не знав, але мав знати про відсутність правових підстав володіння майном.

Таким чином досягається мета стимулювання суб’єктів цивільного права до обачності, розважливості, сумлінності у випадках придбання майна з підстав, що здаються сумнівними.