Принципи та особливості управління фінансами акціонерних товариств

Питання фінансового управління за останні роки стали предметом пожвавлених дискусій учених і практиків як у нашій країні, так і за кордоном. Актуальність цієї проблеми є очевидною для України.

Управління фінансами корпорації є складовою загального управління, головною метою якого є зростання вартості капіталу і добробуту акціонерів. Фінансовому управлінню надається особливе значення. Західні автори підкреслюють, що управління фінансами є наріжним каменем, основою господарської діяльності будь-якої фірми — і корпорації, і невеликого індивідуального підприємства.[34,с.60]

Корпорація — це товариство акціонерів, що об’єднали частину своїх капіталів. Для ведення справ акціонери запрошують спеціалістів різних напрямів, у тому числі економістів-фінансистів.[25,с.100]

Теорія фінансової стратегії набула особливого значення в умовах формування корпоративного сектору економіки, коли виникла об’єктивна необхідність визначення тенденцій розвитку фінансового стану акціонерних товариств та їх стратегічних фінансових можливостей. Розробляється стратегія з урахуванням таких чинників, як інфляційні коливання, ризик неплатежів, фінансова криза та інших. Вона забезпечує ефективне використання фінансових ресурсів, визначення прибуткових напрямів інвестування, відповідність фінансових рішень економічному стану й можливостям акціонерних компаній. Вивчення та аналіз досвіду розвинутих країн, який може бути корисний для розробки вітчизняних основ фінансового управління, свідчить, що стабільність доходів підприємства залежить від якості стратегічних рішень

Слід зазначити, що процес визначення стратегічних цілей у процесі розробки фінансової стратегії тісно пов’язаний з оцінкою досягнутих результатів, які аналізуються через показники фінансового стану, що є надзвичайно актуальним для вітчизняних акціонерних компаній і повинен включати, на нашу думку: аналіз прибутковості корпорації, оцінку ефективності використання власних і залучених коштів, стан і структуру основного капіталу, аналіз динаміки приросту оборотного капіталу, своєчасність виконання зовнішніх боргових зобов’язань. [52,с.75]

У широкому значенні слова під управлінням фінансами розуміють вироблення політики щодо формування капіталу корпорації та його розподілу, прийняття рішень відповідно до цієї політики, планування фінансової діяльності, складання й аналіз фінансової звітності, організація контролю за виконанням рішень. У вузькому значенні управління фінансами — це управління обмеженою сумою коштів і її витрачанням в умовах невизначеності ринкових відносин і ризику. Ринкова економіка далека від ідеалу.

У великих багатогалузевих корпораціях фінансові питання зазвичай вирішує управлінський персонал. Система управління фінансами показана на рис. 1.2. [34,с.100]

Рис. 1.2 Система управління фінансами

Джерело: [Василик О.Д. Теорія фінансів. К.: НІОС, 2001 – 328 с.]

У складі вищого управління корпорацією, незалежно від розмірів активів і прибутку, один з віце-президентів організовує фінансову службу. Він підзвітний безпосередньо президентові. Багато важливих питань вирішуються за погодженням із Радою директорів корпорації. Так, наприклад, рішення про виплату дивідендів, про новий випуск цінних паперів, важливі інвестиційні рішення приймає тільки Рада директорів. Центральна позиція віце-президента з фінансів показує його зв’язок, з одного боку, з питаннями виробництва продукції, з іншого — з питаннями, пов’язаними з її збутом, Віце - президенту з фінансів підпорядковуються скарбник і головний бухгалтер.

Управління (або відділ) скарбника відає широким колом проблем, що стосуються формування капіталу корпорації та його розподілу. До його функцій входять:

· по-перше, планування: складання й організація виконання короткострокового фінансового плану; визначення перспективної програми розвитку, складання плану капітальних вкладень, прогнозування обсягу продажу, економічне оцінювання корпорації, аналіз процесів поглинання фірм та ін.;

· по-друге, розроблення програм, пов’язаних з формуванням капіталу, організація зв’язків і передавання інформації інвесторам;

· по-третє, управління функціонуючим капіталом: грошовими фондами, вкладеннями в цінні папери, їх погашенням, управління власними коштами, дебіторською заборгованістю, інкасуванням, зберіганням і витрачанням коштів та цінних паперів. [54,с.100]

Функції головного бухгалтера також широкі: по-перше, організація адміністративного (бухгалтерського) обліку і внутрішнього аудиту; по-друге, проведення порівняльного аналізу планових і реальних витрат, доходів і прибутків від діяльності господарських одиниць, що входять у корпорацію; по-третє, організація страхування активів; по-четверте, управління податковими платежами; по-п’яте, створення і використання інформаційних систем управління тощо.

В основу організації фінансового управління покладені такі принципи:

§ планування виробничої і фінансової діяльності;

§ централізація фінансових ресурсів у головній (холдинговій) корпорації;

§ формування фінансових резервів;

§ виконання всіх зобов’язань у визначені договором терміни.

Причиною кризового стану багатьох вітчизняних акціонерних товариств є невиконання елементарних вимог щодо фінансового менеджменту, а саме: відсутність дієвого механізму планування та аналізу, управління активами та інвестиціями, управління формуванням фінансових ресурсів, управління грошовими потоками, структурою витрат, ліквідністю, управління формуванням прибутку, заміна фінансових служб бухгалтерською роботою. Це зумовлює необхідність розвитку теоретичних основ фінансового менеджменту, вдосконалення його організаційної структури та розробки і реалізації на практиці фінансової стратегії.[37,с.88]

Фінансовий менеджмент є головною складовою частиною загальної системи корпоративного управління, однією з найважливіших сфер діяльності будь-кого підприємства і спрямований на управління фінансовими потоками між суб’єктами господарювання в процесі руху фінансових ресурсів.

Сучасна корпорація організовує свою виробничу і фінансову діяльність на основі короткострокового і довгострокового планування. Короткострокове планування пов’язане з поточною діяльністю, здебільшого з рухом оборотного капіталу й складанням прогнозної фінансової звітності на наступний рік. Перспективне, або довгострокове, планування пов’язане з діяльністю корпорації на тривалий термін, типовий горизонт — п’ять і більше років. Воно обґрунтовує і визначає цілі зростання довгострокових активів, зміни структури капіталу, джерела фінансування, оцінює очікувані результати. Великі ТНК складають перспективні програми розвитку на 10—15 років.

Функціонування та розвиток акціонерних компаній вимагає розроблення ними довгострокових програм їхньої життєдіяльності, метою яких є забезпечення виконаних виробничих завдань власників, примноження їхнього добробуту, зміцнення позицій компанії в конкурентному середовищі. Це зумовлює необхідність розробки фінансової стратегії корпорації, що є, на нашу думку, важливим елементом фінансового менеджменту..[44,с.120]

Фінансова стратегія в західній економічній літературі визначається як «планування розміщення фінансових ресурсів». [32, с.20]. Визначення фінансової стратегії розвитку корпорації полягає у виборі довгострокових завдань із залучення, використання і контролю за фінансовими ресурсами, вирішення яких дає можливість мати високі показники платоспроможності й рентабельності.

Важливо зазначити, що обґрунтована фінансова стратегія забезпечує життєдіяльність корпорації в довгостроковій перспективі. Аналіз стану і структури основного та оборотного капіталу є найважливішою її складовою, що дозволяє прийняти рішення про доцільну структуру капіталу компанії. Управління активами і пасивами дає змогу забезпечити прибутковість за рахунок більш швидкої оборотності капіталу корпорації.

Загалом фінансова стратегія визначає найкращу спрямованість фінансової діяльності, націлює на економію всіх видів витрат, на мобілізацію капіталу для підтримки виробничих, інноваційних, інвестиційних, маркетингових та інших стратегій.

Розроблення основних напрямів фінансової й інвестиційної політики та прийняття рішень про методи формування капіталу корпорації, структури активів, визначення інвестицій у довгострокові активи передбачає централізацію фінансових ресурсів у головній корпорації. Усі питання щодо випуску і розміщення нових емісій цінних паперів, управління портфелем цінних паперів, одержання банківських кредитів, централізація частини одержаного прибутку, визначення розмірів нових капітальних вкладень вирішуються централізовано.

Ринкова економіка за своєю природою є імовірнісною, тобто нерозривно пов’язана з невизначеністю одержуваних результатів. Звідси випливає принцип створення резервів різного напряму й змісту.

Кожна корпорація постійно підтримує свій імідж платоспроможної господарської одиниці. Це означає, що всі рахунки, пред’явлені постачальниками сировини, напівфабрикатів, послуг, мають бути оплачені в установлені терміни. Корпорація повинна своєчасно оплачувати свої зобов’язання, тобто в установлені терміни погашати банківські позички, сплачувати внески страховим та іншим фінансовим компаніям, виплачувати проценти за своїми облігаціями, сплачувати дивіденди акціонерам. Податки в центральні й місцеві адміністрації також мають бути сплачені згідно з установленим регламентом. Корпорація повинна забезпечити для себе високий рейтинг за фінансовими та іншими зобов’язаннями.

Сучасне управління виробництвом і фінансами надзвичайно складне і потребує спеціальних знань і можливостей користуватися інформацією про ринок капіталів, чим не може володіти кожен акціонер. З фінансового погляду акціонеру доцільніше інвестувати не в одне, а в кілька акціонерних товариств, що зменшує ризик втрат. Менеджери корпорації мають можливість отримувати інформацію про становище на фінансових ринках, вартість нової технології, про ринки збуту і джерела сировини. Отже, акціонерам вигідніше віддати свою власність в управління найманим спеціалістам, персоналу, котрий може кваліфіковано управляти акціонерним капіталом. При цьому власність на капітал відокремлюється від управління ним. Менеджери діють в інтересах власників.

Основною метою, яку ставлять перед собою менеджери корпорації, є зростання її капіталу, тобто збільшення багатства. У кінцевому підсумку ця мета відповідає інтересам власників капіталу — акціонерів.

Якщо ринкова вартість акцій корпорації зростає, виплата дивідендів стабільна і їх сума збільшується, то управління корпорацією досягло своєї головної мети. Один з менеджерів відомої американської корпорації «Кока-Кола» писав з цього приводу: «Менеджери корпорації не докладають зусиль для того, щоб її акціонери почувалися привільно. Але вони роблять багато, щоб акціонери були багатими». [42,с.75]

Виживання в умовах фінансового навколишнього середовища і конкуренції Б. Коллас ставить на перше місце — вижити в конкурентному просторі, зміцнити своє становище, уникнути неплатежів, погіршання фінансового стану, банкрутства, тобто досягти фінансової рівноваги. Виживання забезпечить фінансову рентабельність й економічне зростання. Гнучкість дає можливість менеджеру пристосуватися до складних обставин економічного і фінансового життя. Таку гнучкість він називає оборонною. Гнучкість може також передбачати активну мотивацію — наступальна гнучкість. Вона пов’язана зі швидким економічним зростанням, наступом на позиції конкурентів, завоюванням нових ринків і сфер впливу. Конкретні цілі визначаються для всіх рівнів управління.[55,с.100]

Як пишуть американські економісти Ричард Брейлі та Стюарт Майєрс, «секрет успіху фінансового управління полягає в збільшенні вартості, тобто капітал корпорації повинен зрости. Рекомендація проста, але не містить практичної користі. Подібно до поради інвестора на фінансовому ринку: «купуйте дешевше, продавайте дорожче». Проблема ж полягає в тому, як це зробити» [36,с.111]

Передання акціонерами права управляти корпорацією менеджерам містить у собі суперечності, що виникають між учасниками фінансових відносин. Конфлікт інтересів називається в західній фінансовій літературі агентським конфліктом.

Акціонери, менеджери, що виражають інтереси корпорації, кредитори, тобто всі учасники відносин заінтересовані в зростанні вартості капіталу корпорації, але кожний з них проводить свою власну політику. Акціонери віддають перевагу одержанню постійно зростаючих дивідендів. Менеджери корпорації на підставі розроблених програм розвитку ставлять за мету забезпечити зростання внутрішніх джерел фінансування, у тому числі нерозподіленого прибутку. Конфлікт може виникнути також між інтересами кредиторів, що володіють облігаціями корпорації, й акціонерами в тому разі, коли корпорація емітує облігації для виплати дивідендів. У даному випадку кредитори фінансують акціонерів. Це може викликати падіння ціни облігацій на фінансовому ринку, що в кінцевому підсумку небажано для корпорації. Агентський конфлікт може виникнути як у великих, так і в дрібних корпораціях. Його подолання покладається на менеджерів.[42,с.59]

Нині акціонерні товариства України у складних економічних умовах здійснюють пошук ефективних механізмів фінансового управління. Тим часом, як зазначають українські вчені, сучасні методи та інструменти фінансового управління, на жаль, далекі від ідеалу як за своєю структурою, так і за способом використання і взагалі ще не посіли належного місця в діяльності підприємств.

Отже, для успішного будівництва української моделі корпоративного управління, яка формуватиметься в міру зростання ролі акціонерних компаній у суспільно-економічному житті країни, необхідно розв’язати проблему створення дієвої системи фінансового управління акціонерними компаніями. Тому на сучасному етапі в центрі уваги вітчизняних учених і практиків – пошуки шляхів залучення, ефективного використання і, загалом, свідомого управління фінансами українських компаній.

З метою вдосконалення існуючих підходів до фінансового управління визначено етапи розробки загальної фінансової стратегії акціонерних компаній, яка ґрунтується на виборі довгострокових завдань із залучення, використання і контролю за фінансовими ресурсами, а саме: аналіз структури основного та оборотного капіталу, інвестиційних ресурсів, визначення структури джерел фінансування, управління активами і пасивами, фінансовими ризиками, визначення дивідендної політики, перевірка очікуваних результатів на відповідність цілям.

При адміністративно-командній економіці оцінка підприємств, як правило, вироблялася тільки при передачі підприємства з балансу на баланс. В умовах ринкової економіки об'єктивна оцінка вартості як діючих, так і ліквідованих підприємств необхідна для здійснення ряду цивільно-правових актів: купівлі-продажу, оренди, застави, страхування, інвестування у власність, переоцінки основних фондів, чи виділення переуступки часткою в статутному капіталі, чи злиття поглинання підприємств, установлення ціни розміщення эмитируемых акцій, виконання судового вироку. Розмаїтість функцій оцінки говорить про те, що в ринкових умовах господарювання значимість оцінки вартості підприємства незмірно зростає. Більш того, без цієї оцінки не можуть розвиватися ринкові відносини господарювання. До складу оцінюваного майна підприємства входять:

· основні фонди (виробничі і невиробничі);

· оборотні кошти (у тому числі фінансові активи);

· право на володіння земельною ділянкою;

· товарний знак підприємства, ліцензії, патенти (патентовані продукти), авторські права та інші нематеріальні активи;

· фінансові пасиви.